За що я не люблю рейсові автобуси? Небораки задушливі, затісні. Затято підстрибують на «хвилястих» сільських дорогах, зупиняються вклонитися ледь не кожному стовпу. А я поспішаю. Мушу втекти. Допоки сповнений рішучості. Доки вона не розчинилася у сумнівах.
Сонце вже розпалює на небосхилі свої пательні. Зупинка затяглася. Водій позіхає, гіпнотизуючи поглядом годинник. Нетерпляче гримає дверима, заводить двигун. Чоловіки надворі покидали у мокру траву бички. Лисуватий дідусь шкандибав із лісу, на ходу зав’язуючи на штанях мотузок.
- Усі? – гукнув водій, завертаючи на трасу.
- Усі.
За вікном пролітали рівненькі поля, низина вкривалася ранковим туманом, наче простирадлом. Так і я зранку, зачувши капосний будильник, жалібно стогну і обгортаюся ковдрою з головою. Чи ковдра скроєна нерівно, чи асиметричним є моє тіло, але виходить так, що з-під неї постійно стирчить моя ліва п’ята.
Коли на збори вже не вистачає часу, я підхоплююсь з ліжка і, нашвидкоруч зібравшись, біжу на роботу. Лишаю постіль розібраною. По цій п’яті Мілка, повертаючись з ранкової пробіжки, й дізнається, вдома я, чи ні. Дізнавалася…
Відпустку, яку я з такими труднощами вибив у керівництва, зіпсовано. І наш шлюб, здається, теж…
Усе пішло шкереберть ще звечора. Йдучи з роботи, я замилувався декольте білявки скандинавської зовнішності, і не помітив, що вона несла в руках порожні відра. Перейшла мені дорогу, продефілювала, спокусливо вигинаючи стегнами . А вдома мене вже чекав сюрприз від Міли – два квитки до Таїланду.
- Не поїду, - вислухавши її щебетання, монолог про далекі теплі краї, довжиною з вічність, відказав затято.
- Як це не поїдеш? – хрипкий, обурений голос. Мілу здивувало не так моє небажання їхати, як мій протест. Я завжди покірно схиляв чоло перед вибриками долі, чи, точніше, своєї дружини.
- Я купила путівки, замовила квитки, зняла в банку гроші. Що це за коники?
- Ми ж влітку збиралися до Василівки, - нагадав обережно. - До моїх батьків.
Міла дивиться на мене так, наче я інопланетна істота, котра випала з літальної тарілки і випадково опинилася у її вітальні.
- Батьків навідаєш пізніше. Ти хоч уявляєш різницю між Таїландом і своєю Василівкою?
Уявляю. Тому й сумно. Мене тягне у село, а дружина тягне мене закордон.
Батьки нарекли її вигадливим ім'ям Мілана. «Мілана обов’язково має побачити Мелан», - не раз жартувала вона. Мелан ми вже бачили, і Париж, і Юрмалу, і Гаваї. Але не тягне мене у «тридев’яте царство». Мені вистачає золотих полів жита, океанів пшениці, безкраїх макових панно. Мій шлунок не перетравлює заморської їжі, від солоної води у мене лущиться шкіра, а погляди іноземок такі відверто-хтиві. Я не розумію англійської. Та й Мілана також. Але це ніколи її не зупиняло. Пам’ятає кілька іноземних слів зі шкільної програми і розкидається ними направо й наліво, чхаючи на наголоси та вимову.
Не обходилось без казусів. Якось я загубився в ботанічному саду і ледь не спізнився на катер. Довелося лізти через загородь, крізь зарості чогось високого та колючого. Іншого разу, при вході в Лувр, я загубив свій квиток. (До речі, той зовсім не дешевий). А ще я боюся висоти і мене ледь не знудило від одного лише вигляду Ейфелевої вежі.
Чому завжди має бути так, як бажає вона? Я постійно йшов у неї на повідку. Після важкого робочого дня почувався випатраною рибиною, але все одно дозволяв дружині натягти на себе мегадорогий і меганезручний костюм, клеїти непокірного чуба гелем і цементувати лаком. Перся з Міланою на ті гучні і напрочуд нудні вечірки, де вона представляла мене не агрономом, а менеджером сільського господарства. Бо так солідніше.
Сама ж наважилась поїхати до Василівки лише одного разу. Після наших заручин. Будинок здався їй замалим, садок – завеликим, село – брудним, а ставок – занадто глибоким. Мілу дратували кури, гуси і корова. Обурювала відсутність в домі водопроводу й туалету, дратувала моя звичка спати біля копиці сіна, натяки майбутньої свекрухи допомогти їй на городі відверто ігнорувалися. У селі не ловить вай-фай, біля клубу збираються одні алкоголіки, кінотеатр вже давно перетворили на торговий склад, а телевізор транслює лише три канали.
Та й з моїми батьками у них з Міланою якось не зрослося. Батька, котрий іноді за вечерею любить перехилити склянку домашнього винця, вона вважає п’яницею, а матір її дратує за надмірну балакучість. Правда, і моя мати - далеко не Божий агнець. Їй подобається не тільки опікати, але й допікати. Думаю, мамі, філологу за освітою, не важко було б вивчити ім'я «Мілана». Ось тільки вона зумисне зве невістку Мілкою. Як корову сільського голови. Міла теж не йде на контакт, позаочі величаючи свекруху «старою шкапою». А коли, минулоріч, викинула з миски під стіл шматок м’ясного рулету – фірмової страви матері (він здався їй занадто жирним), нажила собі запеклого ворога.
Автобус гальмує на повороті, виїжджаючи з рівненької лісосмуги. Краєвид спалахує небесною блакиттю волошок. Волошки в золотавому житі. Такий собі природний прапор України. Даремно Мілка крутить носом. Моя Василівка нічим не гірша за її закордони. І Біг-бен тут є свій ( іржавий годинник на будівлі пошти. Пересуває стрілки з дратівливим скрипом, але справно показує час вже не одне десятиріччя), і Стоун-хендж (бики недобудованого мосту), невеличкий водоспад на річці, і навіть Пізанська вежа – дім «солідного» Петра. Така місцина – будинок хилиться і поволі вростає у землю. На прилеглому кладовищі аналогічні проблеми. Могили повільно осідають, але там все одно ховають людей. Село маленьке і ніхто не бажає жертвувати своїми сотками заради місця вічного спочинку.
У Петра був пунктик щодо «солідності». Повинен мати усе найкраще: одяг, речі, дім, машину. Іноді, щоб купити модні штані або супутникову антену, сидів на печених сестрою Галиною кукурудзяних паляницях і воді. Байдуже! Солідність понад усе. Багато років працював у районній адміністрації. Не витримав останньої перевірки. «Послизнувся» на «слизькій» ідеології.
Після виходу на пенсію справив високі ковані ворота, укріпив фундамент фігурними кам’яними брилами, що мало допомогло – дім все одно хилило ліворуч; перефарбував свої Жигулі у сірий. На капоті з'явився малюнок тигра. Якісна 3-D картинка. Вперше її угледівши, баба Мотря, сільська пліткарка, довго хрестилася. «Думала, живий!»
У кишені Петро носив портрет молодої грудастої кралі, розповідаючи, що це секретарка самого голови райради, і вона має від нього дитину. Чомусь йому вірили. Або вдавали, що вірять. Так солідніше…
А помер солідний Петро зовсім не солідно. Під колесами сміттєвоза.
Як то кажуть: «Що добре Петру, кепсько для Павла». Різні ми з Мілкою, як не крути. Я не розумію смаку суші, вона – печеної на багатті картоплі; мені вистачає куцого озерця із качками, їй подавай лазурне узбережжя. Я люблю свою Василівку, вона - за більш цивілізований відпочинок.
Хочеться вимкнути мобільний і просто посидіти у затінку крислатої груші, погойдатися в гамаку, полежати на пісочку на березі озера, а не стрибати по гальці наче пінгвін. Вдосвіта піти на риболовлю, покатати Мілку в човні, пірнути за букетом латання для коханої, або просто сидіти біля ставка, опустивши ноги у воду. Я спробував всістися так біля фонтану в Мелані, за що отримав добрячого щигля від дружини.
- Ти що, геть? Хочеш, щоб нас загребла поліція?
А що було робити, коли надворі + 40°, і я почувався свіжоприготованим шашликом. Що вдієш, якщо я забитий селюк, зовсім не піддаюся урбанізації?
А ввечері сидіти на ганку у компанії глиняних гномиків (через злодія-сусіда на ніч їх доводиться заносити до будинку. Світять на веранді, «вказуючи» у темряві шлях до холодильника), пити чай з листя естрагону – місцеву кока-колу, рахувати зірки, вдихаючи дим багаття, дихати на повні груди.
Спарував вже Господь… На свою голову. Я щойно завершив сільськогосподарську академію і перебрався до столиці. Підштовхнула безвихідь. Ноги б моєї там не було, якби «пригріте» мною місце не зайняв син голови сільради.
Я був дикий і неотесаний. Перша дискотека, пишногруда білявка, котра одразу впала мені в око… Тоді я ще не знав, що вона власниця елітного салону краси. Просто запросив на танок дівчину, яка мені сподобалась.
Раціональний розум штовхав у ребра: «Тікай! Не вживешся ти з такою». Але як я не намагався пригвинтити на місце дах, котрий знесло через кохання, нічого не допомагало.
Із салону Мілани постійно виходять дівчата й жіночки з провокаційним кольором волосся і неможливими зачісками. І навіть хлопці. Якось я спробував побалакати з одним таким. Він робив манікюр. Ще й тему обрав нібито близьку кожному чоловікові – риболовлю. Так він подивився на мене як на дивака:
- Никогда не был на рыбалке. Не интересуюсь.
Починає накрапати. Дощ цяткує асфальт дрібними темними кружечками, вони повільно сповзаються, зливаючись у модерні фігури. На мені нещасливі блакитні джинси. Не знаю, який із законів всесвіту спрацьовує, але якщо я натягую ці штани – обов’язково піде дощ. Безвідмовна прикмета, як і з Мілкою. Якщо вона реве без перестанку – проблема не варта витрачених на неї сліз, мовчить – не чекай нічого доброго.
На калошах у джинсах – дірка на дірці. Мілка б з радістю їх викинула. Дружина має звичку пересортовувати мій одяг. Ще трохи, і почне пересортовувати думки. З останніх сил і останніх аргументів опираюся. Не дозволяю чіпати джинси. Як не як, улюблені.
Дощ рясніє, в калюжах набрякають велетенські бульбашки – отже, злива надовго. Хоча хто бачив дощ без бульбашок? Я – ні.
Я завчасно повідомив батьків, що проведу відпустку у Василівці. І про Мілу згадав.
- Коли я нарешті дочекаюся онуків? – завела стару пісню мати. – Твоя вже не молоденька.
- Ми ще трохи зачекаємо.
- Скільки можна чекати?
- Мам, у Міли кар’єра.
- А це лікується?
Відкриваю бляшанку пива, роблю кілька ковтків. Набираю в легені повітря.
- Мамо, чекай нас наступного тижня. І не займай Мілану. Обіцяєш?
- Нехай вже їде. І слова їй не скажу, - неохоче погоджується вона. – Така ніжна цяця.
Автобус, наскільки дозволяють габарити старої масивної залізяки, робить крутий поворот. Смарагдові кукурудзяні поля змінюються ніжною блакиттю прилеглих до Василівки ставків. Хвилин за десять я буду вдома. Початок оновленого у всіх відношеннях життя.
Уже сидячи в автобусі, я подумав, що не завадило б лишити Мілані хоч якусь записку. Утік, наче крадій з місця злочину. Не поставив останньої крапки, не забив цвяшок у наше і без того розколоте в різні боки сімейне життя.
Ні, Мілка хороша. Попри всі її джмеликі. Тільки не пробачить вона мені того Таїланду…
Водій гальмує, пропускаючи через дорогу зграйку качок. Вони, зневажливо поглядаючи в бік маршрутки, поволі переставляють ніжки. Іще капотить сліпий дощ, але сонце вже активно відвойовує свої позиції на небі.
На стандартну мелодію Нокіа відзивається одразу кілька пасажирів. Я теж неохоче мацаю кишеню, розуміючи, що дзвонять саме мені. На дисплеї – фото Мілки поряд із Ейфелевою вежею.
- Алло! – внутрішньо стискаюся, очікуючи, що на мене зараз виллється лавина добірної лайки.
- Алло! Ти де? – спокійний, трохи знервований голос.
Звісно, вона ще ж не знає про Василівку.
- Далеко. А що?
- Швидше їдь додому. Я не можу сама збирати всі речі.
- Які ще речі?
- Як які? Ти ж хотів їхати у Василівку, то їдемо у Василівку.
Похапцем тисну бічну кнопку, збільшуючи на мобільному гучність. Чи не почулося бува?
- Ти серйозно?
- Угу.
Мені здалося, чи рот дружини зайнятий чимось смачненьким? Тортик або слоєні тістечка. Знову зіскочила з дієти, про які, кривлячись, жартує: «Мінус два, плюс п’ять».
- А як же Таїланд?
- Квитки я здала. Правда, втратила трохи на путівках. Повернули мені тільки сімдесят відсотків від вартості. Але ж ти вперся, як баран. Не поїду ж я закордон сама. Та й у Таїланді зараз Березіна.
Давня «заклята» подруга Мілки.
- Не хочеться з нею пересікатися.
- Ти серйозно? – вона стала зі мною погоджуватись. А це лякало.
- Серйозно, - припиняє жувати і додає вагоме: - На всю відпустку.
- А витримаєш? – питаю недовірливо.
- Куди я дінуся!
Коли Мілка бреше, її видає «медовий» голос. А сьогодні я не чую в її нотках жодної фальші.
Автобус «чхнув» і пригальмував. Біля зупинки, візерунки на якій вже погубили більшість своєї мозаїки. Народ посунув до виходу.
- Даю тобі пів години. А потім щоб був як штик, - із притаманним їй ентузіазмом керує Мілана.
Закрадається підступна думка. А, може, ну його, те нове життя? Підлатаю старе.
- Добре. Тільки скажи… Чому ти за мене вийшла?
У слухавку розгублено зітхнули. Дивина. Моя дружина так не зітхає, і ніколи не розгублюється.
- Ти дурник і дикун. І зовсім не піддаєшся перевихованню. Але я тебе кохаю.
Слухаю її слова, а у мене тремтить нижня губа. Нічого собі. Відчуваю, що Мілі теж незручно. Давно вже ми не зізнавалися одне одному у почуттях.
- То ми збираємось у твою Василівку чи ні? – шморгаючи носом, вдавано бадьоро запитує вона.
- Збираємось, - швидко рапортую, підносячи руку до кашкета. – Збираємось.
Тільки вимкнувши мобільний, розумію, що я лишився в автобусі один. На мене питально дивиться водій.
- Приїхали. Це кінцева.
Витягаю із кишені зім’яту двадцятку.
- Мені б назад. До міста.
