(бувальщина-побрехенька)
Кого-кого, а знавців і спеців в цьому ділі вистачає. Кожен тобі порадить ( ти тільки запитай), як, чим і коли цю справу краще вчинити. Тут стільки існує заковик! Спочатку треба домовитися й запросити доброго різника. Це значить, щоб добряче знав свою справу і м’ясо з салом було не криваве. З настанням холодів, господарі колють свиней. Отоді хорошого різника годі й шукати. Вони нарозхват. Та вже коли впоралися, коли справа свинячого богодушувіддавання завершена, так би мовити, кабанця закололи, наступає подальша стадія розвитку факту - чим смалити… Ось тут й справді треба вислухати кожного, хто хоча би раз з цією справою мав мороку. Один порадить: « Тільки соломкою! Я вас, куме, запевняю! Тільки житньою соломкою. Наші батьки й діди так робили і нам наказували». Інший має свою позицію: « В мене є паяльна лампа. Швидко і без мороки». Вибирати, який спосіб кращий, то вже ваша справа. Але до цієї фази ще треба дійти. А спочатку - різник!
Ванька Пльоткін, невеличкого зросту, меткий і жвавий баляндрасник, росіянин, якого доля колись закинула сюди з брянських лісів, мав до всього діло. Він усе вмів, усе і про все знав. У всякому разі, так йому здавалося. Й, мабуть, через те всім хотів допомогти.
-Пєтровіч, здарово. Смотрі пагода какая, - пихкаючи цигаркою, кивнув на небо. - Пора кабанчіка калоть… Ти как?
- А ти, що? Ти в курсє? – з недовірою перепитав Петрович балакуна. – Я щось не чув, щоб ти свиней колов.
-Падумаєш, скоко там тєх дєлов-то, - з гонором прорік Ванька. – Хош, за пару часов дєло обтяпаєм.
-Так, прямо й за пару?.. – знову з недовірою перепитав Петрович.
-Гатовь магарич… - підморгнув Ванька.
-На коли?
-Я ща дамой згоняю, вазьму шо нада… Я бистро, - повернувся й швиденько подався.
Петрович і собі зашвидив додому. Він і справді ніяк не міг домовитися з різником. А тут удача сама до нього прийшла. Дружина, щоправда, засумнівалася в компетентності Ваньки Пльоткіна, щодо такої специфічної і відповідальної справи, та під тиском чоловіка була змушена відступити. Чоловік ще й гримнув: «Ти б не сунула носа в чоловічі справи. Краще готуй посуду для свіжини.» На тому й порішили. За півгодини Ванька був уже на подвір’ї господарів.
-Ну, паказивай аб’єкт. Скоко кеге, какой вєс? – зі знанням справи почав розкладати ножі і оривок.
-Та, мабуть, за півтора центнера буде… А мо’ й більше, - стенув плечима Петрович.
-Пєтровіч, а обмить ножа, как? – зробив характерний жест різник. – Так положено.
-Добре, я щас, - підтюпцем побіг до хати чоловік. За хвилину повернувся з сулією самогону і гранчаками.
Спочатку обмивали ножа, потім – за вдачу. А вже потім, як годиться, по третій і ще одну за добрих, чуйних і поважних господарів. Коли підійшли до хліва, то Ванькє кабан показався не таким уже й великим, як на початку.
-Ща ми єго укокошим, - з впевненістю видав «спец». – Скоко я іх пєрєрєзал! Тьма! Тищ-щ-а… Знаю одін способ. Удар за ухо. Кабан і нє пікнєт.
Кабан, навдивовижу, був дуже сумирний. Такий сумирний, що дався чужому до рук. Невпевненним рухом Ванька штрикнув кабана туди, куди, здавалося йому, й було потрібно. Але звірина борснулась і з страшним вереском дременула в хлів. Господар добрих кільканадцять хвилин не міг вигнати кабана з хлівця. Нарешті це йому вдалося. Добряче нагрівши чуба, горе-різники повалили бідну скотину і доконали. Традиційно, в серце.
-Тєпєрєча всьо, можна і обмить ето дєло, - запрошуючи з собою, махнув рукою Ванька. Замурзані і стомлені різники направилися до імпровізованого столу з могоричем. Забачивши господарку, що вийшла з хати з відром, Ванька, вихваляючись, почав припрошувати випити разом.
-Та, хлопці… Та ніколи мені з вами розпивати. Зараз підпораюсь. А ви мені дивіться тут… Не наберіться, - погрозила пальцем.
-Ніколавна, всьо будєт в ажурє, - завірив Ванька.
Не встигли чоловіки випити, як з хліва роздався страшенний крик господарки. Чоловіки здивовано перезирнулись і поставили вже наповнені гранчаки на столик. З плачем, криком і слізьми, трясучи кулаком в повітрі, з свинарника вискочила господиня. Вона, шлючи прокльони на голови п’яниць, метким поглядом довкола шукала якусь дрючину чи замашного дубця. Чоловіки помітили це й зрозуміли – бути біді. Не дочекавшись логічної розв’язки, вони спритно один за одним перемахнули через пліт і подалися до берега, ближче до очерету…
За півгодини, на прохання господарки і її сердечні завіряння, що «їм нічого не буде», чоловіки з осторогою повернулися до двору. Що ж так могло розстроїти господиню, що вона наче сказилася? Виявляється, що закололи замість одного кабана – двох. Чоловіки не могли ніяк второпати, як це сталося. А все просто. Коли перший раз з кабаном вийшов казус, той втік до хліва. Там поранена тварина забризкала кривавицею іншого кабана. Господар, чи то в темряві не роздивився, чи після випитого не розібрався, та вигнав на подвір’я не ту тварину. Отак і вийшло, що замість одного закололи двох. Що тут вже вдієш – нічого. Прийшлося чоловікам потрудитися, пораючи дві туші. Майже не зронивши й слова. Мовчки. Ванька Пльоткін спробував було пожартувати, але господиня так на нього зиркнула, що той аж закашлявся. Вже глибокої ночі, коли все було доведено до ладу, «Ніколавна» подобріла, а Ванька видав, майже філософський трактат.
-Ніколавна, ти погляді, как всьо харашо получілось. І мнє два раза к вам нє хадіть. Опять же, і на горілкє ти секономіш… Я ж за два раза знаєш скоко випіть могу… У-у-у.
Господиня усміхнулась і кивнула головою, запрошуючи до хати.
- Хай вам грець, ходіть до хати. Свіжина поспіла…
