Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43787
Рецензій: 85314

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Уроки музики

© Max Gakh, 03-08-2015
Із самого ранку ішов липкий сірий сніг. Невідомо чому Володі від цього здавалося, що новий рік, який настане завтра, - якийсь несправжній і наперед зіпсований. У напівпустому тролейбусі він не міг сконцентруватися ні на цьому абсолютно зайвому робочому дні, ні на тому, що жінка просила купити ввечері. Лише проїжджаючи повз парк, смутно згадав, ніби насамперед ішлося про ялинку.  
Натомість у голову в'їлась якась дурна забута мелодія; навіть не мелодія, а її уривок, що увесь час крутився по колу. Він був і у стогоні старезного тролейбуса, і у мінливих снігових візерунках, і в будинках, і в деревах, і глибоко в самому Володі, у хитросплетіннях його життя.  
Хоча які там хитросплетіння? Життя більше нагадувало бетоновану злітну смугу, по якій ніяк не можеш нормально розігнатися, щоб нарешті піднятися в небо, а лише повільно сунешся за інерцією, як цей тролейбус... Двадцять по дев'ятій Володя був на виробництві. В холодному цеху він зустрів Гриневича та ще одного безіменного майстра, з яким вони от уже чотири роки обмежувалися тим, що віталися на початку та прощалися в кінці робочого дня.
- З наступаючим! - помахав рукою Гриневич.  
Він сидів на застеленому промасленим килимком напіврозібраному стелажі та курив. Збоку дув маленький китайський вентилятор із підігрівом, усе скромне тепло якого тут же розчинялося у величезному бетонному паралелепіпеді цеху.
Володя підійшов та присів поряд.
- Начальство вже є? - кивнув він у бік утепленої антресолі із довгим пластиковим вікном.  
- Та де там! - усміхнувся Гриневич, - П'ятдесят грам пити будеш?  
- Ранувато... - засумнівався Володя.
- Ранувато?! А то нічого, шо свято на носі, а ми тут батрачимо? На чехах і то вихідний давали...  
Володя уважно глянув на Гриневича, але жодних слідів каторжної праці, про яку говорив той, не помітив. Зате помітив заздалегідь розлиті дві по п'ятдесят.  
- Чекай, ти ж не на машині сьогодні?
- Ні, - похитав головою Володя, - Ще минулого тижня на сервіс віддав.
- Сеху?
- Ага.
- Нормально робить, - серйозно кивнув Гриневич, - Правда, майстри в нього...
- А шо майстри? - перепитав Володя,
- Ну, та шо? Сам знаєш! Забухають зараз і по селах роз'їдуться. До Йордана, як мінімум...
Володі чомусь стало сумно. Він подумав про ці засніжені села, де всю зиму тільки й залишається, що жерти, бухати та дивитись англійську прем'єр-лігу через сателітарку. І щоб забути глибоку рустикальну нудьгу, механічно випив та закусив квашеним помідором із жовтого пластикового контейнеру для обідів.  
Зі снігового буйства, що вривалось у відчинені ворота цеху, тим часом з'явився закутаний у незмінне чорне пальто Ігор Ількович, головний інженер. Він підійшов, простягнув свою холодну білу руку, після чого мовчки піднявся металевими сходами на антресоль. Гриневич з Володею обмінялися здивованими поглядами: на Ільковича це було не схоже.  
- Піду взнаю, шо там сталось... - Гриневич зіскочив на бетонну підлогу та рушив слідом за начальником.  
Володя ж залишився сам і раптом згадав, що треба б узятись за якусь символічну роботу. Він зайшов у свою підсобку та включив калорифер.
Хвилин за десять Гриневич повернувся.  
- Хрєнові новини, - сухо повідомив він.
- Шо таке?
- Реформують нас.
- Це як?
Гриневич знизав плечами.
- А так... З нового року. Приватизація ніби. А насправді, Ількович каже, цехи під знос підуть.  
- І?.. - розгублено перепитав Володя.
- Ай, ну його все на хєр!.. - Гриневич плюнув і вийшов.
Володя втупився у маленьке квадратне віконце, що виходило на платну стоянку по сусідству, і задумався. Робота ця звичайно не з тих, якими дорожать, та все-таки... Все-таки, хоч якась копійка. І шо тепер?
Щоб прогнати непотрібні думки, Володя включив радіо.
- В ефірі радіо Ера! - життєрадісно оголосила заставка.  
Випуск новин став розповідати про різного роду катастрофи у віддалених куточках світу, і поступово Володя заспокоївся. Він узявся за одне кріплення рами, яке валялося тут уже другий місяць; невідомо було, чи за ним узагалі ще хтось збирався приходити. Це теж допомогло. Тривога легко переливалася крізь пальці у непотрібний шматок металу.
Після новин пустили погоду (по всій території країни мокрий сніг), потім якісь розмови про вибори в облраду та інтерв'ю експертів, спеціально заточених на те, щоб якомога ефективніше вбивати час слухачів.
Непомітно підкрався обід. Безіменний майстер щось мляво зварював у основному цеху. Гриневич десь пропав; може ще за одною півлітрою побіг?.. Словом, усе йшло майже як завжди, і близький новий рік помаленьку почав здаватися просто позначкою у календарі, складеному для якоїсь іншої планети.
Володя час від часу поглядав у вікно, за яким спадали ранні зимові сутінки. Ще трохи підшліфувати пази, і з кріпленням закінчено... В залишку дня маячила знайома пустота, очевидно, та сама, з якої складався залишок поділеного на точно такі ж дні життя. Тільки думати про це не хотілося.
Володя знов прислухався до радіо. Там монотонно забубнив диктор.
- Дорогі друзі, нашу сьогоднішню програму ми вирішили присвятити музиці. Чому саме їй? - спитаєте ви. Та тому, що музика - це воістину душа народу! Адже кажуть люди: пісня згуртовує, веде на щоденну боротьбу, не залежно від того, в чому ця боротьба полягає, у відмінному навчанні, героїчному бою проти агресора на сході чи просто у скромній та звичній праці на благо Батьківщини...  
Диктор узяв паузу; відчувалося, що йому треба перепочити після такого складного своєю розмитістю абзацу.
- Уроки музики, - перейшов він нарешті до головного, - така назва видається нам  природною, зважаючи на те, чого ми, прості люди, можемо навчитися, вслухаючись у невичерпну гармонію небесних сфер. Плекаймо ж у собі цей високий дар! А допоможе нам у цьому наш постійний музичний експерт Леся Григорівна Орестович-Ставична. Вітаю вас, пані Лесю!
Жінка заговорила, не поспішаючи, вальяжно розставляючи придихи та зітхання. Початок кожної фрази вона використовувала як трамплін. На ньому інтонація різко злітала вгору; правда, не затримувалась там надовго та встигала приземлитися вже до найближчої крапки, так і не перетворившись у ту справжню емоція, яка була задумана.  
- Отже! Чому нас може навчити музика? Перш ніж відповісти, дозволю собі поставити зустрічне запитання. А чим, власне, є музика? Послуговуючись мовою професіоналів, музика - це система впорядкованих звуків, яку людське вухо сприймає цілісно та лінійно. Звуків, упорядкованих таким чином, щоб ті торкались найсокровенніших струн душі! Візьмемо, до прикладу, наші прекрасні народні пісні, романси тощо... Музика має дивовижну здатність зберігати свою цільність, будучи при цьому нетривкою, розмитою, подрібненою на безліч окремих елементів...    
- Дискретною, - сухо вставив ведучий.
- Абсолютно вірно! - гаряче підтримала його пані експерт, - Беззаперечно дискретною!.. Якщо шукати аналогії в царині плодово-ягідних насаджень, то найбільш близьким порівнянням видається, звісно, гроно калини. А калина, як відомо, - наш прадавній український символ. Калину споконвіків шанували як оберіг. Цілителям були знайомі також її лікувальні властивості. Взагалі якщо прослідкувати роль цієї рослини у міфології...    
- Ну, з калиною зрозуміло, - перебив ведучий, відчувши, що пані Ставичну занесло кудись не туди, - Але все-таки, повертаючись до теми музики. Що таке найважливіше ви б у ній виділили?
Жінка зітхнула. Можна було майже побачити, як безцеремонно обірваний політ її думки падаючою зіркою гасне у фоновому шумі радіоефіру.
- Скажу вам відверто: про музику говорити важко. Важко передати словами ті відчуття, що їх вона будить у наших душах... Та говорити про неї треба. Треба принаймні час від часу думати про неї, оскільки існує пряма паралель між музикою та людським життям.
- В якому сенсі? - з ноткою сумніву спитав ведучий.
- В тому, що життя, як і будь-яка мелодія, є набором нот - подій, зустрічей, розлук, випадковостей... І як із пісні не викинеш слів - а що вже тоді говорити про ноти - так і з життя не викинеш жодної миті!
Логічно, - подумки згодився Володя.  
- І хоча, - продовжувала пані експерт, - Не можна сказати, ніби якась одна або кілька нот у пісні найважливіші, буває так, що коли їх забрати, мелодія тьмяніє, розпадається і, так би мовити, втрачаючи душу, знесилено доповзає до свого безрадісного кінця... Чи є сенс у такій мелодії? І чи є сенс у такому житті, з якого вийняли щось незамінне?
- Наскільки я розумію, це було питання риторичне, - зауважив диктор.
- Ви безсумнівно праві, - із якоюсь невловимою тугою відповіла Ставична.
Глибоко, - подумав Володя, - Тільки коли вже вони нарешті цю музику поставлять?
Але експерти не поспішали закруглятись зі своїми теоретизуваннями. Вони ще довго дискутували про синкопи та контрапункти у їх прямих та метафоричних значеннях. Потім про долі видатних вітчизняних композиторів, імена яких Володі нічого не говорили. Потім ще про чортзна шо...
І от, коли після всього цього пустого базікання заграла нарешті музика, вона виявилася - Володя завмер; він почув, як від хвилювання непомітне до того серце розростається у грудях, заповнюючи скроні швидкими глухими ударами - музика виявилася тією самою, яка вранці була у всьому...  
Па па па пам па пам... - рояль заграв тягучі, маслянисто-лакові ноти, і сніг у маленькому квадратному віконці тут же загойдався в такт. І пульс у важкій Володиній голові підхопив цей злегка відчужений фортепіанний ритм. І іскри електрозварки падали на бетонну підлогу цеху строго згідно партитури. І все життя звелося раптом до простого набору звукових коливань, кожне з яких символізувало роки, людей і місця, що їх, зрештою, було не так багато...  
- Володя, шо ти тут за хуйню слухаєш? - раптом невідомо звідки взявся Гриневич, - Там у Ільковича розлили давно. Не пасує!
- Іду, іду... - вибачаючись та вибираючись із гіпнотичного полону музики, пробурмотів Володя.  
Гриневич з розмаху вдарив по червоній кнопці на радіо, і воно померло.  
Добре було б і самому мати десь таку кнопку... - із несподіваним сумом подумав Володя.  
Але відразу опам'ятався та рушив слідом за колегою на другий поверх.

***

Як тільки Володя, п'яно похитуючись вийшов за ворота, звідкись із району живота заквакав телефон. Він ховався глибоко у внутрішніх відсіках куртки, і знайти його було нелегко.  
Нарешті Володя зустрівся очима з підсвіченим екраном - дзвонила Галя.
- Алло! Ти вже з роботи вийшов? Ялинку купив?..
Володя щось пролепетав у відповідь, намагаючись вкласти у ці нечленороздільні звуки якомога більше любові та ніжності, яку він не те, щоб відчував саме до Галі, а просто іще здатен був відчувати в принципі.  
Жінка витримала паузу. Пауза була потрібна їй для того, щоб вирішити: визвіритися на Володю за те, що напився, чи все-таки пробачити - новий рік на носі, як не як...  
Переміг більш гуманний підхід. Галя зробила вигляд, що нічого не помітила.
- Ялинку купив? - спокійно повторила вона.
- Якраз за нею йду, - запевнив її Володя.
- На привокзальну?
- Ага.
- Ну, ти дивись швидше. А то вони тебе там до самого нового року не чекатимуть, - окремі нотки роздратування все ж пробилися крізь її підкреслено нейтральний тон.
- Знаю-знаю! Не переживай, ще навіть шостої нема!
- Вертатись на тролейбусі будеш?
- Ага.
- Тут біля дому тоді ще масла візьми. Але тернопільського, а не того такого, знаєш... - якого саме, вона, здається, не знала й сама.
- Добре-добре, візьму!
- Ну, давай... Обережно там.
Володя сховав телефон та рушив уперед майже безлюдною, зеленувато-сірою як морське дно вулицею. Зимові сутінки були наповнені снігом, слякоттю та рідкісними ліхтарями, і все це знову, спочатку обережно, а далі все чіткіше, все впізнаваніше почало награвати знайомий мотив: па па па пам па пам...    
На привокзальній ще стояли поодинокі продавці ялинок. Не встиг Володя підійти, щоб роздивитись нелегально зрубаний товар, як одна приземиста жіночка схопила його за рукав та затараторила щось про самбірську електричку і файне деревце за півціни.  
Володя довго рився у гаманці, дістаючи все не ті купюри, кожна з яких виявлялася переведеною у грошовий еквівалент фортепіанною нотою, випущеною у зимову ніч із теплого затишку кишені, коли нарешті невідомо як опинився на тролейбусній зупинці зі скрученою шнурком ялинкою в руці.  
Приїзд тролейбуса взагалі стерся із пам'яті; просто якась ввічлива сила перенесла Володю прямо на червоне дерматинове крісло біля брудного вікна. Сірий сніг за вікном змішався із темрявою, і тролейбус, ніби опустившись під лід, повільно поплив мулистими вулицями.  
Мелодія ще ледь-ледь награвала то тут, то там. Жовтим блиманням світлофора; похитуванням оголених гілок та пересуваннями людських силуетів у вікнах квартир. Вона ставала все слабшою, слабшою, ніби колискова, яку великий і складний світ тихенько наспівує своїй маленькій, зовсім не важливій часточці за мить до того, як ту винесе грудневим вітром у холодну темряву небуття...
Володя прокинувся від того, що чиясь рука лягла йому на плече. Спочатку він не зрозумів, де він взагалі опинився. Якийсь маленький плавучий кінозал, тільки чомусь без екрану... Потім усе стало на свої місця: тролейбус, новий рік, колючий стовбур ялинки, міцно затиснутий у руці.
- Я перепрошую, - звернувся до нього незнайомий голос з-за плеча.
- А?.. - Володя обернувся і побачив інтелігентного на вигляд мужика в окулярах та утепленій хутром довговухій кепці, схожій на мисливську.
- Я перепрошую, - повторив той, - Але я боявся, щоб ви не проїхали свою зупинку...
- Свою зупинку?.. - тупо перепитав Володя, - А де це ми зараз?
Він глянув у вікно, але там було зовсім темно; лише власне відображення похмуро дивилось на нього зі скла.  
- Мені здається, під'їжджаємо до... - інтелігент хвильку подумав та назвав якусь незнайому вулицю.
- А Петлюри коли?  
- Петлюри? Не знаю, - знизав плечами він.
- Це ж двійка, правда? - недовірливо спитав Володя.
- Двійка, - кивнув попутник.
- Тоді не розумію...  
- Ви не хвилюйтеся! В кінці кінців, кудись тай приїдемо, - доброзичливо підбадьорив його інтелігент. Голос у нього був м'який, майже текучий; такому голосові хотілося вірити.
- А я, до речі, вас знаю, - несподівано додав він, - Ще коли ви маленьким були...
- Правда? - здивувався Володя. Він уважніше подивився на старого, але все одно не впізнав. Хоча це аристократично-худорляве лице таки когось нагадував; чи то Кусто, чи то Майкла Дугласа... - І звідки ви мене знаєте?
- А ви до нашої сусідки, Віри Павлівни, на уроки музики ходили.
Увагу Володі раптом відвернув різкий запах горілої гуми, який донісся із задньої частини тролейбуса. Але ні вогню, ні диму там видно не було.
- Які ще уроки музики? Ви мене, мабуть, з кимось плутаєте...
- Ні-ні! - гаряче заперечив він, - У мене пам'ять дай Боже! Хоч і двадцять років минуло - двадцять два, якщо бути точним. Віра Павлівна - царство їй небесне - на першому поверсі жила, у шостій квартирі. І ви до неї займатись приходили. Недовго; може місяць-два... Не пригадуєте?
Володя постарався залізти у найглибші закутки пам'яті, але нічого такого там не знайшов. Та й пам'ять виявилась якоюсь мілкуватою. Він зловив себе на думці, що навіть минуле літо згадується дуже приблизно...
- Вибачте, але не пригадую.
- Нічого-нічого! - вигукнув старий, - Вам просто треба подумати. Просто трошки подумати, і все пригадаєте! Я впевнений.  
Ну, раз упевнений, - сказав сам собі Володя, - Тоді може й були якісь уроки. Хтозна...
До них знову підкрався сморід горілого.
- Ви запаху не чуєте? - спитав свого випадкового співрозмовника Володя, - Так, ніби колеса палять...
- Та, - махнув рукою той, - Ви ж бачите, скільки цим тролейбусам років. Там у них постійно щось перегорає. Надіюсь, до кінцевої дотягнемо...
Але тут раптом зі щілин по краях квадратного люку в підлозі повалив густий чорний дим.
Володя зірвався на ноги. Тільки зараз він побачив, що крім них двох у салоні нікого нема. Кинувши ялинку на сусідні спарені сидіння, він побіг до кабіни водія.
- Ей! - забарабанив його кулак у широке тріснуте скло, що відділяло кабіну від салону, - Ей, шеф! Горимо!
Шефом виявилася жирна жіночка з ядуче-фіолетовим каре. Вона вже заглушила мотор, підвелася із сидіння та взяла в руку солідний службовий лом.  
- Все бачу! Чого волаєш? Зараз зробимо, не перший раз...
Помітивши дим, що стрімко заповнював салон, жіночка явно розгубилась.  
- Так... А де всі пасажири?
- Нас двоє лише, - пояснив Володя.
- То чого чекаєте? На вихід! Двоє їх...
Вибравшись на свіже повітря, вони побачили, що задня трансмісія горить повним ходом.  
- Мобільний маєш? - роздратовано спитала жіночка-шофер.
- Маю, - слухняно кивнув Володя.
- Дзвони 101!
Володя набрав. На тому кінці дроту зайвих питань не ставили; видно, тролейбуси в них і правда не перший раз горять.  
Жіночка прокричала в саме вухо адресу, - чи то площа Миру, чи то Перемоги - і самотня трійця стала чекати на вогнеборців посеред порожньої засніженої вулиці.
Але тролейбус чекати не став. Коли полум'я увірвалося в салон, у його механічних нутрощах щось голосно тріснуло, і він повільно-повільно покотився вниз вулицею. У задньому вікні Володя побачив вершок своєї так вигідно придбаної ялинки.
- Ей, куди!.. - закричала фіолетова жіночка, так, ніби сплутала тролейбус із упертою свійською твариною.  
Він тим часом все прискорювався, прискорювався, здавалось, готовий на повному ходу помчати у якесь своє світле тролейбусне майбутнє. Проблема була лише в тому, що на шляху виріс продуктовий кіоск. І оснащена колесами палаюча коробка для людей з розгону влетіла в нього...  
Почулося щось на зразок розриву великої святкової хлопавки, і горілим конфеті у небо полетіли упаковки від чіпсів. Тільки тоді з-за кіоску вибігла ще одна жіночка, як дві краплі води схожа на тролейбусну. Вона істерично ревіла.  
За хвилину оговтавшись, Володя нарешті згадав про те, звідки і куди він взагалі їхав. І навіть про тернопільське масло, яке  має купити біля дому.  
Він глянув на екран телефону - було не так пізно, як здавалося. До дванадцятої ще часу - огого!  
Розвернувшись спиною до полум'я, Володя несподівано для себе самого побрів навмання в бік найближчого провулку.  
- А ти куди пішов? - здивовано гукнула йому вслід жіночка.
- Додому... З наступаючим вас, до речі, -  втомлено відповів він.
Як тільки пожежа зникла за найближчою п'ятиповерхівкою, вечір став замріяно-тихим, майже казковим. Припарковані у дворах машини давно поперетворювалися на голубі кучугури; світло з вікон лягало на них широкими пастельними мазками.  
Па па па пам па пам...  
Та сама мелодія повернулася. Вона грала тихо, але впевнено, там, ніби Володя наближався до її епіцентру.  
Коли в небі з'явилися зірки, стало ясно, що і в далекому космосі знають цей мотивчик; і що сузір'я розташовані саме за його схемою. І місто розплановане так само. І пориви вітру чітко узгоджені з композитором. І...
Володя зупинився. Його погляд наткнувся на щось, чого він поки не розумів. Але десь там, у глибині,  він уже відчував його силу.
Це щось було звичайним вікном першого поверху. Кімнату освітлював круглий електричний місяць, який відбивався у лакованій кришці фортепіано.
Миттєво він усе згадав. І цю кімнату двадцять років тому, і цей молочно-білий плафон, і цей великий загадковий інструмент, здатний створювати прекрасні скульптури з повітря.  
А головне: він згадав себе. Двадцятилітньої давності себе, який сидів біля цього вікна.  
Па па па пам па пам...  
Звуки, які він видобував зі старого піаніно важко, повільно та невміло (а може так і було задумано?), звуки невідомої сюїти або симфонії - в них була якась прекрасна незавершеність. І ця незавершеність ставала незавершеністю його власного життя, залишаючи в ньому місце для дива. Ця незавершеність виривалася крізь вікно у такий же замерзлий, такий же темний, як і зараз світ. Вона розм'якшувала, оживляла його. В такому світі хотілося - та що там хотілося - у ньому можна було жити! Безстрашно йти крізь нього вперед у пошуках якогось свого найзаповітнішого місця, аж поки...  
Раптом Володя з жахом зрозумів, що з ним сталося. Його серце на мить зупинилось, ніби роздумуючи: а чи варто взагалі продовжувати? Продовжувати після того, як найцінніша нота давно загубилась у лабіринтах прожитих днів.
Па па па пам па пам...  
До вікні підійшла незнайома дівчина. Вона байдуже глянула на бомжуватого вигляду перехожого, що невідомо для чого зупинився посеред двору, та закрила штори.
А він, позбавлений відчуття власного тіла, рушив далі, у чорну глибину передноворічних дворів.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Михайло Нечитайло, 05-08-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 03-08-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Янушевич, 03-08-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.42245602607727 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Класика до прочитання після двадцяти років
Ніхто не любить, коли говорять, що потрібно щось прочитати. Навіть коли вчителька радила почитати «Великі …
Поезія зміни краєвиду: Огляд книги Оксани Єфіменко
Нова книга в серії лауреатів літературної премії видавництва «Смолоскип» — книжка поезій «На нову ніч» …
Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …