Ти хоч розумієш, що ми удвох Америку відкрили? – запитав Артем у Павла.
Павло розумів, хоч не цілком ясно, а так, передчуттями одними. Але від того, що було перед ними, без перебільшення дух перехоплювало.
«Колумби» сиділи у невеличкій кімнаті з надписом «Лабораторія» на дверях, однак сама кімнатка з її обшарпаним устаткуванням давно морально застаріла для цієї назви. Та розумним головам не так багато потрібно. Усе необхідне доносилося, допаювалося і дороблялося в процесі роботи над винаходом.
Був пізній вечір, удома чекали дружини, проте ніхто не полишав лабораторію. Це як витягувати глядача з кінотеатру за п’ять хвилин до розв’язки фільму. Всі свої знали, що жоден привід для Павла з Артемом не аргумент. Хлопці повідомили - затримаються надовго, і перевіряли, обговорювали, з’ясовували, сперечалися.
Тоді обом було близько тридцяти. Доля звела їх ще в університеті, а потім, маючи суміжний фах, вони почали працювати в одному і тому ж місці. Стриманість і мовчазність Павла доповнювалася енергійністю та комунікабельністю Артема. Неформальні зустрічі, які часто бувають стартом нових проектів, споріднили їх ще дужче. Спочатку подруги, а згодом дружини обох також роззнайомилися та вели спілкування окремою жіночою гілкою. Кращого й шукати не варто. От тільки дуже часто на відкриття, яке вони за вагомістю порівнювали з Колумбовим, потрібно років зо тридцять. Хлопцям це вдалося за сім. Сім спільно пережитих років напруженої праці, розчарувань і перекреслень.
- Як відкрили Америку, так і закрили. – підсумував короткий спогад про той вечір Артем і встав, аби подивитися, що за вікном. Одна із стін була засклена, з неї чудово оглядати місто, дрібне і незначуще, наче під мікроскопом, яким може бути місто з п’ятнадцятого поверху.
***
Через місяць Артемові виповниться сорок п’ять, через три – він пам’ятає – і Павлові. Респектабельності позаздрив би не один ровесник: на всіх фронтах встигли видертись на вершину. Щастя щасть.
Просторий кабінет Артема і той скромний шик у всьому – від шкіряних деталей до текстилю – промовисто свідчив: наш учений керівник вищого рівня. Та неспокій не сприяв щастю щасть. У такому ж кабінеті поруч його друг і колега Павло так само стояв над своїм вікном п’ятнадцятого поверху в надії заспокоїтися й дати лад думкам. Зовсім недавно між ними відбувся цілковито інший діалог, ніж той, давній, про Америку.
Проект, який вивів їх на таку високу хвилю, пригадався «у сповитку», бо, власне, тоді, у той вечір вони з Павлом склали пазли докупи. Тоді придумали те, що за короткий час цілий світ назвав «революцією краси». А потім інвестиції потекли широкою рікою, потім все завертілося так швидко, що хлопці з учених перетворилися на продавців краси. Саме це врятувало їхній винахід від крадіжки, а їх самих дещо віддалило від подальшої наукової праці. І саме тому кожен з них мав такі розкішні кабінети, такі мільйонні статки і таке велике розчарування.
- Погризлися, як хлопчиська, чесне слово, – на самоті усвідомлював кожен з них, та жоден не робив крок уперед. Над справою всього їхнього життя нависли гігантських розмірів дощові хмари. Та й місто їм, здається, сприяло.
Та перш ніж ми почнемо перетворюватися на співрозмовників двох друзів, слід зрозуміти, авторами якого винаходу вони були.
Дядечко Фройд одним з перших привітав би винахідників у той далекий вечір. Він прирівнював анатомію до долі. Ні Павло, ні Артем не змінили будови людського тіла, проте вони винайшли спосіб змінювати зовнішність без хірургічного втручання. Вза-га-лі! Не вірите? Чому ж? Надворі двадцять перше століття, все можливо.
Спочатку на експеримент зважився дядя Коля, робочий при їхньому інституті. Ну, як зважився? Як саме двоє шалених фанатів підбивали підстаркуватого ветерана-афганця на цю справу, достеменно невідомо, однак можна припустити, що райдужно розмалювали результат.
- Хто його знає? Як уже буде, так буде, хоча я й так звик. - приречено бовкнув дядя Коля.
Він мав величезний грубий рубець через усю щоку. Хлопці запевняли, що після експерименту робочий стане подібним на принца, від його вади й сліду не зостанеться. Дядю Колю непокоїла нечітка паралель з пластичною хірургією, уява вперто малювала силіконові бюсти й конусоподібні носи. Але він з якоюсь фатальністю заповів свій живий іще організм отим двом придуркуватим вченим: хай вже що буде – те буде.
Артем і Павло вибрали день і запросили дядю Колю до лабораторії. Чоловік, який не боявся нічого і сам на війні врятував немало життів, панічно завмирав, коли йому проколювати палець, намагаючись націдити кілька крапель крові на аналіз. Це була його ахіллесова п’ята. От у тій лабораторії він був не на війні. Здавалося, кімнату заповнили самі лаборанти зі скарифікаторами в руках, і все ближче, ближче підступають до бідної жертви експерименту двох пришелепуватих вчених. Хто вони там: фізики чи хіміки, чи біологи? Але дядя Коля був такого поважного віку, що демонструвати свої п’яти, нехай і ахіллесові, молодшим за себе, вважав негарним. Тому він прийняв вираз обличчя, з яким зазвичай ступають на гільйотину, і довірився Артемові з Павлом. Зрештою, все відбудеться в знайомих стінах, а не в лісовій халабуді якоїсь сумнівної знахарки.
Центром всього була невідома машина, апарат, сконструйований Артемом. Саме з її допомогою дядю Колю повинні були перетворити на принца. Але без біологічної обробки після того, як подіє машина, нічого б не вийшло. За цю частину відповідав Павло.
Не будемо виснажливо чекати, поки над досліджуваним проведуть всі потрібні маніпуляції. Тим паче, що це деякий час тривало. Скажемо головне: експеримент вдався! Дядя Коля позбувся бридкого шраму на щоці, дивлячись перший раз у дзеркало, погладжував шкіру і тричі перепитував, чи не проступить шрам знову. Але час ішов, а дядя Коля не змінювався. Тільки через два дні чоловік впав у ейфорію, хильнув із сусідом та навіть завів мову про «женячку».
***
Минув час, поки перший успіх був упакований всіма дозволами, поки він прозвучав на весь світ. Це тепер вся та суєта нагадує рух атомів з висоти п’ятнадцятого поверху. А тоді це був калейдоскоп! І як він тішив обох, як надихав! Кожен виступ на конференції чи на телебаченні, кожна стаття додавали життю сенсу так, наче Павло з Артемом винайшли рецепт безсмертя для самих себе. Навіть у період випробувань винаходу ці двоє вже знали, що все буде добре. Досліджуваних побільшало, результати були чудовими, на них чекало велике майбутнє.
Скільки часу минуло відтоді? І все-таки найкращим для Артема були не визнання і слава, а той довгий вечір у лабораторії.
Він – не вчений, він банальний торгаш, нехай і красою. Та й що таке краса за мірками суспільства, на яке він працює. Так, ця технологія незамінна при травмах, але тепер усе перетворилося на бізнес. За певну суму тебе перетворять на будь-кого. Довелося навіть приймати закони, щоб уникнути копій та проблем з документами. Люди, які змінювали носи, щоки, роти, створювали клуби для спілкування, блоги і книги, де підтримували одне одного в новому образі, ділилися причинами зміни зовнішності та пов’язаними з цим життєвими успіхами, розважали над філософськими особливостями проблеми. Скільки на світло вилізло потреб, які були важливішими за « Титанік», кубик Рубика чи комп’ютери. Бо кожна жаба хоче стати царівною, винахідники випустили стрілу в це болото.
І отак само банально посваритися. Артем був певен, що його частина винаходу – то все, бо без тієї чудернацької машини навіть дядя Коля не позбувся б афганського шраму. Павло також не поступався, бо вірив, що без біологічної обробки будь-яка машинерія – брухт. Тому саме в ці хвилини кожен зробив поворот з дороги, яка була спільною та прямою.
***
Артем усамітнився на кілька місяців у власній лабораторії, яка дуже відрізнялася від тої, першої, але дозволяла найсміливіші експерименти. Він працював над створенням машини, що могла б повертати все назад після зміни зовнішності. Для чого це було потрібно? Іноді якийсь клієнт сумував за ямочкою на підборідді або горбинкою на носі, якої хотів позбутися двадцять років поспіль, але на час втручання не розумів усієї цінності та унікальності того, що помилково прийняв за дефект. Артема ніхто не займав, бо знали: у процес втручатися не можна.
Павло робив те саме. Не змовляючись з колегою і самими біологічними методами. У нього також був план переконати суспільство у прийнятті себе таким, як є, у поверненні до рис свого роду і таке інше. Він залучив до цього широку авдиторію відомих людей і розгортав кампанію з повернення того ж стану речей, який був до їхнього локального відкриття Америки.
І все ж, кожен з них подумки повертався у молоді роки, кожен хотів довести: я впораюсь без тебе. Дух партнерства вивітрився і поступився місцем духу суперництва.
Вони майже одночасно повідомили про свої нові винаходи, хоча й зробили це в різних містах. Нова лихоманка накрила світ: почався такий же бум, проте зворотній. Люди в екранах, в моніторах, в журналах і газетах розгорнули найширшу з усіх досі бачених дискусію. Чи мають вони право втручатися в тіло заради забаганки, чи тим самим вони не втручаються в долю, в карму? Тему підхопили моралісти та релігійні організації. Суспільство розділилося на два табори: тих, що вважали корекцію науковим проривом, а своїм опонентам радили ретельніше обдумувати рішення наперед, і тих, що закликали повернути все, як було, а самі винаходи оголосити поза законом.
У світі зчинився такий лемент, що політики не могли не відреагувати. Вони оголосили про світову нараду стосовно проблеми на одному з чудових островів. Туди прибули най-най-най- з найрозумніших, найвпливовіших, найвідоміших. Знавці своєї справи мали дійти одного висновку: дозволити чи забронити.
Поки це тривало, Павло і Артем скидалися на футбольних фанатів з тією тільки різницею, що не сиділи десь в готелі на тому острові, не чекали на останні новини, а приймали інформацію від свої агентів, виряджених у епіцентр події. Вчені, можливо, й довели один одному свій рівень, свою унікальність, але зустрічатися не наважувався жоден. Суха офіційна розмова після стількох років дружби була вимушеним максимумом.
Врешті вердикт був таким: заборонити, окрім випадків виняткової медичної потреби. За цією потребою тягнувся такий шлейф дозвільних документів та фінансів, що фактично це означало «вдовольняйтеся тим, що маєте».
Бізнес продавців краси скотився з п’ятнадцятого поверху на землю. Змінилося все, але, здавалося, що Артем та Павло навіть тихо радіють такому фіналу, бо стали в’язнями свого винаходу. Зрештою, до кінця днів і ще на два-три покоління їм вистачало засобів проіснувати в елітному місці без жодних обмежень. Кожен з них просиджував годинами в лабораторії свого маєтку, або читав, або вирушав з родиною в мандрівку, іноді давав інтерв’ю – зайнятися було чим. Однак дошкуляло таке відчуття, яке буває у лижників, що востаннє з вітерцем з’їхали з височенного трампліну.
Вони перетворилися навіть не на ворогів, ні, їм не хотілося ворогувати. Вони змінили увесь світ, та не змогли подолати чогось дуже малого і делікатного всередині себе самих. Те розчарування, наче невивчений вид вірусу, розрослося до меж Всесвіту. Вони думали і читали, вони відчували, що так цього полишити не можна, але нічого не робили. Це тривало довго.
Артем задзвонив першим. Смішно було відмовчуватися.
- Визнаю: без твоєї участі нічого б не вийшло.
- Це без твоєї нічого б не було.
- Ми з тобою примудрилися все втратити.
- Мабуть, не все, раз ти задзвонив мені, Колумбе.
За два дні вони, врешті, зустрілися. Щоправда, на похороні дяді Колі, який після експерименту встиг прославитися, оженитися, розлучитися і спитися.
