16 липня виповнилося сорок днів по тому, як відійшов у світ інший ОЛЕКСІЙ ЯМБИХ,вірю в те, що душа його шугнула у захмарні висоти безмежного неба Полтавщини, того неба, у яке він так любив подовгу вдивлятися... Його малярські твори, картини митця небуденного, з своїм малярським почерком - то для справжніх шанувальників живопису і для вічності. Жодного перебільшення,талантам треба віддавати належне і за життя, і опісля відходу у засвіти.Ви залишили яскравий слід не лише в українському мистецтві, це не підлягає забуттю.. Світла пам'ять від світла Ваших робіт, то назавжди.
Андрій Будкевич, дослідник мистецтва.
"БІЛИЙ СВІТ НА ЧОРНІЙ ЗЕМЛІ".
«Не гадай про посвячення в сум,
А гадай, що зросте з твоїх дум…», - Борис Чіп.
У червні минулого року відбулося моє перше побачення і знайомство з неповторним Полтавським краєм. І ось, навесні 2013го, уже вчетверте завітав у дуже незвичайну частину України. І митці Полтавщини, також, незвичайно-загадкові, особливі своєю полтавськістю.
…дорога вела, стелилася до гостиної домівки своєрідно-самобутнього митця Олексія Ямбиха. Мешкає цей художник у селі Рибці, неподалік від Полтави. Рибці славляться своїми ставками, а ще тим, що село потопає навесні у розмаї квітучих садів.
З’явився на світ Олексій Іванович 30 березня 1942 року у селі Макарцівка (30 березня, це цікаво, день народження Вінсента Ван Гога). Фахову освіту здобув у Харківському художньо-промисловому інституті. Опісля здобуття вищої освіти два роки пропрацював у Дніпропетровську, та магічно-магнетична сила Полтавщини повернула додому. У творчості непересічного художника було кілька етапів, та наприкінці 80х минулого століття, тематично зазнала помітних змін, як екзотеричного, так і езотеричного наповнення. Основою, центром не тільки мислення, а і живописання стали – духовість і духовність. Саме в той період художник почав приділяти велику увагу релігійно-біблійній тематиці. І до сьогодні «стоїть» на думці, що віра в Господа є основою основ.
Дві доби перебування у оселі художника, це ніби 48 годин гостювання на території мистецького раю. Спати довелося у великій, світлій світлиці, яка всуціль заповнена неповторними роботами полтавського митця. Десятки разів підходив то полотен – релігійного змісту, філософсько-екзистенційного, до краєвидів та картин фантасмагоричної тематики. Дивився на них і зблизька, і з відстані, вранці і ввечорі, був по-справжньому щасливий. Це дійсно миттєвість щастя, потрапити у філософсько-екзистенційну оазу, яку творив митець близько 25 років.
Квітучий яблуневий сад, талановито відображений рукою не просто художника, а Божої людини, на перший погляд, звичайний пейзаж, але ж ні… У ту мить, коли не міг відірвати завороженого погляду від роботи, наче з надр пам’яті виринули слова видатного мислителя Г.Гурджієва: «Ви любите працю в саду? Це хороший початок – алхімію можна порівняти з працею в саду. Чи любите ви ловити рибу? Алхімія має щось спільне з рибальством.» І згадаємо, що село Рибці славне своїми ставками, а Олексій Іванович дуже любить подеколи зустрічати світанки сидячи над ставком, бути очевидцем неповторної картини, як поволі тане туман над водою.
Околиця с.Рибці, після зливи, горизонтальні смуги-хмари, посеред них визирнуло сонце, а довкруж сонця тонесеньке біле коло, з побаченої дивної з’яви у природі народилася картина – «Сонячне коло» (2011р.). У певному сенсі роботи авторства Ямбиха потрібно читати, як дуже цікаву книжку.
І ще одна картина, яка викликає незрівнянні враження, думки, асоціації – «Крик». Цей мистецький твір, окрім назви, немає нічого спільного з «Криком» знаменитого митця Норвегії – Мунка. У нижній частині полотна – чорний шмат полтавського чорнозему, над ним, доріжка ясно-зеленого трав’яного покрову, а ще вище – біле латаття на синьо-небесному тлі, у центрі полотна – загадкова істота, чимось подібна до дельфіна, із заокругленого рота якої виривається вселенський крик. Навряд чи це крик радості, радше крик відчаю, чи то, крик останньої надії. Я почув крик України, яка, важко зрозуміти чому, терпить наругу від частини свого ж українозневажницького населення.
Буває у митців шлях в усамітнення, бувають річки у пустелі, але немає ні шляху (дао), ні річок в людині, яка змішалася з іншими. Олексій Ямбих як митець, не загубився серед інших, не заблукав, не шукав протоптаних стежин, хай і знаменитими. Тому знайшов свій власний мистецький почерк, своє мистецьке світовідчування, своє – ямбихівське.
Поринувши у світ малярства художника, подумалось про те, що любов до мистецтва – це значно більше, ніж любов, історія живопису – це значно більше, ніж історія. Але попри всілякі негативні тенденції у житті, розум і душа людини продовжує запалювати то там, то інде, свої вогні, які, аж ніяк не стають слабкішими…
Особливої уваги заслуговує твір написаний цього року – «Перехід». Три фігури у формі ракет-думок, загострені наприкінці, як вершечки шпилю, рвуться увись. Перехід, етимологічно дуже об’ємне слово, це перехід від простої форми до вищої, у царині релігії – від земного життя у засвіти. Не один перехід здійснює людина і протягом життя. Перехід – це і колообіг чотирьох пір року. Був в Україні ексклюзивний часопис для нової еліти під назвою «Перехід 4». А ракети-думки посеред безмежного мисленнєвого простору, рухаються і рвуться таки в напрямку від земного до небесного. Зупинімось також біля триптиху (2007 р.) – «Ранок», «Полудень», « Вечір». Триєдино-гармонійно поєднанні картини, це спроба відобразити спосіб мислення людини і осмислення плину часу протягом одного дня.
Наступний твір має ім’я «Самотність», в певному вимірі у ньому, митець порушує вічні питання людства. У верхній частині картини – небо, по якому не пливуть, застигли хмарини. В центрі – будиночок, обабіч якого виструнчились у своїй високості три тополі, перед ними – дорога, при якій стоїть молодиця. Дорога – це життя, а воно проходить повз неї… Будинок випромінює враження, що в нім живе самотня. Самотність, це не усамітненість, але відчуття безнадії картина не викликає.
… матеріалізм нашої епохи, яка багато зробила для того, щоб нівелювати у душах людей святість, та не менше, щоб нівелювати зло. Багато людей життя на Землі знаходять настільки комфортабельним, що не мають бажання, - ані підніматися догори, ані до протилежного. Чи не тому так мало гарячих, або холодних голів, зате безліч – літеплих (за Д.Донцовим), цебто ніяких.
У «Присвяті академіку Вернадському», український вчений світового рівня зображений зачарованим юнаком. Він однією рукою мовби торкається небесної височини, тримаючи над нами високе небо України, інша долоня простягнута вперед, до нас, може, це передача нам, сущим українцям, високих знань.
Олексій Ямбих сприймає живопис як місію. Зрозуміло, що в наш час, така функція мистецтва багатьма сприймається як анахронізм. Багато авторів стали вільними від етично-моральних засад. Його творчість є знаковою, а отже, має значущість у мистецтві. Мав таки велику рацію Оскар Вайльд, коли писав: «Життя в значно вищім ступені копіює мистецтво, ніж мистецтво – життя».
Андрій Будкевич
P.S. У даній публікації я не торкався словом творів релігійно-біблійного змісту Олексія Ямбиха. Цей цикл робіт заслуговує, щонайменше, окремої публікації, а вірніш – окремого дослідження, але про це – іншим разом.
Всеукраїнський тижневик «Шлях перемоги», №24, від 19 червня 2013 року.
