- Привіт Ботан! Куди зібрався? - заскочив запитанням Влодко із сусіднього випускного класу.
- На бокс, - кажу, - хоча навіть не знаю, де та секція боксу знаходиться. Я патологічний брехун, це в мене, напевно, така хвороба - брехати.
- А чому скеровуєш вправо?
- Та мушу іще за своєю дівчиною заскочити, - вигадую далі. Можливо, в моїй брехні щось та і є. Можливо, таким чином реалізовую себе, який не відбувся. Все, що роблю, видається мені мізерним, нікчемним, не вартим уваги, як моє прізвисько - Ботан. Ботанік... В роті від учора неприємний присмак...
Ґольнувши пива Сірий - один із замарстинівських заводил вирішив познущатися над моєю потаємною пасією - Соломійкою, дівчиною з нашого класу.
- Ей ти, кретеніта-дебіліта-дауніта, - гукнув він нашій красуні, за якою я тихцем вже другий рік упадаю, - що в тебе за фігнюшки під блузкою тирчать? Дай потрогаю! А в словах стільки розпусної хіті, що мене аж замлоїло.
Імбецил! Олігофрен! - вигукую подумки. Соломійка щось тихо зойкнула у відповідь, мов мишка. Зате по фізії Сірого розплилось тупе, невибагливе вдоволення. Гигоче собі той троглодит. Добре бодай що не наблизився, не почав простягати руки. Можливо тому, що з нею Іванка - подруга з нашого класу. Як хотілося мені зацідити в цю самовдоволену хруньоподібну пику! Натомість відвернувся ніби нічого не бачив і не чув. Але гидотний присмак ображеної гідності залишився. Ще й зараз його відчуваю. Дуже вже хотілось, аби Соломійка, - на якій мені по-справжньому залежало, бачили мене в іншій ситуації, аби міг реально за них вступитись, натовкти гризло отому готу*, що посмів ображати мою потаємну пасію. Але я, як звикло, писком в болото! Жалюгідний миршавий хлопчисько, гарара!*, - ганив себе подумки. Коли ще й потихеньку намилився з місця події, щось дуже неприємне увійшло в мене в саме нутро, як ніби мені наступили на ногу, нахабно при цьому розсміявшись.
В школі вже мав такий-сякий авторитет, та авторитет треба постійно чимось підкріплювати, а чим його підкріпиш, коли штахета - штахетою ні тобі м'язів, ні статури, ні міцного удару... Паршивезний видався день! Знаєте, чому паршивезний? Тому, що завтра знову все почнеться спочатку. Почнеться? Але може й не початися. Я не хочу повертатися назад до минулого життя. Проблема околиць в тому, що тут усі знають хто ти. Не так то просто з Ботана перетворитися в крутелика, якого б стало поважати замарстинівське шобло.
Іще вчора думав, що ця ситуація ніколи не зміниться, та саме від нині у мене буде такий шанс!..
В кишені у мене револьвер дев'ятого калібру... Не знайшов в собі сили повернути його в криміналістичну лабораторію універу, звідки так майстерно поцупив. Завернув від самого кабінету...
Не міг, не в силі був я розлучитись зі своїм приятелем. Саме приятелем - не підберу іншого слова. Для мене він був живою істотою. Тримав його в кишені. Пестив, ні на мить не випускаючи з руки. Скажу щиро - коли в кіношці вперше тримав ручку моєї першої дівчини - Оксанки - було це дивовижно приємне відчуття, та погладжуючи ребристі щічки револьвера мене проймало тремтіння. Це був не страх, радше благоговійне упадання. Я то відпускав, то як міг сильно стискав руків'я револьвера. Ледь стримував спокусу різко, як це чинять у бойовиках, вихопити його. Ото був би ефект! Зайшовши в пустинний в цю пору парк Івана Франка, що біля університету, і врешті випустив дорогого бранця на волю. Витягнув з барабана чотири продовгуватих набої. Були важкими. Гордощі розпирали мене - не якась малокаліберка, "дев'ятка"! Нічого потужнішого принаймні у вітчизняній короткоствольній стрілецькій зброї немає. Став прицілюватись у гілки, дерев, у все, що сягало око. Та курок не спускав - шкодував механізм.
Любовно погладжуючи й розглядаючи з різних ракурсів револьвер, подумки запитував себе: хто іще торкався цього чуда? З певністю він у когось вселяв жах - адже вилучили його у вбивці. В його руках він з певністю будив пострах, коли той скеровував його в бік людей, тероризуючи їх. Чи вицілював свою жертву... Куди посилав кулі? В голову, серце, чи живіт? Моторошно насправді. Але в моїх очах це лишень додавало йому ваги. Той в кого скеровувалась ця відполірована до блиску люфа, через лічені секунди міг сповзти на землю, аби ніколи більше звідти не встати. Це металеве цацко - насправді потужна зброя!
Зиркаю на годинника. У парку почали з'являтися люди. Закінчувався робочий день.
Можна заскочити до приятеля, він якраз тут, біля парку мешкає. Навіщо? - вистрілює у свідомості. Було б навіть смішно - найважливіша зустріч в моєму житті уже відбулась! З цієї миті почався новий відлік мого життя. Та що я кажу мого? НАШОГО! Адже свого життя без НЬОГО більше не мислю! Ми з ним пов'язані дуже тісно, як ще не був пов'язаний ні з ким - злочином. Моїм першим серйозним злочином. Я не лише викрав свого майбутнього друга, за цю дружбу, за цю нашу спільність, можливо людина заплатить свободою. Я зламав чуже життя. Івана Микитовича я любив й мені було його надзвичайно шкода, але шалена пристрасть перемогла - раз зустрівшись, ми вже не могли розлучитись.
Все ж куди? Де згаяти час? В кіношку? Там нині крутять нову стрічку - "Особняк на Зеленій". З Барбарою Брильською. Казали дуже крутий бойовик. Але ж не крутіший за мого товариша? Ні, нинішній день особливий, то ж і пройти він мусить по-особливому! Нині я врешті можу дозволити собі піти на Замарстинів*, і не просто на Замарстинів, а на пустир, який до того обходив десятою дорогою. Звісно, без револьвера на такий подвиг я б ніколи не зважився, але нині... Коли торкався металу, прокручував барабан, поступово ставав іншою людиною. З першого ж доторку до металу мене навідали такі думки, що аж мурашки поповзли по шкірі. Це були моторошні, але приємні відчуття. В багатьох випадках життя мені не вистачало саме переконливого погляду й сили такого друга. Певен: із набитим револьвером стану зовсім іншою людиною. Реалізую усе, чим жив лише у мріях.
Як колись в ранній юності бродячи лісом в пошуках грибів відчував себе то опришком, то славетним слідчим, в залежності від того, яку книгу зараз читав, чи під враженням якого фільму знаходився. В моїй безконечній грі убивця був таким же героєм, як і той, хто його вистежував його і ловив. Причина проста - я усюди був у головній ролі. Напевно чіткого розмежування між добром і злом іще й по нині не відбулось в моїй свідомості. Я був єдиним актором цього безконечного серіалу, де сам був сценаристом і режисером, а також виконавцем головних ролей. У лісі, була гра. Там я міг усе. Але там моїми уявними ворогами були моховики чи сироїжки, яких я міг полонити, ув'язнювати, фізично знищувати. В реальному житті, на вулиці, усі ці бажання у мене залишались, але здійснити, через свою слабодухість та ницу фізичну силу не міг нічого. Мав шанс до кінця своїх днів бути на смерть заляканим псом, який сюрлить де прийдеться. Але ж була Соломійка - дівчина на якій мені залежало, і так праглося, аби побачила мене в іншій ситуації, аби міг реально за неї вступитися, натовкти гризла усім, хто лиш посміє знущатися з дівочої гідності, а не жалюгідним, миршавим хлопчиськом, який відвертає погляд коли її ображають! Гадав, що ця ситуація ніколи не зміниться, та саме від нині у мене є такий шанс.
На Замарстинівській якесь дивне відчуття тривоги знову проникає у серце. Видко тут якась особлива аура вироблена століттями злочинів, що тут відбувались. Я міцніше стиснув свій револьвер, і фізично відчув, як сила й впевненість вселяються в мене. Хоча зовні ніби нічого й не змінилось - я просто йшов вулицею, ну ні, напевно таки зовсім не просто - я подумки кинув виклик усій замарстинівській шпані. Йшов розслаблено, як ходять ті, від кого повсякчас чекаєш виклику, образи... Мав таке відчуття, що це вже й не я. Що хтось увійшов у мене. Спірити це називають астральні проекції. Фізично відчув ні з чим не зрівняне почуття безкарності. От і пустир... Цим пустирем майже ніхто не ходив. Минулого місяця тут зґвалтували і вбили двох тринадцятилітніх дівчаток. Пропало ж в околиці іще троє, та їх ніде не могли знайти. Людойки тихцем шептались, що саме там, на пустирі, виходять підземні ходи, що ведуть у підземні лабіринти Полтви - окраси Львова, яку містобудівники ще у XIX столітті загнали під землю випустивши в її води каналізаційні стоки. З того часу й іще з давніших часів бере свій початок підземне місто зі своїми вулицями й завулками - кілометри підземних ходів. Туди не заглядає міліція, бо тут легко загубитися в лабіринтах, потрапити під обвал, підчепити якусь заразу, збудники якої здатні очікувати свою жертву століттями. То ж знати, що там твориться у підземеллях, правоохоронці не конче охочі. Теж не багацько з них горять бажанням серйозно розбиратися з місцевими гунцвотами. Коли вже кого ловили на гарячому - інша річ. Та на "гарячому" місцева шпана рідко попадалась. Багатолітній досвід чогось таки навчив. Тому почувалися тут справжніми господарями.
Звісно я не розраховував цього ж таки дня зустріти Сірого і його двох поплічників. Та й час був цілком не для розбійних нападів - білий день. Планував краще познайомитися з територією. Помилився... Спочатку до мене підбігла вівчарка на віддаль якогось метрів трьох і стала зло шкіритися. То був пес Сірого. Його впізнав одразу. Не один раз він нацьковував його на наших хлоп'ят, та й на мене теж. Одразу після того почув злий смішок господаря.
- Тільки погляньте які люди! І без охорони! Що ж це чемні хлопчики тут сичують?* Такі ми безстрашні... - знущався зло. Цей дауніта-дебіліта повторював заїжджену на різні лади фразу. Звідки йому вигадати щось оригінальніше?
- Рекс, гузя його, гузя! - під'юджував пса. Я міцніше стиснув свій револьвер і поволі почав витягати його з кишені. Кажуть, собаки відчувають небезпеку, уникають людей з вогнепальною зброєю, та той був дурний чи скажено лютий - слина аж бризкала із його роззявленої пащеки. Він вже підповз на достатню відстань для стрибка. Далі зволікати було небезпечно.
- Ти повинен знати, що означає всадити кулю в тіло, живе тіло, - підказував мені чийсь голос. А й справді - як глибоко вона увійде? Чи прошиє пса навиліт? Я витягнув револьвер і не цілячись стрельнув собацюрі у бік.
Сила поштовху кулі була така велика, що бідачина пару разів перевернувся, та опісля зірвався на рівні ноги й кинувся бігти. Після кількох впевнених стрибків ним почало носити з боку в бік й врешті він завалився носом уперед.
Я не бачив передсмертних судомин, тому підходив до собаки сторожко. У пса посмикувалась одна лиш задня лапа. Я таки його вбив. Ще б пак! З такої зброї та й не завалити... Біля вхідного отвору крові майже не було, та коли я перекинув його на другий бік, побачив, що зібралась добряча калюжа. Куля таки прошила це тіло навиліт. У мого "мопса" неабияка убійна сила! Мене аж розпирало від гордощів! Хлопці ж дали такого драла, що їх не було вже й видко. Зрештою, я б у них все рівно не стріляв - шкода набоїв. Їх у магазині не купиш...
Мене аж розпирало від гордощів і задоволення. Не тільки я, від мене теж можуть давати драла й де? На самому Замарстинові! Прочесав пустир, та нікого більше там не надибав. Вийшовши на замарстинівські вулиці став чіплятися до перехожих хлоп'ят - не міг стриматись. Вимагав цигарки, хоча сам і не палив. Все йшло набагато краще, аніж міг це собі уявити в найсміливіших своїх мріях. Я відкрив в собі цілу гаму незнайомих раніше якостей: нахабство, цинізм, гордовитість аж до пихи. Для цього треба було лишень віднайти межу дозволеного і трішки її посунути. Я знав що з кожним днем посуватиму її все далі й далі. У цьому житті або ти топчеш, або ж тебе кидають під ноги! І підвестись уже немає найменших шансів. Хіба для того, аби звалитися замертво. Одному хлопчині в якого цигарки не виявилося, розсік ударом кулака губу.
- Даремно ти так, хлопче, - ухопив мене за плече перехожий, старший за віком чоловік, мовив це із докором, - ти не схожий на хулігана.
У відповідь спалахнув, зло глянув на нього. Знав, розігрітий кров'ю міг кинутись й на нього, піти до кінця. Та він вже відпустив моє плече.
- Упустиш вогонь - не погасиш, - казав Толстой, - кинув чолов'яга не перестаючи дивитися мені у вічі. Я різко розвернувся й пішов. Мав би подякувати мені - не знав старий чим ризикував...
"Не схожий" - от в чому річ. Так це ж чудово! Я й не буду намагатись бути схожим на хулігана, згадав "Портрет Доріана Грея", що його прочитав нещодавно. Не буду схожим на злого, тим більше боятимуться! Не знав той дядечко, що в кожної людини у середині заховане, як світло, так і пітьма. Я теж до цього дня не знав. Тепер - знаю! Я намагався бути тим, ким я не був. Жити тим життям, для якого я не був призначений. Вперше в моєму житті все під контролем. Під моїм контролем. Ніхто мені не посміє вказувати! - подумки промовляв це як молитву, ніжно гладячи руків'я свого револьвера. Тоді іще не знав, що коли нами заволодіває впевненість в чому-небудь, хоча б мало чи зовсім не обґрунтована, боротися з нею так само важко, як чайці, що приводнилась на пляму нафти вирватися з її в'язкого полону - кожен порух крила сковуватиме її все більше й більше...
