Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2462
Творів: 44108
Рецензій: 86036

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка для дорослих

Пані Напівнічка

© Світлана, 19-07-2015
     Коли ми переїздили до нового помешкання я забрала з собою і цю стару картину. Намальована просто, великими грубими мазками, напевно вона не мала якоїсь особливої художньої цінності. Але раніше, ще до пожежі,  висіла в домі моєї бабусі. Холодними зимовими вечорами, ми збирались біля груби погрітись і нам розповідали довгу дивну історію про будиночок намальований на полотні  та його незвичайну мешканку, нашу названу прабабцю пані Напівнічку.
- Мамо! Мамо! Розкажи про пані? Це про те як ти була маленькою? І про те як причарувала татка? Казка! Розкажи нам цю казку!!! Мам!
    Якщо колись теплим осіннім полуднем вам стане нескінченно сумно й самотньо від цього ледь живого жовтого листя літаючого з дерев, ви відчуєте, що всередині у вас вживлюється холод і байдужість, не пошкодуйте свого часу, зануривши ноги в останні промені опадаючого з неба шурхотливого сонця, пройдіть по виткому мальовничому берегу нашої річки, заберіться вгору, в самі дерева, вдихніть в себе осінь, мандруйте лісом і на самому його краї, з усіх боків обійнятий небом і хмарками  вас  зустріне будиночок шанованої всіма Пані Напівнічки.
    Незважаючи на відлюдькувате розташування свого помешкання Софія Напівнічка -  зовсім не нагадує затюкану самотню лісову жительку. Пані Софія, а без того гонорового слова пані, до неї майже ніхто ніколи й не звертався, жіночка охайна й чепурна. Не велика на зріст, повненька й опецькувата з маленькими м’якенькими ручками та ніжками, ще й до того кругленьким, дитячим обличчям часто прикрашеним мереживом веснянок, вона зовсім, ну зовсім не нагадує відьму. Видають її може лише тільки веселі зелені очиська, яким здається мало місця на цьому маленькому пухкому лиці, та ще й яскраве руде волосся, завжди дбайливо зкручене в охайну дульку на потилиці. Гостинна, дбайлива, привітна господиня зустріне вас на ганку свого будиночку. Вона нікуди ніколи не поспішаючи годинами може пити трав’яні чаї, викручуючи у себе в голові, якісь особливі для когось чаклування.
- Доброго дня! Пані Напівнічка! То це ви і є?
- Доброго здоров’я тобі, солоденький! Називай мене Софією, любчику, навіщо всі ці розшаркування в лісі!
- Пані Софіє! Прийшов не просто знайомитись. Дочка захворіла….
- Ходи-но сюди.., - махнувши мені пухкенькими пальчиками йде на веранду.
    Пані Софія не любить говорити про свій дар. Про те, що в звичайних речах, навкруги може бачити щось особливе. Одним своїм доторком в камінні, квітах, траві вона будить сховану від всіх силу. І то все граючись, стріляючи очима, сріблячи дрібненьким дитячим сміхом. Десь заспіває пісеньку, ніби жартома, скаже віршик, сплете дві травинки між собою і вже готовий сильний оберіг.
- Сідай дорогенький. В ногах правди нема.
    Гість слухняно сідає на самий край  застеленої мережкою лави. Незграбно складує ноги під низьким для такого велетня столом. Зовсім не хочеться йому розсиджуватись. Та й не вірить він всім цим оповідкам про чаклунства, молитви, обереги, дива…
- Ой, любчику, щось он-оно до тебе тут таке прилипло. А ну повернись до ікони, щоб мені видко краще було, що з тебе знімати.
   Чолов’яга роздратовано крутить головою. Він сидить на світлі, а ікони в тіні, чого до них крутитись.
- Та ти диви, яка на тобі павутинка ось.
    Повною зграбною рукою вона знімає з його волосся й голови цілий жмут запиленого павутиння й кидає його у піч горіти.
- Ого! Де це я? А я й не бачив. – дивується чоловік, нічого не підозрюючи.
- Давай чайку на травах випий. Погрій душу трохи. І зла на людей не тримай. Бо бач як воно тобі повертається, - веселенько каже Софія наливаючи з чайничка духмяної настоянки.
    В світлі сідаючого сонця на якусь мить здається вона ну зовсім молодою. Мигає до свого гостя великим зеленим оком й криє зверху дрібним рясним срібним сміхом. Але ось чолов’яга вже і йде собі так нічого до пуття  не зрозумівши. Цілує пухку ручку пані, задкує до дверей, дуже вже моторошно якось це все разом і будиночок за лісом і занадто весела жіночка, а ще й скрізь розкладені різні травички, камінці, кольорові скельця з розбитих пляшок, намиста з калинових сердечок….
    Пані залишається сама. Тихо падає вечір їй на плечі. Небо за вікном густо блакитніє і дивиться своїми великими сумними очима на жінку. А вона світить зеленню своїх йому у відповідь… запалює свічки і всі роки її життя падають на обличчя, шию, руки. Софія вже зовсім не молода. Роки згризають тіло своїм болем, лише очі продовжують світити у темряві немов котячі. Софія Напівнічка готує вечерю, ставить все на стіл, сама сідає в стороні, десь збоку й заводить протяжної, сумної, тужливої пісні. І от тоді вже точно видно, що ніяка вона не звичайна собі самотня жіночка, а справжня відьма. Голос має виткий й пронизливий, мов річка, що обтікає береги її храму. Голос її проходить крізь стіни будиночка і лине кудись далі, далі, аж в саму темну чорну ніч.  І настільки він міцно всіма своїми завитками й кучерями летить у простір, що запізнілому грибникові навіть може побачитись і почутись як у нього вдарить парою, димом, туманом голос старої відьми.
    Та тужлива українська пісня, мов посивіла ніким не розплетена коса, що в ній є ще і молоде, але вже і старе волосся, теж звита і з колискової, і з поминальної, і з весільної, вона вдаряється у шибки далеких селянських хат і будить малих дітей з солодкого вологого сну… то Софія скликає давно померлу рідню свою до столу.
    Спершу приходить мати її й бабця. Вони могли б давно вже б і не ходити, але Пані Напівнічка завжди просить їх прийти, бо з ними якось їй веселіше, перед ними вона може стриматись і не плакати. Далі йде її молодий чорнявий чоловік, а потім найдорожчі, наймиліші, найрідніші, її дітки, її сини.
- А що сьогодні на вечерю? Гречка з м’ясом чи картопля в горщиках?
- Тату! Тату! Відріж і мені хліба!
- Вже не малий і сам можеш відрізати, ще й батька пригостити.
- Ох ти й ріжеш! Гриша! Наріж ти, а то дитя ще вріжеться..
- І що там в школі? Як наука?
- Та писали там.. таке різне… нудно..
- Ага, зараз отримаєш  мені, нудно! Вчись, а то будеш за скотиною ходити все життя, нудно йому бач!
- А де це мама! Все приготовано а мами нема!
- Та мати вийшли куди чи що….
    Софія торкається до наймолодшого, щоб прибрати йому волосся з чола і сорочку треба бач он де зашити… Але кого тут обманеш, завтра він прийде знову в цій же порваній сорочці і волосся знову ж буде лізти в очі і він буде шукати й питати про маму, яку так і не побачить. Вони говорили кожного разу про різне, але зрештою про те ж саме, питали про неї один у одного, але ніколи не бачили поряд. Інколи до вечері чекали ще й гостей. Якщо хто помирав у сусідньому селі, то завжди ходив на останню вечерю до пані Напівнічки. Вся родина його довго споряджала, а тоді проводжала кудись у темряву. Софія залишалась в будинку і лише дивилась тужливо як кожен з них зникає за дверима в сіренькому світанку.
    А далі буде новий день. Пані вдягне дороге червоне коралове намисто зі скрині, обрамить ним пишні груди. Візьме муліне, п’яльця й сяде вишивати. Бо за  ворожіння грошей не бере, а так, хто що дасть, але ж жити за щось треба. І вона буде вишивати наспівуючи щось своїм летючим стрімким голосом. А після обід до Софії знову прийдуть люди. Весела, безтурботна, норовлива пишна жінка зігріє  й обпалить, вилікує, розрадить, причарує, а вночі знову і знову захлинеться власним болем.
    Бувало й таке, що до Напівнічки приходила зовсім зчорніла зжурена людинка й ставши навколішки просила про останнє побачення з рідним, близьким, дорогим, коханим. Бо залишилось стільки невисловлених слів, що стікали горлом назад  всередину. А просто в порожнечу їх казати було неможливо, вони зразу ж змерзали в холодному пустому просторі. Якщо ще було не надто пізно, то Софія завжди помагала чим могла. Вони разом накривали на стіл й запалювали свічки… А що було далі, то надто боляче, щоб розказувать.
     Часом пані їздила до міста купувати собі щось для побуту, збувати вишивку. Бували якісь особливі дні, коли Софія заходила до лікарень, шкіл, дитбудинків і дарувала людям радість. Чи купувала іграшки, чи несла гроші, а як нічого не було, то пекла, варила, смажила й давала іншим щоб самій зігрітись. Люди правда більш охоче брали гроші аніж якісь там мазані яйцем коржики чи інші її витівки, але було в зелених відьомських очах, щось таке моторошне, що не давало нікому її образити чи відіслати геть.
    І цього разу вона знову пішла до того знайомого дитбудинку.
- Мамо! Мамо! – кинулись до неї діти.
    Лише одна новенька маленька  дівчинка зніяковіло стояла осторонь, тулилась до батареї. Гріла щось у себе всередині.
- О, моя небесна ляля, а що ж ти стоїш в стороні? Іди сюди.
   Малеча боязко наблизилась до рудокосої незнайомки, але відвойовану батарею не залишала.
- І як же тебе звати?
Вихователька підштовхнула дитя до Софії:
- Тьотя принесла нам іграшки і теплий одяг,  скажи  тьоті, як тебе звать?
- Мальяна!
   Мале покрутилось на всі боки, але піймавши погляд невідомої жінки, злякано розвернулось геть, спиною до Софії й виховательки.
- Ну от тобі й на. – плеснула у долоні няня. – це у нас новенька дівчинка. Звати Мар’янка. Їй всього-то 5 рочків. Мар’яна! А ну повернись до  тьоті. – няня тягнула дівча за руку намагаючись відірвати від батареї й повернути обличчям до гості. Мар’яна кинулась в плач.
- Ой та ну що ви! не треба, не треба. – замахала руками до виховательки Софія.
- Ці малі, часто ну зовсім дикі й занедбані. – зітхнула та.
     Вони ще трохи про щось говорили, але Напівнічка поспішала вже додому і от майже вже в дверях, коли няня закликала дітей попрощатись з жінкою, Мар’яна відірвалась від батареї, підбігла до Софії й крикнула радісно, дзвінко:
- Мальяна! Мене звати Мар’яна Лісова!!!
      Ті слова дзвеніли у Софії всередині. Повертаючись, вона вже знала, що та чорноока дівчинка, то не просто так, то може якась прикмета.
    Софія вже й не дуже не поспішала. Це місто пило з неї кров, висотувало сили і йти чомусь було важко й гірко. Свій рідний ліс, річка, поле, - вони дарували молодість, вони й були її чарами, життєвим еліксиром. То тут, то там жінку випереджали люди, часто матерьки з дітками, кудись заклопотано бігли, штовхались, щоб втрапити вчасно в переповнений автобус. Жаль й гіркота гризли Софію, що не змогла вберегти своєї сім’ї.  ЇЇ  моторошний дар не  захистив від долі. Не вміла вчуяти….. Ніщо не сповістило про лихо. І так же як і багато звичайних людей, мов сліпа, хоч насправді бачити вміла не тільки очима…., мов сліпа вона падала й невидящі очі застелені сльозами хапались за обличчя зніяковілих, співчуваючих односельчан. Хапались і не бачили, мов руки потопаючого, шукали не лише допомоги, а й повітря….
    Але вдома на Софію чекали. І зразу кудись розвіялись сумні думки і спомини і всхлипи, що раптом зібрались навколо в сумних худих постатях і захмарили собою небо… знову була сонячна осінь і голос, дзвінкий радісний, дитячий, даруючий надію, біг до неї поперед навіть самої його власниці й обіймаючи теплом дмухав солодким дитячим в обличчя:
- Мальяна Лісова!!!! Мальяна Лісова!!!!!
     Дівча бігало навкруги спантеличеної пані Напівнічки й розмахуючи руками кричало знову й знов своє ім’я.  
- Та як же це? – сплеснула в долоні Софія, - Матір Божа, Цариця Небесна! Дитино! Ну звідки ти тут взялася?
- Мальяна Лісова!!!! Мальяна Лісова!!!!!
    Йшов вже вечір. Непомітно застилав берег річки тінями…. Й єдине доречне, що спало на думку пані Софії, то поки що впустити дівчинку до себе переночувати. А далі видно буде.
   Вона ладнала вечерю, стелила  ліжко. Давно вже в неї ніхто не ночував. На чистій новій скатерті горіли теплом й таємницею свічки. Що буде далі? Чи прийде сьогодні моторошна сімя її до столу. Софія, ховаючи сльози десь глибоко в грудях і горлі, веселенько сказала до Мар’яни:
- Мар’янко! А розкажи мені щось про себе! Скільки тобі рочків? Де ти жила поки не привели тебе в той великий будинок у місті?
   Дівча підняло до неї свої великі карі очі й з дивною посмішкою знову крикнуло лише одне:
- Мар’яна! Маляна  Лісова!
    Темніло все більше й от вже хтось стукав у вікно. Чоловік з синами стояли на порозі. Мар’яна здавалось побачила ті прозорі постаті тогосвітніх жильців. Вона зняла ікону зі стіни, пішла в сіни  і підперла нею двері. Софія з своєю сімєю лиши сумно дивились один на одного крізь скло вікна.  Мар’яна також глянула туди й помахала їм рукою…. А може і не їм, може когось ще й іншого бачило там дівча, бо дуже вже дивно, сумно посміхалось.
    Пані Софія взяла її на руки, обійняла, промочила пахучою, солодкою голівкою очі, й заснула. Так вони й просиділи, не лягаючи, до світанку.
    А на ранок саме собою якось вирішилось, Пані Напівнічка, нікому нічого не кажучи, залишить Мар’яну у себе. Треба їй же помічниця й вона сама мабуть дівчаті потрібна. Як так написано десь зверху, так звела їх доля, то хай так і буде.
    Мар’яна ще довго не говорила.  Допомагала названій матусі чаклувати, вчила магію речей, рослин, життя навкруги. А ще …. Малювала. Та так малювала, що аж цілими днями не могла відірвати руки від паперу.
    Пані Софія відчувала, що хтось зачарував Мар’яну якимись злими чарами. А от як розвіяти їх не знала.  Бо що таке чари? То звичайні слова, що ростуть глибоко з самого серця й несуть в собі щось, ненависть, біль, злобу, чи любов. Візьми, смикни за них і раптом, ніби моркву на городі, вирвеш чиюсь душу назовні. А яка вона там в середині? Чи світла? Чи згнила вже  вщент…
    Звичайно легше за все натягнути на себе щось гниле з людини, бо й вийняти його  легше й чіпляється воно до тебе краще. От часто казала відьма своїм відвідувачам: Не вірте в лихе, не пускайте його близько до серця. Чужі слова чи вчинки, вони вже роз’їдають того, хто їх зрощує у себе всередині. Не пускайте близько до себе. Пам’ятайте, що завжди є на цьому світі, є хоч одна людина, що молиться за вас і захищає вас своїм коханням…. На жаль не всякий слухає й вірить. Всі шукають оберіг, настоянку, якесь чаклунство, а от у правду вірить не кожен, бо занадто проста вона, щоб от так взяти й повірити.
    Софія довго дивилась на Мар’яну та не бачила тіней людського зла у неї над головою. А от науку відьомську донечка добре переймала.  Часто блукали вони разом, полем, лісом, спускались до води… Софія тулила дитячі ручки до не такого як інші листочка, камінчика чи травинки й питала: Відчуваєш?
    Мар’яна, то рвучко віднімала руку, відчуваючи спеку й жар, то навпаки гріла долоньки в життєдайному теплі. Так, вона відчувала. І звідки це в неї взялось? У самої Софії той дар відкрився повністю лише коли загинула все її рідня. Раніше, також часто передчувала щось. Але якісь звичні речі. Чи прихід дощу чи світанок наступного дня, чи бувало в сни до неї приходила чиясь смерть, але гнала то від себе. Не вірила в свої сили. Боялась. І лише через велике горе, коли майже повністю всередині осліпла, раптом навчилась по-новому бачити….
   …Отже, Мар’яна малювала. Софія зразу зрозуміла, що то її пристрасть, талант… І малюнки ті мали особливе значення. Вони розповідали цілі історії. Софія вивчала їх очима і руками. З них йшло тепло і розповідь виходила сама собою без слів. То були чудернадські історії про істот, яких ніколи не могло бути насправді. Картинка з сумним метеликом, який не вмів літати, бо  у нього виросли завеликі для його кволого тільця крила…. Софія чула як десь всередині себе Мар’янка промовляла:
- І так ходив метелик сам один сумний-сумний, носив за собою, мов тягар, довжелезні крила, а всі інші комахи дивились і не розуміли, хто ж він насправді? Чи то така мураха, чи жук? А можливо це така екзотична пташка з чужих країв…. Тоді метелик взяв і обірвав свої зайві крила. І тут же щось тягуче й липке виступило на спині де вони росли. Він ослаб і помер.
- Помер бо не можна відривати душу від тіла. Яке б те не виросло, яка б душа не вродилась…
    Сльоза скотилась з обличчя Мар’яни. Впала на папір…. Софія прибрала той клаптик вологи на свій палець, підвела долоні до обличчя донечки і так посипались їй до рук ще і ще… теплі і вологі блискучі мов діаманти краплинки дитячої душі…
- Мар’янко,  дивись, які вони мерехтливі, твої сльозинки, мов дорогоцінне каміння… не плач, сонечко, не плач…
   Але вона вже знову малювала і знову чиєсь горе. Софія взяла новий малюнок і мов по писаному почала читати:
    Колись давним давно… - шепотіло дитяче серце до всіх навкруги, хто, ще вмів слухати, а не лише чути, - колись давним давно,  так давно, що ніхто з живучих сьогодні тоді не жив і цього не пам’ятає, але все ж таки і досить недавно, бо вже й тоді існували зло та кривда на землі, жила була собі щаслива жінка. Сусіди дивились на неї і дивувались: от дурна! Ходить з двора до двору скуповує і продає чужий мотлох, нічого сама не має, чого оце радіти? Але щастя її крилося не в  грошах,  речах чи інших благах, а в її синові, що ріс великим, сильним та здоровим.
      Одного разу, втрапили ті старцювальники на очі королю. І вподобав він того хлопця, сина жебрачки, собі за прислужку-блазня. Матір побили й прогнали, сина силою забрали до королівського двору.    
     Оплакавши лиху долю, мати зібралась з силами і пішла до палацу. Жінка довго просилась побачитись з королем  і  врешті решт їй пощастило попасти до нього на аудієнцію.
- Ну що ти хочеш, дурна, дитя твоє, нагодоване, вмите, причесане, наряджене, що ще треба? Тобі б радіти! – сказав король, ліниво повів рукою до скляної коробки  в якій сидів хлопчик-блазень, розважаючи своїм нещасним виглядом манірних придворних дам.
- Ваша високість! Я продала все, що мала. Ось візьміть. – простягнула бідолашна мішечок золотих монет. – Прошу вас, віддайте сина!
- Ха-хаха! Смішна. Тебе треба посадити поряд з твоїм хлопцем смішити публіку. Жаль, що місця нема. Ну як хочеш, то віддам. Але лише тоді, коли принесеш мені не ці жалюгідні злидні, а мішок і не золота , а справжніх діамантів. Сторожа! Посадити її в мішок і котити звідси.
   Біда не відпускала, але материнське серце  вірило в добро. Темної тяжкої ватної ночі, пішла вона до чаклунки й розповівши свою історію, попрохала: порадь, що робити. Відьма послухала-послухала, потім взяла того величезного мішка, здихнула, пожаліла бідну жінку і заплакала. Сльози її котились всередину і з цокотом падали на дно. Наплакавшись до схочу, чаклунка витерла рукавом червоні опухлі очі, простягнула ряднину жінці і сказала: А ну поглянь, що там. З темряви світилось дорогоцінне каміння.
- Кожен хто зглянеться над тобою і захоче поплакати разом над твоїм горем, віддасть тобі діамант своєї душі. Іди тепер. Проси у людей щастя. Раз своє не вберегла.
    І так ходила жінка від двору до двору, від села до села. Розповідала людям про свою біду, вони сідали, плакали разом поки не наповнили мішок камінням аж до верху. Матір вже стерла руки і очі від тих важких сліз.  Ледве вдалось на старому візку дотягнути ту гірку дань до королівського замку. Здивований правитель  відкрив скляну клітку й наказав її сину:
- А ну розв’язуй мішка. Подивимось, що там наколядувала твоя мати.
   На підлогу посипались справжні діаманти. Король, не повіривши власним очам, відштовхнув хлопця вбік, дужче трусонув ряднину, але тут раптом на нього хвилею покотилось вже не каміння, а море сліз. Вода підхопила його, закрутила всередину і понесла з цього світу в інший. Мати взяла за руку сина й вони разом побігли геть з палацу.
     Зажили тепер знову радісно та щасливо. Часто чули люди їх сонячний сміх, а замість різного мотлоху продавали вони кольорові кульки, наповнені власним щастям. Вірніше не продавали, а роздавали всім тим, хто не пошкодував своїх сліз через чуже горе…
-Ну що Мар’янко? Як я? не дуже загнула цього разу?
     У відповідь мала замотала головою, мовляв ні. Ні-ні. Це гарна-гарна історія. Як раз з мого малюночка.
    Дівчинка поклала лікті на стіл, підперла ручками підборіддя й зачаровано слухала казочку. За вікном сипалось золоте листя. Такий собі сонячний дощ.
    Жовті, червоні, ще десь і зелені. Прозорі, крихкі, хрусткі, ніжні, теплі. Ці дивні пальці дерев, якими ті тягнулись раніше до неба…. Тепер же небо тікає кудись далеко вглиб самого себе, а  дерева кріпше стоять на землі…. Але зовсім знекровлені, обезкрилені…. Самотні… кожне  занурене у свій власний ватній осінній сон.
- Як же вони зможуть жити так довго не торкаючись руками небес? – запитала своїми великими  ляльковими очима Марьянка.
- Вони будуть довго-довго спати… і снитись їм будуть чарівні, казкові, осінні сни…..
- Про що сни?
- Про те як їх жилаві прозорі кольорові пальці грають на фортепьяно. Ти ж чуєш музику?
- Так.  І я і мої чобітки і ніжки.
- Осіння музика стукає в шибку дощем вночі й летить з неба вдень й хапає тебе за ноги, коли бредеш по коліна в цьому невагомому хрусткому листі… Зараз ти вип’єш теплого молочка з медовими коржиками  і  ляжеш спати і хай насниться тобі тепла сонячна осіння музика…..
   Мар’янка бере кухлика з солодким молочком, тарілку з випічкою, сідає підібгавши ніжки на підвіконня і довго-довго мрійливо-мрійливо дивиться в осінь. Там десь поза нею стоїть засланий листям ліс…., внизу біжить річка, зверху тікає само від себе небо, попереду поле…. і все навкруги сповите магією слів, речей, думок, історій. Їй здається, що якщо вдивитись в саму суть простору, який охоплює все її маленьке життя, то можна вчуяти, побачити, впіймати ті, надумані вже, кимось саме зараз, в цю хвилину, думки і слова… вони літають навкруги біленькими павутинками, тоненькими цівками диму, хмарками, що якось випадково, загравшись в піжмурки, спустились вниз і впали на землю в осіннє листя.
     Мар’яна відчиняє навстіж вікно, виставляє ручки й ловить павутинки чужих думок. Затягує їх всередину і так поступово і небо і дерева і заслана земля скручені в джгути грубих коричнево-сірих шерстяних ниток входять до їх маленької оселі. Мар’янка все тягне далі і далі, поки на світі вже нічого більше не залишається, одна велика темна дошка за вікном. Софія запалює свої чарівні свічки й вони разом мотають нитки у клубки, щоб потім з них на ранок зв’язати зовсім інший, тепліший лагідніший світ в якому у батьків не забирають дітей, люди не збирають своїх сліз до жебрацьких торб, а кожна дивна маленька істота може знайти собі місце, де б її любили такою, яка вона є, при цьому, не вкорочуючи собі крил. Але то аж на ранок, а поки Мар’янка знову висовується з вікна, щоб міцним білим шматком крейди намалювати на дошці поле, дерева, зірки, десь далеко-далеко села, хатки й вогники світла всередині….
     Дитя спить, зібгавшись на підвіконні, пані Софія обережно підіймає її на руки й несе до ліжка. Несе тихесенько, шепочучи молитви й обереги, несе так, щоб малеча не розгубила кольорових снів й чудернадських осінніх казок…
     Тепер вже Мар’яні сняться дерева. Без листя вони стали схожі на людей. Тільки дуже великих, коренастих,  міцних. Дерева сидять на порожніх скрипучих качелях на майданчику поряд з дит будинком.  Позбавлені пальців,  їм важко торкатись неба і тому вони розгойдуються все вище і вище, щоб хоч якось до нього наблизитись. Хтось приніс їм рожевої, синьої, бузкової цукрової вати. вони відривають шматочки   беззубими дерев’яними ротами й  кормлять один одного.
- А що то таке? Що-то за кольорова вата – питає Мар’яна.
- То наші сни. Ми всі спимо. Нам сняться сни. І ти спи. Життя то довгий-довгий сон…
    Мар’янка й собі сідає на качелю і летить кудись у саму глибину світу, туди, де живуть дитячі сновидіння.
далі буде........

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 22-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 20-07-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.48929810523987 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд фантастичного роману «Валеріан та місто тисячі планет»
Вже з самого початку стає зрозуміло, що книга ця не є стандартним твором. Адже написана вона на основі …
Людина і Зло: «Концерт пам’яті янгола» Шмітта
Нещодавно у «Видавництві Анетти Антоненко» побачила світ нова книжка малої прози Еріка-Емманюеля Шмітта — …
«Україна 2030»: Пан або пропав
Очевидно, будь-яка нація, яка здобуває незалежність і власну країну, має ухвалити принаймні приблизний …
Риб’ячий жир «Чорного лебедя»
Зазвичай, коли потрібно проаналізувати якесь явище, книгу в тому числі, то починають із контексту. Передумови …