У мене все більше наростає пересторога супроти будь – якого різновиду стадності людей. Тут присутнє перебільшення, але сьогодні ніяк не годиться дрімати… Персонаж роману геніального перуанця Маріо Варгаса Льоси з цього приводу казав: «Коли весь світ з несамовитою швидкістю рухається в сторону деіндивідуалізації, коли царство вільної і незалежної особистості, цей дивовижний історичний феномен, став можливим завдяки неймовірному збігу обставин, щезає з лиця землі, мій святий обов’язок двадцять чотири години на добу, прикликавши на допомогу всі п’ять почуттів, робити все від мене залежне, щоб зупинити наближення екзистенційної катастрофи…».
Вступ другий.
Ужгород зустрів мене спекотними днями, порятунок не можна було знайти навіть у затінених місцях. В каварнях міста настільки потужно повмикали охолоджувачі повітря, що зайшовши у будь – яку з них, здавалося, потрапляєш зі спекотної Африки до Антарктиди. Хоча літо і повинне приносити спеку. Цей приїзд був знаменний знайомством з маляркою революційних поглядів – Людмилою Боршош – Літун і з її небанальною творчістю. Спілкування виявилося настільки змістовним і насиченим, що окремі незручності, котрі приносить літо, перестали помічатися…
Серцевина тексту.
Отже, Людмила з тієї когорти, яка прагне відчинити двері і потрапити на ту територію, де не обмежуються ортодоксальними поглядами і уявленнями, бо тільки так можна здійснити нові відкриття. Мені видається, що краще вже помилятися у пошуках відповіді, ніж зовсім не ставити запитань. Художниця озвучуючи власну світоглядну позицію, могла б висловитися так: «Не хочу ні до кого уподібнюватися, не хочу також, щоб уподібнювалися, чи пристосовувалися до мене». Кожне спілкування з собі подібними – це змушене прилаштовування до себе подібних? Можливо так, можливо й ні… У цієї художниці немає кумирів,немає улюблених митців, вона обирає інший підхід, шукаючи: «Нехай вузьку стежину у хащах, але свою». Правда, дуже приваблюють видовжені, аскетичні обличчя героїв картин великого Ель – Греко, при повному несприйнятті філософії малярства Пікассо. На думку Людмили: «Він зламав, знищив природну, органічну красу». У несприйнятті творчості Пікассо у союзники можна взяти видатного мислителя, філософа – Миколу Бердяєва. У своїй відомій праці «Криза мистецтва» він почасти писав: «Коли заходиш в кімнату Пікассо галереї С. Щукіна, охоплює почуття величезного жаху…», ще одна цитата з того ж твору: «Здається, що після страшної зими Пікассо світ не зацвіте, як колись, що в цю зиму спадають не тільки усі покрови, але і увесь предметний, тілесний світ, розхитується у своїх основах…».
Та це тільки окремий штрих до тієї частини поглядів, що не сприймає і не приймає тонка натура мисткині. Вона відчуває, а через відчуття знаходить те, що їй потрібно. Мету ставить перед собою високу: «Хочу прославити не лише Карпатський край, а й всю Україну. Хочу відкрити мистецтво України всьому світові. Будьмо відвертими, ми, художники України маємо малу «вагу» у світовому малярстві, бо нас не знають…».
Що хоче донести до нас своїми картинами авторка? Які змісти, погляди і почуття, яку філософію? Об’ємно це висловив письменник Сергій Плачинда:
«Що несли орії – мир, добро, хліб. Так з миру і злагоди починалася людська цивілізація… з Миру і Злагоди, з Доброти народжувалася Оріана – Україна. Здавалося, ми, українці, маємо пишатися сим. Власне, се є і нашим горем…».
У творчому доробку художниці віднайдемо – краєвиди, натюрморти, графічні і абстрактні роботи, портрети. Є таке поняття – малярська фізіогноміка, тобто наука про зв'язок зовнішності людини з її характером. У жанрі портретистики вона виписує не тільки риси обличчя особи, а вдало передає окремі нюанси психології. Пригадав портрети з – під пензля шалено талановитого Олега Гораля, ото був психолог – портретист! Мир душі Вашій Олеже, коли очима зустрічаєшся з поглядами портретованих вами осіб, мимоволі здригаєшся від палючої пронизливості погляду з полотна… Це справжній Митець, не скажу був, бо його картини продовжують жити своїм життям. Щось є у портретах авторства Боршош – Літун «горалівське»… Погляньте будь – ласка на картини – «Мати». «Вчитель математики», «Розмова». Пише наче характери людей…
Коли є бажання і можливість спілкуватися з живою природою, тоді проявляються нові здібності, посилюється інтуїція, підвищується чуттєвість, інтерес до життя потроюється. Тоді людину охоплює стан тихої радості. Людмила вміє приваблювати із просторів тонкі духовні носії Добра, потрібні для бадьорості духу. Відбувається внутрішнє очищення, з душі відходить усе прикре, недобре, агресивне.
Роздивляючись пейзажі цієї мисткині почув сторонній голос, який декламував :
В мені печаль прадавня.
Збутись її несила.
Тож на порі світання.
Я – лиш уламок тіла…».
Ніна Кур’ята.
Оригінальними , з глибоким підтекстом є абстракції Людмили Боршош – Літун. Окрім вищої мистецької освіти, вона здобула і фах мікробіолога. Відтак, «… вивчаю природу натури людської», - мовить художниця. Перед нами картина «Миті життя», на якій зображено стадії розвитку людини, головний період (на думку художниці) триває від 16 до 45 років, звісно, що й інші періоди життя людини мають свою специфіку. Надамо слово художниці: «Квіткова елегія» - то я. Квіти моя душа. Ті, що не розквітли, це те, що ще не здійснилося. Відкриті пелюстки, то сьогодення моє, а які відцвіли, то минуле».
Коротке прикінцеве слово.
Під час розмови мисткиня сказала вагоме: «Не я керую процесом, плином, зокрема свого життя і творчості, усім керує Господь…». Істинно український поет Іван Козаченко твердив:
«Але хтось невидимий керує,
Хтось тебе на ниточці веде…».
