VIII.
1. Екстер’єр. Вересень 1935 року, Київ, Пролетарський парк з широким виглядом на Дніпро. Будинок на вулиці Садовій 1. Багато свіжого сонця, чия жовта заграва яскраво висвітлює стіну будинку.
Крупний план. Вікно будинку на третьому поверсі.
Інтер’єр. Квартира поета. Велика вітальня з високими вікнами і балконом. На балконі в глечиках ростуть гвоздики, вербени, левконії і резеда. У кутку вітальні бачимо камін з білого мармуру, збудований трикутником. На ньому вази із засушеними польовими квітами. Паркет встелений українськими килимами. На стінах картини музейного ґатунку. В кімнаті стіл з білою скатертиною та рояль. Багато південного сонця.
Крупний план. Обличчя поета: горде, мужнє, красиве обличчя з високим чолом та різкими чорними бровами над сміливими очима сірого кольору. Ясне волоссям зачесане назад по моді 30 років. На ньому чорні брюки та біла сорочка з краваткою, вишита стильним українським взірцем. Поет сумно дивиться у вікно.
В кімнату вбігає донька поета, десятирічна Оксанка, тримаючи в руках клітку для птахів. В клітці на тонкій жердинці сполохано цвірінькає жовтуватий пташок.
ПОЕТ: Ластівонятко моє.
Бере у дівчинки клітку, відчиняє її і випускає птаха у вікно.
ПОЕТ: Як же мені хочеться бути цим птахом і ось так затерятися в блакиті українського неба.
До вітальні заходить жінка поета – Ніна.
НІНА: Оксаночко, донечка, піди пограйся до себе в кімнату. Нам с татуньом треба поговорити.
Дівчинка біжить до кімнати, граючись з білим пухнастим котом. Жінка та поет залишаються удвох.
НІНА: Що тобі сказав Вериківський1?
ПОЕТ: Ніно, не треба, не починай
НІНА (благально): Я прошу тебе, поговори зі мною про це.
Поет відходить від вікна і сідає за рояль.
ПОЕТ: Він сказав, що за мною скоро прийдуть.
Жінка важко падає на стілець і починає плакати.
ПОЕТ: Ось і дійшла моя черга до кулі в потилицю.
Поет знімає кришку з клавіш і стиха награє вальс з «Євгенія Онєгіна».
______________
Михайло Іванович Вериківський — український композитор, педагог, диригент, фольклорист, му¬зично-громадський діяч. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1944). Професор (1946).
НІНА: Навіщо! Навіщо ти надрукував того сонета? Тобі ж казали, що це добром не кінчиться. А ти, як завжди, впертий!
ПОЕТ (припинивши грати): Справа не в сонеті, люба. Вірніше, не тільки в ньому. Витоптується поле української рожі взагалі, якщо ти розумієш про що я.
НІНА: Все, що я розумію, що після твоїх «Лебедів» тебе звільнили з Інституту мовознавства, не поновили на посаді в ані Польському педагогічному інституті, ані в Інституті лінгвістичної освіти. Тебе виключили зі спілки наукових працівників. Усі твої втори вилучили з бібліотек і заборонили друкуватися. Ти вже два роки не маєш постійної роботи і ми ледь зводимо кінці з кінцями. Знайомі не вітаються з нами при зустрічах.
ПОЕТ: Вони ніколи не були нам знайомими…
НІНА: Ось так завжди. Твоя козацька безпринципність!
Жінка піднімається і виходить в іншу кімнату.
Поет піднімається і йде за нею.
Зміна плану. Інтер’єр. Кабінет поета. Книжкові полиці заставленні книгами. На широкому столі списанні аркуші, розгорнуті словники з польської і чеських мов, глобус та фото Оксани в парку. На стіні над канапою висить картина «Річка Псьол».
Поет сідає поруч з дружиною на канапу, обіймає за плечі.
ПОЕТ: Коли мене заберуть, ти зможеш спробувати видати мої переклади з Пушкіна та Лермонтова, хоч під псевдонімом, або, взагалі, без підпису. Вериківський винен мені за лібрето до «Принца Латуні». Крім того, ти можеш звертатися за допомогою до Рильского, він переді мною в боргу за посаду в «Українському академічному словнику», якою я йому поступився.
НІНА: Ти такий наївний, Михайло! Невже ти думаєш, що усі такі чесні, як ти? Що кожен здатен підібрати на вулиці розпухлу від голоду п’ятнадцятирічну дівчинку, привести її до себе додому, відігріти та відгодувати, як це зробив ти?
Поет піднімається, підходить до картини і довго мовчки дивиться на неї.
ПОЕТ (намагаючись змінити тему): Учора був у Володимирівськлму соборі. Зі стін тече, фрески Васнєцова, Катербинського і Нестерова потріскались і облуплюються. Там кілька років не палять і пам’ятки мистецтва гинуть. Що це? Неохайність? Чи просто свідоме руйнування святині? Яке варварство.
НІНА: Ніхто нам не допоможе. У нас відберуть усе. Я знаю… я чула, що люди кажуть.
2. Екстер’єр. Весна 1936 року, Київ, Лук`янівська в’язниця.
Інтер’єр. «Столипінка». Спаржево-сірі стіни зміїстого коридору. Конвойний одним великим ключем відчиняє тройник1.
КОНВОЙНИЙ: Драй-Хмара! На выход!
З середньої шконки злізає Поет. Виходить з камери. На ньому брюки без паска, злегка спущені з похудалої талії. Сорочка в риску з розстібнутим викотом. Чорні черевики без шнурів.
КОНВОЙНИЙ: Руки за спину! Лицом к стене!
ГОЛОС ЗА КАДРОМ: Драй-Хмара нам всем был хорошо известен как украинский националист и своими литературными националистическими работами (стихи и историко-литературные статьи) занял довольно видное место в националистических кругах. Характерным моментом в его деятельности является то, что Драй-Хмара в одном своем произведении «Лебеди» призывал писателей-националистов не сдавать своих позиций. Когда пролетарская критика вскрыла контр-революционную сущность этого замаскированного символикой стихотворения, Драй-Хмара напечатал в газете «Пролетарская правда» фальшивые пояснения этого стихотворения.
Поет у супроводі конвойного йде довгастими коридорами Лук’янівки.
КОНВОЙНИЙ: Руки за спину! Лицом к стене!
ГОЛОС ЗА КАДРОМ: Это подтверждают показания Павла Филипповича, Николая Зерова и других участников националистической группировки. Кроме того, подсудимый сам сознался в проведения контрреволюционной деятельности подтвердив, что между им и социальной революцией долгое время стоял национализм, который он ошибочно понимал как служение своему народу.
КОНВОЙНИЙ: Руки за спину! Лицом к стене!
ГОЛОС ЗА КАДРОМ: В виду сложности дела подсудимого и его явного нежелания сотрудничать со следствием его дело было изъято из общей папки так называемых «украинских неокласиков» и передано на рассмотрение особого совещания в Москву. Изучив все обстоятельства дела особое совещания постановило: Драй-Хмару Михаила Афанасьевича за контр-революционную деятельность, согласно ч. 8 ст. 54 УК УССР с применением мер социальной защити согласно ч. 2 ст. 54 УК УССР заключить в исправтрудлагерь сроком на пять лет считая с 5 сентября 1935 года.
КОНВОЙНИЙ: Руки за спину! Лицом к стене!
Конвоїр відчиняє кімнату для побачень і вводить туди поета.
Інтер’єр. Кімната для побачень Лук`янівської в’язниці схожа на тамбур. Дуже мало світла. Зо обох боків дверей чатують енкавеесівці. В кімнаті маленький стіл облямований металевою тафлею. За столом бачимо дружину поета з донькою Оксаною. Дівчинка тримаю в руках букетик пролісків.
_______
1Тройник – камера, у якій утримуються не більше трьох в’язнів.
ОКСАНА: Татуню!
ПОЕТ: Мої любі…
НІНА (стримуючи сльози): Як ти?
ПОЕТ: Мене звинуватили в терористичній діяльності на підставі показів Зерова, Филиповича, Марка Вороного і Сергія Козуба. Вони зізналися в приналежності до контрреволюційної терористичної організації. Ці люди, з якими я не мав нічого спільного або ж знаходився в неприязних стосунках нахабно брехали, що я до останніх днів був їхнім однодумцем і належав разом з ними до контрреволюційного підпілля. Я переконаний, що вони обмовили мене з метою покращити своє становище і отримати вигідніше місце в таборі. Але, Ніно, я хочу щоб ти знала: я пройшов через усе, але не сказав нічого ні на себе, ні на інших. Саме тому їхніх брехливих наклепів було недостатньо, щоб віддати мене під суд. Мою справу виділили і направили на розгляд особливої наради в Москву1.
НІНА: І що далі чекає на тебе?
ПОЕТ: П’ять років у виправному таборі. Думаю, що це – Колима. Це не так вже і погано. Колима вважається один із кращих таборів. Крім того, там рахується рік за два, тому я сподіваюсь, що звільнять мене раніше.
Оксана уриває розмову батька з матір’ю і протягує йому букетик пролісків.
ОКСАНА: Татуню, це – тобі!
Поет бере букет і кладе свою широку долоню на руки рідних йому людей.
ПОЕТ: Ластівонятко, дороге дитятко моє…як боляче мені, що я довго не чутиму твоєї музики, не читатиму разом з тобою віршів, не допомагатиму тобі робити уроки. Щоб не сталося, пам’ятай, я завжди буду поруч. Будь хорошою, сильною, бо ти – моя козачка. Бережи своє здоров’я, люби матусю і ніколи не засмучуй її. Ти і мама – моє все.
КОНОВОЙНИЙ: Свидание окончено! Заключенный, на выход!
ПОЕТ: Прощавайте, мої любі!
КОНОВОЙНИЙ:Руки за спину! Лицом к стене!
– Стоп! Знято! – пролунав на майданчику голос режисера. – Гарна робота! Усім дякую! На сьогодні це все.
IX.
Влад з товаришем по знімальному майданчику сидів за столиком тротуарного кафе. На дворі була весна. Минув майже рік відтоді, як Влад вперше взяв до рук сценарій «Лебедя». Робота над картиною йшла повним ходом. Переважно зйомки проводилися в Карпатах, Криму та на рідному поетові Поділлі. Одним словом там, де можна було відшукати потрібну натуру пейзажів.
– Що будете пити? – запитав офіціант відвідувачів коли ті визначилися зі стравами.
– Чаю, - відповів Влад, - чорного міцного чаю з лимоном, будь ласка.
– Можливо вип’ємо чогось міцного? – звернувся до нього товариш.
– З тих пір, як спиртне забулькотіло у зміїстій трубі раковини в моїй кухні, я не брав в рота ні краплі, - відмовив Влад і підтвердив сказане накравши долонею склянку з водою, яка стояла на столі.
– Вживаєшся в роль?
Влад стримано посміхнувся у відповідь.
Далі, між ними почався діалог про спільні акторські справи. Та влад між репліками ґавився в думках про Тому, від чого розмова плужилася і виходила сирою. Усі ці місяці він так і не наважився прийти до неї, хоч кілька разів і набирав її номер. Та дівчина не відповідала. Кропітка робота над роллю трохи відволікала актора від думок про Тому, однак її образ, вряди-годи, виниряв в пам’яті від чого в грудях колихалося мульке відчуття суму.
Та найбільш вражало Влада те, що він усе частіше думав про доньку. Часто він намагався уявити, яка вона: на кого більше схожа, якого кольору у неї очі, чи вимовляє вже літеру «р», чи питається про нього. Почуття поета, якого він грав, до рідної сім’ї трафаретом відбивалися на його душі і щоразу підтоплювали безлюдну частину острівка, яку Влад так довго старанно боронив дурними вчинками.
Зараз йому пригадалася розмова, що якось відбулася між ним та режисером, коли вони обговорювали сцену побачення поета з сім’єю в тамбурі Лук`янівської в’язниці.
– Що найбільш приваблює тебе у твоєму героєві?
– Його козацький характер, - не роздумуючи відповів Влад. – Не дарма у нього прізвище таке гайдамацьке – «драй», від слова «драти». Думаю, це і є той стержень, що зробив його життя і смерть героїчним.
І коли вже здалося, що розмова закінчилася, Влад раптом додав:
– Та найбільший героїзм поета полягає навіть не в мужньому прийнятті несправедливого присуду і невідворотного трагічного кінця, а у тому, що він в нелюдських умовах зміг зберегти і пронести крізь тортури і знущання безмежно-глибоку любов до своєї сім`ї, намагаючись подолати каторгу і смерть. Подивіться навколо: сьогодні сім`ї розпадаються зі швидкістю світла. Варто проблемі дмухнути на шлюб, як той руйнується мов картковий будиночок. Одразу починають нити про власну свободу, про відсутність уваги, про неповагу, про різність характерів і називають безліч інших причин, аби виправдати своє безглузде рішення про розлучення. Маючи достаток, хліб і до хліба ми, водночас, втратили найголовніше – любов. Ми просто перестали цінити тих, хто поруч з нами, приймаючи це як звичайну річ. Відштовхуємо їх, будучи переконанні в тому, що завтра знайдеться інша чи інший. Ми живемо у часи боягузів, які бояться нести найбільшу відповідальність із усіх можливих – відповідальність за родину. Якщо взяти сучасного чоловіка і помістити його в середовище Драй-Хмари, він би з власної волі втопився у водах Колими через свою малодушність.
По поверненні додому Влад, за звичкою, взяв до рук книгу і став читати. Аби краще проникнути у внутрішній світ поета актор поповнив свою до того крихітну бібліотеку книжками, які читав Драй у засланні: «Кобзар», «Життя Мікеланджело» Ромеа Ролана, «Голем» Густава Мейрінка, трудами Анатоля Франса, Шолом-Алейхема, Достоєвського, Бруно Ясенського, Блока, Хемінгвея, Данте та іншими.
Треба сказати, що і гардероб Влада суттєво змінився. На зміну розтягнутим футболкам, потертим джинсам і кросівкам прийшли світлі сорочки, брюки, ділові костюми і натерті до блиску черевики. Він також придбав собі годинник, якого до «знайомства» з поетом ніколи не мав. Віддав борги. Змінив зачіску і парфуми. Зайнявся своїм тілом, регулярно виконуючи фізичні вправи завдяки чому воно набуло чіткіших обрисів. Навіть намагався писати вірші, щоправда, виходило це у Влада вкрай погано, однак заради розумового заняття він не покидав поетичних вправ.
Тепер він мав інтелігентний вигляд, який у повній мірі відповідав його збагаченому самовдосконаленням внутрішньому світу.
Та попри це тотожність його герою була неповною. Не вистачало найважливішої деталі, яка змогла б повністю освітлити його майбутній шлях – Томи.
Якогось дня він постав перед нею на порозі її квартири з пишним букетом квітів. Жінка була спантеличена раптовою появою Влада. Вона зустріла його в домашньому халатику і кухонному фартуху поверх нього. Її світле волосся скуйовдилося, а бліді щічки залив пилуватий рум’янець.
– Можна увійти?
Тома провела його в кімнату.
Та легковажність, з якою Влад колись ставився до жінки сьогодні зникла. Він помітно нервував, щоразу витираючи спітнілі долоні білим носовичком. Чоловік старанно підбирав слова в розмові з жінкою, що викликало її помітне здивування.
– Гарно виглядаєш, - сказала вона йому, ставлячи квіти у вазу.
– А ти – не змінилася. Така ж чарівна, як і завжди.
Тут Тома не витримала і випустила на вуста посмішку, в якій змішалися здивування, радість і обережність.
– А де мала? – запитав Влад дістаючи з пакетика м’яку іграшку.
– Вона спить. У нас тиха година.
– Я можу на неї поглянути?
– Звичайно. Тільки тихенько, не розбуди.
Влад схилився над ліжечком, в якому спала його донька. Кирпатий носик сопів у крихітну ручечку, що ніби прекрасна перлинка лежала на перинці. Світлі колоски волосся м’яко розкидались по сніжно-білому лобику. Тонкі та довгі вії непорушно зімкнулися під веселками брів, полонивши кольорові сни.
Актор довго дивився на дівчинку і катував себе одним єдиним запитанням: «як я міг відцуратися такого дива?».
Коли Влад повернувся то помітив, що Тома кудись збирається.
– Я сходжу до магазину. Мені немає чим тебе пригостити. В домі відсутні спиртні напої.
Влад ніжно взяв її за руку.
– Не треба нікуди йти.
– Тобі не треба випити? Ти завжди казав що алкоголь робить тебе сильнішим і кмітливішим, що без нього ти не здатен нормально спілкуватися зі мною.
– Усе змінилося, Тома. Я веж рік як не вживаю. І… і мені соромно за своє минуле. Соромно за те, як я поводився з тобою і з донечкою.
– З донечкою? – отетеріло закліпала очима жінка. – Ти вперше за п’ять років згадав про неї.
Влад відчував, як слова жінки гострими ятаганами простромлюють його серце. Можливо, це була її помста. Помста за довгу чуттєву каторгу, на яку обрік її Влад.
– Мені не вистачає вас, – засоромлено вичавив з себе актор. – Я був дурним і необачним. І, ще раз повторюся, я ненавиджу себе за це.
Тома дивилася на чоловіка сповненими світлом очима. Грати відчуження та забуття, які вона навмисно збудувала, аби скоріше загасити біль від втрати коханого, не давали його словам повністю проникнути в її вистраждане серце. Жінка більше не вірила акторові, ніж вірила. Той, хто раз обпікся, завжди уникатиме вогню.
– Не алкоголь робить чоловіка сильним, а – сім`я.
– Я не впізнаю тебе! Що сталося з тим цинічним чоловіком, який постійно відштовхував мене, навмисно завдав болю, не приймав власну дитину? Невже він може так раптово зникнути?
– Він втопився у Дніпрі, коли перепливав його, - сказав Влад і наблизив своє лице до жінки, аби поцілувати.
Але Тома злегка відштовхнула актора.
– Не так швидко. Я доклала чимало зусиль, щоб забути тебе. Ті минулі почуття, які зводили мене з розуму буде не так просто повернути.
– Я готовий зробити усе, аби повернути тебе і доньку у своє життя.
– Ти говорив, що у тебе немає свого життя. Що ти проживаєш чуже і хочеш покінчити з цим повного страждань існуванням. В таке життя ти хочеш нас забрати?
Тома говорила ті слова, які давним-давно кипіли у неї всередині. Тепер вона могла висвітлити Владові душу правдою, яка рвалася назовні з її нецілованих губ.
– Тома, Тома! Ти маєш право вбивати мене! Але, благаю, почуй! Усі мої страждання були породженні відсутністю любові у житті! Мені набридло відштовхувати від себе тих, кого я люблю. Розумієш, люблю! Лише одна любов здатна врятувати людину: не дати їй замерзнути в тридцяти-ступеневий мороз, не сконати на каторзі, вгамовувати біль у грудях, ниття набряклих від холоду ніг, свербіння мозолів від кайла. Усе це можна стерпіти, коли навіть на відстані відчуваєш тепло рідних і коханих тобою сердець. Я відштовхував те, що здатне мене врятувати.
– Ти говориш зараз правду? – недовірливо перепитала Тома.
– Так, люба, так. Я хочу, щоб ти повірила, що я змінився. Хочу, щоб ти знала, що моє прагнення до страждань було не латентним потягом до смерті, а прагненням пізнати глибину власних можливостей, фізичної витривалості і моральної сили. Це прагнення, закладене в мені матір’ю, яка витягла мене з того світу. Порух очей і раптове биття серця немовляти з мого сну – це і є перший виклик, що ознаменував стиль усього мого життя. Я був на дні, Тома. І я точно знаю, що дно - це самотність.
Зі своєї кімнати вийшла дівчинка. Вона глипала сонними оченятами на Влада, протираючи їх крихітними рученятками. Потім підбігла до мами і та взяла її на руки.
– Що це за дядя? – невинно запитала дівчинка Тому.
Влад підійшов до них і обійняв.
– Я - твій тато, - ніжно відповів він донечці.
Х.
Екстер’єр. Травень 1936 року. Місто Чита Забайкальський край. Ранок. На пероні залізничної станції зміїться густий дим потяга з арештантами, який щойно прибув.
Інтер’єр. Столипінський вагон. Вікна з середини вкриті металевими пластинами. Близько півтори тисячі арештантів.
Поет у щільному юрмищі намагається пробитися до виходу.
Торуючи собі шлях ліктями він виходить на вулицю. По перону снує багато народу. Всюди конвойні з гвинтівками.
Поет йде до найближчого продуктового кіоску.
ПОЕТ: Один кілограм сала, будь ласка.
ПРОДАВЧИНЯ: 15 рублей.
Розраховується, забирає решту і кладе в кишеню. Розвертається, щоб йти, але ненароком штовхає якусь особу, що стрімголов бігла мимо. Від цього зіткнення з пазухи незнайомця випадає книга. Той, не помітивши, біжить далі.
ПОЕТ (у слід): Гей! Ви загубили!
Та його не чують. Він піднімає книгу і бачить, що то «Кобзар». Поет поглядом вишукує незнайомця в натовпі і помічає, що той забіг у вагон, в якому їде він сам.
Повернувшись у вагон поет починає пошуки, зазираючи в камери та обличчя арештантів, що тісняться в коридорі. Його штовхають. Лаються, обурюючись, що він порушує їхній і без того крихітний простір. Скоро він бачить розшукуваного. Ним виявляється молодий хлопчина невисокого зросту у твідовому картузі та фуфайці.
ПОЕТ (торкається його плеча): Гей! Це ваше?
Хлопчина повертається і поет впізнає у ньому свого бувшого студента з Кам’янець-Подільського університету, де вчителював у 1918 році на посаді приват-доцента кафедри слов'янської філології.
ПОЕТ:Володю? Ти?
ВОЛОДЯ:Михайле Опанасовичу?
Вони обіймаються. Володя спритно розштовхує арештантів, звільняючи місце для поета.
ОДИН З АРЕШТПНТІВ (обурено):Хохлы достали!
ВОЛОДЯ (пошепки): Я, Михайле Опанасовичу, по 58 йду, за контрреволюцію. Пришили участь у підпільній троцькістській групі. Та я ні сном ні духом про ці групи. Ми з колегами в Кам’янці самостійно антирадянські листівки друкували і вночі поширювали. Тут, таких як я називають «аса» - антисовтетская агитация. Нас тут багато.
ПОЕТ: Здається, ми з тобою їдемо в одне і теж місце.
ВОЛОДЯ: Колима… На початку червня будемо у Владивостоці.
ПОЕТ: Та маю надію, що все буде добре. До року сорокового звільнюся. Головне – не падати духом.
ВОЛОДЯ: Так то воно так, але ж страшні речі про ті табори розповідали. Он, гляньте.
Володя вказав поглядом на нари сусідньої камери. На кожній з них лежало по одному чоловіку, в той час, коли інші задихалися в тісноті і їхали стоячи.
ВОЛОДЯ: Блатарі… справжні вовки. От кого треба остерігатися.
Поет мовчки кивнув у відповідь.
ВОЛОДЯ: А «Кобзаря» лишіть собі. Це мені друзі з собою дали, аби, як ви щойно сказали, духом не впав. Видання старе, з великими пропусками і грубими помилками, та все ж – рідне слово.
В вагоні починають роздавати їжу.
ВОЛОДЯ: Тут двічі на день дають гаряче. Це невимовно тішить. А то до Маріїнська, що перед Красноярськом, усі їхали на сухому пайку.
Арештанти беруть миски і починають їсти.
2. Екстер’єр. Осінь 1936 року. Лівий берег середньої Колими, Охотське узбережжя, бухта Нагаєво, копальня «Партизан».
В копальні лопатами та кайлами працюють арештанти. По краю забою вишукувався конвой. Скриплять дерев’яні короба, в яких арештанти вивозять ґрунт та каміння до відвалів.
Поет вибиває кайлом породу. Раптом, поруч з ним падає навколішки літній чоловік, впускає кайло і, зболено мружачись, хапається за поперек.
ЛІТНІЙ ЧОЛОВІК: Empfindlich als, nicht kann aufatmen!1
КОНВОЙНИЙ: (шарпає затвор рушниці і кричить зверху до літнього чоловіка) Поднять кайло! Я сказал: поднять кайло!
Поет опускається поруч і допомагає літньому чоловіку піднятися.
ПОЕТ (німецькою): Піднімайтеся! А то пришиють відмову від роботи і розстріляють.
Поет кладе йому в руки кайло і той продовжує працювати перемагаючи біль.
ЛІТНІЙ ЧОЛОВІК (німецькою): Ви знаєте німецьку?
ПОЕТ (німецькою):Так.
ЛІТНІЙ ЧОЛОВІК (німецькою):Мене звати Ганс. Дякую вам.
ПОЕТ: Михайло. Тримайтеся.
Інтер’єр. Зима 1936 року. Палатка на копальні «Партизан». Приміщення з дерев’яними стінами і рваним брезентом, пробитим камінням від вибухів у копальні. Між заритими поруч стовпами по рейкам над палаткою натягнута толь. В палатці сорок чоловік. Поет лежить на нижніх нарах з матрацом, простирадлом та ковдрою і дмухає на криваві долоні. Посеред палатки на пічці в казанках розтавав сніг, зібраний арештантами для приготування чаю.
В палатку заходять двоє військових у авіаційних бурках.
ВІЙСЬКОВИЙ:Заключенный Драй-Хмара, на выход!
Поет піднімається з нар і покірно йде до виходу.
ДРУГИЙ ВІЙСЬКОВИЙ:Опять котелки!
Перекидає прикладом гвинтівки казанки і ті валяться на землю.
Поета ведуть табором. Бачимо зимовий пейзаж: на вікнах барків, в яких у ліпших умовах мешкають «блатарі», троцькісти та охорона, товстим прошарком налипла крига.
__________
1 Empfindlich als, nicht kann aufatmen – дуже боляче, не можу дихнути (нім.).
В далині, під чорним небом синіють засніжені сопки. З рота поета й військових йде пара. Під ногами голосно скрипить сніг.
Вони проходять столову, лікарню, вахту і заходять у невеличке приміщення. В теплому кабінеті, за столом оббитим зеленим сукном засідає начальник табору.
ВІЙСЬКОВИЙ: Заключенный Драй-Хмара по вашему приказанию доставлен.
НАЧАЛЬНИК: Свободны.
Начальник вказує поетові на стілець і той присідає. Протягує йому кисет з махоркою.
НАЧАЛЬНИК: Угощайтесь: материковская махорка, ярославская «Белка». Тут днем с огнем такой не сыщешь.
ПОЕТ: Я не палю.
НАЧАЛЬНИК: Тоже правильно. Тут вот какое дело. Нам стало известно, что вы владеете иностранными языками. Это правда?
ПОЕТ: Правда.
НАЧАЛЬНИК: Какими?
ПОЕТ: Польська, чеська, німецька.
НАЧАЛЬНИК: Еще?
ПОЕТ: Французька, фінська, італійська… російська та білоруська, якщо бажаєте. Почав вивчати англійську.
НАЧАЛЬНИК: Превосходно. В связи с этим руководством лагеря принято решение организовать педагогическую работу и создать кружки по изучению иностранных языков. Плюс ко всему, неплохо было бы помочь нашим молодым заключенным получить начальное образование. Эту работу, в виду незаурядных способностей, предлагаю организовать и возглавить вам. Ясное дело, что это займет почти все ваше время, поэтому вы будете освобождены от работы в забое и на лесозаготовках. В ваши обязанности, кроме педагогической работы, будет входить работа дневального. Кроме этого вы получите улучшенные жилищные условия и, соответственно, питание.
Крупний план. Камера повільно наближає лице поета, далі його сірі очі і через них ми ніби виниряємо у нічне небо над Києвом: дощове, важке, непривітне, раз-по-раз сполосоване блискавкою. Далі виникає зображення квартири поета. У ній бачимо енкавеесівців, що здійснюють там обшук. Дружина поета Ніна, у довгій білі нічні сорочці стоїть в кутку кімнати, не зводячи з очей з хворої на скарлатину доньки. Енкавеесівці рвуть ноти зібранні з рояля, перевертають книжкові полиці, вивертають нутрощі письмового стола. В цей час чується голос поета за кадром.
ГОЛОС ПОЕТА: Мої дорогі! Живу я зараз трохи краще. Фізично майже не працюю бо увесь час йде на викладацьку роботу: крім гуртків російського, німецького та англійської мов я маю ще уроки з хлопцями, яких готую до екзаменів за третій, четвертий та п’ятий класи середньої школи. До дванадцяти годин дня я більш-менш вільний (у цей час я виконую обов’язки днювального): готую дрова і топлю піч, від дванадцятої до першої години дня обідаю, а потім до шостої вечора репетирую в драматичному гуртку. У шість годин вечеряю, а потім до вісьми-дев`яти займаюся в мовних гуртках. Крім того, я ще пишу різні статті в газету і надаю юридичну допомогу товаришам. Погода зараз на Колимі хороша: мороз градусів 30. Тут це вважається майже відлигою. Обіймаю і цілую міцно. На днях вишлю телеграму.
Бухта Нагаево Магаданська область 1937 рік.
Зображення на екрані уповільнюється. Бачимо кадри, як енкавеесівці виштовхують Ніну з квартири, спускають по сходинках і саджають в чорне авто, яке чатує під під’їздом.
Знову чуємо голос поета за кадром.
ГОЛОС ПОЕТА: Дякую за те, що не забуваєте мене, що піклуєтесь про мене, відриваючи шматок хліба від свого. Я вдячний вам за це і ніколи цього не забуду. Не передавайте мені ні грошей, на речей. Одяг, білизну та взуття я тут маю, а коштів для викупу пайка мені вистачить. Надсилайте лише посилки, а в посилках передавайте сало, часник та сушені фрукти.
Мені було дуже приємно отримувати від тебе, Нініка, продукти, які ти своїми руками клала в ящик. Дякую за труди, за пам'ять, за все.
Нас розділяє п'ятнадцять тисяч кілометрів, але серце моє б’ється з вашим в унісон.
Зараз у нас вісім годин вечора – значить, у вас дванадцята. Цілую та обіймаю вас міцно-міцно. Весь ваш, Михайлик.
Бухта Нагаево Магаданська область 1937 рік.
В цей час на екрані зміна плану. Уповільнені кадри: високий енкавеесівець підіймає з ліжка доньку поета і незграбно бере її на руки. Та вся трясеться від високої температури, на чолі і верхньою губою видно дрібні крапельки поту. Він зносить її сходинками, виносить на вулицю і віддає двірнику.
ГОЛОС ПОЕТА: На Новий рік на загальних зборах я отримав від начальства подяку за хорошу роботу, бездоганну поведінку і участь в культурно-масовій роботі з занесенням цієї подяки в особову справу. Сьогодні до трьох годин дня я працював у лісі: пилили модрину. Працювали вздовж річки. Береги у неї обривчасті і скелясті, як берега Смотрича, тільки в два рази нижчі. Чекаю вашої квітневої посилки. Вчора багато хто отримав посилки. Напевно, скоро отримаю і я. А друга, вереснева посилка, пропала. Хтось її замість мене отримав, підробивши мій підпис. Вимагайте хоча б гроші за неї. Сьогодні напишу заяву про помилування на ім’я товариша Сталіна. Таку ж заяву я подав до Комісії приватних амністій при ЦВК СРСР. Але яка буде відповідь, знову ж таки, не знаю. Надіюсь, так само як інші. «Среди упорной борьбы и труда…» - співає патефон…
Річка «Неріга» Магаданська область 1937 рік.
Голос поета за кадром стихає.
Зміна плану. Зараз ми бачимо Ніну у приміщенні продовгуватої форми з овальною стелею, схожому на тунель. Під стелею заґратоване вікно. На стінах висить плакат з написом «Да здравствует мировой Октябрь!» та чорно-білий портрет Сталіна. Жінка, судомно склавши руки на грудях, сидить у нічній сорочці. Поверх плечей накинута махрова хустина. Волосся її розплетене і хаотично спадає на плечі. В кабінеті окрім неї знаходяться троє енкавеесівців: високих, з довгими, сильними руками. Один з них безперестанку палив.
ЕНКАВЕЕСІВЕЦЬ: Вы получали предупреждение от работников народного комиссариата о том, что посылать посылки заключенному Драй-Хмаре в заключение строжайше запрещается?
НІНА (ніби не чуючи запитання):Де моя донька? Я хочу бачити мою доньку!
ЕНКАВЕЕСІВЕЦЬ: Я повторяю вопрос: вы знали о том, что посылать посылки заключенному Драй-Хмаре в заключение запрещено?
НІНА: Відведіть мене до доньки! Що з моєю дитиною?
Енкавеесівець підіймається з-за столу і повільно довгим вказівним пальцем скидає хустину з плечей жінки. Потім різко хапає її за волосся і кричить прямо в обличчя
ЕНКАВЕЕСІВЕЦЬ: Вы посылали посылки своему мужу?
НІНА: Так…
Зміна плану. Бачимо квартиру поета. З неї якісь люди в цивільному в перемішку з військовими виносять усі речі.
Знову чуємо голос поета за кадром.
ГОЛОС ПОЕТА: Мої любі…мої дорогі,
Я досі не отримав жодного вашого листа. Важко жити без вісточки від вас. З нетерпінням чекаю, коли хоча б один лист розіб’є охотську кригу і сповістить про ваше життя. Де ви зараз знаходитесь, любі мої?
Зміна плану. Ніна з донькою на руках їде в вагоні потяга. З речей у них невеличка валіза. Кругом багато різночинного народу. Потяг ритмічно хитається. Оксаночка спить, схиливши голівку мамі на плече. Ніна зажурено дивиться просто себе. В очах тремтять сльози. Потяг їде, їде, їде… картинка не зникає і її супроводжує знайомий нам голос.
ГОЛОС ПОЕТА: Невже, Нінуся, ти не розумієш, як мене це затишшя лякає? Чи ж твої листи десь загубилися в дорозі? Я так чекаю листів від Оксаночки, а їх немає і немає…Мені боляче, що моя Оксаночка, якою я жив і живу, заради якої готовий на всілякі жертви, не має потреби спілкуватися зі мною. Ти уявляєш собі, якою насолодою було для мене її дитяче воркування про прочитанні книги? Ти якось писала, щоб я не відвикав від Оксаночки, а я боюсь, щоб вона не відвикла від мене.
Зміна плану. Потяг зупиняється на залізничній станції. Назва станції – Белебей. Ніна з Оксаною сходять на перон і розгублено дивляться зокола. А навколо сама лише пилюка, що вихориться у скісному промінні призахідного сонця.
ГОЛОС ПОЕТА: Я увесь час страждаю безсонням. Не сплю вже протягом трьох тижнів, не маючи ні місця, ні постелі. А в нетопленій палатці холодно, на дворі, або як тут кажуть «на вулиці» стоїть тридцяти-ступеневий мороз і вітер часто стрясає полотняний дах і обдає крижаним подихом груди тих, хто спить на полу. Сиджу на їжі святого Антонія, отримуючи її раз на добу: чотириста грамів хліба, п’ятдесят грамів риби і черпак баланди. Я дуже, дуже схуд. Груди – сама шкіра та кістки, усі ребра видно. На руках та ногах взулися жили. Ледве плентаюся на роботу і думаю, як то це зараз кайлить і працювати лопатою. Більше всього у мене болять руки. Нещодавно медокмісія констатувала у мене міокард, саме тому у мене набухла ліва нога.
Але я щиро вірю, що страждання оновить і очистить наші душі, що ми станемо кращими і більш піднесеними. Пізно вже. Потрібно лягати, бо у пів сьомого – розвід. До побачення, мої любі! Цілую вас крепко, обімаю і жадаю чим скоріше побачити вас. Залишаюсь люблячим вас безмежно. М.
ДВК, Нагаєво, Ортукан, Експедиційний. Зима 1937 року.
Камера таким же робом повертає нас на Колиму в барак поета. Бачимо його худе, змучене, понівечене чиряками лице густо заросле бородою. Він тримає листа, якого щойно закінчив читати. Руки його тремтять. Він повільно піднімає аркуш, втикається у нього обличчям і гірко плаче.
ВОЛОДЯ: Що з вами?
ПОЕТ: Дружину з донькою вислали з Києва… З України вислали… в Башкирію.
Порчу з ними на нарах сидить арештант і чує розмову.
АРЕШТАНТ: Куди саме?
ПОЕТ: В Белебей.
АРЕШТНТ: Сільськогосподарський район. Клімат там добрий. Я туди на кумисний курорт якось їздив. Загалом, непогане місце: ліс, залізнична станція. Шкода, лишень, що річки зась.
ПОЕТ: Пишуть, що становище у них катастрофічне. А я нічим не можу допомогти. На зберкнижці у мене є двісті рублів. Це все, що я маю. Треба проситися в копальню: при напруженій роботі може щось там і зароблю.
ВОЛОДЯ: В копальні заробіток починається після виконання 100% норми. Виробити тут норму неможливо. З вашим здоров’ям це вірна загибель.
Поет оглядає опухлу ногу.
Заґавившись в розмові і спогадах поет не помічає, як у нього двоє з/к цуплять щойно отримані листи та фотокартки і притьмом відносять їх в інший бік бараку. Поет, оговтавшись, виявляє крадіжку і розгублено кидається на пошуки. Та його листи ті, кого в таборі називають «блатарями» вже розірвали у скрутили з них папіроски. Поет кидається на злодюг, однак отримує рішучу відсіч. «Блатарі» побивають його на очах у всього бараку.
БЛАТАРЬ: Тебя Маерчик на представку в буру проиграл1.
Поет знав цього Маерчика: низькорослий жидок з гачкуватим носом і наколотою цитатою з Єсеніна на грудях - «не жалею, не зову, не плачу».
ПОЕТ: (понівечений на землі): Ви вкрали найдорожче!
БЛАТАРЬ (схилившись над ним): Видишь, хахол, как бывает: не все в жизни можно получить, зато все можно просрать.
Екстер’єр. Копальня на річці Утіная, Ортукан.
Арештанти працюють кайлами та лопатами. Серед них поет. Раптом звідкись здаля доносяться постріли. Усі на мить зупиняються і підіймають голови. Тим, хто вище по відвалу видно, як військові трохи далі до лісу вишикували колону і вибірково розстрілюють з неї в’язнів.
ПОЕТ: Диявольська розривка.
ВОЛОДЯ: Головне вірити у те, що з нами у неї не зіграють.
ПОЕТ: Віра – це вперте заперечення реальності.
Володя здивовано глипає на поета і в очі кидається його змарнілий, напівживий стан.
