Хто з нас, чоловіків, не мріяв, хоча б на деякий час побути на самоті. Я в хорошому, в доброму розумінні цього слова. І ситуації. Ось, наприклад, у Петра Борщенка все так і сталося. Він із самісінького ранку потирав руки, кидаючи раз-по-разу погляд на годинника. Його дружина терміново зазбиралася до доньки, залишаючи благовірного наодинці з телевізором і холодильником. Від надмірності свободи той, навіть, трішки розгубився. Думки вимальовували привабливу перспективу.
Та-а-ак, нарешті! Нарешті вона – довгоочікувана свобода. Воля!!! Дружина поїхала. Попереду вся ніч, весь суботній день і ніч до недільного ранку. Урр-ра!!! Як я цього бажав! Як давно я мріяв про таке! Що треба для чоловіка в розквіті сил і років. З роками, треба признатися, я таки погарячкував. Все-таки - не юнак. І не молодик. Фото в паспорті поміняв. Вдруге. Кілька років тому. Та все ж – ми козаки! Аякже! Дух ще ого-го! І сила, і воля… Ну, з цим я, здається, теж трішки пере… Того. Хоча, не треба падати духом! Не треба зациклюватися на роках. Хтось же видав: «Не роки старять чоловіка, а пісне сімейне життя!» Відкинемо всі умовності, попереду вихідні! Треба ретельно все спланувати. Так би мовити, накинути план заходів культурно-масового дозвілля. Масовість, взагалі-то, і не завадить. Коли я востаннє «відтягувався» в компанії? А-а-а… О-о… М-м-м… Навіть не пригадую. З цією роботою, з цими домашніми клопотами… Що ж його придумати, щоб все було на вищому рівні? Спочатку заглянемо в холодильник… Та-а-ак, що тут?.. Котлети… А це що? Ага, запіканка… Ось борщ. А це?.. Каша, чи що? Узвар є… Ну й добре. Та-ак, а що ж з культурною програмою? Треба запросити когось в гості. Може Віктора з Людмилою? Треба якось натякнути, щоби Людка запросила Лєнку. Їй простіше, вони ж сестри, а мені буде пара на вечір.
- Алло, Люд, привіт. А приходьте сьогодні увечері до мене в гості. Посидимо, поговоримо… Як колись. Пригадуєш? Як це з якого дива? Я сьогодні холостякую! Одне проханнячко до тебе буде… Люд, запроси й Лєнку… Вона на мене, мабуть, ображена... Я перед нею завинив… Як у неї двоє дітей? Невже?..
От час летить! Ти скажи! Шістнадцять років, як один день! Наче вчора все було. Ех, літа ви мої молодії! Може до Віруні подзвонити? Та-а-к, десь тут був її номерок…
- Алло, Вірунчику, привіт. Впізнала?
- Не минуло й сто літ… Чого треба?
- А що це ми такі непривітні? Чого це ми такі з нервами?
- А може тебе ще в гості запросити?
- Я не проти!!!
- Обійдешся. Десять років не дзвонив, а це… Кажи, чого тобі, бо мені ніколи… Свекруха в мене лежача… Приїжджай, поможеш…
- Та я той… Я просто… Хотів узнати, як ти…
- Та пішов ти!
Вірка відпадає. Однозначно. Може до Альбінки? Цікаво, номер не змінила? Давненько я до неї не надзвонював.
- Алло, Альбіночко… Привітик. Це я… Впізнала? Знаю, що впізнала… Чому ти мовчиш? Я ж знаю, що це ти. Я впізнав твій подих… Ти знову збуджуєшся? Я не забув. А ти? Алло, Альбіночко, пригадуєш, як я тебе називав?.. Чи забула? Ну, не мовчи, скажи щось. Моє, ти, рожеве поросятко…
На тім кінці хтось видав підозріле хрипіння. Неочікувано хрюкнув.
- Ти кто такой? Ти пачему званіш? Клянус мамой, я тібє найду і зарежу!
Ти диви, якийсь навіжений тип! А може то я помилився номером? Може до Григорія зателефонувати? Давно не спілкувалися. Як він там?
- Алло, алло! Це Григорій?
- Д-да! – Хтось на тім боці натужно видавив про себе коротку інформацію й гикнув. – Хто ц-це? – Явно не тверезим голосом поцікавилися…
Все зрозуміло. З Григорієм нічого не вийде – той уже далеко. Петро взяв сигарети, вийшов на балкон. Закурив. Внизу біля клумби порався двірник Демидич.
- Димидич, випить хочеш? – Обізвався «холостяк».
- Завсігда, з большим удовольствієм, - зі здивованим поглядом відповів той.
- Давай до мене. – Кивнув головою, запрошуючи.
Після розпитої пляшки оковитої, Демидич повідав про те, що у його «любимої женщіни» сьогодні іменини.
- Може погукаємо Люську до нас, а? Вона хороша. – Двірник з надією зазирнув у посоловілі очі господаря. Той на знак згоди лише кивнув головою і краєм рота випустив хмару тютюнового диму.
Люська прийшла не сама. З нею припленталась її подруга зі своїм «кавалєром». За деякий час було випито все, що було й те, що принесли гості. П’яну Люську взяв сумнів, щодо “кавалєра», буцім-то він приховав спиртне. Вона так і заявила, обізвавши того козлом. «Кавалєр» зажадав, щоб та відповіла «за базар» і зацідив їй в око. Демидич, як справжній джентльмен, заступився за даму і торохнув кривдника чавунною пательнею по довбні. Той зсунувся під стіл. Жінки, простудженими, пропитопрокуреними гортанями, випустили щось схоже на крик…
- Уби-и-или!!!
Петро весь цей час спав, уткнувшись в миску з недопалками і нічого цього не чув і не бачив.
Вранці його розбудив телефонний дзвінок від дружини. Вона повідомила, що повертається надвечір. Сьогодні… В двері подзвонили. Прийшов напівтверезий двірник – приніс «похмелятор». Він, зрозумівши, що господар нічого не відає, розповів про вчорашнє застілля, не вдаючись в подробиці. Потім допоміг навести лад в квартирі та забрати виявлену в ванній кімнаті Люсьчину подругу-собутильницю, яка, насмерть перелякавшись такого розвитку вечірки, заховалася там, та й заснула згодом…
Увечері дружина нічого не запідозрила, але з подивом виявила, що всі запаси їди з холодильника зникли. Й дві пляшки горілки.
- Я за тобою дуже сумував. – Так пояснив Петро. Й опустив очі.
