В житті Михайлу Жмихарю таланило періодично. Феноменально. Тільки бувало зберуться чоловіки «на трьох» - він тут як тут. Чи може мав такий добрячий нюх на горілку, чи просто щастило, але, зазвичай, все так і відбувалося. Зрештою, ця ситуація навіть стала комічною. І вже було стало звичкою у компанії пияків застереження: «А ну подивись… Михайла не бачиш?» Ви мене запитаєте: «Ну, й що з того?» А інтересне в усьому цьому те, що той брехав. Брехав, як-то кажуть, безбожно. Брехав завжди, оправдовуючи свою появу в такий пікантний момент. Одного разу він так «завернув», що опісля зо два тижні не з’являвся на людях. Йому було, як не дивно, соромно. Хоча я думаю - просто боягуз. Й, швидше за все, вирішив перечекати, в надії, що забудеться. Але не забулося. І коли того захапали, він ледь не осоромився. Фізіолологічним послабленням.
З брехнею, як відомо, світ пройдеш, та назад не вернешся. Далеко не всі цінують народну мудрість. І треба ж таке придумати! Та ще й на ходу. Та все по порядку.
Якось, заскочивши чоловіків «на гарячому», коли ті тільки розіклали на газетці сальце з цибулею й помідорчиками, з’явився Мишко і, «сфотографувавши» свіжий могорич, видав: «А ви Бляхмана десь тутечки не бачили? Кажуть, він сюди направився… - не зводячи очей з могоричу, чомусь втер губи. - Дуже треба… Додому його той… Жінка просила… Срочно… Шоб тіко той… швидко».
Петро Михайлович Бляхман – комірник від бога. Працівник з двадцятивосьмирічним стажем. «Слизький, як в’юн» - казали про нього.
- Так той, мужики… Серйозно… Чи не бачили Бляхмана? -
спостерігаючи за розлиттям оковитої по «стопариках» і вмить вирахувавши, що їх кількість не співпадає з кількістю присутніх чарколюбів, він зметикував - може «пролетіти». І його понесло:
– Я думаю, що йому на цей раз вже точно той… Світить небо в клєтку. Прокурор даром того… не приїде…
Розливаючий зупинився на півчарці, чоловіки відразу зацікавилися: «Шо-шо?» Хто ж в селі любить комірника?! Миттю знайшлася ще одна склянка і горілка полилася знову, збуджуючи Михайлів апетит і уяву.
- А шо, ви не чули? Так уже всі в курсє. – Чавкаючи салом з
помідором, повів своєї пустобреха; спочатку, понавигадувавши дурниць, про ледь не зраду Батьківщини, вже після другої чарчини, той повідав про казкові багатства, які нібито Петро Михалич надбав за свій довгий термін перебування на доходному місці; під чарку вигадник повідав про кілька квартир у місті, про новеньку «Волгу», яку крадій заховав у двоюрідного племінника за Києвом, про тисячі, що згоріли в пожежі. Так, справді, в літній кухоньці комірника наприкінці зими сталася невелика пожежа – від жарини затлілась ряднинка біля лежанки. Ото й по всьому.
За два дні новини про «чорну смугу» в житті колгоспного комірника смакувало все село. Розлючений Бляхман метався в пошуках брехуна з погрозами скорої розправи. Він не спинявся ні вдень, ні вночі. Але Жмихарь надійно схоронився на горищі у бабці Горпини. Виходив на світ божий тільки по великій нужді. І тільки глухої ночі.
За два тижні самоарешту той знудився до вовчого виття, але переляк міцно тримав брехуна за жижки.
Та якось, проїжджаючи повз двір баби Горпини, Бляхман угледів знайому постать і без роздумів кинувся навперейми. Як би він того не бажав, та чоловік в літах не міг наздогнати молодого пройдисвіта... Вік і чимала вага заважали в справі помсти. Та все ж доля йому посміхнулася. Втікаючи, Михайло оступився на горбку і, послизнувшись, опинився в ямі з водою. Розлючений Бляхман прудко метався кругом ями з непереборним бажанням угатити кулачищем по Жмихарьовій голові. Але, як він не кректав, не старався, та дотягтися до бранця не вдавалося. Той, стоячи по груди в воді, швидко став замерзати. Розпашілий Бляхман запримітив неподалік під похиленим парканом добрячу дрючину, але залишити без нагляду Жмихаря він не наважувався. Отак і протистояли вони один одному, не маючи змоги перейти до активних дій. За кілька хвилин кружляння навколо ями Бляхман геть зморився - важко сопів і щось незрозуміле хрипів. Сили його покинули і він осів прямо в багнюку. Сидячи в мокві, він від безсилля почав жбурляти багнюку в Михайла і слати на його голову недобрі побажання. Зрештою запал помсти закінчився. Перемазаний болотом товстий чоловік був схожий на якесь страховисько. Він спробував зіп’ястися на ноги, але, схопившись за поперек, знову впав у багнище. «О-о-ох!» - вирвалося протяжне зітхання. Він спробував ще раз і знову те саме.
- Відведи мене до машини, - звернувся до Михайла. – Не бійся, слово даю… Нічого не буде…
- Б-б… Бре-ш-шеш! – Цокаючи від холоду зубами, не повірив Жмихарь. – П-п-пере… Перехр… хрестись!
- Їй же ж Богу. На, дивись! – замазаною й кострубатою правицею зобразив той щось схоже на хресне знамення…
Задубілий пустобреха ледве сам вибрався з водяного полону. Вже було намірився дати драпака, та озирнувшись, вернув назад і допоміг нещасному, якого зненацька покарлючив радикуліт, добратися до автівки…
Наука не пішла на користь Жмихарю. В черговий раз він забрехався. Придумав цілу історію з від’ їздом до Москви. У веселій компанії він, не шкодуючи фарб, намалював завидну перспективу з одруженням. Його, буцімто, там давно чекає сестра його армійського товариша. Гульбище продовжувалося більше тижня. Нещасна мати, зачувши, що її Михась поїхав до нареченої в Москву, полегшено зітхнула. На скору руку (за копійки) продала хату в селі й виїхала до рідного брата…
Пустобреха стояв розгублений. Чужі люди в хаті все пояснили – йому немає місця в рідній домівці. Потупцювавши деякий час за ворітьми і, не знаючи куди йти і що йому робити, він повернувся і почвалав в нікуди. Плечі його раз-по-разу здригалися…
