Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44356
Рецензій: 86665

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза оповідання

Контакт

© Рудько Ігор, 30-07-2015
No man is an island...
                             John Donne

1.

Перемкнув канал.
"Ми перериваємо заплановану трансляцію екстреним випуском новин" голос диктора звучав стривожено і тремтів від хвилювання. Олег, на мить, подумав навіть, що знову почалася війна.
"Масивне космічне тіло розміром з Київ, як повідомляють наші офіційні джерела з США та Великобританії, вторглося годину тому на орбіту Землі. Будь-які чутки про загрозу спростовано. Повторюю, жодної загрози поки що немає. А мотивів для паніки – і поготів. Об'єкт цей – повністю нерухомий, а тому не може бути астероїдом... Детальніше про все розкаже наш спеціальний кореспондент Іван Довгоус, який побував сьогодні в Київській обсерваторії і поспілкувався там з астрономами."
На екрані телевізора появився Іван, недбало одягнений хлопчина з розкуйовдженим волоссям, на фоні старезного купола і густої нескошеної трави.
"Іване, ви мене чуєте? Іва..."
Хлопець, з мікрофоном у правій руці та лівій біля вуха (підтримуючи навушник, його єдиний зв'язок зі студією, аби той не випав), продовжував мовчати.
"Даруйте, у нас виникли тимчасові проблеми з прямим ввімкненням..."
"Так, Олено, я добре чую вас" озвався раптом Іван.
"Ну нарешті!" не стрималась дівчина "доброго дня, Іване."
"Доброго дня, студіє. Доброго дня всім українцям."
"Іване, що сказали вам наші космологи і чи підтвердили вони факт надприродного походження об'єкта?"
"Хочу перш за все вкотре запевнити глядачів, що жодна небезпека нам зараз не загрожує. Ця ідеально кругла куля тридцять кілометрів діаметром, як сказали мені щойно астрономи, не може бути астероїдом чи кометою. Нагадаю, об'єкт застиг на висоті в тисячу миль над Землею, перед самим входом в атмосферу, і поки що не рухається."
"Іване, а чи існують хоч якісь припущення що це?"
"Астрономи на..."
Добавив гучності.
"АСТРОНОМИ наші бояться висловлювати будь-які здогади щодо походження моноліту. Єдине, що зараз їм достеменно відомо, так це те, що об'єкт на орбіті – цілком рукотворний і він, скоріш за все, є плодом діяльності вищого розуму."
"А чи здійснюються хоч якісь спроби встановити контакт з НЛО?"
"Як запевнили мене в обсерваторії, NASA найпершими, ще годину тому, коли моноліт з'явився у небі, послали в бік Кулі декілька повідомлень. Що в них було зашифровано, і чи отримали науковці хоч якусь відповідь – поки що невідомо."
"Іване, можете детальніше нам пояснити, що мається на увазі під словом з'явився?"
"Так, Олено. Появився нізвідки. Просто виник, і все. Матеріалізувався, як сказали мені вчені. Це поки що єдина офіційна версія подій. Інакше астрономи побачили б Кулю значно раніше і змогли би визначити приблизну траєкторію її прибуття."
В диктора почали тремтіти руки.
"Іване, я вимушена перервати вас, бо нам у студію надходять нові, екстрені повідомлення з США. Будьте на зв'язку і нікуди не йдіть. Чуєте?.. Нагадаю, це був Іван Довгоус" сказала вона після короткої заминки "із надзвичайним... ем... увімкненням з Київської обсерваторії.
Куля, як стверджують нам кореспонденти CNN, ввійшла щойно в контакт з американськими астронавтами. Уже вдалося навіть розшифрувати перше  її послання."
Журналіст глибоко вдихнула, і щоки її зробилися блискучими од сліз.
"Наберуся сміливості та відповідальності" промовила вона з тремором у голосі "зачитати його вперше перед всією Україною... Ось що вони пишуть нам:
Мешканці Землі. Наші брати і сестри. Вам нічого боятися. Ми прилетіли сюди з миром та любов'ю і дуже сподіваємось, що з миром та любов'ю зустрінете й ви нас. Як зраділи ми тоді, ще місяць тому, коли вперше дізналися, що більше не самотні у цьому темному та холодному Всесв..."

2.

Олег вимкнув телевізор і повільно звівся на кволі ноги, однією рукою тримаючись за дерев'яний поручень свого ліжка-дивана. Чоловік був змушений спертися іншою об стіну (дотичну ліжкові) аби не впасти. У голові щось невпинно тріщало й гупало, а в роті було сухо та гірко від величезної кількості випитого вчора вночі спиртного в компанії одного лиш себе і першого альбому Коена.

I lit a thin green candle
To make you jealous of me

Хапаючись тремкими пальцями за меблі, він спроквола підійшов до вікна – обігнувши в такий от спосіб чи не увесь периметр малесенької квартири – і зі скрипом відчинив важкі металеві ставні. Невеличка кімната, яка ось уже десятий рік була йому і кухнею, і спальнею, і вітальнею водночас, умить сповнилася яскравим, але ще не надто разючим світлом і приємною ранковою свіжістю. Олег висунув голову з вікна. Він подивився направо та наліво. Глибоко, до болю в грудях затягнувся прохолодним повітрям. І хоча його наполовину розплющені очі й задурманений горілкою мозок ще не повністю звикли до нового дня, чоловік напрочуд швидко зумів розгледіти старезного дуба на подвір'ї, виразно чув цвірінькання горобців на телефонних дротах ліворуч і праворуч дому, а ще: бачив самотнє небо без жодної хмаринки та нескінченний потік машин на перехресті двох магістралей далеко за містом – вверх і вниз, зі сходу і кудись на захід, в тунель, ховаючись у нутрощах пагорба.
Усе таке, яким було воно вчора. І післявчора. І тиждень тому. Яким зостанеться з превеликою вірогідністю й завтра. Жодних змін. Жодного натяку на НЛО. На ту дивовижу, що ось-ось мала статися. І ніякої тобі цяточки розміром з Київ у небі – лише безмежна, блідо-синя порожнеча.
Олег залишив вікно відчиненим, переконаний, що злива вкотре того літа омине столицю. Хитаючись, він неохоче наблизився до ліжка і підняв з долівки порожню склянку, в якій ще декілька хвилин тому знаходилось кисле молоко, втрамбував у неї апельсинову шкірку разом із салфеткою, і обережно положив усе на тацю скраєчку письмового столу.
Йому знову робилося зле й починало трусити. Він намагався не думати про алкогольне отруєння і хутко перемкнув увагу на ранкові формальності. Чоловік відчинив першу шухляду зверху, вийняв з неї дрібно списаний аркуш, і закреслив два середні рядочки в довжелезному списку – два фільми, які він подивився вчора вечером, ще перед початком безжалісного самоспоювання.
Олег схилився над комп'ютерм і швидко порухав мишкою... Клац-клац... Із старих динаміків монітіра хрипом вихопилась музика. Наступний у плейлисті альбом Коена:

Well I stepped into an avalanche,
It covered up my soul...

Чоловік викинув недоїдки у відро для сміття і поставив склянку з білими від молока пасмами по боках в умивальник, на самий верх височезної купи брудних стаканів, тарілок, ложок, вилок, каструль і сковорідок, які він періодично, чи не щовечора впродовж тижня, клявся помити одразу після наступного сніданку.
Олег увімкнув бойлер і заліз у ванну. Контрастний душ, якого він так не любив, але змушений був терпіти ледь не щодня через несправність нагрівача, пішов йому того ранку лише на користь: голова переставала боліти, думки розпогоджувались, та й нестерпна нудота, що мордувала чоловіка від моменту пробудження, також раптово припинилася. І навіть (о незбагненне диво!) в одну лиш коротесеньку мить – тільки на декілька секунд, обтираючи рушником мокрі плечі, він знову відчув себе бадьоро. Вперше за декілька тижнів цієї проклятої, до болю нестерпної інертності.
Уперше за літо, напевно.
Борячись із лінощами, його найзлішим ворогом і єдиним життєвим супутником останніх років, він змусив себе почистити зуби і вкласти феном неслухняне волосся.
Чоловік одягнув останню чисту сорочку і ту єдину пару штанів, яку ще не встиг продірявити цигарками. Він вимкнув комп'ютер (чи не вперше за два тижні), і взявши у праву руку маленький, темно-коричневий чемоданчик, а в ліву – пакет зі сміттям, що мав викинути по дорозі до метрополітену, Олег вийшов із квартири-кімнати і замкнув за собою двері на ключ, один тільки раз повернувши його в замку проти годинникової стрілки.

3.

"Пам'ятаєш Олега?" уявляв він часто розмови колег в офісі.
"Якого ще Олега?"
"Ну, дивак отой, тут колись сидів, ось на цьому місці. Документи сортував. Штампи різні ставив. Підписував щось весь час. Пам'ятаєш?"
"Ні, не пригадую, вибач."
"Ну в тебе й пам ять коротка! Олег... такий... не худий і не повний, знаєш, не високий, але й не низький, з карим волоссям і такими ж очима. Нічим з себе не примітний. Тихий завжди був. Говорив мало... Ну, згадуєш тепер?"
"Щось не дуже. Хоча це й не дивно, зважаючи на твій опис. А що з ним сталося?"
"Помер він учора."
"Ой!"
"Так-так. І похорон скоро буде."
"Жаль чоловіка. Безмежно."
"Кажуть, машина його збила... Яке ж воно все-таки непередбачуване, оте наше життя. Хто знає, що завтра з нами статися може."
"У покійного жінка була?"
"Напевно."
"А діти?"
"Причім тут діти, Іване?"
"Агов, невже не розумієш? Вони вчора без батька зосталися."

4.

Не існує на світі жалюгіднішої самотності, аніж самотність в публічному транспорті.
Сотні людей, замкнених у собі, посеред вузесеньких вагонів з пластику й металу, мчать взад і вперед по глибоких тунелях Києва, хто куди: на роботу, додому, до школи, в університет, провідати стареньку матусю в лікарню, до своїх коханих чи дітей. Кожен із власним багажем турбот. Зі своїми дрібними у вселенському масштабі справами, що до кінця життя будуть займати їхні розум і серце, так і не даючи остаточно зрозуміти, наскільки нетривким є усе людське. Скільки ефемерності й пустоти навколо. І темрява. Куди не глянеш. Ззовні та всередині.

Олег простягнув ліву руку до бедра дівчини. Спочатку повільно і боячись, а згодом – із значно більшою впевненістю... Ох, цей п'янкий аромат юності, що цілковито задурманив йому свідомість, вимкнувши у мізках чоловіка геть усе раціональне. Її волосся пахло травневим вітром і соняшниками. Житнім полем і хвойним лісом з такого далекого, вже майже забутого дитинства. Він дивився на дівчину і лиш тепер починав розуміти, чого так ненастанно бракувало йому в житті. Олег уявляв, як світ довкола раптово змінюється, миттєво наповнюється сенсом. Як повертається до нього жага бути і усе влаштовується нарешті запланованим колись давно чином.
Він хотів обійняти її. Поцілувати в ніс, чоло, щоки, головою прихилитися до грудей, пестити темні кучері. Чоловік торкнувся долонею до пружного бедра, добре відчув усі його прогини й форми – жодної відповіді, жодної реакції. Олег посміливішав і просунув руку вперед.
Він ще не знав, що з ним таке відбувається – бо ставалося схоже уперше – але нові почуття надзвичайно подобались йому. Чоловік прислухався, як несамовито, майже водночас із глухими ударам коліс по шпалах підземелля, гупає роз'ятрене хтивістю серце. Чув пульсацію крові у скронях, по яких ненастанно котились додолу товстелезні каплі поту... Він провів пальцями по її напружених сідницях. Вловив тепло молоденької статі.
"Маніяк!" закричала дівчина і щосили штиркнула Олега гострим каблуком у ступню.
Несамовитий біль одразу привів чоловіка до тями.
"Та як ти смієш? Ви це бачили? Ви всі бачили, що він робив?"
Олег буквально шкірою відчув, кожною клітиною змученого організму, як сотні пар очей з докором глипають в його сторону. Люди, остаточно забувши про НЛО, повідводили погляди од вранішніх газет (що різнобарвно майоріли новинами про іншопланетян), і зацікавлено спостерігали тепер за більш реальною та ближчою всім трагікомедією.
"Маніяк" не вгамовувалась дівчина "відповідай. Чого мовчиш? Язика проковтнув? Скотина! Слова усі позабував? Через таких збоченців, як ти, нам, жінкам, в метро страшно їздити."
"Правда-правда" озвалась якась бабуся у натовпі.
Відчинилися двері вагона і Олег почав поволі, несміливо пробиратися до виходу, торуючи собі шлях крізь пітні переплетіння рук, ніг та голів.
"Куди втікаєш? Ловіть маніяка!" закричала щодуху дівчина.
Хтось потягнув Олега за рукав. Хтось намагався вхопити за ногу. Якийсь хлопець вчепився йому за комір сорочки, ледве її не порвавши. Однак чоловіка було вже не спинити. На зміну первісному задоволенню прийшов первісний страх – достоту могутніша емоція.
Йому насилу вдалося протиснутись у вузеньку шпарину напівзачинених дверей і чоловік, забувши про чемоданчик у вагоні, стрімголов помчав уверх, по резервних сходах, оминаючи несправні ескалатори. І хоч ніхто навіть не думав переслідувати його, Олег невпинно і не озираючись біг ще десь кільканадцять хвилин поспіль по таким задушливим того ранку вулицям Києва.

5.

Чоловік лишень в квартиру забігти зумів, як тут нова, ще дужча хвиля головного болю й нудоти настигла його. І Олег, зовсім забувши про навстіж відчинені двері в коридор, миттю помчав до ванної кімнати, упав на коліна, і тримаючись обома руками за чоло, низько схилився над раковиною унітаза.
В такому от ганебному положенні він просидів ще хвилин з десять в марній надії на те, що його, все-таки, знудить, і лише раптова, протяжлива громовиця над будинком змогла привести хворого до тями. Олег вчепився пальцями за край раковини і поволі звівся на ноги.
Чоловік випив десь літр холодної води з крана й ретельно умив розпалене жаром обличчя. Витершись рушником, він неспішно вийшов із ванної, і так само неспішучи зачинив за собою вхідні двері на ключ.
Олег подивився у єдине вікно в кімнаті. Надворі зробилося темно, немовби знову, раптово настала ніч. Хмари щільно затягнули собою все небо, а десь там, посеред двох кленів ген аж за кільцевою дорогою, можна було добре розгледіти густі пасма зливи. І блискавки, то близько, то так далеко, що не було чути навіть грому, сікли небосхил зліва й направо і зверху вниз.
Задзвенів мобільний телефон у кишені. "Несподіваний час для дзвінка" подумав Олег "невже директор? Лаятися буде, що на роботу не прийшов у перший день після відпустки. Хоча ні, це всього лиш Андрій, друг дитинства... І чого йому від мене треба?"

"Алло."
"Алло. Це ти?"
"Здається... а що?"
"Вибач, не одразу твій голос впізнав. Ти зараз на роботі?"
"Ні. Я вдома зостався. Погано себе почуваю."
"Не хочеш до нас приєднатися?"
"Я ж тобі сказав, недобре мені."
"Але..."
"До вас? Хто там з тобою є?"
"Дружина моя, Василь, Оля, Ігор, інший Василь... Пам'ятаєш ще їх? Ми всі на Хрещатик скоро підемо. На Майдан."
"Якого дідька там робити?"
"Ти останні новини дивився?"
"Вранішні хіба."
"Куля на Землю спускається. Чуєш? Іншопланетяни ось-ось повинні бути тут!"
"Смішний ти... Думаєш, вони саме на Хрещатику приземляться?"
"Та не в тому річ. На Майдані скоро чи не увесь Київ буде. Всіх з роботи сьогодні відпускають. Приземлення Кулі по цілому світі в прямому ефірі транслюватимуть. На найбільших площах планети. І телемости з усіх-усюд."
"Злива почалася" зауважив Олег.
"Яка ще злива? В нас тут жодної хмаринки немає. Та й навіть, якщо дощитиме трохи, що з того? Літо на дворі. Гроза швидко пройде. А втрачати схожий шанс просто не можна..."
"І коли ви там збираєтесь?"
"Десь за годину. На дванадцяту."
"Зрозуміло."
"Ну то як, вирішив уже? Будеш з нами, чи ні?"
"Мені шкода, я не зможу прийти."
"Але..."
"Температуру високу маю. І нудить трохи. Думаю, що застудився сильно."
"Влітку?"
"Буває й таке."
"Невже якась там застуда здатна спинити тебе, Олеже? Такого вдруге не трапиться. Це унікальний в історії людства момент. Чуєш? Унікальний!"
"Ні, краще я сьогодні вдома зостануся. Ще ненароком заражу вас всіх. А вам того треба, щоби потім, як я, цілий тиждень з квартири не виходили?"
"Ну гаразд, не мені вирішувати" сказав Андрій "якщо передумаєш – дзвони. І пам'ятай, ми тобі завжди раді будемо, хто б там і що не базікав."
"Мені приємно."
"Я з тобою уже півроку не бачився."
"Майже рік" виправив друга Олег.
"Ти хоч телевізор увімкни. Пряму трансляцію дивися. Цікаво ж має бути."
"Знаю" сказав неголосно чоловік "куди перемикати?"
"Що-що?"
"По якому каналі вона йтиме?"
"Та, думаю, по всіх..."
"Ну гаразд. Бувай тоді?"
"Добре. І одужуй швидше. Чуєш?"
"Дякую."
"Ми ще колись удвох на пиво сходити має..."

Уривчасті гудки поклали краї їхній розмові. Олег вимкнув телефон і недбало кинув його на письмовий стіл. "До біса всіх!" Чоловік зручніше вмостився на ліжко-диван і щільно вкрився товстою ковдрою, висунувши назовні півголови та праву руку з пультом.
Увімкнув телевізор.
Новини – перемкнув канал – новини – перемкнув канал – новини – знову перемкнув.
"Ми ведемо пряме ввімкнення з Майдану, куди потроху починають сходитися люди" мовила спокійно і виважено, уже не так, як сьогодні зранку, диктор Олена. "І на зв'язку з нами – наш спеціальний кореспондент Іван Довгоус. Іване?"
"Так, Олено. Я чую вас... Доброго дня, студіє, доброго дня, Україно. Як ви зараз бачите за моєю спиною, люди вже почали збиратися на Хрещатику. І не тільки з Києва, але й з найближчих міст і сіл, щоби разом, рука в руці, стати свідками початку нової, кращої історії планети Земля.
Усі стоять в очікуванні прямої трансляції з пустелі Невада, куди, я нагадаю, вже за дві години повинен приземлитися космічний корабель, який проник сьогодні зранку в атмосферу пленети і тепер повільно спускається вниз. Ну а заки тут відбуватимуться численні телемости з Китаєм, Японією, Індією, Францією, Австралією, Мексикою, Бразилією, Великобританією, Канадою, Росією, та ще з багатьма-багатьма державами, на знак всесвітньої солідарності й дружби.
Олено, Ви повинні бачити погляди цих людей. Скільки надії в них. А скільки щастя, любові. Всі, без винятку: чоловіки і жінки, маленькі та старі, багаті й бідні, друзі та колишні недруги, усі беруться за руки і співають. Чуєте, Олено? Співають та моляться. Нарешті разом. Більше не єдині у Всесвіті. Більше не самотні. І погляди наші спрямовані в небо..."

Олег вимкнув телевізор і жбурнув пульт на підлогу. Давно уже несправна кришка на тильному боці пристрою відлетіла вбік, і дві батарейки вискочили з пульта й покотилися кудись під ліжко.
Чоловікові ставало соромно. Біль та відчай застрягли йому колючим спазмом у горлі, а з мутних очей потекли не менш каламутні сльози.
"Невже настав час здаватися, і назад дороги немає?" вкотре запитував себе Олег "що робити мені далі з власним життям? Скільки триватиме ще ця сіра, безрадісна інерція?" Думки бриніли, кружляли перед очима, вирували в макітрі, немов Егейське море у перші дні грудня. І все здавалося йому марним в той момент. Поверхневим, пустим та без сенсу.
І чоловік просто заплющив очі. І в його крихітній кімнатці шість на шість метрів завбільшки, з одним лиш малесеньким віконцем і величезною купою брудного посуду в умивальнику, знову зробилося темно.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Артур Сіренко, 02-08-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.44058895111084 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Історія — готовий список сюжетів, сідай і пиши», — Роксана Тимків
Фото: Степан Поліщук. Роксана Тимків — молода українська письменниця. На цьогорічному Форумі видавців …
Вся правда про роман «Правда про справу Гаррі Квеберта»
Після виходу друком роману «Правда про справу Гаррі Квеберта» 27-річний Жоель Діккер прокинувся відомим. …
З’явиться книжка про жінок, які створили Україну
Видавництво «Видавництво» анонсувало випуск нової книги. Безпрецедентний для України проект під назвою …
Актуальна міфологія: свіжий погляд на книгу Ніла Ґеймана
Фото автора з першим віддрукованим примірником книги «Скандинавська Міфологія». Скандинавська міфологія у сучасному …