Останні тижні буди дуже тривожні. Від них боліло серце, багато людей впадали у відчай, інші зовсім не вмикали телевізор, з якого брудної рікою лилося і лилося брехливе лайно. Все йшло до того, що результати виборів не визнають, що влада піде на бійку, буде кров. А що потім, страшно і подумати. Бо зараз був мабуть останній шанс перестати бути бидлом, піднятися з колін, врятувати Україну. Він так всім казав, хоча дуже не любив пафосу. Але зараз був час великого роздоріжжя, час коли вирішувалась доля багатьох, коли країна могла піти далі, а могла звалитися у задушливу тиранічну колію північного сусіда. Зараз був великий час і тому були потрібні великі слова, які б в іншому випадку виглядали дурницею. Він так собі це пояснював, бо відчував якусь внутрішню незручність від того, що казав про долю, про мільйони, про останній і рішучий бій, зовсім як у відомій коммуняцкій пісні.
Він так багато про це казав, а йому хотілося розмовляти зовсім про інше. Бо так вийшло, що він закохався. Ще на одному з велелюдних літніх мітингів він зустрівся з дівчиною і пройшло лише кілька хвилин, а він вже все зрозумів. Бо серце билося як ніколи, бо він зненацька відчув себе найщасливішою людиною у світі, йому хотілося співати, робити якісь дурниці, хоч би скакати на місці та рвати горло у відчайдушному криці. А йому було вже двадцять вісім, він працював начальником відділу на великому заводі. Тобто, йому не дозволялося робити дурниці. Він і так ризикував, що прийшов на цей мітинг. Бо якщо стане відомо керівництву, то його обов'язково викличуть та будуть полоскати мозок, навіть погрожувати. Бо директор чітко наказав, щоб ні однієї людини з заводу на мітингах не було. Коли треба, керівництво само виведе колектив на мітинг в підтримку влади. А до того сидіти по місцям, наче мишам, якщо не бажаєте неприємностей.
І всі сиділи, кому потрібні неприємності. І він би сидів, але весною його побили менти. Це було першого травня, вони відділом вийшли на природу, жарили шашлики, добре підпили. Він, як завжди, обмежився лише склянкою сухого вина, бо від горілки отримував жорстку депресію, а потім ще й тяжке похмілля. Коли вечором всі поверталися, їх перестріла міліція. Три молодих сержанта присікалися до дорослих дядьків. Так, ті були п'яненькі, їх хитало, але все ж свято і порядку вони не порушували. Але сержанти почали їх товкати, достали свої палиці, валили людей прямо на асфальт. Він підбіг, хотів пояснити, що не треба, що це ж нормальні люди, не які не будь злочинці. Але отримав палицею по голові, потім ще, коли вже упав, добавили ногами, потім відвезли у відділок, де стали йому шити хуліганство, наче він напав на робітників міліції.
Випустили через дві доби, лише після того, як він підписав акт, що ніяких претензій до міліції не має. Пояснили, що якщо буде скаржитися, то відкриють карну справу за напад на міліциянтів, а там і посадити можуть. Так що краще не цвірінькай. Він прийшов до дому у розпачі. Це було так принизливо, його побили, а потім затулили рот погрозами. На собаку махни рукою, вона тільки більше гавкати буде, а він змовк, наче язика проковтнув. Хіба це по-людські? Він дуже нервував, потім все ж таки пішов до прокуратури, написав заяву. Її навіть не прийняли. Сказали, щоб не чудив, що все одне вже нічого не доведеш, тим більше, що хто це повірить, що з шашликів повертався тверезий. П'яний, як і всі, зрозуміло, що горлали та лаялися, от міліція і прийняла міри.
Це вразило його. Ніколи на замислювався над тим, що відбувається в країні. А тепер зрозумів, що страшне. Він, чесна людина, яка працює, не порушує закон, його побили і ніхто за це не відповість. І ще можуть побити. Бо він тут ніхто. Якесь бидло. Бидло в своїй країні, яка була своя лише формально. Бо він був тут не свій, а чужий, наче якійсь прибулець. Він навіть хотів їхати кудись подалі. Він був непоганий спеціаліст, добре знав англійську, він не пропаде. Але якось він подумав, що куди йому їхати звідси, де могили його дідів. Це його країна, нехай ті, хто робить його бидлом, нехай вони і їдуть. Він вирішив йти на вибори, він знав за кого голосувати й мав надію, що ті люди змінять країну на краще. Так, він мав сумніви, бо всі обіцяли зробити краще, а потім нічого не змінювалося. Але іншою надії не було. Тому він став ходити на мітинги, навіть брався розповсюджувати листівки на підприємстві.
І ось на одному з мітингів, серед тисяч людей, він побачив її. Вона стояла у натовпі наче сама, в неї було стривожене обличчя, вона виглядала такою тендітною, що її хотілося захистити от цього моря обурення. Він хотів підійти, але не знав що казати. Чекав, доки виступив останній оратор, потім люди почали розходитись й тільки тоді підійшов. Він не міг не підійти, бо вже чітко зрозумів, що це його доля. Він ніколи не вірив у кохання з першого погляду, він знав, що почуттям потрібен час, повинна бути якась історія відносин. А тут йшов слідом і розумів, що те, про що він мріяв, відбулося. Він зустрів дівчину своєї мрії. Він навіть не думав про розчарування. Навіть не питав себе, чи готовий до поразки.
Вони познайомилися. Він так хвилювався, що почав розмовляти на якійсь зайві теми, час летів наче ракета, він проводив її додому й прийшов до тями лише коли двері ліфту закрилися перед обличчям. Стиснув кулаки, став дорікати собі, чому молов дурниці, чому не казав те, що хотів сказати. Про свої почуття, про серце, яке билося наче птах в клітці. Він мав так багато розповісти, а замість цього тріпав язиком, наче пустий бовтун. Хоч здогадався взяти номер її телефону. Але коли завтра подзвонив за ним, то ніхто не брав трубку. Це продовжувалось кілька днів. Він пам'ятав де була її квартира, не витримав і побіг туди, але двері не відчиняли. Він ходив туди кілька вечорів поспіль, але чорні броньовані двері були глухі до його відчаю.
Потім був сон. Йому дуже рідко щось снилося, а тут він побачив, що її не було. Йому просто щось привиділось, от і все. Не було. А номер телефону, записаний на купюрі в одну гривню, його він написав у маячні. Так. У нього не було раніше маячні, але все колись трапляється перший раз. Її не було, він щось навигадував собі, так, йому було дуже добре, але до життя це не мало ніякого відношення. Потрібно було брати себе в руки, закінчувати бавитись і жити далі. Наближались вибори, він пішов до однієї з опозиційних партій, став спостерігачем. Скоріш за всього вибори будуть фальсифікувати, цього треба не допустити. Його вже виклали до начальника цеха, лаяли, навіть трохи погрожували. Але не звільнять, в них дуже мало молодих спеціалістів, та ще зі знанням англійської.
Одного дня, пройшло вже більше місяця, він все ж подзвонив. Він давно вже позбувся гривні з надписом, але номер дуже міцно засів у нього в голові. До телефону підійшла вона. Він тільки один вечір чув цей голос, але здається, що запам'ятав його назавжди. Він говорив напрочуд спокійно, хоча сам ледь не втратив свідомості. Вони знов зустрілися. Йому дуже хотілось доторкнутись до цієї дівчини, пересвідчитись, що вона є, що вона не витвір його уяви. Він взяв її за руку, таку теплу й засмаглу. Він щось казав, а про себе лише дякував богу за те, що трапилося. Що він зустрів цю дівчину, яку шукав, здається, все життя. В нього були дівчини, одного разу він навіть був одружений, але ніколи він не відчував такої близькості. Наче він знав цю дівчину все життя, наче зустрів страшенно рідну людину.
Потім він поцілував її, відчув як вона напружилась, як тремтить її маленьке тіло. Він був дуже ласкавий та обережний, вона заспокоїлась й серед теплого літнього вечора вони зосталися наодинці. Ховалися від втомленого ліхтаря під старою липою і переривали слова поцілунками. Він пригортав її до себе і здивовано топтався на зненацька заслаблих ногах. Потім вів її додому, потім цілувались в під'їзді, у ліфті, біля дверей її квартири. Коли повертався, то думав про це диво. Що люди, які не знали про існування один одного, раптом ставали конче необхідними один для одного. Він був впевнений, що якби зараз з нею щось сталося, він би не жив. Зараз він не розумів, як можна жити без неї, як він жив без неї всі ці роки. Коли стояв в ванні і чистив зубі, то посміхався в дзеркало і казав сам собі: -Ну, Сашко, ти найщасливіша людина в світі!
Вони тепер зустрічалися кожний вечір. Він посміхався, що з коханням, як з самогоном, спочатку йде саме міцне, а потім градус знижується. Зараз йшов самий первак, такий міцний, що збивав з ніг, лишав розуму, розчавлював свідомість. Вони нічого не хотіли помічати, хоча почалися тривожні часи. На вулицях з'явилися озброєні міліціонери, заборонили проводити мітинги, прикрили кілька опозиційних видань. Він казав, що це все агонія влади, що темрява густішає перед світанком, що після виборів вся ця нечисть піде за грати відповідати. Йому дуже хотілося в це вірити, він так жалкував що кохання прийшлося на саме цей тривожний час. Коли звідусіль приходили лише погані звістки, коли телевізор брехав, як ніколи, коли влада вже не соромилася показувати свій звірячий оскал. Вона давала зрозуміти, що не злякається крові, навіть багато крові, що піде на все, лише б залишитися біля керма, яке було одночасно коритом. Почалися звільнення, потім вибухи, потім арешти. По телевізору показували каяття схоплених злодіїв, які розповідали, що готовили вибухи по указці. Ставало зрозумілим, що досить швидко назвуть прізвища організаторів й серед них обов'язково буде прізвища тієї людини, на яку покладали надії багато людей.
Він вже не міг казати, що все буде добре, що добро поза всяких сумнівів переможе. Він дивився на заляканих людей, дивився на міліціонерів з автоматами, дивився на два танки, які поставили біля будівля обласної влади. Кожен день когось заарештовували, його кілька разів викликали до Служби безпеки, а потім звільнили. Ще раніше викинули зі списків спостерігачів, теж саме зробили з іншими представниками опозиції, тими, що ще не зламалися. Він теж не зламався, але він же розумів, що зараз цього замало. Зараз треба було щось робити, щоб врятувати свою країну. Треба було почати повстання, хоча б кілька десятків сміливих людей, як були іскрою, від якої зайнялося все місто. Люди були готові, дійшли до останньої межі. Так, вони боялися, але якщо б хтось перший піднявся, за ним пішли б і інші. Він був впевнений в цьому. А якщо буде повстання, міліція перейди на їх сторону. Міліції теж набридло бути окупантами на рідній землі. Він підготував рушницю, стару мисливську рушницю за двома десятками набоїв, які залишилися після діда. Це була смішна зброя, але в бою він здобуде собі кращу.
Знову високі слова. Він добре розумів, що таке війна, особливо громадянська. Але він не бачив іншого виходу. Влада заганяла людей в глухий кут, залишалося лише братися за зброю й воювати за своє право бути людиною. Він так це думав, але не казав їй. Бо вже давно пройшов час розмов, треба було діяти, а він сидів у власній квартирі і лише інколи відчиняв схованку з рушницею, щоб подивитись на зброю і помріяти. Він повинен був щось робити, стати тим першим, за якім підуть люди. Чого дальше чекати? Дочекалися вже такого, що людей почали хапати прямо на вулицях. І якщо ніхто не підійметься, він так і буди сидіти у норі своєї квартири?
Це були болісні питання і йому було соромно за те, що він казав раніше і робив зараз. Він не знав куди подітися, коли вона дивилась телевізор та плакала. Її брат вчився в Києві, вже кілька тижнів од нього не було жодної звістки. Вона казала, що хлопця скоріш за все арештували, а може і вбили, бо він молодий, гарячкуватий, національно свідомий. Він не став би терпіти, він би пішов у бій. Вона плакала, а він тікав до кухні, де смалив цигарку за цигаркою. Це було огидно, але він нікуди не хотів йти, йому так було чудово з нею, він кохав її, жадав її. В нього безперервно ставало, від відчував себе мерзотною істотою, а не людиною. І це вже не видавалося йому жахливим. Зовсім ні. Плювати на все, нехай бути самою гидотної сволотою, але бути з нею. Бігти кудись з рушницею? Вмерти десь під парканом? Ради чого? Що він може зробити? Горбатого виправить тільки могила!
Він жахався цих думок, він хотів щось зробити, але не міг. А ще між ними почав з'являтися мур. Вже не було того, що раніше. Вона слухала і не чула, дивилась і не бачила, вона стала холодною і чужою. Він відчував це і божеволів від цього. Він багато скиглив, що чому його кохання прийшлося на ці страшні часи, у які і жити важко. Коханню потрібен зовсім інший час. Але його не було. Все руйнувалось, а замість кохання прискореними темпами будувався мур між ними. Вони вже майже не розмовляли, жили в одній квартирі, як чужі люди.
Одного ранку в центрі місця почалася стрілянина. Він чекав, що вона зараз же стихне, але вона тільки міцніла, навіть загупали гармати. Без сумнівів це було повстання. І він мусив йти туди. До цього часу він чекав, пояснюючи собі, що якщо підійметься сам, то його швидко вб'ють і на цьому все закінчиться. Тепер знайшлися люди, які піднялися. І він повинен був зробити свій вибір. Або, або.
- Я піду?
Він дивився на неї, на її очі, які чомусь стали чужими.
- Іди.
Вона не настоювала і не заперечувала. Може їй навіть було байдуже. І він пішов до схованки. Достав рушницю, зодягнувся, бо на вулиці вже був листопад, дуже холодний листопад, кілька разів вже випадав сніг, який потім таїв, перетворюючись на багнюку. Біля самої двері він зупинився.
- Я повернуся.
- Звичайно.
Нічого звичайного тут не було! Він міг не повернутися, в центрі шалена стрілянина, там йде справжня війна! Він хотів викричати їй це все, але хутко вийшов з квартири. Він досить багато говорив останнім часом, треба було діяти. Це його вибір, це його вчинок. Він не хоче буди бидлом, він хоче буди людиною, почувати себе людиною, хоче кохати свою дівчину і боятися тільки Бога, а більше нікого. Саме за це все він і йде до центру, допомагати тим сміливцям, які повстали проти звірячої влади. Він не став викликати ліфт і побіг сходами, бо боявся сумнівів. Він знав, що не може вирішити все остаточно. Яке б не було рішення, але потім від буде сумніватися, буди вигадувати безліч аргументів за і проти.
Він вибіг з будинку, притримуючи рушницю під пальто. Швидко пішов до центру, де відбувалося щось страшне. Звідти валив дим, було видно клуби вогню, стрілянина була густою наче кисіль. Він не знав точно що робити, колись він пройшов військову кафедру, але зі всіх занять по тактиці запам'ятав лише, що є такий предмет. А що до чого, якісь деталі, він не знав. Раптом десь поряд гахнула гармата. Так зненацька, він навіть припав до землі. Потім підвівся і зазирнув за дім. Там стояла звичайна самохідка з місцевого артилерійського училища. Вона тільки стала, бо водій, ще крутив нею, щоб вгрузнути в землю. Рядом стояв курсант і дивився на центр.
- Что там такое делается?
Він сам не зрозумів, чому раптом став розмовляти російською.
- Мятеж подняли, пидоры. Так мы их давим, как клопов.
Хлопець сплюнув і почав відчиняти ящик зі снарядами.
- В центре засели, сволочи, около собора. Дурачье, с таким ориентиром, мы их быстро накроем. А ты то кто?
Курсант підозріло глянув на його.
- Свои, парень, свои. Вот.
Він дістав рушницю, хотів лише пригрозити, щоб хлопець мовчав, але той кинувся до автомата, який лежав поруч. Постріл з обох стволів. В набоях була мілка дріб, на зайця, чи птицю. Але постріли були майже впритул. І курсант впав прямо в багнюку, стривожену гусеницями гармати. Сашко дивився на дим, який вився зі стволів і чомусь чітко відчував біль у плечі від прикладу.
- Что там, блять, делается!
З башти виліз чоловік у формі, з погонами майора, він ще не бачив загиблого курсанта.
- Что за стрельба?
Сашко якось спокійно підібрав автомат, сіпнув замок і натиснув на курок. Черга і офіцер впав за гармати.
- Сдаемся, сдаемся!
Усередині гармати почали кричати і стукати.
-В иходь по одному, руку вгору!
Він ще застав Радянський Союз, дивився фільми про війну, як брали у полон німців і приблизно знав, що робити. З'явилися руки, потім людина, теж курсант, ще один.
- А водій, де водій?
- Он с грунта заряжал, у нас же…
Вони побачили мертвого товариша і затремтіли.
- Що ж ви робити? По кому стріляєте?
- Так у нас приказ.
- Мы не хотели. Мы бы тоже пошли, у нас полковники, но их арестовали. А нам сказали, что или к стенке или выполнять приказ.
- Це все етот, майор Огурцов. Він пістолет наставив і заставіл. Ми би ніколи не пійшли.
Їм було років по вісімнадцять, молоді хлоп'ята, худорляві та нервові.
- Дяденька, не убивай, не надо.
Вони почали плакати і розповідати, як їм тяжко було в училищі, де погано кормили та й ще знущалися.
- Біжить звідси, щоб я вас не бачив. Швидко!
І вони побігли, ковзаючись на багнюці. А Сашко не знав, що робити далі. Тим більше, що стрілянина в центрі почала вщухати. Він хотів вірити, що повстанці перемогли, чи, принаймні, владні сили відступили. Він заліз в башту, почув якісь команді. З навушників казали, що припинити вогонь, в центрі вже загони міліції, спротив здоланий, всім повертатись на базу. Він побачив гранату, виліз, кинув її у відкритий люк і побіг. На третій секунді впав на невеликий острівець трави. Вибух був невеликий, бо снаряди не детонували. Може їх там взагалі більше не було. Але стріляти ця гармата вже точно не буде. Він підібрав два автомати, рушницю і пішов додому, притримуючись стін.
Напевне його бачили, він був дуже примітний зі своїми автоматами. Але це не здавалося йому важливим. Рушницю й автомат закинув за плече, а з другий тримав у руках, готовий будь якої миті відкрити вогонь. Спокійно міркував, що зараз боятися нічого, всі сили в центрі, а тут навряд чи хто залишився. Але якщо все ж таки натрапить на ворогів, то буде намагатися відбитись. Навіть придумав, що буде, у крайньому разі, відходити до Блакитних озер.
Ще дивувався собі. Спокійний, наче не біг собі зі зброєю у охопленому війною місті, а звичайно повертався з роботи. І там, біля гармати, поводився не як розгублений слабак, а як професійний вояка. Хоча перший і останній раз тримав зброю ще в інститутські роки, коли вчився на військовій кафедрі. І ось тобі, спокійно все вирішив, навіть не вагався. Навіть якось діловито, хоча чому тут дивуватися, він так само і на заводі працював. За це його керівництво і поважало, що без усякої поквапливості, але завжди вчасно.
Нарешті рідний під’їзд, він забіг усередину і зупинився трохи перепочити. Може за півхвилини впав прямо на сходинки. Його почало нудити. Він нічого не розумів, він же вже посміхався і думав про майбутнє, а тут його скрутило, наче якась важка хвороба. Він лежав на брудних східцях, тремтів і скиглив, наче щеня. Бо він вперше вбив людину. Вбив відразу двох. Так, це була війна, він вбив озброєних людей, але вбив. Мабуть люди стали слабкіше, невже його діди, які воювали, невже вони так же нудилися над вбитими німцями? Хоча вони ніколи не розповідали про те, як вбивали. Розповідали про те, як опинялися під бомбами, чи як проривались з оточення, або тиждень сиділи в невеличкому лісочку, чекаючи, поки підійдуть свої, бо ранених було багато, а набоїв зась. Але про те, як вони вбивали, діди не розповідали. Хоча вбивати їм прийшлося, бо кожний відслужив кілька років на війні.
Йому зробилося страшно. Все було так безглуздо. Він йшов до тих мужніх людей, що повстали, хотів їм допомогти, піти з ними далі, щоб нести перемогу по всій країні. Нічим не допоміг, лише вбив двох людей і повернувся. І це вже не просто сумніви. Ще годину тому він міг сумніватися, міг вагатися скільки хотів, але зараз він вбивця. Було безліч аргументів йому на захист, але він не схотів їх ще раз думати, хутко підхопився і побіг до ліфту. Він не працював, тому прийшлося бігти аж на шостий поверх. Він запихався, його хитало і підкидало, ще ті автомати били по ногам. Поверхи здавалися недосяжними, східці величезними, його окочували хвилі жару, якісь кола перед очами, хоча у нього було гарне здоров'я, у всілякому разі це засвідчували щорічні медичні огляди.
Кінець кінцем він ледь добрався до свого поверху і подзвонив. Потім ледь постукав. Двір швидко відчинилася. Олена стривожено подивилася на нього.
- Це я.
Вона схопила його за плече та потягнула всередину. Закрила замок і тут же схопила його за пальто, бо він же сідав по стінці, наче п'яний. Олена потягла його далі до ліжка, там зняла пальто і чоботи, спустила брудні штани. Поклала його, наче немовля і кинула зверху кілька одіял. Під ними він скрутився, наче хробак і почав плакати. Вона сиділа поряд і мовчки пестила його голову. Трохи лисувату, з м'яким, світлим волоссям. Він швидко змовк. Потім висунув голову.
- Я не вспів.
- Я зрозуміла.
- Я зустрів вояків. Вони стріляли з гармати, прямо по центру. Вони були озброєні.
- Так.
- Вони могли вбити мене.
- Так.
- Вони напевне вбили б мене.
- Так.
- Мені нічого не залишалося.
- Так.
Він підвівся на лікті і прискіпливо подивися їй в очі. Вона відвела їх. Він впав на ліжко, потім підвівся. Обняв її і ледь втримався, щоб не заплакати.
- Мені страшно.
Вона мовчки дивилась кудись в сторону.
- Тобі треба тікати.
- Чому?
- Мене бачили. Як я йшов з автоматами. Вони прийдуть сюди і вб'ють нас. Вони зараз швидкі. То треба тікати. На одинадцятому поверсі живе моя колишня вчителька. Вона гарна людина, патріот. Переховаєшся в неї.
- А ти?
- Я піду на північ, туди, де Велика Мати. Буду битися за нашу країну. Я вірю, що все роблю правильно.
Вона подивилася на нього. В її очах були сльози. Притиснулася до нього і поцілувала. Він знайшов її губи, які тремтіли, наче пелюстки на вітрі. Ледь відірвався.
- Я кохаю тебе.
Він хотів сказати це давно, але спочатку все і так було ясно, навіщо щось казати, коли вони і так відчували це. Потім з'явилися сумніви, бачив, що вона уходить, що вже не разом. І ось тепер все стало, як і повинно було бути. Він не роздумував чому так, він кохав цю дівчину, кохав до нестями. Цілував її, кожний сантиметр рідного тіла, обережно знімав одяг й переповнявся диким захопленням. Тренованим рухом поліз до тумбочки де зберігалися презервативи, але вона зупинила. Він подивився, вона блимнула очима. Він зрозумів, що відбувається щось дуже важливе та не було сил та бажання, щоб зрозуміти що саме.
Коли почало вечоріти, він підвівся з ліжка, відчуваючи радість, якесь хмільне піднесення і водночас якусь тугу, біль в груді від того, що зараз йому прийдеться уходити звідси, від цієї дівчини, яку він кохає. Як би йому хотілося залишитися тут, бачити її поруч, щось казати, якісь нісенітниці, цілувати її, обіймати її, пестити її, забуваючи про все. Він покрутив головою, потім хутко почав зодягатися, бо розумів, що якщо почне зараз думати, щоб йому хотілось, то буде ще важче.
Вона теж підвелася і пішла на кухню, чув як відкривається холодильник, як стукотить ніж. Коли він зайшов вже одягнений і зі зброєю, вона як раз закінчувала майструвати пакунок з їжею.
- Сідай, почекай трохи, зараз яєчня буде готова.
Він присів і дивився на неї, таку маленьку і беззахисну у куцому халаті і пухнастих шльопанцях. Маленький шрам на лівій нозі, колись в дитинстві її вкусив собака. Її рожеві п'ятки, він так любив ці п'ятки, любив цілувати їх. Вона обернулася і посміхнулася.
- Іди до мене.
- Зараз, ще трохи.
Він скочив, підхопив її та притиснув до себе. Йому зробилося страшно. Як він залишить її тут, в цьому зненацька зворожілому місті, серед озброєних людей, які в розпалі помсти не будуть довго роздумувати.
- Я тривожусь за тебе.
- Я сховаюсь у твоєї вчительки. А як тільки все заспокоїться, то втечу до родичів в село. Не хвилюйся, головне, щоб ти повернувся. Тепер тобі треба поїсти.
- Не хочу.
- Треба, мною не наїсися, а тобі довго йти.
- Я не хочу покидати тебе.
- І я не хочу. Але що мі поробимо?
Вона була права, така доля. Зараз він повинен піти. Кудись в темряву, де небезпека, можливо навіть смерть. Йти туди важко, але йому приходилось йти від коханої, від цьої дівчини, яка стала його частиною, чимось таким близьким та цінним, що піти зараз було, як краяти по живому.
- Коханий, пусти.
Вона підвелася, наче порхнула пташка, як йому подобалася ця легкість, схожа на вітерець. Він вже б знов розплакався, але взяв себе в руки і почав посміхатися. Він навіть не став знов рахувати аргументи, чому повинен зараз піти. Так він хотів жити в рідній країні не холопом, а людиною. Так, ці негідники від влади намагались відібрати в нього це право. І ще багато інших правильних речей, але це не важливо. Головне, що він повернеться з перемогою. Або загине. Тоді вона буде виховувати їх сина, він був впевнений, що буде саме син. Вона виростить його людиною і може хоч йому пощастить здійснити мрії свого батька.
Перед ним стояла велика миска зі смаженою картоплею, трьома яйцями і товстою сосискою. Поруч кілька солених помідорів та майонез.
- Їж. Смачного.
Він швидко закидав все це і підвівся. Йому хотілось сказати щось таке важливе, гідне цього моменту, їх розлуки. Але нічого в голову не йшло і тоді він посміхнувся.
- Я тебе кохаю. І я повернуся.
- Я буду тебе чекати.
- Будь обережною.
- Ти теж.
- Бувай.
- Щасливої дороги.
Вони навіть не стали цілуватися перед дверима, бо розуміли, як важко їм буде розтулити губи. Коли він вийшов на сходи, то швидко побіг, перестрибуючи відразу по кілька сходинок. Він поспішав, бо лякався, що не знайде в собі сил і повернеться. Він дуже хотів повернутися, але розумів, що то ні до чого. Якщо він зараз повернеться, то знов побачить чужі очі, які вже бачив раніше. Так він йшов на війну із-за неї. Чесно казав собі, що змирився, був собі бидлом, терпів би і не висовувався. Лишень бо лялякав десь у безпечному місці, щоб ніхто не почув. Він гнилий, наче стара колода, яка вже багато років пролежала в лісі. Але ця дівчина. Вона змінила його. Вона не могла терпіти, вона була горда. Так виховали її батьки, такою вона була. А він кохав її, кохав до нестями. І щоб не втратити її, зараз ось йшов темними вулицями рідного міста.
Було дуже тихо й пусто, наче Суми були покинуті. Не світилося жодного ліхтаря, вікна всіх будинків були чорними. Люди якщо і запалювали світ, то дуже щільно закривали вікна. Він йшов поруч з домами, щоб в разі потреби сховатися в кущах біля першого поверху. План у нього такий, щоб вибратися за місто, там знайти в полі копну сіна і переночувати. Потім подивитись по карті та обрати шлях. Головне дійти до Сейму, кажуть що за рікою вже повстанці. Йти йому щонайменше дві доби. Але вийде більше, бо він не знає місцевості, напевне бути блукати.
Почув гуркіт двигуну і тут же припав до землі. Через кілька секунд побачив бронетранспортер з озброєними чоловіками та двома прожекторами, якими вони світили у всі сторони. Чоловіки голосно балакали і реготали. Він навіть посміхнувся, співчуваючи їх радості, побачив людину. Вона була прив'язана за ногу до бронетранспортера, якій легко тягнув тіло по дорозі. Напевне людина була мертва. А може і ні. Може, то навіть була і не людина, він побачив той причіп лише на мить, вихвачену з темряви світлом прожектора, який мотався наче п'яний. Але він відразу зрозумів, що то саме труп. Тіло якогось бідолахи, якій не встиг сховатися від цих бандитів. Напевне, він брав участь у поставні, зміг втекти з центру, та його спіймали десь тут.
Хоча двигуна вже не було чути і можна було йти, він залишився лежати. Зверху на автоматах. Він впав так незграбно, що навіть не зміг би швидко відкрити вогонь, якщо його б побачили. Натомість його почало нудити, він бачив як його тіло тягнуть по пустим вулицям. Пройшло кілька хвилин, він відчув як холод вже проліз скрізь одежу. Лише тоді підвівся і знов став докоряти собі, що рішення прийнято, що тепер треба лише виконувати його, а не валятися в багнюці.
Зціпив зуби і пішов. За півгодини був біля залізничного моста. Там гомоніли кілька міліціонерів з невеличкими автоматами і у панцирах. Він нарахував сімох. Їх було гарно видно, бо вони стояли під ліхтарем. Видно було, що нічого не боялися і не чекали якогось нападу. Хоча склали невеличку фортецю з мішків з піском. Він придумав скосити їх довгою чергою, але потім зупинився. Він же ніколи не стріляв з автомату. У ліпшому разі вб'є чи поранить кількох, а інші вб'ють його. Це дурниця. Але щоб йти на північ, до Сейму, йому треба було перейти через Псьол. Льоду не було зовсім, човнів теж.
Він присів в кущах на старий, потрісканий бетонний блок і почав думати, що робити. Залишатися у місті не можливо, бо його легко знайдуть, нема ж навіть листя на кущах і деревах. Можна ріку переплисти, але для цього прийдеться кинути одяг і зброю. Що він буде робить на тому березі, голий та змерзлий? Можна було б повернутися до автомобільного моста, але якщо тут стоїть пост, то там тим більше. Ще можна знайти якусь деревину, навантажити на неї речи та зброю, самому роздягнутися і плисти. Сумнівний план, бо що він найде в темряві, та й плисти по такій погоді, це гарантована застуда, до якої він був схильний. А ще не дай Бог схватить судома. Це зовсім смішно, втопитися у кількох кілометрах від свого будинку. Вояка.
Час спливав, а що робити так і не вирішив. Навіть хотів йти попід берегом до першого моста на якому не буде вартових, але зненацька почалася стрілянина. Він впав на землю, потім второпав, що в цих кущах йому боятися нічого і обережно поліз на гору, щоб подивитись, що там воно робиться. На мосту залишилося лежати кілька міліціянтів, інші поховалися за мішки і стріляли в темряву, з якою їм досить жваво відповідали. Потім було видно, як вилетіла граната, потім вибуху і тут хтось влучив у ліхтар. У суцільній темноті бій тривав ще кілька хвилин, потім вщух, наче його не було. Тиша. Він підвівся. Почув як з боку міста почали гуркотіти мотори. Розумів, що їдуть військові і треба вирішувати, що далі.
Він побіг до мосту. Кілька разів падав на рейки, але підіймався та біг далі. Він розумів, що ризикує, що можливо нападники відступили і на мосту залишилися міліціонери, але нічого іншого не залишалося і він біг. Вже на мосту зачепився за щось і впав на мертвого. Підскочив, гуркіт був зовсім близько, побачив світ фар і побіг що сили. Навряд чи він вспів би, скоріш за всього, його б побачили на мосту й легко підстрелили, але раптом позаду пролунав потужний вибух. Зчинилася стрілянина, під час якої він встиг збігти з насипу і сховатися. Жах швидко підняв його, він знов побіг кудись, вже нічого не розуміючи. Лише коли запихався, то зупинився. Позаду було тихо. Мабуть вибухнула міна і це врятувало йому життя.
Це було доброю ознакою, йому щастило, можливо це буде тривати і далі. Він посміхнувся і тут же отримав по голові. Опритомнів від холодної води, відкрив очі та побачив дуло.
- Хто такий?
- З міста.
- Куди йдеш?
- На північ.
- Брешеш.
- Ні!
- Цить! Чого через міст біг? Якщо на північ, так обійди річку і йди собі. Навіщо за нами йшов?
- Я думав, що обов'язково треба переходити.
- От дурень. Де автомати взяв?
- У солдат, вони з гармати стріляли. По центру міста.
- Ну і що?
- Я двох застрелив, узяв зброю і пішов.
- То ти герой.
- А ви хто такі?
- А ми загін самозахисту. Зараз здамо тебе в міліцію, там тебе до стінки і все.
Він забігав очами, намагаючись щось розгледіти, але тут же здогадався, що над ним насміхаються. Яка міліція, як вони міліцію перебили на мосту.
- Що, злякався? Гаразд, йди собі, тільки зброю ви заберемо.
- Як?
- Просто. Вона нам потрібніша.
- Ви теж повстанці?
Почувся сміх. Їх було може з десяток. Як чути по голосам - дорослі чолов'яги.
- Ми що, на дурних схожі?
- При чому тут?
- А при тому, що дурники воюють за когось, а розумні за себе. Так от ми за себе. Банки беремо, не погано?
- Досить базікати! Йди звідси!
- Так хоч руки ж звільніть.
- Іди, іди, сам звільнишся.
Його штовхнули у темряву і він пішов. Тільки згодом побачив, що з нього зняли його гарну куртку, забрали торбу з їжею. Обтрусили наче лоха якогось. Він став до дерева і почав терти мотузку на руках об кору. Скрипів зубами і лаяв себе, що дозволив так легко спійматись. Оце тобі так, ще і за місто не вийшов, а вже без зброї, їжі і майже роздягнений. Та ще й пощастило, що натрапив на бандитів, які не схотіли його застрелити, щоб не підіймати шуму. Та ж міліція або військові, ті б не чикалися. Хвилин за десять мотузку перетер, але на руках зосталися болісні шрами.
Пішов навмання, знов вийшов до річки, з годину попід берегом, поки не побачив міст. Зовсім темний, ні єдиного ліхтаря. Дуже обережно підійшов і довго стояв поруч, прислуховуючись. Ніяких ознак життя. Здерся на гору і побіг, чекаючи, що от зараз пролунають постріли. Та нічого, нічна тиша, тільки десь попереду видно було язики полум'я. Мабуть горіло кілька будинків. Збіг з мосту і пішов вулицею. Це було небезпечно, бо як буде хтось їхати, йому ніде сховатися. Але він не знав цей район і боявся заблукати. Швидко йшов, ледь не біг, прислуховуючись і боячись кожного шурхоту.
Вулиця була пуста, вікна темні, наче ні єдиної живої душі. Навіть собаки не гавкали. Він йшов і йшов, вулиця все не закінчувалась, а йому так хотілося вже вийти за місто. Коли зненацька його перестріла постать, яка відокремилась від паркану та клацнула зброєю.
- Стій!
Він зупинився про себе лаючись, що скільки ж можна цих перешкод.
- Хто такий?
- Я з міста, там війна, будинок згорів, я до родичів тікаю, в Стецьківку.
- Стецьківка багате село.
- Багате.
- А хто там у тебе?
- Дядько рідний, брати двоюрідні, племінниці.
- Це добре.
Людина зі зброю говорила задоволено і він зрадів. Так вдало збрехав і викрутився з цієї халепи. І не думав же, не готувався. Злетіло з язика і все. Хоч ніяких там родичів, навіть знайомих немає.
- Ну, гаразд.
Чоловік раптом викинув вперед свою зброю, прикладом вдаривши в живіт. Сашко скрутився навпіл і отримав ще й по потилиці. Потім відчував, наче його кудись тягнуть. Потім кинули вниз, він дуже забився, ледь не зламав собі шию. Піднявся, намацав руками якусь слизьку стіну. Потім кут, потім ще. Він був в якомусь невеличкому погребі. Нічого не розумів, навіщо його сюди кинули. Невже для того, щоб здати міліції? Він гепнув кулаком по стінці. Так, він розумів, що його шлях не буде легкою прогулянкою, що буде небезпека, якісь ускладнення, але не так же! Що це за напасті, раз за разом! Він трохи походив, потім сів в куток. Швидко почав мерзнути, бо був в якісь легкій курточці, яку залишили йому грабіжники.
Підвівся, щоб рухатися і хоч так зігрітися, плигав в гору, нащупав там ляду. Але вона була з міцного дерева, ще й оббита залізом. Скільки не ткнув кулаків, а ніякого результату. Знов сів, радуючись, що хоч трохи зігрівся. Згадував її, щоб зовсім на засумувати. Потім ліг на бік та задрімав.
- Піднімайся! День вже.
Він зненацька прокинувся, відкрив очі і тут же затулив їх, аж засичав від яркого світу. Прикрив їх долонями, підвівся.
- Кажи, як дядько звуть.
- Якого дядька?
- Твого дядька, який в Стецьківці!
Він побачив, що ляда відкрита, але замість неї лежать дебелі грати зі сталевих прутків. Лише за ними чоловік років за сорок, він посміхався і матляв пістолетом.
- Ну, кажи, кажи.
- Навіщо воно тобі?
- Щоб викуп вимагати. Стецьківка село багате, грошики в них є, от і заплатять за любого племінника.
- Що ти верзеш?
- То і верзу, кажи давай.
- Нічого я тобі не скажу. Відпусти мене!
- Ти що, зовсім дурний? Чого це я тебе відпущу, коли я тебе півгодини на собі пер! Хай дядько заплатить, тоді і відпущу. Кажи як його звуть.
- Не скажу, випусти мене.
- Як не скажеш, то їсти не дам. І пити. Хоча ні, навпаки наллю тобі сюди води, щоб і сісти не міг. Тоді подивимося. Ну так що? Кажи давай.
- Слухай, нема в мене дядька в Стецківці.
- Як хочеш, зараз.
Чоловік кудись втік, Сашко підскочив до ляди, схопився за грати, але вони були незворушні. Міцні, сталеві, що ти їм поробиш? Він висів і розгойдувався, маючи надію якось розтрощити грати, але тут знов прибіг той чоловік і встиг вдарити чоботом по пальцям. Важким, підкованим залізом чоботом. Сашко з зойком впав на підлогу, а зверху ще й отримав цеберко холодної води.
- Ти тут не шуткуй! Або кажи або будеш плавати, наче риба!
Чоловік почав бігати і лити відро за відром. Швидко вода залила весь погріб, не залишивши навіть острівця. Черевики швидко промокли, почав бити дрож, він зрозумів, що кілька годин в воді, він захворіє та загине.
- Стій!
- Кажи!
- Та що тобі казати, коли нема в мене дядька! Зовсім нема, ні в Стецьківці, ні де інде! Нема!
- А що ж ти ніччю казав?
- Брехав! Я злякався, що чи міліція, чи партизани, думаю, зараз до стінці і все. От і збрехав, перше, що на язик прийшло!
- Тьху! Ну ти і сволота! Навіщо ж я тебе тягнув!
- Ну буває так. Відпусти зараз і піду собі.
- Е, ні! Не відпущу! Я тобі краще циганам продам, хоч якась користь буде.
- Як циганам?
- А так. Вони купують для своїх майстерень. Платять безцінь, так хоч щось за тебе виручу.
Чоловік закрив ляду і вимкнув світло в погребі. Сашко кричав, бив кулаком, але все марно. Він залишився в темряві і у воді. Це було щось жахливе, він то ходив, то ставав, але всюди була вода. Тоді придумав викопати десь яму, щоб вона стікала. Мацав підлогу, знайшов місце де було м'якше і почав скребти нігтями. Скріб і скріб, було боляче, але праці відволікала від поганих думок. Потім він ще робив маленькі рівчаки, щоб вода стікала звідусіль. Кінець кінцем знайшов місце без води, чекав, поки вона хоч якось висохне, тоді присів. Знов почав думати про неї, бо якщо почав би думати про свої справи, то тільки би засмутився.
Пройшло кілька годин, він потроху дрімав, іноді підводячись, бо сильно мерзнув. Знову світло. Відкрилась ляда.
- Ти що там риєшся, наче свиня рилом?
- Сушу. Я ж тут здохну, як вода буде! Чи тобі труп потрібен?
- Нашо мені труп?
- Так дай хоч якусь одежину! Я ж тут вже захворів!
- Гаразд, принесу.
- І поїсти!
- Може ще і сто грам? Обійдешся.
Кинули йому дві старі ватники та трохи старого, прілого сіна. Підстелив собі, вкутався у фуфайки і чомусь усміхнувся. Може що почув тепло, але став розмірковувати, що мабуть не згине тут, якось викрутиться і повернеться до коханою. Він згадував її очі, ніжність шкіри, її волосся, її голос, все було таке рідне і тепле, все допомагало йому, надихало сил. Він тепер чітко розумів, що не треба бідкатися на долю. Так, він не дійшов до Сейму, але повстанці з півночі можуть прийти сюди. Велика Мати оголосила війну Жабі, обіцяла схопити його і вирвати рижому Мерзотнику серце і втоптати його в асфальт. Так, може вона спершу піде на Київ, але як би там не було, вона прийде і сюди. Звільнить всіх людей, звільнить і його.
Якщо до тих пір він сам не втече. А він втече. Зараз ще трохи посидить в теплі, а потім піде мацати стіни, шукати якусь слабину, щоб рити лаз. Він не здасться, ніколи! Він плекає її образ, він сильний їм, він переможе. Так приємно було думати це в холодній темряві підземної в'язниці.
Він потроху задрімав, потім прокинувся, вивчав стіни, вони були з бетону, голими руками їх не візьмеш. Стеля теж була дебела, цю клітку гарно підготували. Він знову сів, але спати не хотілося, лежати не хотів, бо фуфайки швидко набирались вологі. Почав ходити по діагоналі, сім кроків та поворот. Сіно згріб у бік, що не топати. Рахував кожен прохід, дійшов щось там до тисячі і тільки тоді сів. Боявся, що знову полізе сум і стане погано, тому спробував заснути і це йому вдалося. Він любив поспати, тепер це рятувало.
Його сон скінчився, коли поруч хтось став голосно лаятися і штовхатися. Спросоння він не міг второпати, що воно тут діється, тому і сам став кричати, аж поки невідомий не змовк.
- Хто тут?
Він з подивом зрозумів, що чує знайомий голос. Десь вже чув такий голос. І він згадав минулу ніч. Це був голос одного з грабіжників, які роздягнули його. Він почув як стиснулися кулаки, хоч він був зовсім не войовнича людина. Може всі ці події розтріпали його, може ще щось, але підхопився і насипався на людину. Той чомусь не відбивався, а лише кричав. Потім зрозумів, що в людини зв'язані руки. Він вже хотів відпустити, але отримав стусана поміж ніг. Звив, скрутився і вповз.
- Ти що робиш! Ти мені ледь шию не зламав! Дурень! Хто ти такий?
- Скотина! Де моя куртка!
- Яка куртка?
- Яку ти вчора забрав!
- А, так ти той лошок! Теж попався баранівцям. Невже розуму не хватило піти лісом?
- Я зараз тобі розуму вправлю!
- Ти до мене не лізь, бо за мене тобі голову скрутять.
- Чому це?
- А тому це, що за мене великі гроші заплатять.
- Хто?
- Хлопці наші, лучанські.
- Звідки це в них гроші?
- Дурило, ми зараз самі багаті в місті! Сім банків взяли.
- Як це взяли?
- А так, в місті неспокійно, міліція воює з партизанами. Приходимо до банку, там нікого. Двері зламаємо, сейфи вибухівкою і працюємо. А як хто носу свого суне, так зараз же кулю і отримає. У нас така банда була, що не підходь. Хлопці всі з досвідом, хоч кому життя скоротять!
- Чого ж тебе, наче підсвинка, схопили?
- Бо зненацька. Ми ж з міста гостей чекали, чергували біля дороги, позицію зробили. Хай тільки хто з'явився, відразу б отримав гарячого. А ці тварі, барановці, з тилу прилізли. Почули, щурі смердячі, про наше багатство і полізли. А в мене хата як раз біля річки. Вони з човнів повилазили, йдуть, а тут я вийшов до вітру. От вони мене і схопили, тепленького та без зброї. Але далеко не пройшли, вже на сусіді моєму стали. Той їх кулеметом зустрів, кількох поцілив. Що правда і його гранатою потішили, та вже тривога піднялася, наші хлопці підійшли і такого цім баранівцям дали, що ледь ноги унесли. Тепер будуть мене за гроші торгувати, а може хто з них полонений залишився, так в обмін. Чуєш, допомоги мені руки звільнити.
- Не буду.
- Чого це?
- Того, що хай краще ті зв'язаний будеш, мені так спокійніше.
- От свинюка, я ж тебе тоді міг вбити і все, так відпустив же.
- А я зараз тебе можу вбити.
- Не можеш, бо як вб'єш, то і тебе вб'ють.
- Я скажу, що ти тікати хотів.
- А що, можна звідси втекти?
- Наче ні. Стіни міцні, стеля теж.
- А ляда?
- Ляда дубова, залізом оббита, ще й грати.
- Скотиняра, підготувався.
- Егеж.
- А як їжу дає?
- Ще не давав. Тільки за гратами стоїть та лається.
- Світло тут є?
- Іноді вмикає.
- Лампа?
- Лампа.
- А проводи до неї є?
- Та мабуть є.
- Далеко вона від ляди?
- Ні, поруч, а що таке?
- Звільни мені руки, тоді й подивишся.
- Гаразд.
Швиденько мотузку скинув, грабіжник підвівся і пішов до лампи.
- От і добре.
- Що добре?
- Він світло вмикає кожен раз, як заглядає?
- Кожен.
- От тут і отримає.
- Ти обережно, він завжди з пістолетом.
- А хоч з кулеметом.
- Що ти робиш?
- Тихше, кажу ж, подивишся.
Грабіжник щось там чаклував, а потім задоволено засміявся.
- Все, я цім кугутам баранівським покажу! Тільки відійди подалі, у кут.
Так і зробили, сиділи, наче кури на сідалі. Він тривожився, що там таке зробив сусід і чи не буде від того шкода усім. Якусь же халепу вигадав, а у того, хто зверху зброя, може постріляти їх без перешкод. Виходить, що сидять і чекають смерті, чи то можливої смерті. Може сусід відчув у повітрі якесь напруження, може просто балакучий був, але заговорив перший.
- А ти чого на північ йшов?
- Там же Велика Мати.
- І що?
- Як що? Те, що там люди не здалися, ведуть боротьбу, Велика Мати пообіцяла спіймати Жабу і вирвати у нього серце.
- А тобі яка справа?
- Я хочу жити в нормальній країні.
- То їдь до Німеччини.
- Я хочу жити у власній країні!
- Коли це вона буде твоєю власною?
- Коли ми переможемо!
- А хто це ми?
- Патріоти. На Галичині, на Волині, на Поділлі, за Сеймом, люди повстали і виборюють власну країну, воюють за право бути хазяїнами в Україні!
- Тихіше розмовляй. Це все дурниці.
- Ні! Це не дурниці, люди віддають за це своє життя!
- Ну і що? Вмерти кожен дурень може, головне вміти жити.
- І що ті вмієш?
- Вмію. Як оці почалися колихання, я хлопцям перший сказав, що треба момент використати, коли ще таке буде. Ми збори зробили, що загін самооборони, сповістили мерію, що хочемо боротися проти усіляких бунтівників. Але що ми зробимо голими руками, коли у них зброя. Нам і дали десять автоматів та рушниці. Зробили ми загін, дисципліна така, що у військових немає. Ніякої пиятики, накази виконуються. У нас два офіцера запасу було, вони лекції по тактиці нам читали, як краще оборонятися, як вогонь вести. Тренування робили, щоб навчиться зі зброєю працювати. І хоч в загоні лише сім десятків, а така сила зробилась, що хай хтось тільки полізе! Почали в місто виїжджати, спочатку магазини перевіряли, потім на банки перейшли. Міліція до нас спробувала сунутись, а ми їх зустріли таким вогнем, що тікали, навіть трупи залишили. І більше не лізли. Тільки пости поставили, щоб ми до міста не пройшли. Тільки проходили. Все місто нас боялося! Розумієш які часи! Хто я такий ще місяць тому був? Так, майстер на заводі, працюй і мовчи. А зараз я хазяїн! Зараз хай тільки хтось мені слово не так скаже, я йому відразу відповім з автомату. В банк приходимо і всі гроші наші. Ото часи!
- Це не може продовжуватися довго.
- Не може. Нам довго і не треба, ми своє вже схопили. Хай тепер закінчується, порядок хай роблять, будемо грошики витрачати. Бо є в нас грошики! А ти що маєш зі своїх дурниць? Навіть як дійдеш, так загинеш десь і будуть тебе собаки їсти.
Він тільки відкрив рота, щоб розтрощити ці жалюгідні аргументи, але почув скрип ляди.
- Чого це темно?
- Лампочка перегоріла.
Хазяїн з підозрою нахилився і взявся руками за грати. Тут же зойкнув і впав на них, щось зашкварчало, запахло якимось непотребом. Сусід кинувся, щось зробив і все стихло.
- Готовий! Як я його!
- Що з ним?
- Струмом вдарило. Я проводи з лампочки на грати перевів. Цей дурепа взявся, його і вдарило! Тепер мертвий.
- А якщо б не вмер?
- Якщо, якщо, робити треба, а не дурниці думати!
Чоловік став нишпорити по кишеням трупа. Мабуть шукав ключа, але його не було. Гаманець достав, пістолет, ножаку, пачку цигарок.
- Допоможи!
Разом вони билися з гратами, але нічого вдіяти не змогли. Мабуть вони відчинялись десь зверху, може навіть з секретом.
- І що далі?
Він був переляканий. Знову смерть. А ще у вбитого є родичі, які прийдуть і вб'ють. Зараз такі часи, що це швидко.
- Зараз пістолетом спробуємо. Ховайся.
Кілька пострілів, він сховався в куті, закрив руками голову і чув як кулі рикошетили десь поруч. Потім лайка, мабуть що зброя не допомогла. Ще кілька хвилин і вмикнулося світло. Цей бандит знов підключив лампочку.
- Ну що, будемо чекати.
- Чого?
- А що буде. В крайньому разі брешемо, що йому погано зробилося. Серце прихватило, він і впав.
- Хто цьому повірить?
- Щось краще запропонуєш?
- Не треба було його вбивати!
- Не ти, так тебе.
Цей злодій говорив спокійно, наче про врожай чи погоду. Як це так можна, що вчора він був простий робітник, а зараз безжалісний вбивця, якій вбиває, не замислюючись? Звідки в цих людях кровожерливість? Вони, як раби, як бидло, терплять всі знущання влади, а потім зриваються і починають перегризати один одному горлянки. Вони схожі на істот, на комах, які нічого не розуміють, крім якихось жахливих інстинктів. Перший з них гребти до себе. І вони гребуть, вбивають і гребуть. Та навіть думати не хочуть про те, що влада рано чи пізно візьметься за них. Переб'є по одному. Так вже було після революції, але ці одноклітинні нічого такого не знають.
Він ще хотів думати про цих дикунів, але замість цього згадав, як вбив сам. Вони діяли як істоти, але як діяв він? Хіба він вирішував чи роздумував? Ті ж самі інстинкти, він натиснув на курок і вбив. При цьому він наче щось і відчув, йому було страшно і погано, але недовго. Біля неї він забув про все, навіть вирушив в дорогу, щоб вбивати ще. Аякже, він же йшов на війну, вбивати людей. Тих кого влада вигнала, примусила взяти зброю. Так, він не сумнівався за що воює, але все було таке непевне, все було пов'язане з кров'ю. Він відчув, що заморився. Він вже нічого не хотів, навіть не намагався згадувати її, бо вже не вірив, що це допоможе. Йому дуже хотілося, щоб все це зараз же зупинилося. Він уявляв сцену самогубства. Постріл і темрява, все, він вже не може жити у цьому бідолашному світі!
- Чуєш?
- Що?
- Бій йде.
Насправді, десь вдалині чувся грохот та густі постріли.
- Наші хлопці ідуть. Вони їм покажуть!
Сусід схопився і розбив лампочку.
-Сиди тихо, вони можуть забігти, щоб вбити нас.
Сиділи, бій наближався, стрілянина була вже десь поруч, потім кілька гучних вибухів, так що навіть земля струсонулася.
- Оце так, звідки у хлопців гармати?
Пройшло ще десь пігодини, коли стрілянина почала вщухати. Почули голоси і побачили вузеньку смужки світла від ліхтарів.
- Смотри-ка, лежит кто-то.
- Труп, что ли?
- Стрельни по нём для проверки.
Постріл. Потім люди підійшли до ляди, підняли тіло.
- Тут яма какая-то, за решеткой.
- Эй, есть кто?
- Чего ты спрашиваешь, брось гранату и посмотрим.
- Эй, ребятки, не надо гранат!
На горі помітно злякалися, навіть дали чергу з автомата.
- Не стреляй, свои!
- Кто свои?
- Нас барановцы украли, выкуп хотели взять!
- Сколько вас?
- Двое. Мы тут уже давно сидим, голодные, холодные. Нас чуть не расстреляли.
- А что за труп?
- Это хозяин наш, который хотел выкуп получить. Пришёл за нами, а мы его током ударили. К решетки проводки присоединили, чтоб знал, сволочь. Ребятки, заберите нас отсюда, а то пропадём мы здесь!
- Ладно. Вылезайте, только по-одному и руки вверх. И не вздумайте шутки шутить, тут же перестреляем.
- Какие шутки, родимый! Мы ж вас так ждали.
- Кончай пиздеть, лезь давай.
Грати відкрили і кинули драбину. По ній поліз спершу лучанський бандит, якій встиг сховати пістолет в багнюку. Потім поліз Сашко. Їх вивели на двір, почали обшук. Нічого не знайшли і повели до штабу. Вели вулицею на якій лежало кілька вбитих. Десь горіли хати і чулися постріли. Прогуркотіло три танка. Справжня війна, наче в фільмах.
- Слава богу хоть пришли, а то мы уже с жизнью распрощались.
- Ещё успеешь.
- Как успею?
- Сейчас если определят в вас предателей, так сразу и к стенке. Приказ такой пришёл, чтоб не чикаться. Военное положение.
- Какие ж мы предатели, если в яме сидели?
- Может сами залезли, когда увидели, что мы наступаем.
- Чего ж нам лезть, мы бы в лес удрали!
- Дураки, вот и полезли.
