– Я не хочу ні про що задумуватись, і проблем у мене немає! Я просто ненавиджу дітей, вони бридкі! – несамовито загорлала Ліда. Немов фурія, вона вилетіла зі своєї квартири, коли Роксана відкривала двері власної оселі, та почала оскаженіло кричати.
Спостерігаючи за такою реакцією невідомо на що, жінка застигла наче стовп та розгублено дивилась на очманілу сусідку. Схоже, та зібралася багато чого їй сказати… але натомість істерично засичала, розмахуючи руками. А потім розвернулась і просто пішла геть, сховавшись за дверима своєї квартири!
Остаточно заплутавшись, Роксана переступила поріг та одразу дістала з холодильника кислуватий компот. Вона сподівалась, що хоч прохолодний напій допоможе прийти до тями, але чим більше вона думала про Ліду, тим сильніше заплутувалися думки. Так жінка знову засиділася до пізньої ночі.
– Ну все, ходімо спатки, – позіхнувши, сказала вона до Міни. Кішка у відповідь муркнула, потершись головою об її руку, та побігла до ліжка.
Роксана вже поклала голову на подушку, коли раптом почула крізь відчинене вікно, як надворі несамовито загавкав пес. Що найбільше лякало, так це жах, який вгадувався в кожному звуці, від якого розривалася собача горянка. Надривистий, відчайдушний гавкіт, що зривався на скавучання, змусив Роксану підскочити. А Міна то й взагалі зірвалася з місця та дременула під стіл, забившись в найтемніший куток, звідки зиркала своїми великими ліхтарями зелених очей.
Насторожено озираючись, Роксана піднялася з ліжка та визирнула у вікно. Сама не розуміючи навіщо, вона намагалась знайти поглядом того собаку. Але на вулиці знову було безнадійно темно, тому здавалось, ніби ці моторошні звуки долинають з черева самої пітьми.
Коли раптом собака замовк. Єдине, що долинуло до Роксани з ночі, це швидкий тупіт міцних лап, які стукали кігтями по асфальту. Проте тиші не настало, бо замість тупотіння жінка почула інший звук – таке знайоме моторошне шаркання добротних ялових чобіт, які плавно підіймали того, хто їх носив, по старих брудних сходах під’їзду.
Першим бажанням Роксани було заховатись під столом поряд з Міною. Але жінка взяла себе в руки, стиснула зуби та повільно, тихо-тихо, підійшла до дверей, припала оком до вічка.
Шаркання ставало гучнішим з кожною секундою. Луною відбиваючись від облуплених стін, воно розліталося під’їздом. Та не зважаючи на це, Роксана чомусь ладна була заприсягтися, що вона єдина, хто чує цей страшний звук.
Вічко було старе, пошкрябане та заялоджене. Але ремонтниця все одно добре розгледіла широкоплечу фігуру в чорному шкіряному плащі. Немов огрядна тінь, чоловік повільно рушив коридором до квартири Роксани! Від переляку жінка завмерла, не в змозі навіть дихати!.. Але таємничий незнайомець зупинився біля дверей Ліди. Рухаючись плавно та впевнено, від дістав з кишені руку, що тримала величезну зв’язку ключів. І так само впевнено, чоловік почав їх перебирати, один за одним. Аж доки його пальці не завмерли, тримаючи невеличкий мідний ключ. Подумавши кілька секунд, чоловік встромив його в замкову шпарину та легко повернув. Реагуючи на цей жест мов слухняний цуцик, який дочекався хазяїна з роботи, замок клацнув - і двері відчинилися. А чоловік, так само по-хазяйськи, зайшов до Лідиної квартири.
Заціпеніла, Роксана не наважувалась відійти від вічка та з острахом дивилась на порожній коридор кілька хвилин, допоки дивний чоловік не вийшов. Він не став надто себе обтяжувати тим, щоб знову зачиняти двері на ключ, і просто причинив їх. Зараз його обличчя застигло, повернуте в бік Роксани, але в під’їзді було надто темно щоб його розгледіти. Коли раптом жінка з жахом зрозуміла, що незнайомець дивиться на неї! Вона усвідомлювала, що той просто витріщається на її двері, але враження складалось таке, ніби цей чоловік, лиця якого вона не бачить в темряві, уважно дивиться їй в самісінькі очі!
Ця секунда протривала щонайменше вічність. Коли ж вона спливла, незнайомець розвернувся та покрокував назад, до сходів.
Лише коли шаркання його кроків стихло, а двері під’їзду, зачиняючись, грюкнули, Роксана дозволила собі видихнути набране в легені повітря та сповзти на підлогу.
