Щільніше натягую сонцезахисні окуляри на очі і пришвидшую ходу. Для максимального замісу себе зі своїм настроєм вуха герметично затуляю від вулиці навушниками. Ніхто не має помітити мої сумні очі, мій блукаючий погляд у пошуку порятунку у будь-чиїх очах. Ні. Я не вірю у цю гру. Мені відоме тільки оце моє занурення у ядуху відчаю – на саме її глибоке блакитне вакуумно-акваріумне дно. Надто драматичні обставини життя і конкретні причини болю – завжди змушують боротися, тягти лямку, триматися, вірити, вистояти. Потім можна плакати, але поки причини відчаю не здолані – нізащо не можна опускати рук! А тут… Нема в мене причин для пояснення свого надто п’янкого стану самоти, відсторонення і безкінечного суму. Мені має бути байдуже, але не виходить. Поряд люди, мільйони-мільйони особистостей, можливостей, виходів-входів, ледь не паралельних вимірів. А ти… така порожня. Така покинута. Одна. Абсолютно одноголосе твоє серце, лишене на лавці, б’ється всередині порожньої мушлі і боїться зупинитися, ще боїться... Прислухається до самого себе: «Ти ще є, робиш?» - «Є, є, тут я…» - «Та добре…»
Одне з улюблених нечисленних міст на світі. Кращого не треба. Тут віднайшло моє серце все, що хотіло. І розплакалося на роздоріжжі, геть згубивши коня, компаньйона, підводи, похідний рюкзак, гроші, плани… Таке ти було божевільне, пристрасне, вміло захоплюватися, хворіло часом, зупинялося, пірнало у червоні вина і любові, грало крейзі джаз, бідувало на ніштяках, сміялося з усіма, мовчало у роздумах на самоті, але таким сумним чую тебе вперше. Бачу ти надто мале на таке місто. Або образилося, що ти таке гордовите, сміливе, добре, чуйне, щире, відкрите, а… Нікому ти непотрібне. І десь ти постійно смикаєш мене за інтуїцію з наміром повідомити, що у гігантській міській пустелі ти не хочеш скінчити. Надто простий тупий фінал для тебе. А ти ж можеш… Любити такі простори, до горизонтів, до кінця лісів, до стратосфери, до найглибших колодязів. То он ти про що… Знаєш, минуло все. Палива, на якому шкрябаєш життям вистачає рівно до того моменту, поки ти щиро вірило, що все можливо. Знаю, так завжди видається зі сторони, але ти інколи не таке могутнє, як Бог, не таке писане, як висока метафора, не таке високе, як начесаний чуб, не таке залізне, як того хотілося б часом. Нема в мене змоги дивитися як таке мужнє серце, як ти, яке завжди прагне підтримати, ледь не захистити усі інші втомлені серця, раптом отак…
Хотіло загубитися, причаїтися наодинці у гущавині глухих лісів, відправитися у каное довгою повільною течією у пошуках себе, свого втраченого спокою, комфортного існування. Останнє метро відправили доглядачі станції, а тебе ніхто так і не взяв у хороші руки, мабуть ночувати тобі на вокзалі, серце-безхатченку. Забери бездепозитные бонусы в казино бесплатно. Ти не знаєш, де тобі краще, не маєш ти пристанку, мети, шляху, навіть веселого серця-товариша, за яким безоглядно можна бігти сухостоями поля на захід сонця, тримаючись за руки, такі діти… Робити колесо і співати протяжну мелодію, в’яжучи вінок з польових квітів у затінку похилених лип. Гойдатися в небо на веселці мрій і зачудовано відкидати голову. Смачно присмоктувати соломинку травиці, сидячи просто у верболозах і дивитися на плесо, відслідковувати дивну геометрію водомірок, лічити риб’ячі стрибки, думати про спокій – звідки він береться, куди дівається… Чому їжачки полюбляють сутінки, а цикади місяць, як вгомонюються на ніч птиці, і які короткі ночі влітку, всипані густо на небі зірками, як янголами, серед яких нам затишно. Нічні роси м’які й нехолодні, запрошуючі й ласкаві, егоїстичні, просять – не йди… Не йди ніколи туди, де немає трави, спокою, місцини, де ти можеш отак посидіти – у віках, у зірках, у чарах, у своїх особистих просторах, які ніколи не скривдять.
