Звичайна районна лікарня, яка віднедавна стала називатися модним словом «Поліклініка», мала на це всі права, позаяк селище набуло статусу міста. Я б сказав – містечка. Звичайна лікарня мала звичайне парадне зі звичайною кімнатою з віконцем. В тій звичайній кімнаті знаходяться звичайні шафи, на яких пришпадорені портрети Михайла Боярського і Брюса Вілліса. В тих звичайних шафах - тисячі й тисячі звичайних і досить незвичних історій хвороб тисяч трударів району, їх батьків і дітей. За звичайним віконцем, яке розташоване чомусь на рівні середньостатистичного звичайного чоловічого, перепрошую, пупа (чому так, достеменно ніхто вам не пояснить), знаходиться реєстратура, де метушиться звичайна жінка-реєстраторка. А в такі дні, як оце, в сьогоднішню навалу, їх там дві. Зазвичай, нужденні по два-три рази перепитують і уточнюють чого хочуть, бо з цього боку стоїть гамір, а що тобі відповідають із-за віконця зразу й не добереш. Тому завжди тут плутаниця й безлад.
- Перепутько, з Комишового… ага… Що ви кажете?
- Жіночко, мені тільки б спитати… Дозвольте…
- Флюрографію проходили?
- А окуліст сьогодні приймає?
- А хто знає… Мені б до ЛОРа…
- Уролог в 24-му. З одинадцятої…
Ось черга підійшла до височенного чоловіка, який напівзігнувся й тримається однією рукою поперека, а іншою - стіни. Йому ніяк не зігнутися, не схилитися до віконця. Наші люди – добрі люди, а коли біда , вони зближуються, солідарні з стражденними. Ось і цьому здорованю швиденько прийшли на допомогу.
- Він каже, йому до якогось дохтора, - сповістила літня жіночка.
- Уточніть. Спитайте його, до якого лікаря…
- Ой-йой, та я й сам не знаю! – з стражденним лицем ледь видавив здоровань. – Щось стрельнуло… В попереку.
- Він каже. Що поперек у нього того… Клацнуло… - Це вже високими нотами молодиця в яскравій хустці.
- Як прізвище? – з того боку.
- Там питають, як вас звати, – переказує жіночка.
- На флюорографію! – категорично заявила комусь інша реєстраторка.
- Скажіть Кавун Іван Михайлович, з Копанівки…
- На трясці йому хлюрографія, у нього поперек! – заперечила жінка в хустці. – Йому, навєрно, до невропатолога…
Тут до здорованя підійшла дивна бабця з якимось вузликом. Кажуть, вона тут отирається завжди - день-у-день… Торкнувшись чоловіка, запитала: «Ти може, синок, шось з’їв? То в тебе почки… Ось я тобі дам травички… Завариш, поп’єш… Як рукою зніме. Моєму Петі це дуже помага». Здоровань лише скривився. Нічого не сказав в одвіт.
До черги підійшла молодиця з маленькою, років семи, дівчинкою.
- Кто знаєт, педіатр прінімаєт? – поцікавилася у черги.
Її запитання потонуло в шумі людських діалогів. Здавалося, нікому до неї немає ніякого діла – всі зосереджені однією метою – добитися відповіді з віконечка.
- Вам сказали – до терапевта, в 4-й кабінет. Він ось туточки, поряд. Ага. – Це добросердна жіночка у хустці подала здорованеві талончика до лікаря.
- О-о-ой, спасибі вам, - з болем подякував чоловік.
Бабця з вузликом підійшла до молодиці з дівчинкою, яка не переставала рюмсати. Спробувала погладити маленьку по голівці. Та відсахнулася. Мамаша грубо зупинила стареньку: «Шо нада?!»
- У неї животик болить, - почала бабуся, - мабуть, шось з’їла.
Почала порпатися у своєму вузлику, щось там перебирати.
- Я ось тобі, дочко, дам травичку… Дуже добре помага від болів у жолудку. Моєму Петі всігда помага. – Продовжує щось шукати.
- Не надо нам нічо! – різко обірвала мамаша.
- Та чого ви так? – з подивом запитала «знахарка». – Це ж вона зелену обрикоску з’їла. З молочком… Їла обрикоску? – запитала маленьку. Та, витираючи кулачком слізки, ствердно кивнула.
- Ну, от, шо ж я тобі казала. Зараз я дам гарну травичку, а ти…
- Да, останьтє ви от нас! Малахольная! – зірвавшись на крик гримнула на стареньку молодиця. – Шо ето такоє? Гдє главврач?
Черга враз стихла, і деяку мить в заціпенінні споглядала за сценою.
- Вот пристала! – не звертаючи ні на кого уваги, продовжувала грубіянка, - ходять тут разниє! Бардак развєлі!
- Шановна, навіщо ви так? – подав голос з юрби чоловік в окулярах.
- Вас не хватало! – огризнулася збуджена нахаба.
На гамір до людей вийшов головний лікар. Поцікавився. Що тут сталося, а потім запропонував молодиці пройти до свого кабінету. Спробував заспокоїти неврівноважену особу, але та ще більш розпалилася. Лікар мудро зачекав, коли гнів виллється без остатку, і, закурюючи сигарету, розповів про стареньку і її нещасну долю. Розповів про те, як з її сином Петром товаришували з самого дитинства, як служили разом у війську, як одружилися на сестрах-близнючках… Все змінив Чорнобиль. Жахлива хвороба забрала життя його товариша. Дружина не витримала тяжкої біди… А мати… До сих пір виглядає свого Петю з відрядження. І кожного дня приходить до лікарні, щоб побути серед людей і запитати, чи ніхто, випадково, не бачив її сина, де він, що з ним… Все чекає, сподівається…
- Вона до сих пір вірить, що її син завтра повернеться додому, - дивлячись у вікно, продовжував лікар. – От я їй і дозволяю продавати травичку. Ви не бійтеся, там ромашка і звіробій. Шкоди не буде.
В кабінеті запала тиша. Навіть дитина перестала хникати. Потім молодиця рвучко підхопилася, і без слів полишила кабінет, а лікар все продовжував дивитися у вікно… Посидівши ще кілька хвилин, він вийшов вслід.
Біля реєстратури було якесь пожвавлення. Старенька голосно щось розповідала. Лікар підійшов до юрби й побачив у нещасної матері пачку грошей. Він зразу здогадався звідки те багатство.
- Куплю Петі на зиму нове пальто! – голосно хвастала мати. – Бо шуба у нього стара. Такого вже не вдівають.
Чоловік збоку стиха додав: «То ота грубіянка… Тикнула бабі гроші… А сама втекла…» Лікар оглянувся довкола, чомусь кивнув чоловікові. Погляд зупинився на старих потрісканих, скриплячих дверях з відірваною ручкою. Думки шугали… Ремонт затіяти б… Так грошей, як завжди…
