Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51212
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 4121, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.211.26.178')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Любовна лірика

Не час для кохання, ч2

© Владислав Івченко, 18-03-2007
На цьому розмова скінчилася. Йшли вже по центральній вулиці, по якій їздили вантажівки та панцирники. Знов зустрілося кілька трупів та спаленних хат, які заливали водою. Він дивився на весь цей воєнний жах і знов відчував втому. Таку втому, що навіть не боявся майбутнього. Спокійно зайшов до будівлі школи, де і був штаб. Їх привели до молоденького офіцера, невеличкого, худорлявого, але з таким неприємним виразом обличчя, що нічого гарного чекати від нього не приходилося.
Цей офіцер сидів за столом тихо задавав питання. Лучанський почав знову брехати про баранівських негідників, які викрали його і хотіли вбити, бо викупу за нього платити нікому.
- У меня ж семья, трое детей, откуда у них деньги!
Казав це так впевнено, наче так воно і було насправді. Офіцер лише хитав головою і презирливо посміхався.
- А ты, что соврешь?
Військовий дивився на нього наче на лайно. Це було нестерпно, але замість того, щоб розізлитися, він щось став догідливо брехати. Як їхав з дачі, його схопили і в погріб, погрожували продати циганам.
- Неделю в погребе, я думал с ума сойду!
Він і сам не чекав від такої професійної брехні.
- Ладно, придурки. Брешете, что собаки, но и хрен с вами. Пойдете на передовую, там, так сказать, кровью докажите, что не предатели.
- Какую передовую, товарищ офицер, у меня же дети!
- Вот и будет у них папа герой, может и посмертно. Уведите их в маршевую роту!
Їх повели ще кудись, вулиці, провулки, потім дитячий майданчик. Там, прямо на землі сиділи якісь бідолахи, ще більш страшніші, ніж вони. Брудні, неголені, зчорнілі. Їх охороняло кілька вартових з автоматами.
- Вот  вам пополнение.
Штовхнули в цю купи люду, на них навіть ніхто не подивився, кожен сидів поодинці. Тут же підігнали вантажівки, звичайні "Камази", самоскиди. Вони не пристосовані для перевезення людей, але їм наказали лізти в кузови. По двадцять людей, ще стояти можна було, а сидіти тісно. Набралося три вантажівки. На кабіну центральної зліз офіцер. Майор, років за сорок, в камуфляжі.
- Значит так, едем на передовую. Элементы вы сомнительные, должны в бою доказать преданность законному првительству. Оружие получите на позициях. Если кто попытается бежать, открываем огонь без предупреждения. И кроме того долбоёба, который попытается сбежать, расстреляем каждого пятого из машины. Всё ясно?
- Есть хочется.
- Покормят перед боем.
- Дайте хоть досок, чтоб на железе не сидеть, холодно же!
- Друг на друге сидите и грейтесь.
Озброєні солдати зареготали. Майор зліз з кабіни і сів у панцирник, якій поїхав за першим "Камазом". Сашко зі своїм вже наче товаришем їхав у останній вантажівці. Лучанець, якого звали Микола, відразу почав розпитувати сусідів. З'ясувалося, що до Сум прибув цілий батальйон військових, яких хотіли кинути на північ, проти Великої Матері. Але тут розпочалось повстання, яке придушили з великими втратами. Потім ще наводили порядок по околицям, де теж зустріли відчайдушний опір. На Луці втратили кілька танків та багато солдат, поки вибили місцеву банду. Полк був знекровлений, тому командування віддало наказ зібрати всіх підозрілих і кинуту гарматним м'ясом на північ. Серед підозрілих були дуже різні люди, яким не пощастило чомусь вийти на вулицю. Хапали навіть тих у кого був паспорт. А одного хлопця заарештували, коли він вийшов до туалету. Він тепер плакав і жалкував, що не послухався мати, яка пропонувала відро.
Стояти в кузові, який кидало на розбитому шляху, було важко, до того ж холодний вітер. Тому всі посідали, притиснувшись один до одного. Іноді лише дивилися де їдуть, але навкруги були ледь притрушені снігом лани. Час від часу їм зустрічалися спалені автомобілі. Казали, що партизани, підлеглі Великою Матері, доходили аж сюди. Один хлопець розповідав, що чув, наче Велика Мати хотіла йти на Київ, але їй щось наснилося і вона залишилася серед поліських хащ, звідки вигнати її буде дуже важко.
- Вони там знають кожну стежку. Перестріляють нас швидко і легко.
Всі мовчали, зрозуміли вже, що в такі часи краще мовчати і хапати свій шанс, якщо той з'явиться. Сашко навіть радів такому повороту, бо придумав зразу ж втекти до партизан, лише отримає зброю. Так би ще невідомо, чи дійшов, а так довезуть куди треба. Він навіть трохи посміхався. Микола ж був, що хмара. Він не знав, що з його будинком, чи залишилися гроші, як донька і жінка. Дехто розповідав, що солдати робили з місцевими що хотіли, намагалися помститися за опір. Микола щось бубонів собі під ніс і більше нічого не питав.
Побачили якесь місце, казали що Білопілля. Там теж були бої, досить важкі, бо багато хат було спалено, на центральній площі стояла шибениця з двома трупами. Всіх це вразило, тому коли за містом зупинилися і запропонували до вітру, ніхто не пішов. Лякалися, що зараз їх тут розстріляють і закопають в великому стогу соломи біля дороги. Їх ніхто не став переконувати, поїхали далі. Казали що до Сейма тепер година-півтори, так що недовго чекати. Він сидів і планував, що треба десь сховатися, а вночі піти до партизан. Кажуть, що в них є навіть кілька гвинтокрилів, а ще танки і гармати та дуже багато вибухівки. В Шостці є цілий завод, який її виробляє.
Нічого, він ще повоює. Він ще вернеться до коханої з перемогою, а його син буде гордо жити у власній країні. Він уявив якогось красивого хлопчика, наче то його син. Він не буди принижатися, щоб вижити. Син. Сашко замислився над тим, що в нього буде син. Так, кілька раз він бував у знайомих, в яких були маленькі діти, навіть тримав їх на руках. Але вони були якісь чудернацьки та чужі. Якісь інші, наче коти чи корови. Він нічого не відчував до них і дивувався людям, які пестили дітей, бурхливо раділи їм. Він не розумів дітей, але тепер в нього буде син. Він буде тримати його на руках і робити ті дурниці, як і всі. Пестити, скребти пальцями живіт, цілувати у лоб, гладити волосся та захоплюватися угодованості. Він посміхнувся, може ще все буде так добре, що він встигне повернутися ще раніше, буде цілувати її живіт і прислухатися до життя всередині.
Всі ці приємні думки були перервані канонадою. Десь попереду йшла ціла битва. Вантажівки почали потроху гальмувати і зупинилися в невеличкому лісочку. Людям у вантажівках наказали сидіти і не виглядати. Лише прислухалися, як майор лається на радиста, бо не може з кимсь зв'язатися.
- Бардак, ёб твою мать! Что они там драпать начали, что ли! Выставить охранение!
У цю ж мить розпочалася страшенна стрілянина. Зойки, вибухи гранат, всі жалися до дна кузова, кілька куль пробили борти, хтось зовсім поруч смикнувся і захрипів. Сашко лежав зціпивши кулаки.
- А ну виходь! Швидко!
Черга у повітря, щоб вони не квапилися. Сашко піднявся перший, бо мав надію, що це мабуть партизани. Побачив з десяток людей, обвішаних зброєю, переважно дядьків під півсотні років.
- Останнього вб'ємо!
Тут всі схопилися і почали плигати з кузову, давлячи один одного. Їх зігнали до купи.
- Хто такі?
- Нас примусили! Примусили!
- Так, половили і повезли!
- Лягай!
Дуже недалеко вибухнув снаряд, засвистіли осколки. Всі попадали на землю.
- Слухать сюди! От зброя, беріть її і відбивайтеся. Треба втриматися у цьому лісі до ночі. Якщо хтось воювати не хоче, хай тікає. Тільки попереджую, що бандюковці в полон не беруть. Всіх зразу до стінки, щоб потім не ображалися. А тепер по п'ять розбитись. Кожна п'ятірка виконує накази свого командира. Хто побіжить, того уб'ємо. На позиції!
Сашко з Миколою попали під керівництво товстого дядька з сивими вусами. Він впевнено повів їх лісом, подзьобаним вибухами.
- Швидше, швидше, зараз підуть в атаку.
- Звідки ви тут з'явилися, ви ж за Сеймом?
- Були за Сеймом, а зараз Путівль взяли і далі підемо!
- А що, зброї краще немає?
Микола махнув маленькою гвинтівкою ТОЗ-8, яка виглядала безглуздо у гомоні гарматної стрілянини.
- Як це не подобається, так краще знайди!
Чоловік був чимось розлючений і розмовляв так, що Микола замовк. Сашко посміхнувся йому, щоб підбадьорити, вони ж на волі, зараз будуть воювати за свою країну, хіба важливо якою зброєю! Так, краще, аби в них були автомати та удосталь набоїв, але ж їх не чекало, гарно що так хоч обернулося. Але Микола на його посмішку тільки плюнув та відвернувся. Інші наче нічого і не помітили. Сашко собі подумав, що це все нерви, війна все ж таки. Але далі все буде гарно, вони приймуть бойове хрещення, об'єднаються в єдиний загін і підуть до перемоги. Про це було так гарно думати, що Сашко швидко перестрибнув на кохану і почав вести з нею бесіду, обіцяв швидко повернутися, мигкотіли думки про її тіло, він бачив груди, бачив спину, волосся, мимохіть збуджувався, в штанях засвербіло, спробував повернутися до менш хвилюючих тем.
- Стій!
І відразу ж постріли. І людина, хлопець, якій їхав з ними машиною, здається щось розповідав про те, як його схопили біля розореної крамниці, де він намагався знайти горілки, цей хлопчина, худорлявий, переляканий, він чомусь побіг, йому залишалося кілька метрів до кущів, але впав. На чорному кожусі не було видно крові, але по тому як він падав, всі зрозуміли, що мертвий.
- Чого стали, вперед!
І вони пішли вперед, наче нічого не трапилося. Хоч це ж було так нестерпно безглуздо! Навіщо він побіг, навіщо дядько почав стріляти? Ворог поруч, треба бути готовим до бою, а тут вони вбивають один одного! Сашко у розпачі обертався, шукаючи розуміння, але всі бігли стежиною, поспішаючи за дядьком.
- Стій!
Сашко перелякано затремтів, чекаючи на новий постріл, але дядько наказав зайняти позиції.
- Які позиції?
Сашко пам'ятав, що повинні бути окопи, траншеї, якісь доти, але в лісі нічого цього не було, лише вирви від вибухів.
- Хто де впаде, там і позиція! Шукайте ями, бо буде пекло!
Сам дядько майстерно примостився за деревом на опушці і направив свого автомата.
- Вогонь відкривати по команді! Розібралися!
Сашко стояв, наче дурень, аж поки не побачив, як Микола теж впав на землю, у якісь невеличкий вибій між кущів. І сам побіг шукати собі місто, було одне, за поваленим деревом, але звідки ж він нічого не бачив би. Тому поліз дали, знайшов маленький вал землі, роздивився свою рушницю. Теж ТОЗ-8, з діоптріями, з такої він колись стріляв у школі, на заняттях по допризовній підготовці. Хто б тоді міг подумати припустити, що це колись знадобиться. Дістав з кишені набій, зарядив гвинтівку, прицілився. Ворога треба була влучити з першого разу, бо поки буде перезаряджати, вб'ють його. Сашко хотів стріляти в голову, щоб напевне вбити.
Він дивився в приціл і зненацька побачив людину, яка незграбно бігла по полю, пригинаючись до землі. Це був чоловік, у брудному одязі та з автоматом в руках. Сашко дивився на нього з неабияким інтересом, наче в якомусь атракціоні. І тут пролунав постріл, чолов'яга сіпнувся і впав. Зчинилася стрілянини. Сашко з подивом побачив, що по полю бігло кілька людей і всі вони зараз поливали вогнем узлісся. Він прицілився і вистрелив. Мабуть мимо, бо та людина, в яку він намірявся, бігла собі далі. Потім перезаряджав, ще постріл, здається влучив. Не змін розгледіти, бо черга куль над самою головою притиснула до землі. А потім вибухи, один, другий, багато. Земля під ним стогнала, робилося щось надзвичайні, він тільки і здогадався, що затулив вуха долонями. Він щось чув про контузії, чи бачив в якомусь старому фільму.
Вибухів було багато, але на щастя, вони лягали позаду, десь метрів на сто. Після цієї канонади запанувала тиша, бо поодинокі постріли та окрики не рахувались. Сашко дивився як в полі біжать люди і цілився. Постріл, ще один впав, він здивувався своїй влучності. І тут до нього дійшло, що був крик "Відходимо!". Був. Він обернувся і побачив, що товаришів немає. Він хотів бігти сам, але з поля почали стріляти. Перележав і потім поліз в ліс. Тільки скочив, щоб бігти, як побачив пораненого Миколу. Він гріб руками землю і стогнав. Сашко підскочив і кинув його собі на плечі. Побіг далі, було дуже важко, надзвичайно важко, він хитався та біг. Жах, його гнав жах, здавалося, що ворог близько, в кількох кроках за спиною, ось він зараз вб'є його. Він намагався бігти швидше, але задихався і мрів про те, щоб спинитись хоч би на хвилину. Але вони поруч, він біг і біг, продираючись скрізь кущі та підлісок.
Нарешті він провалився ногою в якусь нору і гепнувся з розгону. Микола перелетів через нього і встряв обличчям в землю. Ще коли біг, Сашко щось казав товаришу, заспокоював його, потім говорити стало важко і він мовчав, дивуючись, що не чує стонів. Зараз він бачив, що хлопець мертвий. Мертвий. Він устряв головою в багнюку і не совався! Сашко дивився на це, а потім схопився і побіг. Бо ворог був поблизу, бо смерть десь поруч, вона тільки чекає, щоб схопити його. А він хоче жити, він хоче повернутися до тієї дівчини, хоче потримати на руках свого сина! Швидше, швидше, швидше!  
Він біг поки не наштовхнувся на партизанів. Вони сиділи попід деревами на якійсь полянці і поралися зі зброєю.
- О, ще один прибіг.
- А де зброя?
Тут тільки Сашко зрозумів, що кинув гвинтівку на узліссі. Як поліз з позиції, гвинтівки у нього вже не було. Він ще не звик до зброї, просто забув про неї.
- Я це, я пораненого тягнув. Миколу.
- Ну і що? Ти знаєш яке покарання за те, що загубив зброю?
- Ні.
Він відчував, що буде щось недобре. Цей хлопець, йому ж десь стільки ж років, але він так пихато і зло дивиться. За що так дивитися, та й то ж була якась примітивна ТОЗ-8.
- Розстріляти, хай це буде для всіх уроком! Ми дали вам зброю, а ви губити її, наче це іграшки!
- Замовкни Сенька! Дурний чи що! Волаєш тут, бажаєш, щоб вони нас знайшли?
Це казав той чоловік, що наставляв їх спочатку. Справжній командир. Сашко посміхнувся, це б була дурниця, якби його розстріляли.
- А цього в расход, тільки тихо.
Командир навіть не обернувся, щоб подивитися на Сашка, наче забивали корову, а не людину!
- Товариш…
Сашко хотів пояснити ситуацію, навіть не виправдатись, бо в чому там виправдуватись, в тій іржавій гвинтівці? Але його схопили і вдарили по голові. Не дуже, бо він швидко прийшов до тями і побачив, що його кудись несуть.
- Що, очуняв?
Один чоловік його ніс, а другий йшов слідом і піклував автоматом.
- Як же ж це ти, зброю кинув? Погано, погано.
Сашко хотів щось сказати, та рот його був заткнутий якоюсь ганчіркою з запахом бензину.
- Не тріпайся!
Ось його скинули з плеч і поставили на коліна.
- Остання хвилина, думай, а ми поки до вітру сходимо.
Сашко стояв, дивився на зв'язані руки і не вірив, що це кінець. Так, він читав, що війна, це жах і дурниці. Але ж хіба можна так? Він же йшов, ризикував життям, міг сто разів загинути, але таки дістався партизан. Щоб воювати з ними за майбутнє України, за кохану, за себе! І ось вони зараз вб'ють його і залишать у цьому пошарпаному лісі. Ні! Він хитав головою, він мукав, але його кати відійшли метрів на десять і спокійно трусили жовтавими струминками. Це селянські чоловіки, судячи за обличчями,  ще ті випивохи, вони вб'ють його спокійно і без вагань, навіть діловито. Як якогось кабана перед Новим роком.
Почувся свист і Сашко, керований інстинктом, гепнувся на землю, прямо в якусь замерзлу калюжку, в якій подряпав щоки. І вибух, таких близький, що він здригнувся від землі, яка падала зверху комами. А ще якесь відчуття в голові. Тиша і біль. Тиша і біль. Тиша і біль. Потім тепло, як бігло по вухам. Він з великим зусиллям підняв обличчя і побачив, що там, де стояли його майбутні вбивці, димилась вирва. Він не зрозумів, що трапилося, що знов йому пощастило, якось неймовірно пощастило. Поклав голову у калюжку, де лід почав розтавати від його тепла. В голові щось робилося, таке що він дивився наче звідкись та тільки дивувався. Повільні думки, тиша і самотність.
Потім його підняли, потягнули в ліс, били по щокам, щоб отямився, бо кому потрібен зайвий тягар, коли треба відступати. Він ледь йшов, ноги підгиналися, ватні, чужі ноги. Сашко хотів попросити трохи перепочити, але нічого не зміг сказати. Потім він впав, партизани переглянулись, але вирішили не витрачати набої, нехай бандити добивають, у них набоїв достатньо. Він залишився сам, він дивився як зникла остання спина, хотів плакати, але не міг. Він же так хотів битися за Батьківщину, за рідну Україну, про яку узнав лише недавно. Він мріяв зустріти цих партизан, яких підняла на бій Велика Мати, битися з ним пліч-о-пліч, стати справжніми братами, але ось його кинули на призволяще, спочатку ледь не розстріляли, свої ж, а тепер кинули. Чому так, чому все не так!
Йому дуже пощастило, що ліс не почали обшукувати. Вечоріло, війська відійшли, бої гриміли десь в сторонці, а Сашко зіпнувся на ноги, мов новонароджене жереб'ятко. Хитався, плутався та дійшов до деревця, потім до іншого. Слабкість, він давно же толком не їв, давно не відпочивав, низка суворих іспитів, які виснажили його. Він йшов кудись, йшов не думаючи про пости, про те, що може натрапити на будь-кого, своїх чи чужих і його вб'ють, бо в цьому тривожному лісі не будуть розпитувати, хто йде. Та Сашко йшов, бо не міг сидіти і чекати. Холодніло, якщо б він залишився, він би замерз. Ні, він хотів жити, він хотів повернутися до коханої, хотів потримати на руках рідного сина. Він не розумів що це таке, рідний син. Згадував, як рідний дід розповідав про свій полон у німців, як тікав звідти, як воював з польськими партизанами. Дід казав, що страшенно оскаженів тоді, навіть смерті не боявся. Лише одна думка його гнітила, що помре він, так і не побачивши власного сина. Оце, казав дід, було саме важке і тому, як повернувся він з війни, то перше що зробив, так це ляльку. Народилась дівчинка, дід зробив ще одну і це вже був син, батько Сашка.
Він теж побачить свого, доживе до його, витримає все, як це б не було важко. Він йшов, чіпляючись за дерева і лише завдяки цьому не падаючи. Та ось ліс скінчився, попереду було поле, чорне-чорне, суцільна стіна темряви. І він пішов туди, відразу загруз у рілля, впав, підвівся, знову впав, потім ліз вже рачки. Відчай і знесилення загасили його свідомість, він нагадував якусь комаху, великого таргана, якого гнали вперед міцні інстинкти. Повз, знову йшов, падав, гриз землю, підводився. В цьому пересуванні час втратився, від не міг сказати, чи йде годину, чи п'ять хвилин. Та ось він побачив попереду вогники. Йшов до них, довго йшов, поки не уперся у вогнище, яке жевріло на місті спаленої хати. Бої не пощадили маленький хутір, перетворивши його на купки золи.
Сашко сів на ще теплий цегляний фундамент і щось спокійно думав. Йому зробилося спекотно, накачували хвилі чогось вологого та задушливого, він не розумів, що захворів, що смерть десь зовсім поруч, в цьому полі де цього дня загинуло багацько людей, простих українців, які ще кілька місяців тому і не думали про війну. Сашко впав назад, спиною прямо у золу, йому зробилося тепло та гарно, бачилося, що він вже вдома, дівчина щось говорить до нього, він лише посміхається і все не може розповісти, як же любить її, як думав про неї всі ці довгі місяці. Його худий кожух почав тліти і згорів би Сашко, нічого не зрозумівши, а може обгорілий змерз би вночі, та раптом з-під землі вилізла тінь, схопила Сашка за ноги потягла знов під землю.
Лише наступного дня він прийшов до тями і побачив якусь бабусю, що поралася при світі маленького каганця. Сашко почував себе дуже погано, прохрипів щось нерозбірливе, та жінка зрозуміла і протягнула йому бляшанку з тепленькою водою. Він випив і знову поринув в напівмарення, напівсни. Стара дивилася на нього та розмірковувала собі, що може бідолашний і виживе. Молодий, наче не поранений, хоч і юшка з вух тече.  Коли в цих краях йшла попередня війна, бабуся була малою дівчинкою, але пам'ятала, як тоді люди виживали в самих страшних умовах. І цей не пропаде. Хай швидше становиться на ноги та йде звідси. В неї мало їжі, а треба дожити до весни. Тоді вона посадить мішок дрібної картоплі, яку вона приховала в ярку поруч. Приховала не просто так, а в чавуні, в якому колись варила скотині. Це щоб миші не добралися, хоча мишам в цьому році досить їжі, лани залишилися не убрані, в кукурудзі та буряках.
Напувала хлопця водою, яку підігрівала на маленькому вогнище з тріски. Зовсім не боялася, що побачать дим. Вона вже нічого не боялася. Навіть коли навкруги шаленів бій, не пішла з хати. А до погребу полізла бо треба було взяти картоплі на сніданок. Коли лізла назад, вибух кинув її з драбини, боляче забилася боком, поки вилізла, дім вже палав, наче свічка. Згорів швидко, бо був старий та трухлявий. А стара почала жити в погребі. Ловила мишей, зробила собі ліжко з дощок, натягала з сараю сіна та старих фуфайок. Коли сарай зайнявся, вона вже непогано пристроїлася під землею. Не горювала і не жалілася, вона звикла до неприємностей, звикла жити не дивлячись ні на що. А як прийде смерть, так і вмерти не жаль. Вона стара, хоч завтра.
Через кілька днів Сашко вже досить одужав, навіть зміг перший раз вибратися з погребу. На дворі була вже справжня зима, випало снігу десь на долонь, на цьому білому килиму здалека було видно, як чорніли кілька згорілих танків і вантажівок. Що відбувається на фронті стара не знала, казали лише, що бої пішли в бік Путивлю і там десь зникли, бо вже не чути було канонад, лише інколи поодинокі постріли. Бабуся ходила до сусіднього села, де був магазин, та від села нічого не залишилося. Чоловіки, хто міг, пішли воювати за Велику Мати, а військові за це спалили всі хати, клуб і навіть школу. Бачила кілька розстріляних, та хто вони, не знала.
Сашко слухав все це і лякався від думок, що повстанці програли. Що робити йому, якщо бандюки перемогли? Тільки їхати кудись за кордон, бо він не хотів жити під бандюками. Йому залишалося повторювати долю багатьох українців, які були вимушені тікати з батьківщини. Він не хотів їхати звідси, не хотів, щоб його діти росли на чужині, забуваючи свій рід і мову. Та що значило його бажання у цьому жорстокому світі, де одна людина безцінь, нікчемна крихітка серед уламків скал. Що буде з ним, що буде з дівчиною, яка чекає його десь у Сумах? Ні, він не жалів, що пішов воювати, він повинен був так зробити, а те що не вийшло, так в життя часто-густо не виходить так, як хочеш. Головне, що він пішов. Він не схотів бути бидлом, хохлом, який живе в крайній хаті. Бо знав, що якщо сидіти тихо, то за тобою прийдуть, хоч і пізно, а прийдуть.
Його ж бабуся розповідала, як люди гинули в голодомор, як їх сім'я врятувалося лише тому, що батько працював охоронцем на фермі і кожного ранку приносив звідти повну кишеню комбікорму і десяток горобців. Мати патрала їх та варила юшку, якої повинно було вистачити на сімох. Двоє маленьких братів тоді померли, батько поховав їх у одній могилі, бо не було сил копати кожному окрему. Страшні часи, та ще більш страшніше було те, що люди спокійно приймали свою смерть, навіть не намагаючись повстати. Так, навкруги були загони НКВС, які відразу б вбили повсталих, та чи не краще було загинути так, чим мерти по хатам, наче отруєним щурам. Мабуть люди були слабі, бо мали надію. Він не мав надії, він напевне знав, що як бандюки переможуть, то буде щось жахливе.
Через тиждень він узяв у старої два десятки печених картоплин і пішов на північ, тримаючись лісів. По свіжому льоду перейшов Сейм, підібрав автомат біля підбитого панцирника. В автоматі було лише три набої, дуже мало, але вже щось. Важче було з холодом. Він не міг знайти скирту солому, бо їх всі попалили. Сіл він сторонився, бо ж там могли бути бандюки. Єдине, що він міг знайти, це напіврозвалену давно покинуту ферму, де він сховався в маленькій кімнаті, мабуть що колишній котельній, бо залишилися ще шматки вмурованого заліза. Розвів на них вогонь, накидав туди цеглин, щоб вони набрались тепла і не так швидко схолодніли. Спав на купці сухого гною, кілька разів прокидався, спочатку від тривогу, а ближче до ранку вже від холоду.
Вже коли не міг спати, знову розпалив багаття та почув шум великого бою, який спалахнув десь поруч. Підхопився, вибіг на вулицю і подивився в той бік, де лунали постріли. Подивився з такою надією, наче там його чекала нагорода чи рідний дім, а не жорстока війна. Пішов навпростець, пішов полем, хоч це було ризиковано. Але він поспішав, надія що ось все ж дійде до війни, буде битися за свою країну, вона дала йому сил. Він здирався на пологий схил пагорба з якого мав побачити, що ж відбувається. Та раптом постріл, його вдарило і він впав. Радісні вигуки, до нього хтось біг, не один, він підняв голову, побачив двох хлопців. Вони бігли наче цуценятка, штовхаючи один одного та підстрибуючи вгору. Сашко вистрелив, автомат важко вдарив його, знов заваливши в сніг, почувся зойк. Коли Сашко знов підняв голову, то побачив, що один хлопець тікає по полю, а другий лежить. Вистрелив ще раз, не влучив, знову впав в сніг.
Збирав силу, умовляв себе піднятися, зробив це, підійшов до вбитого. На його обличчі посмішка тільки почала перетворюватися на жах, та не вспіла. Сашко узяв автомат, який валявся поруч, та полазив по кишеням вбитого, потім навіть заходився знімати його кожух, новий та теплий. Йому дуже хотілося тепла. Вкутатися і присісти. Вже зодягнений, він ледь дійшов до вершини пагорбу і гепнувся у невеличкий окоп, де знайшов залишки їжі. Мабуть ці хлопці сиділи тут у засідці, тільки-но поснідали, аж ось побачили легку здобич. Та стріляли погано, по поцілили у бік. Подряпали.
Він дивився за пагорб і бачив, що там, може кілометрів за сім-десять, йшов бій. Били гармати, наче горох дріботіли автомати, було видно кілька стовпів диму. Якщо бій, то партизани не здалися. Він боявся, що вони сховалися десь в придіснянських болотах, а вони ось де і мабуть що наступають, бо чому тоді бути такої запеклості. Він хотів присісти і трохи поїсти, та поруч з окопчиком затанцювали кулі. Обережно подивився і побачив, що з боку лісу до нього йде лінія солдат, десь десяток. Вони стріляли по окопу, частина у цей час бігла, гепалась в сніг, починала стріляти, поки інші бігли. Він дав чергу з чужого автомата, знову влучив. Чи може затятість надавала йому влучності, чи може щось просто щастило, як щастило йому вже багато раз у ці важкі тижні.
Солдати впали в сніг і лише стріляли, боячись підніматися, хоч їм і наказував це робити якісь гучний дядько, що лише волав та сам не підіймався. Сашко дав чергу по ньому та зупинився, бо треба було берегти набої. В нього був один ріжок, ще трохи розсипом і останній набій в його автоматі. Небагато, а йому треба було протриматися, поки не підійдуть наші. Так "наші", саме "наші", він відчув піднесення і вже не мав образи на партизан. Їм важко, вони просто не впізнали свого, але ж вони воюють за вільну Україну, за свою країну, проти бандитів і злодюг, яку хочуть закріпити українців в стані німого бидла. Не буде цього, зараз народ піднявся і перемога буде з нами.
Сашко професійно, наче все життя цим і займався, цілився та стріляв, одного раз навіть влучив, та все ж змусив ворогів відійти. Вони скупчилися в ярку за двома деревцями і мабуть щось вигадували. Сашко дивися то на них, то на бій. Ох там і грохотіло, йому здавалося, наче бій наближається, та чи справді так, чи ні він не знав. Коли почув якесь ревіння і побачив танк, який повільно сунув полем десь в кілометрі. Один з тих, хто ховався у ярі, підхопився і побіг до танку. Спочатку біг легко, потім важче, перейшов на швидку ходу. Сашко тільки тоді зрозумів, що той чоловік йде до танка, щоб стерті окоп на пагорбі. І з кожним кроком,  жити йому залишалося все менше і менше. Він скинув автомат, прицілився, але не стріляв, бо ніякої надії. А той все йшов і йшов, махав руками, танк зупинився. Хоч би вони прийняли його за чужого і підстрелили!
Ні, чекали його, як він йшов, щось кричав, врешті підбіг, вказував руками на пагорб. Ось здригнулася башта танку, дуло стало розвертатися в сторону Сашка, зараз буде постріл. Його розірве на тисячі шматочків, нічого не залишиться від нього. А як і залишиться, то щось страшне.
Він хотів схопитися і бігти геть та пролунав постріл і Сашко впав на дно окопу, затуливши голову руками. Земля здригнулася, на Сашка щось посипалося, багато, такого що навантажило його та притиснуло. Він борсався та не міг піднятися, відкрив рот і замість повітря відчув землю, рвався та даремно. Тоді він трохи зупинився, зібрав всі сили і вдарив ногами вниз. Страшне напруження та ось він пішов вверх і вибрався. Дивився на майже завалений окоп, нюхав запах гарі. Потім висунув руки і почав вилазити сам, вилазити з цієї ями, що спочатку врятувала його, а потім ледь не стала могилою. Він виліз і зрозумів, що автомат залишився там, під землею. Сашко подивився навкруги і побачив, що його вороги тікають по снігу в той бік, звідки він йшов, туди ж суне і танк.
Сашко не здивувався цьому, бо він же мав врятуватися, він повернеться до коханої, він буду колихати свого сина. Почав рити землю, бо не хотів знов прийти до партизан без збої. Де ж той автомат, де він. Рився годину, чи дві, від напруження почала йти кров на боку. Але автомат знайшов. І сів чекати, коли з'являться партизани бо не мав сил йти кудись. Гарно хоч новий кожух грів, йому було зовсім не холодно цього морозного дня. Він поклав автомат на коліна і дивився, чекаючи своїх. Він посміхався. Йде наступ, може за кілька днів вони будуть вже в Сумах. Він зайде до коханої, поцілує її і піде далі, воювати до перемоги.
Бабуся розповідала про Велику Війну, як у їх сусідів була донька Валюша. Вона була старшою медсестрою у госпіталі, коли Суми звільнили від німців, заїхала до батьків, молода та весела. Казала, що після війни одружиться, з льотчиком. А через місяць на неї прийшла похоронка, випадковий снаряд влучив прямо в операційну, де була і вона. Сусіди довго плакали, бо дуже любили доньку. Потім, хоч і були вже літні люди, народили ще одну дитину, доньку, яку назвали теж Валя. Але він зайде і він повернеться, тепер буде все по іншому, обов'язково.
Під вечір він таки дочекався партизан і пішов до них, волаючи дурниці, бо в нього знов була температура і марення. Його не розстріляли, бо вже дуже він був дивний. Відвели до Великої Матінки та подивилася йому в очі, прислухалась до серця і виявила, що хлопець свій. Його доправили в госпіталь де він лежав з тиждень. Потім втік на фронт, так і не долікувавшись. До Сум дійти він не зміг, бо почався Великий південний похід. Вже навесні під Гуляйполем йому ледь не відірвало ногу та були гарні лікарі і врятували, хоч він тепер дуже накульгував. Вояка з нього був поганий, тому він став працювати при штабі. Навчився розбиратися в картах, працював по господарству, не цурався нічого, бо був серед своїх і вони гнали бандитів геть, хоч ті і жорстоко опиралися. Та перемога була неминучою.
Ще бої, знов госпіталь і нарешті перемога, після якої він їхав додому. Їхав машиною, бо залізні дороги було зруйновані, як і багато чого в країні. Він дивився на свою Батьківщину і думав, що все ж таки вони перемогли. А тепер їм треба буде багато працювати, щоб збудувати цю країну такою, як вони мріяли. Країну - рідний дім, а не чужину, країну за яку було б не соромно. Він перебирав ці гарні думки у кузові вантажівки, яка везла його і ще з десяток бійців на північ. Він не знав, що його чекає там, бо в Сумах точилися важкі бої, а до того там кілька місяців хижували бандити. Багатьох було вбито, зовсім безневинних людей, в тому числі і жінок. Він боявся думати, що з нею, тому думав про майбутнє країни, а не особисте.
Поруч хлопці сміялися і гомоніли, чекаючи повернення в рідні краї, прикидали як швидко жити стане краще, сходилися на том, що швидко, бо бандитів вигнали, Захід обіцяє допомогу, Україна обов'язково заквітне. Він устрявав у ці розмови і з жаром погоджався з хлопцями, сам щось молов, тільки б не думати, що буде вдома.
В Суми приїхали ближче до вечора, він казав водію куди їхати, та й сам заплутався, бо не впізнавав рідне місце. Вони кілька разів переходило з рук в руки, аж поки Велика Мати не розідрала навпіл головного місцевого бандюка Петровича, якій керував тут. Тепер до міста потроху поверталися люди, які тікали звідси або за Сейм або в Росію.
- Стій!
Вантажівка зупинилася біля напівзгорілою багатоповерхівки. Сашко плигнув на землю і махнув водію, щоб той їхав. Не хотів, щоб хтось бачив його сльози. Підійшов до будинку, спустілого, мертвого. Вибиті шибки, зірвані двері, стіни в сажі. Господи, що сталося з нею? Він побачив невелику дошку, прикручену до металевого стовпа, який косо стирчав з-під землі. На дошці щось біліло, це були маленькі папірці. Сашко запалив сірник і почав читати. Це були нові адреси жильців дому. І на одному папірці, свіжому, мабуть зовсім недавно приклеєному,  Сашко прочитав: "Ми чекаємо тебе, Сашко", далі була адреса дому в іншому конці міста. Він радісно закричав і почав плакати, бо все ж боявся, що доля могла посміятися з нього.
Через півтори години, він же зараз ходив дуже повільно, Сашко вже стукав до дому. Йому відчинив якісь чоловік, повів всередину де було багато людей, бо вцілілих будинків залишилося небагато і люди тіснилися як могли. Привів до кімнати, куток в якій був відгороджений занавіскою. Там він побачив її, свою кохану, схудлу, дорослішу, але таку бажану. Він ступив до неї, вона скрикнула і кинулася назустріч. Вони обнялися і заплакали від щастя. Так і стояли, не чуючи як сусіди кажуть, що поталанило дівці, повернувся чоловік, а багато ж залишилося десь у полях.
- Пішли, подивишся на нашого сина.
Вона взяла Сашка за руку і сказала це впевнено, наче правду. Хоча це не був його син, тоді, коли він уходив, вона не завагітніла. Можливо вони нервували, чи не той день та все ж вона не завагітніла. А через місяць її спіймали. Хтось доніс, що її хлопець пішов до партизан, прийшла міліція і заарештувала її. Трохи били, а потім слідчий, молодий та гладкий, запропонував переспати з ним. Тоді відпустить. Вона плюнула йому в обличчя, вона чекала свого Сашка, який десь там бореться за Україну. Слідчий посміхнувся, витер обличчя, потім боляче вдарив її, повалив на підлогу і згвалтував. Потім відпустив.
Казали, що їй пощастило, могли і розстріляти, бандити стали дуже жорстокі, коли партизани почали наступ з півночі. Потім вона зрозуміла, що завагітніла. Гострий приступ люти до тої грудки ворожого життя, що жевріла всередині. Вона хотіла вбити це життя, очиститися від цього бруду та не змогла. Зненацька в ній прокинувся материнський інстинкт. Вона ненавиділа це дитя, але воно було і її дитя. Вона плакала і нервувала, потім пішла до батюшки, який служив у сусідній церкві. Той був переляканий, його ледь не розстріляли, в городі була справжня анархія, та їй сказав, що вбивати гріх. Що треба залишити дитину, бо вона невинна.
Послухалася і виносила гарного хлопчика, якого назвала Сашком. Це буде їх син і ніяк інакше. Їх син. А свою лють вона задовольнила пізніше, коли зустріла слідчого на базарі. Впізнала його навіть попри бороду та великі окуляри. Учепилася в нього, наче тигриця, дряпала його, цілячись до очей. Він не чекав нападу, потім відкинув її, хотів втекти та його схопили. Вона криком розповіла хто він, набрехала, що він вбив її брата, якій був партизаном. Слідчий кричав, що це брехня, поклеп, та йому не повірили. Якісь фронтовик, з відірваної правою рукою, дістав з-за пазухи пістолет і пустив слідчому кулю в лоб, не вспіла прийти на місце нова міліція. Всі швидко розійшлися, залишивши мерзотника валятися в базарній багнюці. Собаці собача смерть і це вірно.
Вона була задоволена, бо тепер ніхто не буду знати її таємниці і вона забуде про неї. Вже забула. Тому покликала Сашка і показувала йому сина. Їх сина, який буди жити хазяїном у власній країні.
Вони сіли на край ліжка, цілували один одного і дивилися на маленького хлопчика, який спав, вже звиклий до шуму цього багатолюдного будинку.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Далі буде?

© М.Гоголь, 19-03-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.070974111557 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …