Колись давно, ще зовсім молодим, запитував себе чи є воно, оте життя «після». Ні, не після смерті, а після 30 чи 40, чи ще далі, після наступних круглих цифр. Як воно там у старості?
А тепер, перетнувши якийсь з тих невидимих рубежів (не буду уточнювати який, щоб не звужувати коло цільової аудиторії) питаю себе: і як? Що змінилося?
Яка ж відповідь? Спробую сформулювати власні спостереження.
Взагалі – «після» жити можна. Але доводиться дотримуватися небагатьох нескладних правил. І якщо їх все-таки вдається дотримуватися, то все чудово: вік ніяк не відчувається. Наприклад: не потрібно дивитися в паспорт і дзеркало, не ставати на вагу, не міряти тиск, не підніматися сходами вище першого поверху. Оскільки не дивитися на наших суджених нереально, то слід утриматися від розгляду старих фотографій, на яких вони ще худі, з зубами, без окулярів, без зморшок, не лисі або без целюліту. Уникайте зустрічей з однокласниками та однокласницями, адже це стовідсотково викличе риторичне і неприємне питання: невже я таке ж старе одоробло, як він чи вона.
Звісно – багато що змінюється. В юності у снах літав. Тепер у снах бігаю. Але це ще не найгірше. Добре, що поки не сниться, ніби ходжу.
«Після» жити можна. Тільки доводиться багато чого не забувати. Потрібно не забувати. А що ж потрібно не забувати? Ну, для початку, справді - потрібно не забувати. Але це дуже легко сказати і, на даному етапі розвитку медицини, неможливо зробити. Взагалі, з медициною в людства великі проблеми. І з роками це розумієш все краще і все більше на своїй шкірі. От ракету якусь зробити, чи танк, чи бомбу атомну – з цим проблем нема. А от таблетку від склерозу – на це чи то клепки чи то грошей не вистачає. Чи того й іншого.
Приплету до свого опусу ще таку реальну байку, про довголіття. Приїхав якось в гості до мами в село, і зайшла розмова про сусіда.
- А ти знаєш скільки йому років? – питає мама.
- І скільки?
-93.
- Круто!
- А ти знаєш, - каже мама, - я розгадала секрет довголіття, треба бути глухим, недочувати як оцей наш сусід. Нічого не чуєш – ніщо тебе не нервує, живеш довго і щасливо.
Отаке от спостереження від моєї мами, і щось в ньому таки є. Крім того, як відомо, мама завжди права.
Однак, на жаль, ніяких ознак глухоти я в себе не спостерігаю. Хіба що інколи симулюю коли дружина чи діти грошей просять. Але це ж не рахується.
Хоч то не зовсім стосується теми, але зауважу щодо людей, які вічно жаліються на те які вони нещасні, що життя не вдалося, вони невдахи і т.д. Таким людям слід згадати, що вони свого часу були найуспішнішими сперматозоїдами, виграли змагання в мільйонів собі подібних. Не кажучи про те, що всім нам вдалося потрапити в потрібний час і потрібне місце, що теж неабияка удача. Тому, про якусь наперед запрограмовану нещасність не може йти навіть мови. Ми найуспішніші! Ми найкращі!
Тому коли вам уже добряче «після», то – головне завдання: прокидатися зранку. Або хоча б під обід. Але прокидатися. Старатися бути щасливим і робити щасливими ближніх своїх. Треба жити! Адже стільки ще різних таблеток чекають на те, щоб ми їх проковтнули для лікування своїх справжніх чи вигаданих хвороб.
