Шкарубким чоботом став на грунт, піднатужився – пішло. Тачка, навантажена копицею конюшини, покотилася по дорозі, підминаючи гумовими шинами маленькі сухі грудочки.
Пхав звично вантаж, поспішав додому. З дня у день, з року в рік, а якби вік міряв століттями, то пхав би, напевно, ту тачку й крізь століття. Так на роду судилося.
Степан Гаруня з племені не якогось там знатного чи князівського, а з діда-прадіда селянського. Товкли та місили цю землю діди, штрикав її лопатою батько, з’їздив кіньми та передлубав її вилами міряно-неміряно й Степан.
Отак як родився та прикопувала повитуха пупа під старою грушею в садку, тоді там крутилася та терлася доля, а повитуха баба стара була, підсліпувата, кинула кавалок землі долі на хвіст, а та ще з пуп’янка, немічна, не в силах хвоста звільнити, то й вкорінилася під грушею, приросла до землі.
Пас Степан череду змалку та нудив цифрами в школі – не зогледівся, як і до війська забрили. Та якби ж, як людям, хоч автомата показали, то ні – запроторили на армійський свинарник, між каші, дерть та поросячі п’ятаки. Отак і відслужив.
Як на дембель ішов, фотоальбом зварганив, якихось ракет понатулював туди з листівок, але сам передивлятися не любив, бо як не приглядався, а ракети нема-нема та й привидяться свинячими вухами. Тьху, бридота.
Свині ж приросли до життя, як короста до бездомного. Ще, з армії вернувшись, до голови колгоспу не встиг до кабінету зайти, як він:
- А ось і доставщик на свиноферму верне.
Засміявся Степан, запріг коней, поклав на гарбу вила – та й гей по життю. З воза зліз уже аж перед клубом, як погукали подарунка в честь виходу на пенсію отримувати.
Здавалося навіть, що й женився на возі, і дітей з Варкою там же нажив, і пострушував їх з воза дорослими, аби самостійно дибали у світ та кушали свого вже хліба.
Покинув, вийшовши на пенсію, воза, запрігся в тачку та й топче дорогу від свого городу до свого хазяйства.
Але ви не знаєте Степана. То ж тільки сліпі думають, що свині з кіньми та копиця конюшини Степану світ застували. Бо не в тих світах Степан бував, не ті діла творив.
З юності до лотереї пристрастився. І то всі, які на горизонті з’являлися, через його руки перейшли. Регулярно і напористо грав. З виграшами, щоправда, не дуже таланило, більше сотні не вигравав, але ж буяв як у надіях своїх.
Весь вік ввижалося, як виграє тисячі, сотні тисяч, мільйон, а то й два.
І що вже планів мав, що планів.
На горі Горпининій брав Степан тоді землю. На самому шпилі, де ніякий ґазда на город не замірявся. А Степан брав. І хату зводив. Підмурівок десь так на півметра вивершував, стіни білою цеглою клав, узорами точеними прикрашаючи, покрівлю бляхою блискучою вкривав і два півні з тої бляхи по краях садив, аби блищали на все село, на район весь і навіть на область.
А вже в хаті...
Та до біса хату. Машину купляв, вишивав нею досхочу, добивав до ручки, брав другу, третю, четверту...
А по світах що від’їздив. Ото їде возом по селу, а думкою Таїланд криє, кокосами впивається, апельсинами в’їдається, по храмах буддистських снує - ех, життя…
Сади садив, ліси ростив, парки будував, у космос навіть колись замірився, але передумав - не понадіявся на здоров’я.
А худобу яку заводив, а на городі що витворяв?!...
Книжки ковтав залпом. І по будівництву, і по парках різних, і географічні всілякі, і…, і…, і…
Що під руку траплялося - все ковтав, усе в голову пхав.
Бо мався взяти мільйон. А то й два.
І мався їх пустити в діло.
На жаль, не взяв.
Поки що.
Бо тачка з конюшиною - це так, у цьому світі, де свинар Степан топче землю.
А в тому, вимріяному, з мільйоном у кишені… Куди вам, грішним, до того світу.
Для того, щоб побувати в тому світі, треба мати мільйон. А щоб жити там, то треба мати й два. Як Степан Гаруня.
Бо ніхто, навіть самий найзапекліший пророк чи маг, не скаже вам, де ж і як прожив Степан - біля свиней на землі чи з мільйоном у мріях.
Це вам сказав би лиш Степан. І сказав би він вам, що землю протоптав, а прожив з мільйоном.
І спробуйте сказати, що це не так, що мільйон лиш у руках мільйон, але ніяк не в мріях.
Скажете?
Тоді ви ніколи не мали мільйона.
Навіть якщо ви мільярдером влізли в це життя, яке Степан міряв возом і тачкою.
