Час зупинився, розтікся простором. У маленькій кімнатці із блакитними шпалерами і плетеною із лози шафою, полиці якої були заставлені дитячими іграшками. На ліжечку, біля вікна, спить маленький хлопчик. Світловолосий, у картатій піжамці, на якій намальовані кити. Заховавши руки собі під голову, він важко дихає. Кожен його подих відзивається в моєму тілі болем. Але я не маю права ворухнутися. Стою, склавши руки у молитві. Третю добу поспіль.
Небо за вікном набуває багрового відлиску. Ось так полем розливається черговий світанок. «Дін-дон!» - старий годинник у формі сови знову відправляє у подорож свої стрілки. Нове коло пройдено, нова година йде й небуття.
Бліді щічки хлопчика поволі набувають рожевого відтінку, на обличчі висихає піт. Коли біля ліжка малюка сидить його мати, я не можу зосередитись. Жінка, хлопчик, родина, якій потрібно допомогти… Усе як завжди. Як добре, що вони не можуть мене бачити. Я не здатна зупинити сліз.
Дін-дон! У перевантажену сонними тінями кімнату безцеремонно вдирається сонце. Хлопчик кумедно розкинув рученята, стягнув із себе ковдру. Його груди здіймаються і опускаються рівно, більше не чутно хрипів, кашлю. Я майже завершила чергове завдання. Найважче із завдань…
З кого виходять найкращі янголи-охоронці для дітей? З колишніх матерів. Ми не робимо нічого надзвичайного. Просто віддаємо свою любов. От тільки ділитися любов'ю ще ніколи не було так важко.
Дін-дон! Зі сторони саду на підвіконня вискакує пухнасте кошеня. Починає шкребтися у шибку, жалібно нявчить. Дитя розплющує очі. Потягується. Помічає кошлатого друга.
- Семенко!
Зеленуваті оченята на змученому блідому обличчі хлопчика здаються смарагдами. Що я в них бачу? Невже порожнечу?
На звук його голосу до кімнати забігає жінка. Обіймає сина, припадає вустами до його чола. Жару немає. НАРЕШТІ!
Опускаю руки. Тепер можна. Кисті ниють, тіло здається порожнім. Раніше я ніколи не шкодувала відданої енергії, сьогодні з останніх сил відмахуюсь від підступних думок. Я мусила. Я всього-на-всього пішак…
У вухах дзеленчить. Я й досі знаходжуся в кімнаті, але ніби відгородилася від неї прозорою стіною. Кольори густішають, набувають їдких відтінків. Поряд виростає тінь. Людський силует в білому вбранні. Старший.
- Чому так довго? – повертає до мене обличчя задумливий старець.
- Тяжкий випадок.
- Невже? Ти лікувала смертельно хворих, а цього разу тільки запалення легень.
Опускаю очі.
- Не мала достатньо сили.
- Але ж знайшла?
- Знайшла.
Кілька секунд обоє мовчимо.
- Завдання не обговорюються. Ти ж знаєш.
- Знаю, - кашляю, прочищаючи горло. – А, може, було б краще дозволити йому піти? Подорослішавши, цей хлопець накоїть багато лиха.
Дивлячись на хлопчика, я завжди бачу одну й ту ж картину. Червона плямка на маленькій дитячій долоньці. А ось жилаві чоловічі руки. Кров тече по них рівчачками.
Дін-дон! Цього разу звуки годинника здаються зловісним сміхом. Я рада, що гублю слова у сторонньому шумі. Але від Старшого не затаїшся.
- Пам’ятай, що це лише безневинна дитина, - його вуст торкається заледве видима посмішка.
- Пам’ятаю, але…
- З цієї дитини виросте погана людина, - голос Старшого стає м’якішим, - та не нам вирішувати, кого рятувати. Не маємо на те права. Це робить доля. А ми просто…
- Знаю, - сумно посміхаюся. – Янголи…
