Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43519
Рецензій: 84800

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза оповідання

Щастя

© Рудько Ігор, 09-08-2015
Юродство – культурно-історичний і соціально-психологічний феномен, граничне самоприниження людини, що виявляється у формі гротесково-трагічної самоіронії.                                                                                                 
                                                                                                                                                Wikipedia

1.

"Ну не можу я вас зрозуміти... Ніяк" звернувся він до Андрія Івановича, який уже чверть години стояв мовчки, вдивляючись у крижану темряву за вікном.
"Що-що? Перепрошую, ви щось сказали?" вийшов той із свого трансу "я уже тисячу раз детально вам усе пояснював, а тому не думаю, що буде доцільно робити це знову. А вибрав я саме вас, бо ви, Олеже Петровичу – єдиний нейрохірург, якому я повністю довіряю в такій делікатній справі."
"Дякую за довіру, Андрію Івановичу, але повторюю, мене не покидає почуття провини і здається мені, що до кінця життя жалітиму про скоєне."
"Знаєте, я уже стомився переконувати вас у зворотньому, пане Олеже. Вибачте, але мені здавалося, що ми про все давно домовились і питань бути більше не може."
"За це не переживайте, Андрію Івановичу. Свою обіцянку я виконаю."
"От і добре."
"До того ж, ви надзвичайно багато хорошого для лікарні зробили. Такого сучасного обладнання, як у нашому відділенні, немає не лише в Україні але, напевно, навіть у Європі."
"Умови ще не забули, Олеже Петровичу? Це ж анітрохи не меценатство було."
"Знаю."
"Я купую для клініки все необхідне обладнання, а ви, вже з його допомогою, робите мені операцію. Так ми домовлялися. Чи може я помиляюсь?"
"Ні, маєте рацію. Просто хотілося вам вкотре нагадати, що інтервенція сьогоднішня – гріх, як перед Людством, так і перед Господом Богом."
"Давно вже у ньому сумніваюся."
"Андрію Івановичу, такого геніального композитора і музиканта, як ви, в Україні не було ще ніколи. А втрачати схожий талант – гріх, абсолютне зло, і не важливо перед ким: чи то Всевишнім, чи Людством, чи Музикою."
"Я уже п'ять років нічого путнього написати не можу."
"Це тільки ви так думаєте. Ваша остання симфонія – прекрасна."
"Що нейрохірург може в симфоніях тямити? Давайте не будемо виходити сьогодні за вузькі рамки наших компетенцій. Гаразд? Як композитор, кажу вам відверто, моя остання симфонія – низькопробна попса."
"Це ви про десяту?"
"Так. Вимордував задля красивої цифри."
"Не вірю."
"Мені краще знати, пане лікарю."
"Вона ж ідеальна! А таке важко не пишеться."
"Питаюся знову, що може хірург у музиці тямити?"
"Я люблю її. І часто слухаю. Класика, джаз..."
"Схаменіться уже з тим вашим джазом."
"Чому?"
"Я ж вам пояснював недавно – двадцяте століття вбило літературу і музику. Дуже навіть по-хорошому, бо вбивали її люди калібру Джеймса Джойса і Чарльза Айвза... Але факт зостається фактом: сучасні письменники й музиканти займаються гальванізацією трупів."  
"Не хочу сперечатися навіть, пане композиторе. Давайте краще про операцію поговоримо, гаразд?"
"Знову? Облиште."
"Я боюся відповідальності."
"Перепрошую, Олеже Петровичу, але це доволі підло з вашого боку, відмовляти мене в останній момент, вже після того, як ми про все домовились, як придбав я необхідне обладнання, ледь не самотужки перевіз його з США, владнав усі справи і сплатив борги, продав житло, найняв собі пожиттєво няньку. Надто довгий шлях пройдено, щоби в минуле озиратися. Пізно уже, змиріться."
"Мене просто непокоїть думка..."
"Що будете колись жаліти про скоєне" передражнив його Андрій Іванович "тут вам зарадити нічим не в змозі. Можу тільки запевнити, що гірше, аніж тепер, мені вже точно не буде."
"А ваші діти? Дружина?"
"Тобто?"
"Що з ними станеться?"
"З дружиною своєю я розлучився десять років тому. Та й ви самі це прекрасно знаєте. Зараз ми з нею не спілкуємось навіть. Шлюб був однією з найбільших помилок в моєму житті, і дуже жаль, що я так пізно це зрозумів. Не подумайте поганого, пане лікарю, але жіноче товариство нічого, крім фрустрації, мені ніколи не приносило. А марево кохання розвіялося в мене з Анною вже за два роки після шлюбу."
"Ну а з дітьми що буде?"
"Одному – двадцять дев'ять, іншому – тридцять. Цілком самостійні хлопці. Мають спільний бізнес у книговиданні. Зустрічаюся з ними двічі на рік, на Пасху та Різдво."
"А вони зрозуміти зможуть?"
"Ні... Принаймні, я на це не сподіваюся. Але хто ж казав, що вони всю правду знатимуть? Я не хочу вас дискредитувати. Навпаки, останнє, що мені потрібно, так це те, щоб інший хтось, крім нас двох, про операцію дізнався. Вас же посадити за таке можуть. Однак не бійтеся. Я все продумав, про усе домовився. Вже навіть готові документи, що підтверджують аварію та констатують наявність у мене черепно-мозкової травми."
"Я не можу гарантувати вам степінь каліцтва."
"Що вийде, то вийде. Пізно відступати, пане Олеже."
"Та куди вже там..."
"Розумієте, я все за некоротке життя спробував: алкоголь, медитацію, аскетизм. Останні три роки, так взагалі ні з ким не спілкувався і одного тільки Стравінського слухав... Західна філософія. Потім східна... Навіть на дурнувату теологію дорогоцінний час згаїв. Марно! Усе марно. Бла-бла-бла-бла! Запитань більше, аніж відповідей."
"Лиш не кажіть мені, будь ласка, що у вас нічого в цьому житті не зосталося."
"Нічогісінько, пане Олеже. Одна тільки чорна, безгранно велика пустота."
"Невже все дійсно так погано?"
"Я дійшов до висновку, що існує тільки два виходи з цієї пастки, але на інший, на жаль, в мене сміливості бракує. Слабкодухий я. Боюся помирати. Та й скажу вам відверто, думка про суїцид в моєму житті лишень раз виникла – після обмороження, коли мені два пальці ампутували. Ви на усвідомлюєте навіть, яке це нещастя для музиканта кінцівки втратити..."
"Андрію Івановичу, може не варто мені про це розказувати? Чесно... До того ж – вже перша ночі" і Олег Петрович кивнув головою у бік годинника на стіні "маю приготувати для вас обладнання в операційній."
"От щоразу так" нервово усміхнувся композитор "тільки но збираєшся відкритись людині повністю..."
"Я не спеціально. Просто часу обмаль. Та й хіба ви сюди сповідатись прийшли?"
"Знаю, Олеже Петровичу, знаю, що не сповідатися. Не ображайтесь на мене, будь ласка."
"Це ви не ображайтеся, що недослухав."
"Не буду, запевняю вас."
"Ну а щодо вашого останнього прохання..." сказав хірург.
"Так."
"Скільки часу на це все потрібно?"
"Дві години десь."
"Згода. Але не довше. Ми повинні до шостої впоратись, поки робочий день не почався, аби я встиг вас у палату відвезти і документи необхідні оформити."
"Фільм довше не йтиме."
"Ось тут маєте телевізор і програвач дисків. Вмієте ним користуватися?"
"Звичайно. Я старий, але ще не настільки."
"Вибачте."
"Не біда."
"Замикаю вас про всяк випадок на ключ."
"Гаразд, як вам заманеться – я все одно нікуди виходити не збирався."
"Ні, це якщо до вас хтось зайти захоче."
"Розумію..."
"Ах, і останнє."
"Кажіть."
"Цей задум з алкоголем мені зовсім не до вподоби."
"Ну і ..?"
"То може не варто?"
"Пане Олеже, припиніть, благаю. Вам же добре відомо, що на якість анестезії він не сильно вплине. Та й у вас унікальний шанс буде поспостерігати за дією спиртного на мозок. Чи може я помиляюся? Ви ж самі мені якось казали. До того ж, якщо алкоголь дійсно мізки руйнує, то хіба не цього нам сьогодні потрібно?"
"Так, звичайно, от тільки не полишає мене думка..."
"Що жалітимете колись про скоєне? Облиште, ми вже про це говорили недавно."
"Ні, не в тому річ."
"А в чому тоді?"
"Таке враження, буцімто я використовую вас, Андрію Івановичу. Спочатку операція за обладнання, а тепер цей експеримент з алкоголем."
"Ви ж не змушуєте мене напиватися?"
"Ні."
"А тим паче операцію робити?"
"Ні."
"Тоді в чому проблема? До того ж, сьогоднішня інтервенція повинна мені щастя принести."
"Мала би... а чи принесе?"
"Я впевнений у цьому."
"А я – ні. Востаннє повторюю: чим би вона не закінчилась, я вас ніколи не зрозумію."
"Вам і не потрібно мене розуміти, пане Олеже. У нас життя зовсім різне було. А робити проекцію свого досвіду на чужий – щонайменш неправильно."
"Згоден."
"От бачите, хоч у чомусь наші погляди сходяться."
"Вибачте, але мені дійсно потрібно йти."
"Та знаю я, знаю... До зустрічі за дві години, пане лікарю."
"Побачимось."
"Олеже" спинив його біля самих дверей композитор "ви навіть не здогадуєтесь, наскільки я вам сьогодні вдячний."
"Андрію Івановичу, я вам певною мірою теж."

І Олег Петрович зачинив композитора самого в кабінеті, заховав ключі у глибоку кишеню халата і пошкандибав, кульгаючи на праву ногу, в напрямку сходів. Андрій Іванович добре чув, як за масивними дверима  (десь недалеко в коридорі) нова мармурова підлога клініки неприємно скреготала попід резиною Олегових підошв.

2.

Це здалося йому дещо банальним задумом. Недолугим, простим, навіть трохи безглуздим: подивитись улюблений фільм, послухати улюблену композицію і прочитати книгу, яка йому найбільше подобається, хоча б частково, в ніч перед операцією. "Що за дурнувата ідея?" подумав тоді композитор. А скільки в ній романтичності! Але ж він ніколи романтиком не був. Навпаки, прагматизм завжди керував чоловіком у виборі життєвих пріоритетів. Все, що він коли-небудь робив, починаючи змалечку, щоразу було чітко обдуманим, усі дії ретельно спланованими – навіть сьогоднішнє, останнє рішення в його марудному житті, найважливіше й остаточне.
Цілих десять років зріло в ньому бажання прооперувати мозок (він тоді якраз розлучився з Анною), і ось недавно, однієї чорної, як його депресія, ночі, поміж завершенням першої пляшки горілки і відкорковуванням наступної, Андрій Іванович нарешті зрозумів – жити таким ось чином далі не можна. Потрібно діяти негайно, інакше ці дебрі, цей мерзенний стан, у якому чоловік знаходиться аж надто-надто довго, поглине його цілком.

Nel mezzo del cammin di nostra vita...

Композитор підійшов до програвача, відчинив коричневий чемоданчик і вийняв звідтам DVD. Nostalghia Тарковського. Програвач хвацько проковтнув пошкоджену часом і частими переглядами копію.
Завантажується...
Richebourg Grand Cru. Урожай двохсотлітньої давності. Майже двадцять п'ять тисячі євро ціною – подарунок йому від президента Франції ще п'ять років тому, коли Андрій Іванович востаннє їздив у Париж за нагородою. Композитор відкоркував вино, вийняв з чемоданчика невелику склянку, й акуратно положив усе на стіл.
Завантажується...
Остання пляшка вина. Останній фільм. Остання композиція. "Як це банально і зовсім на мене не схоже" вкотре подумав Андрій Іванович.
Завантажується...
Вибір кіна його найбільше здивував. Адже крім надзвичайної своєї романтичності, був він іще цілковито спонтанним та необдуманим. Композитор гадав, що так і не зможе чогось доречного обрати – аж до самого кінця – стільки кандидатур було: і Берґман, і Брессон, і Антоніоні. А вибрав Ностальгію. Чому? Йому ж ніколи весь фільм, як щось цілісне, не подобався. Але сцени... Які там сцени хороші! Одна тільки фінальна здатна оправдати собою всі потуги кінематографа. Ну а щодо цілісності, Андрій Іванович давно зрозумів, що її не існує. Божественна комедія, наприклад, достатньо часто турбувала його своєю недосконалістю. Та не зважаючи на те, що погрішності були навіть у Данте, композитор палко любив цю поему і без тями нею зачитувався: п'ята пісня Пекла, двадцять шоста (та що з Одіссеєм), тридцять третя пісня Раю.

L'amor che move il sole e l'altre stelle

Любив, бо труднощі почалися в нього зі словом. Дійсно, якщо останню композицію та останній фільм він обрав майже не роздумуючи, то з літературою виникли проблеми.
Андрій Іванович зненавидів письмо. "Романи? Вони занадто громіздкі, аби називати їх мистецтвом" написав він колись у своєму щоденнику "справді, немає на світі нічого ефемернішого та слабшого за художню літературу." Що стало причиною цієї думки композитор не знав, але вона глибоко вкоренилася у його свідомості. Сьогодні певне слово могло йому подобатись, а вже завтра він дивився на нього з-під іншої призми, з нової перспективи, змінював заледве інтонацію, і робилось воно слабким та рихлим, ніби атоми водню. І нічого Андрій Іванович з собою вдіяти не міг. Усі романи, повісті, новели здавалися йому Болонськими вежами, збудованими на крихкому фундаменті. І достатньо було маленького поштовху, найслабшого дмухання вітру, і вежі ці розсипалися на мільйони піщинок-букв.
Навіть поезія не допомогла. Навпаки, вірші дратували його найдужче. Своєю непотрібністю, звучанням заради звучання, кволістю межи рядків... Ні, він більше не міг читати художню літературу, бо читання спричиняло Андрію Івановичу невимовного болю.
Завантажується...
І ці безглузді взаємини композитора зі словом тільки погіршувались – аж до того туманного ранку три роки тому, коли зібравши всі необхідні йому речі (партитури й комп'ютер), він покинув місто і поїхав до літнього дому поблизу озера, в свою невелику однокімнатну халупу. І просто перестав говорити. Жив собі сам, нікого не бачив, нікого не чув. Нікого не хотів бачити й чути. Андрій Іванович став еремітом-відлюдником.

We bite off our tongues
While chewing the fat,
Though the fire in our lungs is celestial
Our delivery falls flat

Почався фільм. Композитор налив у склянку вина. Кисло-солодка рідина приємно зігріла його зсередини. Другий стакан. На екрані – сцена у церкві. "Perchè le donne sono più devote degli uomini?" питається Євгенія у священника. А й дійсно, чому?
Третій. Не смакуючи. Залпом.
Одразу за ним – четвертий... Сцена в готелі. Довга сцена. Десять хвилин. Олег Янковський спить. Падає дощ. Ззовні та в номері. Приходить німецька вівчарка.
П'ятий стакан. Потім шостий. Андрій Іванович остаточно вп'янів.

Una goccia più una goccia fanno una goccia più grande, non due... Та невже?

Смерть Ивана Ильича.. L'Étranger... Der Bau... Ні, він не обрав для себе останньої книги. Бо не бачив у ній жодного сенсу. Натомість скільки фільмів подивився, скільки музики послухав в останні тижні. Як суха губка жадібно вбирає вологу, він вбирав у себе інформацію. Звичайно, можливо зовсім йому не нову – ризикувати композитор не хотів, та й в останні роки те лиш робив, що переслуховував і переглядав. Але скільки разів можна дивитися Берґмана чи Фелліні, як часто слухати Баха й Стравінського, і знаходити в давно відомих тобі мотивах щось абсолютно нове?
Сьомий стакан.
Стара звичка, яку він любив і ненавидів водночас. Міг місяцями ані краплини спиртного до рота не брати, а потім із легкістю заходив у тижневі запої. Алкоголь був йому відрадою і наркотиком, його янгелом і демоном, ворітьми у тимчасове забуття.
Восьмий стакан.
Чи боявся він? Звичайно, дуже. Одного разу, колись давно, йому різали апендикс без анестезії. Біль був настільки сильним, що Андрій Іванович навіть свідомості втратити не міг. Перші сім хвилин. А потім усе зненацька припинилось – він опинився за межами болю, і вже звідтам спостерігав, як сільський фельдшер порається абияк простерилізованим скальпелем йому, п'ятнадцятирічному юнакові, в животі неподалік сліпої кишки. Відтоді композитор боявся оперецій невимовним страхом.
Звісно, сьогодні Андрій Іванович буде під наркозом, але що, як анестезія раптом не подіє, і застигне чоловік у тому чудернацькому, майже ефірному стані між глибоким сном та реальністю, де ти здатен відчути геть усе, але не можеш поворухнутися чи закричати? Він читав десь, що таке можливо. Йому навіть люди розказували.
"Не переживайте ви так, будь ласка" заспокоював композитора Олег Петрович "як тільки доберуся до мозку, то негайно повимикаю вам усі больові центри."
Дев'ятий стакан. Останній. Його дев'ять кругів чистилища. "Ну, за щастя" звернувся він до свого відображення в дзеркалі і підняв покаліченою рукою склянку.

Bagno Vignoni. Герой фільму несе в руках свічку з одного краю басейну в інший, закриваючи тремке полум'я долонею од вітру. Свічка – символ життя, і Янковський знає, що коли донесе її до іншого боку, то помре. Так банально. Тоді чому я плачу? Можливо це алкоголь мене розчулив? Чи символічність моменту? Чи те, що до початку операції всього лиш чверть години? А може я насправді завжди був романтиком? Ще ж не час плакати, іще не остання сцена. Хоча ні, ось і вона. Кінець Ностальгії. Дві хвилини ідеального.
Перед камерою – чоловік та його собака. Сидять на траві. Попереду – невеличкий ставок, позаду – похилена хата. Дивне відображення у воді. Камера повільно віддаляється. Тепер добре видно, що то була за рефлексія – величезний, зруйнований часом Храм. Дім в домі. Падає сніг, чи то попіл, чи яблуневий цвіт. Лунає народна пісня. Слова якісь каламутні – їх неможливо розібрати. "Добре, так навіть краще" міркує композитор. Екран робиться темним. "Dedicato alla memoria di mia madre." Усе... Кінець.

Зосталася тільки музика. Хоакін Родріго, Аранхуеський концерт для гітари з оркестром. Adagio... Теж неочікувано, до речі. Він, композитор, який все життя займався математикою в музиці, добре усвідомлював, що обере твір двадцятого століття, зате якою правильною й тональною буде обрана композиція – ніколи.
Андрій Іванович витягнув з чемоданчика музичний плеєр і встромив у нього навушники. В кімнату зайшов хірург.
"Усе готово" сказав він стомлено "знаю, що будете сердитись, але я просто зобов'язаний вас востаннє запитатися: ви дійсно цього хочете?"
Андрій Іванович не відповідав.
"Гаразд. Потрібно спішити. Ви як? Встати зможете?"
"Не біда. Бувало й гірше напивався. Маю до вас останнє прохання, Олеже Петровичу" слова спотикались у нього на язиці "я музику не встиг послухати."
"Розумію, але часу обмаль."
"Це насправді важливо мені."
"Дуже?"
"Так."
"Ну тоді лягайте. По дорозі послухаєте, заки везтиму... А довго вона йде?"
"Дванадцять хвилин."
"Тоді везтиму повільно."
"Знаю, пане Олеже, що виглядає усе смішно і по-дитячному наївно, але зрозумійте, я не можу інакше."
Андрій Іванович не кваплячись підвівся з дивана. Хитаючись, він побрів до ліжка на колесах, яке приготував для нього хірург.
"Вам допомогти?"
"Сам впораюсь, дякую."
Ліг на спину...
Ох, це неймовірне відчуття! Інколи композитору здавалося, що п'є він лише заради нього. Таке враження, неначе увесь світ, усі планети, сонце, всі сонячні системи й галактики кружляють навколо тебе у божевільному космічному танці, в той час як ти споглядаєш цю дивовижу, міцно прикований до ліжка, непорушний і німий, немовби кам'яна брила.
Андрій Іванович добавив гучності в плеєрі – алкоголь завжди робив його глухим. Колеса ліжка безшумно покотилися по новенькій підлозі клініки. І стеля почала змінюватись у композитора перед очима.
А музика... Що то за музика була. Достойна відповідь апологетам нового часу (ні, хаос не править усім, Ларсе). Найкрасивіша мелодія попереднього століття, безсумнівно. "А як Зарінський прекрасно грає!" не стримався Андрій Іванович.
"Що-що? Вибачте, це ви до мене?"
Ліжко заїхало в ліфт. Зачинилися двері. Почався каданс.

3.

Минуло чотири доби.
Надворі – погідний зимовий ранок. Безперестанку щебечуть на перемерзлих кущах калини снігурі. Грається у сніжки дітвора. В палаті номер шість новозбудованої міської лікарні ніхто уже не спить. Якась старенька читає бульварний роман, два пацієнти дивляться у вікно.
Андрій Іванович теж давно прокинувся. Сьогодні йому нарешті стало краще. Головного болю більше немає. Галюцинацій також... Поблизу ліжка – Галина Дмитрівна, жінка, яка доглядатиме за ним до кінця життя і отримуватиме за це від Андрія Івановича щомісячно зарплатню (банк автоматично переводитиме їй гроші на рахунок). А ще його квартиру після смерті, останню, яку композитор не продав. Заповіт був складений три тижні тому. Галина Дмитрівна цього ще не знає. Вона годує композитора манною кашею з ложки.
По радіо транслюють гуморестичну передачу. Двоє молодиків розказують мініатюру про діда й підгузники. Зал аплодує і регоче. Композитор також. Уперше за стільки років. Андрій Іванович заливається гомеричним сміхом, і каша випадає йому з рота на слинявчик.
Галина Дмитрівна змочує водою салфетку і делікатно й поволі, аби не зачепити довжелезного шраму, витирає шматочки манки у хворого на щоках. Надто багато емоцій водночас – композитора знову починає трясти і сильно болить голова. Та це аніскільки не тривожить його. Ще трохи, і вранішній морфій укотре пригасить страждання. Біль обов'язково мине. Як минулось йому вчора, і позавчора, й одразу після операції.

А ось в палату заходить медсестра. Ще зовсім молоденька, років двадцяти, красива. В короткому халатику і з довгими ногами. Вона підходить до радіо й нахиляється, аби відчинити тумбочку з ліками під ним. Ноги оголюються ще більше, і комозитор бачить невеликий трикутник білизни під накрохмаленим халатом. І тут в нього одразу стається ерекція. Таке приємне відчуття... Імпотенції, укупі з психологічними фрустраціями і підсвідомою мізогінією більше немає. Зостався тільки кайф. Чоловікові хочеться підійти до неї ззаду, накинутися, скрутити руки за спиною, здерти халат і трусики, й жорстоко зґвалтувати, немов дикий звір – тут і зараз, перед всіма. І лишень мізерні залишки моралі, які ще не остаточно померли в його скаліченому мозку, не дозволяють Андрію Івановичу цього зробити.
"Можна в туалет?" питається він Галини Дмитрівни, затуляючи долонями пах.
"Що сталося, Андрійку?"
"Я пісяти хочу."

4.

"На мене давить Космос" сказав колись лікарю композитор.
"Не розумію."
"Я відчуваю його тягар на плечах. Мені страшно."
"Саме тому ви так бажаєте операції?"
"Світ розвалюється у мене під ногами, ніби фортеця із гральних карт."
"Вибачте, Андрію Івановичу, поясніть..."
"Ті високості, ідеї та ідеали, які усе життя служили мені дороговказом, кудись безслідно зникли. І знаєте, що в цьому найгірше, пане лікарю? Здогадуєтесь?"
"Що?"
"Заміни їм немає! Цінності знецінелись, Олеже Петровичу. Настає кінець, і я понад усе його боюся."
"Кінець чого?"
"Тієї епохи, до якої я належу."
"Операція уже нічого не змінить, повірте."
"Вона принесе мені щастя."
"Яким чином?"
"Бачите, пане лікарю, так вже трапилось, так сталося, що тонким натурам властиво думати, а думаючи – страждати, сумніватися, шукати себе і не знаходити. Не загублені на цій малесенькій планеті, яка... ем... самотньо плаває у темних безмежностях Всесвіту, тільки простаки: ідіоти, дурники, люди нерозумні та безхитрі – називайте їх як заманеться, Олеже Петровичу. Так ось, лише вони точно знають, чого їм потрібно тут і зараз. І лишень їм начхати на Космос з його холодом і тьмою."
"Звичайно, люди різними бувають – хтось розумніший, хтось не дуже... Ну і що з того, Андрію Івановичу?"
"Як, невже вам досі неясно?"
"То поясніть мені врешті-решт!"
"Я заздрю їм, пане лікарю. Розумієте, безмірно заздрю."

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 16-08-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Катерина Омельченко, 16-08-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 14-08-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 12-08-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Артур Сіренко, 11-08-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.39355492591858 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …