Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2451
Творів: 43900
Рецензій: 85514

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Новела

Шалена пристрасть

© Юрій Кирик, 29-07-2015
- Привіт Ботан! Куди зібрався? - заскочив запитанням Влодко із сусіднього випускного класу.

- На бокс, - кажу, - хоча навіть не знаю, де та секція боксу знаходиться. Я патологічний брехун, це в мене, напевно, така хвороба - брехати.

- А чому скеровуєш вправо?

- Та мушу іще за своєю дівчиною заскочити, - вигадую далі. Можливо, в моїй брехні щось та і є. Можливо, таким чином реалізовую себе, який не відбувся. Все, що роблю, видається мені мізерним, нікчемним, не вартим уваги, як моє прізвисько - Ботан. Ботанік... В роті від учора неприємний присмак...

Ґольнувши пива Сірий - один із замарстинівських заводил вирішив познущатися над моєю потаємною пасією - Соломійкою, дівчиною з нашого класу.

- Ей ти, кретеніта-дебіліта-дауніта, - гукнув він нашій красуні, за якою я тихцем вже другий рік упадаю, - що в тебе за фігнюшки під блузкою тирчать? Дай потрогаю! А в словах стільки розпусної хіті, що мене аж замлоїло.

Імбецил! Олігофрен! - вигукую подумки. Соломійка щось тихо зойкнула у відповідь, мов мишка. Зате по фізії Сірого розплилось тупе, невибагливе вдоволення. Гигоче собі той троглодит. Добре бодай що не наблизився, не почав простягати руки. Можливо тому, що з нею Іванка - подруга з нашого класу. Як хотілося мені зацідити в цю самовдоволену хруньоподібну пику! Натомість відвернувся  ніби нічого не бачив і не чув. Але гидотний присмак ображеної гідності залишився. Ще й зараз його відчуваю.  Дуже вже хотілось, аби Соломійка, - на якій мені по-справжньому залежало, бачили мене в іншій ситуації, аби міг реально за них вступитись, натовкти гризло отому готу*, що посмів ображати мою потаємну пасію. Але я, як звикло, писком в болото! Жалюгідний миршавий хлопчисько, гарара!*, - ганив себе подумки. Коли ще й потихеньку намилився з місця події, щось дуже неприємне увійшло в мене в саме нутро, як ніби мені наступили на ногу, нахабно при цьому розсміявшись.

В школі вже мав такий-сякий авторитет, та авторитет треба постійно чимось підкріплювати, а чим його підкріпиш, коли штахета - штахетою ні тобі м'язів, ні статури, ні міцного удару... Паршивезний видався день!  Знаєте, чому паршивезний? Тому, що завтра знову все почнеться спочатку. Почнеться? Але може й не початися. Я не хочу повертатися назад до минулого життя. Проблема околиць в тому, що тут усі знають хто ти. Не так то просто з Ботана перетворитися в крутелика, якого б стало поважати замарстинівське шобло.

Іще вчора думав, що ця ситуація ніколи не зміниться, та саме від нині  у мене буде такий шанс!..
В кишені у мене револьвер дев'ятого калібру... Не знайшов в собі сили повернути його в криміналістичну лабораторію універу, звідки так майстерно поцупив. Завернув від самого кабінету...

Не міг, не в силі був я розлучитись зі своїм приятелем. Саме приятелем - не підберу іншого слова. Для мене він був живою істотою. Тримав його в кишені. Пестив, ні на мить не випускаючи з руки. Скажу щиро - коли в кіношці вперше тримав ручку моєї першої дівчини - Оксанки - було це дивовижно приємне відчуття, та погладжуючи ребристі щічки револьвера мене проймало тремтіння. Це був не страх, радше благоговійне упадання. Я то відпускав, то як міг сильно стискав руків'я револьвера. Ледь стримував спокусу різко, як це чинять у бойовиках, вихопити його. Ото був би ефект! Зайшовши в пустинний в цю пору парк Івана Франка, що біля університету, і врешті випустив дорогого бранця на волю. Витягнув з барабана чотири продовгуватих набої. Були важкими. Гордощі розпирали мене - не якась малокаліберка, "дев'ятка"! Нічого потужнішого принаймні у вітчизняній короткоствольній стрілецькій зброї немає. Став прицілюватись у гілки, дерев, у все, що сягало око. Та курок не спускав - шкодував механізм.

Любовно погладжуючи й розглядаючи з різних ракурсів револьвер, подумки запитував себе: хто іще торкався цього чуда? З певністю він у когось вселяв жах - адже вилучили його у вбивці. В його руках він з певністю будив пострах, коли той скеровував його в бік людей, тероризуючи їх. Чи вицілював свою жертву... Куди посилав кулі? В голову, серце, чи живіт? Моторошно насправді. Але в моїх очах це лишень додавало йому ваги. Той в кого скеровувалась ця відполірована до блиску люфа, через лічені секунди міг сповзти на землю, аби ніколи більше звідти не встати. Це металеве цацко - насправді потужна зброя!

Зиркаю на годинника. У парку почали з'являтися люди. Закінчувався робочий день.  
Можна заскочити до приятеля, він якраз тут, біля парку мешкає. Навіщо? - вистрілює у свідомості. Було б навіть смішно - найважливіша зустріч в моєму житті уже відбулась! З цієї миті почався новий відлік мого життя. Та що я кажу мого? НАШОГО! Адже свого життя без НЬОГО більше не мислю! Ми з ним пов'язані дуже тісно, як ще не був пов'язаний ні з ким - злочином. Моїм першим серйозним злочином. Я не лише викрав свого майбутнього друга, за цю дружбу, за цю нашу спільність, можливо людина заплатить свободою. Я зламав чуже життя. Івана Микитовича я любив й мені було його надзвичайно шкода, але шалена пристрасть перемогла - раз зустрівшись, ми вже не могли розлучитись.

Все ж куди? Де згаяти час? В кіношку? Там нині крутять нову стрічку - "Особняк на Зеленій". З Барбарою Брильською. Казали дуже крутий бойовик. Але ж не крутіший за мого товариша? Ні, нинішній день особливий, то ж і пройти він мусить по-особливому!  Нині я врешті можу дозволити собі піти на Замарстинів*, і не просто на Замарстинів, а на пустир, який до того обходив десятою дорогою. Звісно, без револьвера на такий подвиг я б ніколи не зважився, але нині... Коли торкався металу, прокручував барабан, поступово ставав іншою людиною. З першого ж доторку до металу мене навідали такі думки, що аж мурашки поповзли по шкірі. Це були моторошні, але приємні відчуття. В багатьох випадках життя мені  не вистачало саме переконливого погляду й сили такого друга. Певен: із набитим револьвером стану зовсім іншою людиною. Реалізую усе, чим жив лише у мріях.

Як колись в ранній юності бродячи лісом в пошуках грибів відчував себе то опришком, то славетним слідчим, в залежності від того, яку книгу зараз читав, чи під враженням якого фільму знаходився. В моїй безконечній грі  убивця був таким же героєм, як і той, хто його вистежував його і ловив. Причина проста - я усюди був у головній ролі.  Напевно чіткого розмежування між добром і злом іще й по нині не відбулось в моїй свідомості. Я був єдиним актором цього  безконечного серіалу, де сам був сценаристом і режисером, а також виконавцем головних ролей. У лісі, була гра. Там я міг усе. Але там моїми уявними ворогами були моховики чи сироїжки, яких я міг полонити, ув'язнювати, фізично знищувати. В реальному житті, на вулиці, усі ці бажання у мене залишались, але здійснити, через свою слабодухість та ницу фізичну силу не міг нічого. Мав шанс до кінця своїх днів бути на смерть заляканим псом, який  сюрлить де прийдеться. Але ж була Соломійка - дівчина на якій мені залежало, і так праглося, аби побачила мене в іншій ситуації, аби міг реально за неї вступитися, натовкти гризла усім, хто лиш посміє знущатися з дівочої гідності, а не  жалюгідним, миршавим хлопчиськом, який відвертає погляд коли її ображають! Гадав, що ця ситуація ніколи не зміниться, та саме від нині  у мене є такий шанс.

На Замарстинівській якесь дивне відчуття тривоги знову проникає у серце. Видко тут якась особлива аура вироблена століттями злочинів, що тут відбувались. Я міцніше стиснув свій револьвер, і фізично відчув, як сила й впевненість вселяються в мене. Хоча зовні ніби нічого й не змінилось - я просто йшов вулицею, ну ні, напевно таки зовсім не просто - я подумки кинув виклик усій замарстинівській шпані. Йшов розслаблено, як ходять ті, від кого повсякчас чекаєш виклику, образи... Мав таке відчуття, що це вже й не я. Що хтось увійшов у мене. Спірити це називають астральні проекції.  Фізично відчув ні з чим не зрівняне почуття безкарності. От і пустир... Цим пустирем майже ніхто не ходив. Минулого місяця тут зґвалтували і вбили двох тринадцятилітніх дівчаток.  Пропало ж в околиці іще троє, та їх ніде не могли знайти. Людойки тихцем шептались, що саме там, на пустирі, виходять підземні ходи, що ведуть у підземні лабіринти Полтви - окраси Львова, яку містобудівники ще у XIX столітті загнали під землю випустивши в її води каналізаційні стоки. З того часу й іще з давніших часів бере свій початок підземне місто зі своїми вулицями й завулками - кілометри підземних ходів. Туди не заглядає міліція, бо тут легко загубитися в лабіринтах, потрапити під обвал, підчепити якусь заразу, збудники якої здатні очікувати свою жертву століттями. То ж знати, що там твориться у підземеллях, правоохоронці не конче охочі. Теж не багацько з них горять бажанням серйозно розбиратися з місцевими гунцвотами. Коли вже кого ловили на гарячому - інша річ. Та на "гарячому" місцева шпана рідко попадалась. Багатолітній досвід чогось таки навчив. Тому почувалися тут справжніми господарями.                                                                                                                          

Звісно я не розраховував цього ж таки дня зустріти Сірого і його двох поплічників. Та й час був цілком не для розбійних нападів - білий день. Планував краще познайомитися з територією. Помилився... Спочатку до мене підбігла вівчарка на віддаль якогось метрів трьох і стала зло шкіритися. То був пес Сірого. Його впізнав одразу. Не один раз він нацьковував його  на наших хлоп'ят, та й на мене теж. Одразу після того почув злий смішок господаря.

- Тільки погляньте які люди! І без охорони! Що ж це чемні хлопчики тут сичують?* Такі ми безстрашні... - знущався зло. Цей дауніта-дебіліта повторював заїжджену на різні лади фразу. Звідки йому вигадати щось оригінальніше?  

- Рекс, гузя його, гузя! - під'юджував пса. Я міцніше стиснув свій револьвер і поволі почав витягати його з кишені. Кажуть, собаки відчувають небезпеку, уникають людей з вогнепальною зброєю, та той був дурний чи скажено лютий - слина аж бризкала із його роззявленої пащеки. Він вже підповз на достатню відстань для стрибка. Далі зволікати було небезпечно.

- Ти повинен знати,  що означає всадити кулю в тіло, живе тіло, - підказував мені чийсь голос.  А й справді - як глибоко вона увійде? Чи прошиє пса навиліт? Я витягнув револьвер і не цілячись стрельнув собацюрі  у бік.

Сила поштовху кулі була така велика, що бідачина пару разів перевернувся, та опісля зірвався на рівні ноги й кинувся бігти. Після кількох впевнених стрибків ним почало носити з боку в бік й врешті він завалився носом уперед.

Я не бачив передсмертних судомин, тому підходив до собаки сторожко. У пса посмикувалась одна лиш задня лапа. Я таки його вбив. Ще б пак! З такої зброї та й не завалити... Біля вхідного отвору крові майже не було, та коли я перекинув його на другий бік, побачив, що зібралась добряча калюжа.  Куля таки прошила це тіло навиліт. У мого "мопса" неабияка убійна сила! Мене аж розпирало від гордощів! Хлопці ж дали такого драла, що їх не було вже й видко. Зрештою, я б у них все рівно не стріляв - шкода набоїв. Їх у магазині не купиш...

Мене аж розпирало від гордощів і задоволення. Не тільки я, від мене теж можуть давати драла й де?  На самому Замарстинові! Прочесав пустир, та нікого більше там не надибав. Вийшовши на замарстинівські вулиці став чіплятися до перехожих хлоп'ят - не міг стриматись. Вимагав цигарки, хоча сам і не палив. Все йшло набагато краще, аніж міг це собі уявити в найсміливіших своїх мріях. Я відкрив в собі цілу гаму незнайомих раніше якостей: нахабство, цинізм, гордовитість аж до пихи. Для цього треба було лишень віднайти межу дозволеного і трішки її посунути.  Я знав що з кожним днем посуватиму її все далі й далі. У цьому житті або ти топчеш, або ж тебе кидають під ноги! І підвестись уже немає найменших шансів. Хіба для того, аби звалитися замертво. Одному хлопчині в якого цигарки не виявилося, розсік ударом кулака губу.

- Даремно ти так, хлопче, - ухопив мене за плече перехожий, старший за віком чоловік, мовив це із  докором, - ти не схожий на хулігана.

У відповідь спалахнув, зло глянув на нього. Знав, розігрітий кров'ю міг кинутись й на нього, піти до кінця. Та він вже відпустив моє плече.

- Упустиш вогонь - не погасиш, - казав Толстой, - кинув чолов'яга не перестаючи дивитися мені у вічі. Я різко розвернувся й пішов. Мав би подякувати мені - не знав старий чим ризикував...

"Не схожий" - от в чому річ. Так це ж чудово! Я й не буду намагатись бути схожим на хулігана, згадав "Портрет Доріана Грея", що його прочитав нещодавно. Не буду схожим на злого, тим більше боятимуться!  Не знав той дядечко, що в кожної людини у середині заховане, як світло, так і пітьма. Я теж до цього дня не знав. Тепер - знаю! Я намагався бути тим, ким я не був. Жити тим життям, для якого я не був призначений. Вперше в моєму житті все під контролем. Під моїм контролем. Ніхто мені не посміє вказувати! - подумки промовляв це як молитву, ніжно гладячи руків'я свого револьвера. Тоді іще не знав, що коли нами заволодіває впевненість в чому-небудь, хоча б мало чи зовсім не обґрунтована, боротися з нею так само важко, як чайці, що приводнилась на пляму нафти вирватися з її в'язкого полону - кожен порух крила сковуватиме її все більше й більше...


--------------------------------------------
Глосарій:

* Готи - агресивно налаштовані молодики (Молодіжний сленг).
* Гарара - немічний, що не приносить жодної користі, непотріб (Молодіжний сленг).
* Замарстинів - найбільш батярська дільниця Львова.
* Сичую - б'ю байдики, іще може використовуватися  в значенні "бути самотнім" (дома сичую). (Молодіжний сленг).

Далі буде.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 02-08-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Янушевич, 02-08-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Павліна Пулу, 02-08-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Артур Сіренко, 02-08-2015

Завдяки творчості...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Микола Цибенко, 01-08-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга, 31-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 31-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Анатолій Азін, 30-07-2015

Страшно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олеся Сімон, 30-07-2015

Кожен може тут знайти щось...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВОЛОДИМИР, 30-07-2015

Актуальна

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Володимир Ворона, 30-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 29-07-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.6112539768219 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Це Далі»: Книга-знахідка, що продовжує серію про геніальних митців
Зайве вкотре перераховувати чесноти Видавництва Старого Лева, яке знову зробило все, щоб ви придбали …
«Читець у ранковому експресі»: Роман-алегорія від Дідьєлорана
Французький письменник Жан-Поль Дідьєлоран, в першу чергу, відомий як новеліст. Але його дебютний роман …
Добірка книжок на літо для самовдосконалення
Літо — пора не тільки для відпочинку. Відпустка — це чудова нагода, щоб підготуватися до другої половини …
Іронічно і контркультурно – про сербські військові травми: “Три картини перемоги” Каранович
Не дивно, що нам тепер цікаво читати книжки, пов’язані з темою війни. І це посприяло інтересу до роману …