На рибах і зорях
Гойдає шаланду:
Три греки Одесі
Везуть контрабанду.
На правому борті,
Де прірва відкрилась,
Янакі, Ставракі,
Тато Сатирос.
Едуард Багрицький, 1927
З рейсу на Пірей в нас ще залишався мішок макаронів. Рейс був такий дикий, що з екіпажів двох сістер-шіпів, які зараз відстоювалися в Херсоні під причалом рибкомбінату, залишився заледве один. Нас ледве не арештували в тому Піреї, на звортному шляху за Босфором нас прихопив батумський вітерець штормової сили, який розігнав чотириметрову хвилю через все море, ми ледве вгамували бунт вірменських туристів на борту, які всі як один волали: "К берегу давай!" - і хапалися за столові ножі, бо всі інші вони вдало розпродали на пірейському базарі. Та ще й грошей нам за цей дикий рейс ніхто не заплатив. Аби не контрабандна горілка, взагалі був би голяк. Тож не дивно, що одразу по приходу в Херсон від нас чкурнули не тільки чудом порятовані вірмени, але й обидва капітани та інші слабаки, які вважали, що життя моряка сповнене лише курортним повітрям та дзенькотом грецьких драхм і впевненістю в завтрашньому дні, й ніколи не буває в ньому чорних смуг, які на професійному сленгу звуться "прогар".
Далека київська управа теж, схоже, ще не оговталася від такого епічного пшику й геть забула за два своїх пароплави, за цілий місяць не надіславши нам жодної цінної вказівки, не кажучи вже про зарплатню чи котлові гроші. А пароплави така вредна скотина, біля якої щодня треба поратися, їх не можна просто закрити на замок й повісити на дверях табличку "Райком зачинено, усі пішли на пляж". Вони від цього геть виходять з ладу й виводяться з експлуатації, тонуть під причалом і потребують потім ремонту. А ми були щойно з отого ремонту, капітального, муха не кохалася, надії на взаємовигідну експлуатацію в нас ще залишалися. Бо як там той казав - буде пароплав, буде і пісня? Тому й не розбігалися, стояли вахту та колупалися потихеньку по завідуваннях: механіки щось там підварювали та перебирали (їх дуже вдало залишилося двоє, стармех Володька з одного пароплава і другий механік Ігор з іншого), боцман Олег та матрос Юрчик підфарбовували білі борти зі шлюпки (фарба була з одного пароплава, а валики й пензлі з іншого), останній штурман - вайлуватий старпом Серьога - займався коректурою путівних мап, а що обидві поварихи теж втекли та в провізіонці залишалися самі макарони, не зіпсуєш, - куховарили по черзі. В той день була моя. Що не кажи, поки працює камбуз, пароплав живий. Хай навіть один камбуз на два пароплави. І замість кухаря макарони жменями відміряє начальник радіостанції.
Тож початок цієї історії мені дуже легко відновити аж до дня на календарі. День медика. Третя неділя червня. Ми традиційно поснідали макаронами в кают-компанії "Фобоса", традиційно заварили чифір без цукру і почали традиційні моряцькі розмови за життя, бо велика робота починається з великого перекуру. Мовляв, як несправедливо влаштоване життя кораблядське. Маємо аж два пароплави. Та суперлайнери, що там казати. Каюти на 20 пасажирів, трюми на 50 тонн, всі діла. Більш того, навіть лівого пального повні танки встигли спереляку закачати. Ось хоч зараз бери та йди в рейс...
- Тільки, я вас прошу, не на Пірей, - вставив боцман Олег. Всі загиготіли.
...йди в рейс, гроші греби лопатою. А ми натомість чаї без цукру ганяємо. Бо якийсь нехороший чоловік спер чи не півмішка солодкого піску з камбузу "Фобоса" одразу після рейсу...
На цих словах боцман чомусь гикнув і заходився гортати відривний календар на переборці. Він же колись його і повісив був у кают-компанії. Боцманові, щоб не стати алкоголіком, дуже важливо знати, за що сьогодні п'ють. День танкіста там, або день бульдозериста. А без пристойного приводу синячать забалківський самогон лише кончені п'яниці.
... а між тим, пароплав - то і є правдива стаханівська лопата для заробляння грошей. Будь-який. Робота знайдеться для будь-якого, навіть для підводного човна. Не кажучи вже про два таких супер-пупер лайнери з пасажирськими каютами та трюмами. Трюмами, боцмане! Каютами, чифе! Коли ми на набережній під готелем "Фрегат" стояли всю зиму, кілька раз до нас якісь грузинські базарники шастали, шукали чим би вантаж на свою Джорджію відправити. Голодно в них там зараз і не солодко, громадянська війна і неспокій. А коли нервуєш, їсти ще й як хочеться. Та капітан наш вперся, і ні в яку. Крига, мовляв, у лимані. Хоча кригу ту криголами щотижня били, чистили канал. От що значить - з пасажирського флоту був мужчина. Тільки на пасажирах якихось заробляти і знав. Якісь парочки переночувати просилися, бо в готель їх без штампу в паспорті не пускали. І наш бувалий пасажирський капітан це одразу зметикував. Хіба кохання вимагає штампу? Йому досить ключа від пустої пасажирської каюти. Як за номер люкс з них лупив, пройдисвіт! А нам потім простирадла в машинці пери.
- Японський бог! Так завтра ж - День медика! - перервав цей лінивий трьоп боцман Олег, долиставши до потрібної сторінки календаря. - Я зараз!
І так, нічого нікому не пояснивши, чкурнув з борту на причал. Ми лише продовжували флотську травлю, мовляв, до знайомого начмеда в поближнє мореходне училище наш дракон полетів, щоб той начмед виставлявся медичним спиртом. Але мабуть щось пішло не так, бо боцман зник надовго, тож ми просто розповзлися по роботах. Я - головну антену з мідного тросика ремонтувати. Щоб швиденько знову натягнути її між щоглами і ніхто не злямзив. Кілограм 20 щирої міді, жартуєте? Та всім було що робити, я ж кажу.
Чим вище на щоглу залізеш - тим далі видно. Горизонт поширюється. Тому не дивно, що коли на прохідній рибкомбінату загавкали собаки, я перший побачив двох мандрівних грузинів на причалі, як китобой-дозорець з "воронячого гнізда". Дрібненький кругленький батоно в літній ментовській формі з крислатим кашкетом в білому чохлі й міцний двометровий бічо в цивільній одежині, якого дрібненький використовував для носіння барсетки. Така в них була тоді мода на джур-барсетконосців. Я про всяк випадок викликав на палубу старпома.
Грузини спочатку відправилися до рибальських суден, що стояли під причалом поперед нас, про щось довго розпитували вахтових матросів, а потім цілеспрямовано попрямували до нашого трапу, де вже ошивався наш останній старпом Серьога Віталійович.
- Ґдє капитан? - почав діловий грузин одразу з посутнього.
- Ну я за нього, - недовірливо розглядав прибульців старпом. Знову, мабуть, боцман в ментовку загримів, з нього станеться. Але чому тоді мент грузин, та ще й полковник, та ще й у білому кашкеті? Це якимось Остапом Бендером в кашкеті міліціянта з гербом Києва попахувало. Чи піснею про Міміно.
Грузин так само недовірливо оглянув старпомові тропічні льняні шорти, агітаційну американську футболку "Джойн зе неві" і шльопанці на босу ногу. На користь Серьоги говорило тільки те, що він розслаблено байдикував, поки всі інші навколо шурхотіли, як бджілки. Мабуть, цього виявилось достатньо, щоб визначитись, що таки він тут старший.
- Капитан, Поті єхать надо. Сахар двє фури вєзті. Докумєнт впорядкє. Когда сможєшь єхать? Сколько дєнєг? - полковник одразу брав бика за роги.
Старпом з полегшенням зітхнув. Боцман на волі, все інше - робочі питання. І запросив гостей до каюти. Бо говорити про 50 тонн цукру на Поті не за келихом представницької розчинної кави в каюті, а просто на причалі, на флоті вважається поганим тоном. Як і заморська розчинна кава тоді ще вважалася шиком, блиском і форсом флотським. Коли воно все змінилося, чому зараз все навпаки, і знову всі люблять каву мелену, хто його вже розбере. Втім і та, на той момент крута, кава однак була без цукру. Але схоже було, що Провидіння почуло наші скарги на злу долю на дієтичному сніданку, і намагалося одним махом вирішити наші проблеми не тільки із зарплатнею, але і з цукром до чаю. Дві фури цукру на Поті. Жартуєте? Скільки ж це буде в купонах? До Поті того миль шістсот... 710? Ну ось, треба в табличці портів глянути. А поклич-но мені стармеха до каюти, моряк. Тут без вищої математики не обійтись.
З кавою ще так сяк. Ну було так, стало навспак. А ось з купонами, якраз, зараз найбільша складність. Скільки не напиши, навіть Борис Бурда не пригадає, багато це тоді було, чи мало. Навіть курс долара з архівних записів Нацбанку нічим не зарадить. Бо по-перше, долар в тому році ще не ходив між люди вільно, та й купони лише щойно надрукували в Канаді і ввели в обіг в Неньці. А по-друге, 20 доларів на початку 90-х і 20 доларів зараз - то геть різні гроші, хоч в півлітрах, хоч в бігмаках, хоч в тоннах дизпалива їх вимірюй. Судячи з усього, запропонованої грузинами торби грошей виявилося настільки достатньо, що старпом Серьога так і не признався, що капітана в нас нема. Думав, головне вдарити по руках, а там якось устаканиться. Капітанів далекого плавання у цьому Херсоні мало, чи що? Місто двох мореходних училищ. Знайдемо варяга з потрібним дипломом. Коли там ще в той рейс? Грузини ж геть несподівано одразу заплатили завдаток на пальне і продукти, барсетка добряче схудла. І одразу проявили себе вкрай непосидючими фрахтувальниками. А чого кота за хвоста тягнути? Готуйтеся цукор вантажити, зараз камази підженемо. Ну, по руках. Митницю й прикордонників замовляють вони самі. На завтрашній ранок.
Отож мрійте обережно, пацани. Лише годину тому ми ще сиділи горобцям дулі тицяли, на життя скаржилися, а тут - раз, і всі мрії збуваються. І це виявляється, такий напряг, не знаєш куди спершу бігти і що наперед намилювати. Де цей боцман завіявся? Кого взяти в рейс кухарем, скільки харчів купувати? І головне, де, чорт забирай, ми до ранку знайдемо капітана?
***
Але це, виявляється, збулися ще не всі наші мрії, попри те, що були вони взаємовиключними. Все, або нічого, сказало Провидіння. І викручуйтесь, як знаєте. Бо десь через годину на борт повернувся-приперся боцман. І не один, а з двома групами студентів-медиків. Вірніше, суденток. Медсестра в медсестру, одна одної кровомолочніше, тільки облизуйся. Він їх перестрів просто під медучилищем, загітував на річкову прогулянку на супер-лайнері херсонськими плавнями їхню старосту. У вас же, мовляв, професійне свято, нехарашо без круїзу, і вже зібрав зі студенток та їхніх хахалів-медбратів дурні гроші.
- Ну чого ви, пацани? Ну самі ж замовляли. Цукор? Вантаж? Поті? Ну, так в нас же два пароплави! - в логіці нашому боцману було не відмовити.
Стармех Володька був страшенно бувалий моряк. Йому було 40 років, як Джеймсу Куку в Австралії. Людина, куди не кинь, досвідчена, з модним на флоті черевцем. Боцмана він, несподівано підтримав. Грошей взад, мовляв, у дракона все одно вже не віднімеш, я його знаю. А ми вдвох з ним запустимося і на "Деймосі" медсестер покатаємо. За одне й продуктами на обидва судна затаримося в магазині портовому. Нам шампані й ананасів, вам каші геркулес. Та потрібні дівкам ті плавні, вони ж не орнітологи. Через годину понапиваються, заспівають Альону Апіну про електричку і по каютах парочками розбредуться, поснуть. І ось тоді ми тихенько, на малих обертах, знімемося і повернемося до причалу. Я перескочу на "Фобос" і в рейс піду, а Олег нехай залишається сторожувати і вранці вже з ними якось розбирається. Як вам план? Як я вже зараз розумію, не останню роль в підступному плані Володьки грало те, що саме йому не треба було мішки з цукром по сходні у трюм на горбу таскати, самі впораємось. Нам - цукор. Йому ж - сестри Гіпократа й амарето. Хто на що вчився. До того ж він досвідченим оком одразу порахував, що медсестер більше, ніж медбратів. Може й ще якісь смаколики обломляться.
Аж тут і камази на прохідну приїхали, сигналять, не до галалсливих пасажирів уже. Старпом зіщулився, але підступний план стармеха Володьки схвалив. Куди діватися? Що характерно, в здатності пароплава маневрувати і знаходити фарватер поміж комишами без жодного штурмана, з самим боцманом на стерні, він ні на хвилину не засумнівався. Таки знав щось про штурманів і боцманів. У тому, що ми вчотирьох: радист, механік та два матроси (матрос Кирюха, щоки скоро ніс задавлять, саме з київського поїзда доїхав, з корабля на бал, тобто навпаки) - за здорово живеш перекидаємо 50 тонн цукру в трюмі він теж не засумнівався. 50 тонн - то тисяча мішків усього. По 250 на брата. А хлопці ж ми в нього які? Орли, випробувані Піреєм! Не, нудіть. Йому он ще в портовий нагляд відход брати а потім капітана та кухарчука на рейс шукати, а він не ниє. Може з кимось охочим помінятися, до речі. З нього вантаж, а з нас капітан. Ми перезирнулися і не пристали на цю благородну пропозицію. Ні вже, Серього. Хто на що вчився. Зустрінемо портовий нагляд, не чіпатимемо його, він твій. Хоча, вантажити 50-кілограмові лантухи на спинах, жодного з нас, якщо чесно, в училищі теж не вчили. Розповідали щось на парах наївні викладачі про автоматизацію, вантажні крани, палети, контейнери та боббі-кари. А на реальному виробництві он яка логістика, як в часи Магеллана й адмірала Чічагова - на горбу в трюм.
***
Я знаю одне. Коли був рибалкою, ножем нашкерив на траулері в Атлантиці риби ще й на своїх дітей. А потім, в казкові 90-ті, завантажив, перевіз та вивантажив на причали в Грузії стільки цукру, що його вистачило б ще моїм онукам, навіть якби вони вирішили відкрити невеличкий кондитерський цех. Ні, "Рошен", мабуть не потягну. Це ж ще Липецька фабрика.
Ніщо, скажу я вам, так не підвищує самооцінку мужчини, як здатність підперезатися широким, як у штангіста, шкіряним паском, крякнути, впертися, рвонути, підважити, за ніч перекидати з причалу на борт сотню тонн ХАРЧІВ. Забити ЇЖЕЮ трюм під жвак, під саму його кришку. Цупкими та липкими джутовими лантухами, від яких навіть піт вже солодкий. Видихнути, розпити пляшку горілки в кают-компанії, і вже розслаблено перерахувати отримані від стивідора хрусткі купюри і недбало запхати їх в нагрудну кишеню моряцької роби. Ці розцінки в чорноморських портах я пам'ятаю мускульною пам'яттю, а не цифрами на калькуляторі. 14 долларів за перевалку тонни з причалу на борт. Десь по сотні баксюків на ніс за ніч роботи. А чого ж, можна жити. Викладачі універу отримували тоді вп'ятеро менше. За місяць. Тож можна себе поважати, як людину, яка в цьому житті не погано влаштувалася і не пропаде. Особливо, якщо ти весь цей кач і бодібілдінг ще й сам замутив.
Все так, але існують ще в світі злі люди -докери, які теж хочуть їсти і збивають ціни. У цих грузинських рейсах важливо було виторгувати оту перевалку силами команди, два завантаження і два вивантаження на рейс, 400 баксів на ніс, і хоч трава не рости. Саме в грузинських рейсах. Бо у світовій торгівлі це моветон, і світова профспілка транспортних працівників починалася з того, що домовилася, що моряки не вантажать суден, а докери не ходять в море і підтримують страйки одне одного.
Але в Грузії було не так, ніяких профспілок, феодалізм надворі. Тож - крякнули, вперлися, отримали. І рахуйте потім свої ставки фрахту й тривалість рейсу хоч до діареї. То вже потім судновласник розрахується з командою, якщо не прогорить і не прокине. А за вантажні операції фрахтувальник платить на місці, на борту. І наперед. Головне сторгуватися з ним, щоб не наймав місцевих.
Я так розписався зараз, наче шкодую за тими часами, і весь із себе одеський бендюжник. Може потім я таким і став. Приїздив додому, казав дружині: "А пішли-но в філармонію", - а вона ображалася: "Чого матюкаєшся!". А вже, бляха, й не помічав за собою, бляха, що вже й говорю як бендюжник.
Але це був перший наш грузинський рейс, нічого такого ми ще не знали, не встановили навіть дослідним шляхом, скільки діб той цукор виходить боком після такої романтики. І скільки грошей за цю некваліфіковану працю можуть втішити дипломованого радиста, якому Статут забороняє брати до рук щось важче семи кілограм. Але молоді-зелені, а торгувалися з грузинами до останнього, найбільше наполягав худий, як бусол, і такий же довгоносий механік Ігор, ніс в тавоті, і виторгував-таки в полковника непогані гроші й що вивантаження в Грузії - теж наше. Ось звідки в нього ця хватка взялася, перший же рейс механіком-вантажником? Навіть отих грубих шкіряних пасків у нас ще не було.
Але ми крякнули, вперлися, підперезалися чим було і потихеньку-помаленьку до вечора перекидали-таки до трюму оті два камази цукру. І отримали розрахунок, і розпили переможну пляшку казенки з козирком (теж пояснюй тепер молоді, навіщо горілці був потрібен козирьок), і побачили, що це добре. Аж тут і старпом повернувся. На бровах. Але зі щитом. Тобто - з капітаном.
***
Уся світова пригодницька література повна страшних історій про молодих хлопців щойно з села, ласих до дармового шнапсу, яких в портовому шинку підступно підпоїли злі моряки, й прокинулися ті селюки вже в морі матросами. І з підписаним контрактом на 25 років хлотської служби. Але не пригадую, щоб хоч в одній книжці, хоч Жуль Верна, хоч Джека Лондона, хоч Миколи Трублаїні таким чином на судно завербували цілого капітана. Наш Серьога був першим. Капітана Ковтуна він знайшов у пивбарі "Анна Кареніна" на Одеській площі. Той саме ковтав восьмий бокал пива і ні в який рейс зовсім не збирався, навпаки - обмивав щасливо відновлений капітанський диплом, який за якусь провину в нього на півроку були забирали. Портнагляд забрав, портнагляд і віддав. І він же порадив Серьозі Ковтуна наздогнати, або шукати вже в "Анні Кареніній", не промажеш. Та побачиш. Кучерявий такий, рудий, конопатий. В форменному кітелі і з портфелем. Якщо вже нам справді так потрібен капітан на підміну на один рейс, зійде й рудий. Так, він правильно розуміє, це той пивбар впритул до портової залізниці. Вийшов з бару - і одразу хоч під вантажний потяг з морського порту. Зручно.
Уся світова пригодницька література повна страшних історій про гаванський чи пуерториканський ром, який моряки дудлять у таких випадках в портових тавернах з глиняних келихів. Але ми були не в Пуерто Ріко, а щойно з совку. Капітан Ковтун саме замовляв на радощах 8 (восьму) півлітрову баночку для консервацій із зіпсованим фарбою дінцем, щоб не крали і не здавали на склотару, як вже покрали й побили всі пивні бокали з "Кареніної". Така начебто велика кількість видудлених капітаном "бокалів" пінного напою пояснювалася тим, що в усіх пивбарах автентичного Херсона пиво нещадно розбавляли водою, а для збереження пінності додавали прального порошку. Не намагайтеся відтворити цього на сучасному пивному обладнанні, вийде з ладу. Серьога скривився, але взяв і собі баночку того пива. А потім ще три, а потім ще дві. Все вагався, як до того Ковтуна під'їхати, щоб вийшло оте незабутнє довгоносикове:
- Шерлок Хомс!
- Доктор Ватсон!
- Давайтє жить вмєстє у місіз Хадсон!
На щастя, портовий туалет системи сортир знаходився по інший бік залізничної колії, а за такої половинної кріпості і подвійної пінності пива скакати в нього по шпалах доводилось вдвічі частіше, ніж за нормального споживання сучасного пива відомих українцям сортів. В один з таких забігів через рейки Серьога дуже вдало висмикнув замріяного капітана Ковтуна просто з-під маневрового тепловоза, і це було достатнім приводом для знайомства:
- От жеж бля! Ну його на! Гена.
- Так отож. Серьога. Йди до нас капітаном на підміну на один рейс.
- А що за рейс?
- Та на Поті й одразу назад. Цукор.
- А що за пароплав?
- Та "Фобос". Колишнє госпітальне судно.
- А, отой біленький під горбатим мостом?
- Він. Класний пароплав, поляк. Корпус - оцинкований.
- Бреши більше.
- Гадом буду, цинк.
- По руках. Але стій, а грошей скіко?
- Там розберемося. Не образимо. Але в рейс - вже сьогодні.
- Я, в принципі, додому не дуже й збирався. Тещу з Донецька чорти принесли. Ну, ще по бокальчику пропустити встигнемо?
І вони пропустили ще. Капітан Ковтун ледь дотягнув старпома Петренка просто на борт на плечах і по-батьківськи вклав відпочивати в каюті. Так що хто кого на 25 років завербував, бабця надвоє сказала. Але - канонічно. Ісконно. Ісполать. Будь-який сценарист дурнуватих серіалів про моряків був би задоволений. Аж тут і боцман на "Деймосі" повернувся. Як і планувалося, на малих обертах, щоб медсестер не побудити. Але чомусь заднім ходом. Як виявилося, він так і не розібрався, де вмикається гідравлічна стернова машина, коли її вибило на самому вході в Кошову, тож вцілити у вузьку річечку зміг тільки задом наперед, маневруючи двома машинами. Все ж таки, ходити в рейс без штурманів навіть за сучасного рівня автоматизації було ще рано. Вони останні, хто ще розбирається, де знаходиться потрібний вимикач, і стримують повстання машин.
***
В заснуванні Херсона звинувачують зазвичай Грицька Нечесу, відомого також як світлійший князь Потьомкін Таврійський, фаворит однієї німкені з Петербурга. Все, що не вкладається в цю краєзнавчу картину світу, намагаються не афішувати в місцевій пресі. Наприклад, що то за шанці й редути, яким на морське опукле око років на сто більше збудованої світлійшим фортеці, що їх третього року пацани на мікрорайоні Острів знайшли. І чому оця річечка, рукав Дніпра, називається Кошова, а не Гренадерська чи там Гусарська. Що то за Кіш такий тут стояв? Мовчать краєзнавці. А гідроніми не брешуть. Про те, звідки на поближній бандитській Забалці взялися катакомби, в які іноді після дощу по дах провалюються міські автобуси, і які ще давніші за ті запорожські шанці, в краєзнавців уже точно краще не питати, щоб не порвались їхні ватяні пукани. Ну а морякам те без різниці. Потьомкін так Потьомкін. Гарний був броненосець. Хоча, оце виводиш, бувало, фарбою на кормі порт приписки, домалюєш літери до половини, і думаєш:
- Княже Григорію, хер ти був правий. Міг би і попростіше якось, без підвивертів, місто назвати. Пояснюй тепер усім, що це з грецької. Півострів по-нашому, а не фалічний символ України.
А Кошова річка знатна, що тут говорити. Вона відгалуджується від Дніпра одразу за Морвокзалом, від Нижнього рейду. На вході в неї швартуються да причалів річкові трамвайчики, що везуть дачників на острови посеред Дніпрових плавнів та на Голу Пристань або Цюрупинськ. Тут же біля дебаркадерів портового нагляду рейдові катери висаджують на берег ще тверезих моряків з океанських пароплавів, що кинули якорі на плесі Дніпра. А на іншому березі височіє готична будівля яхтклубу. Далі річка омиває отой Острів, на який ведуть Горбатий та Залізничний мости, біжить до самої Білозерки, де народився кінорежисер Бондарчук. Не той, що лисий мажор, а той що П'єр Безухов у пенсне. І саме на ній, в два-три борти, пришвартовані до свай, відстоюються усі іржаві ремонтні пароплави, байдуже сухогрузи ріка-море чи рибальські, бо судноремонтиних заводів два. Також тут облаштувався річковий порт з портальними кранами, числені пакгаузи та склади, залізничні колії, міліцейський причал, з якого зеків возили колись косити комиш у плавнях, і причали рибокомбінату, на яких і присусідились були "Фобос" з "Деймосом", просякаючи запахом копченої риби. Жвава така, робоча річечка, по якій весь час хтось шастає, не буксир так водолазний бот чи моторні човни з Кузнів (район такий - Кузні, з наголосом на І чомусь). Навіть вночі виблискують на її темних хвилях відблиски прожекторів портальних кранів річкового порту й блимають червоні та зелені ходові вогні якогось опівночного приблуди. "Деймос" - написано на білому борту. Це якраз наші з гульок повертаються.
***
О четвертій ранку на Кузнях в приватному секторі зрадницьки співають півні. "Деймос" вже кілька годин стояв під причалом і нікого це не курвило, аж тут якийсь опритомнілий від наркозу медбрат продер очі, вибрався з каюти на верхню палубу посцяти за борт, а "з платформи говорят ето город Ленінград". Або як в перекладі Малковича, "то є славне місто Львів". І почався цирк на дроті. Чи й навіть корида на трапі. Ми й не задумувалися ніколи, що в наших медсестер стільки братів.
- Зрада! Повертай гроші! Зліва обходь! - волали якось миттєво пробуджені студенти й гасали по всіх палубах, коридорах, трапах, каютах і кубриках "Деймоса" в пошуках боцмана Олега. При цьому вони лязгали броньованими дверима, матюкалися, перечіпаючись через високі комінгси й набиваючи гулі об переборки, гуркотіли металевими сходами трапів, і побудили всіх нас, попри те, що ми спали на "Фобосі". На боці боцмана були краще знання місцевості і тренована роками флотська спритність у з'їжджанні по поручнях трапів на руках. Не намагайтесь повторити цього без підготовки, студенти, кобчики ціліші будуть. Але коли до ловів підключилися медсестри, яких джентльмен боцман цурався бити по лобі, щоб прорвати оточення, об'єднаним силам пікадорів вдалося загнати нашого бичка на ніс судна, на бак. Нещасні, вони не знали, що бак - то споконвічні боцманські землі, на яких знаходиться форпік з боцманською кладовкою в ньому. Щоб перетворити форпік на форпост, потрібно змінити всьго декілька літер.
Оточений боцман Олег схопив з тієї кладовки перший ліпший лінемет і навів на ворогів. Лінемет, то такий ручний варіант гарпунної гармати, який стріляє помаранчевим ракетним снарядом, до якого приторочено чи не сто метрів міцного капронового линя. Його використовують, коли судно не може підійти близько до причалу чи іншого судна в шторм, а швартов чи буксир все ж треба завести. Та на інший берег Кошевої той капроновий линь подати було дитячою справою. Отримати тою помаранчевою довбнею в лоба жодному студенту не хотілося, солідно вона виглядала, як якийсь секретний боцманський фаус-патрон. Особливо, коли не знаєш, що то пенопласт. Почався новий тур Мінських переговорів.
- Відйшли всі від форпіка на десять кроків, бо я за себе не відповідаю!
- А гроші в тебе?
- В мене, в кого ж їм бути!
- Поверни, і розійдемося миром! Це намахалово! Ми сьогодні ще збиралися шашлики смажити на острові.
- Так смажте тут, під причалом. Хто вам не дає?
- Кароче. Або ми знову йдемо на прогулянку в Дніпро, або через півгодини тут буде півобщаги кулінароного технікуму. І тоді буде мало місця всім.
- Якого технікуму? - з недовірою перепитав боцман. - Дівки, ну ви що, не могли якийсь пристойніший контингент вибрати? Ви ж майбутні медики! Та я...
- А! Йклмн!
- Бабах! - боцманові довелося застосувати свою зброю, бо підступні кулінаристи намагались обійти його з флангу, поки тривали переговори.
Він гуманно вистрілив не в нападників, а під ноги, в палубу, але цього виявилося достатнім, щоб прорвати облогу й чкурнути на берег за пакгаузи, а там і слід простиг в Кузнях, так та помаранчева ракета заходилася рикошетити від бортів, кнехтів і переборок, обплутуючи переслідувачів міцним капроновим линем. Баби-медички верещали так, що розбудили не тільки нас, але й нашого фрахтувальника Реваза, того що полковник. Варто йому було невдоволено визирнути на крило містка у своєму білому кашкеті і формі, як з криками "атас, менти!" чоловіча половина круїзу пронеслася на берег услід за боцманом, зминаючи сонних матросів "Фобоса". Кирюха наш нізащо отримав ляпаса, ледь висунувся на палубу з надбудови.
- Дівчата! Відставити! - припиняв тривалий вереск стармех Володька. - Це правильні менти. Йдіть собі по каютах, досинайте. Ми м'ясо на шашлики у вас викупимо, щоб не пропадало, якщо хочете.
Ця розсудлива пропозиція не порятувала його від того, щоб узнати усі подробиці свого сексуального життя з дизелями і куди він має засунути собі шашлики, бо херсонським дівкам пальця в рота теж не клади, але таки сприяла знаходженню компромісу в цих складних умовах. Круїз триває під причалом до одинадцятої години, а далі дзуськи, бо на дванадцяту грузини замовили митницю та прикордонників. А з прикордонниками жарти кепські. В них великі чорні автомати й треновані на Альону Апіну собаки. Не забалуєш.
- Студенти вже пішли? - обережно спитав з поза пакгаузу боцман Олег рівно об одинадцятій тридцять. Начебто підслуховував потробиці перемовин. А потім одразу почав ділитися якимись своїми черговими напрацюваннями. Хотів, щоб його взяли у рейс, а сторожувати "Деймос" залишили матроса Кирюху, раз вже той так вчасно приїхав. Старпом Серьога аж крякнув, але стримався і завів щось про те, що на рядового моряка судно полишити не зможе. Тільки на боцмана. Нехай вже всі зароблені круїзні гроші, так і бути, йому залишаються. Боцман одразу пожвавішав. Ось воно як і буває. Класний ти пацан, Олегу. Не заскучаєш з тобою, весь час якісь приколи і халепи, тільки встигай відмазувати від ментів, завжди є що згадати. Але в рейс ми краще візьмемо когось нудного, без несподіванок. Лише щоб на стерні вахту стояв і не відсвічував. Отакі вони, моряки, нудні люди без фантазії. А тоді ще скаржаться, що нема в нас пригодницької літератури. А звідкіля ж вона візьметься? Ось звідкіля?
Але останній сюприз цього ранку чекав на нас вже після того, як треновані на нелегалів собаки оглянули пароплав і прапорщик-прикордонник вже сидів у кают-компанії і звіряв неголені мармизи екіпажу з нашими фото у паспорті. На Грузію тоді досить було радянського-молоткастого паспорта, тож прапорщик не дуже переймався і вже готувався штампувати суднові ролі, коли до кают-компанії зазирнув якийсь незнайомий нам цибатий стрижений коротко парубок і здивовано запитав:
- А де всі?
Добре, що капітан Ковтун ще так і не встиг вивчити весь екіпаж в лице і строго скомандував:
- Паспорт!
Парубок збентежено поліз у кишеню джинсів і виклав паспорт, прапорщик звірив його з фото, відпустив.
- В каюту і по судну до кінця огляду не вештатись! - строго скомандував капітан Ковтун. - Розпустив вас старпом!
- Ще пасажир? - спитав прикордонний прапорщик.
- Та ні, повар, - впевнено відповів капітан.
І як у воду дивився. Бо це був останній заблукалий звідучора студент. Але ж - кулінарного технікуму. І жодних інших варіантів, крім як враз згадати усі свої конспекти за три курси, у хлопця просто не залишалося. Бо голодні моряки - злі і небезпечні люди. Краще їх до гріха не доводити.
Заблукалого кулінара звали Лесик. А про голодних моряків йому все популярно пояснив старпом Серьога, вже коли "Фобос" віддав швартови і взяв курс на Грузію. І ви знаєте, непоганий кухарчук виявився, цілком пристойний. Бо коли вже Провидіння взялося повністю укомплектувати екіпаж для вікопомного рейсу, воно вже не підсуне абикого.
***
- Не вірю, - резонно скаже в цьому місці якийсь совковий начальник відділу кадрів, який роками маринував моряків "на бичі", в так званому "резерві", вимагаючи хабарів тільки за те, що посадить їх на судно і відправить в рейс не в якусь бананову Мапутівку, а у вільний порт Лас-Пальмас, на Канари, за дублянками, коврами й двокасетними магнітофонами. Хочеш магнітофон Панасонік - готуй хрусткий конверт. Не маєш хрустиків - суши сухарі на пляжі в Аршинцево.
- Не вірю, - скаже якийсь сучасний підфлажний моряк, який вже заманався отримувати черговий конче необхідний грецькому судновласникові сертифікат для роботи на цементовозах, вже кожному матросу персональна канцелярія потрібна, стільки паперів на нього заведено. А в капітана необхідні документи в портфель вже не влазять.
А вони тут нахапали перших ліпших бичів з херсонських вулиць, навіть до Суворівської не піднялися від порту, і в рейс ідуть. Коли таке було? А було. Спитайте в Колумба. Буває таке час від часу навіть в геть тоталітарних, заформалінених країнах. У часи змін, якими лякають одне одного китайці. Коли руйнуються устої й розсипаються карткові будиночки. А в рейси все одно треба ходити.
- Кадри ловили мене, та не спіймали, - підтвердить вам мандрівний філософ Григорій Савич Сковорода. Це радянський моряк був кріпаком, прикріпленим до своєї "управи" намертво. Навіть паспорт громадянина у нього відбирали, даючи натомість "паспорт моряка", по якому навіть розписатися з якоюсь принагідною медсестрою не вийде, тільки проголосувати за єдиного кандидата від блоку комуністів і безпартійних. Але закічився ваш радянський час, совки, злазьте. Кадровики йдуть лісом бо виявилося несподівано, що нікому вони не потрібні, пароплави і без них чудово морями ходять. Портові шинки, наш споконвічний коворкінг, як і колись, чудово заміняють відділи кадрів. Та в усіх людей, які не комуняки, так колись і було. Чи знаєте ви, що Регістр Ллойда названо за лондонською кав'ярнею "У Ллойда", в якій кілька років збиралися капітани, судновласники і відправники вантажів, щоб обговорити неформально і вирішити свої нагальні судноплавні проблеми? І лише через дестиліття це товариство вирішило зареєструватися офіційно? Ну не пивбар, кав'ярня, так. Але ж принцип!
Податківців та інших фіскалів молода Українська держава теж ще собі не придумала. Навіть митники клонуються якось кволо, ще їх в кожних п'ятихатках не посадили пильнувати, за державу обижатися, сидять лише в портах та на кордонах, діло для моряків звичне. Вдумайтесь - ще жоден Микола Янович не компостував нікому мізки зі своїми "кровосисями" й не ліз у кишеню з касовим апаратом. Комуністи вже пішли, олігархи ще не прийшли. Гроші вже надрукували. Чого ж вам ще треба? Крутіться! Роби, що хочеш, довідок брати ще ні в кого. Можна все. Ну, майже все. Придумав - зробив. Ми ось придумали переобладанати два госпітальних судна на пасажирів, рік життя в судноремонтному заводі вбили, але вже пожинаємо перші плоди - йдемо на Грузію Херсонським лиманським каналом. Вже пройшли Рвач, і лиман розкинувся перед нами широко, розвівши ледь помітні береги, як рибалка, що показує розмір вловленої позаторік щуки-чемпіонки - ось така! ні, ось такенна! рук не вистачає! Цар-щука! Від Прогноїв до Станіслава! Але це ще оманлива шир. Мілко тут. Судна мають рухатися вузьким прокопаним каналом, позначеним буями.
- Ближче до буя! Ближче! - командує капітан Ковтун стерновому, споглядаючи в бінокля. - За бровку не виходь! Маяк бачиш? Ось на нього стернуй!
І неввічливо відповісти йому, що дав би він і мені бінокля, може б і я того маяка посеред лиману побачив. А так - вибачайте, йдемо по приборах. Але грузини обидва якраз на містку, роздивляються навколо, тому кажу дисципліновано:
- Єсть, на маяк! - і стерную, куди бачу неозброєним оком. Радист на "Фобосі" відтепер теж стернує. Оптимізували одного матроса. Таке ось хто на що не учився. Але де й тренуватися, як не в лимані? На маяк, так на маяк! Буде вам Вірджинія Вулф і окрема маленька каюта для кожної леді.
Мене завжди найбільше бентежили оці перші години рейсу. Зібрали братію на борту з усіх усюд, хто в ліс, хто по дрова. А усі моряки, як старі коні, що навчені везти від шинка до шинка й біля кожного зупинятися, - свою справу знають, погоничів їм не треба. Стерновий - стернуй собі. Механік - дизелі пильнуй. Радист - приймай прогноз погоди трьохдобовий з Одеси. Старпом - пояснюй кухарю Лесику, куди він потрапив і де його речі, але щоб суп з галушками на обід був, насиділись на дієті вже під причалом, хвате. Он матроси Юрчик та Кирюха, поки я на стерні стою, озброїлися лійкою з камбузу і полізли в трюм потрохи цукру з кожного мішка між швами зцідити в бутильок. І не вчив їх ніхто, наче все життя тільки цим і займалися.
І всі при ділі, і всі по вахтах розібралися, а корабель - пливе. Тобто, судно - йде, дотримуймось моряцької термінології. Перші милі на гребний вал намотує. І наче теж дорогу вже знає, як той кінь. Праворуч не треба - там Миколаїв. Пропусти зустрічного балкера з Гвінеї. Та звідки я знаю, з якої? Гвіней тих в Африці розвелось! Бачиш - боксити везе. Червоні, гвінейські. Це все, що моряк має знати. А яка така конкретно Гвінея, то до дипломатів.
Балкер здоровенний, чорний борт нависа над верхівками наших щогл, біла в червоному бокситному пороху надбудова. Розходимось лівими бортами.
- Ось такий би вам цукром навантажити! - підколює батоно Реваза капітан Ковтун. - Гарний балкерочок, 50 тисяч тонн! Та ще й порт приписки - Батумі. Ваш, грузинський.
- Нєт. В Батумі нє вийдєт. Там другой полковнік. Поґудєть єму можєшь, да? Я виходіл помахаю.
І вже коли за кормою залишиться острів Первомайський, який запирає вхід в лиман, пірнуть у зелену воду останні метри піщаної Кінбурнської коси, що відділяє спокійні лиманські води від бурхливого моря, судно захитається на першій хвилі, відіграє, задзвенить на камбузі якась проґавлена поваром тарілка, а море, як синій спалах, вибухне ультрамарином в усіх суднових ілюмінаторах - хвилі, самі тільки хвилі й нічого, крім хвиль до самого виднокола, теж синього, куди не глянь - ось тут і розумієш, за що люди, особливо, моряки, люблять волю, а не тісні фарватери, буї, приписи, інструкції, довідки й щоквартальні звіти. В морі не все це насрати.
- Воля! - зашипить хвиля під бортом і старатиметься забризнути аж на крила містка.
- Воля! - видихне вітер у відкриті двері стернової рубки і здмухне якісь нікчемні папірці зі штурманського стола й понесе їх по палубі поперед старпома Серьоги.
Роздолля! Сам обирай собі долю. Стернуй, куди очі глядять. Роби, чого серце просить.
- Ай Чорнеє море, хорошеє море! Ай добреє діло, хорошеє діло! - як сказав поет. І зримував те з купою наживи - коньяка, панчох і презервативів.
- Горизонт, виднокіл, виднокрай, обрій! - як сказав словник.
- Капітан, ну ти дароґу на Поті знаєшь, да? Нє заблудімся, да?
- Та не переживай, шановний. В Стамбулі, в разі чого, теж цукор потрібен.
І стерновому:
- Лягай на 165 градусів. На Тарханкут. Поки так підемо.
***
Крим-Карим-караїм. Країна зайд. Втілення мрій персональних пенсіонерів про гори і море "без мєстних". Скрізь деінде, в Карпатах, у Сочі мєстні все їм псували. Від них тільки галас. А тут таке щастя - залишились тільки руїни. Крим-крам-храм. Що залишилось в тобі від аборигенів, крім грецьких і татарських назв мисів? Тарханкут, Херсонес, Фіолент, Сарич. Крим-керим-калим. Ти вже тоді хотів стати островом, начитавшись фантазій Аксьонова. І ніхто не сказав тобі що всякий Аксьонов - то Гоблін. Поплутали береги та географію з белетристкою. І хто тобі дохтур? Вже й тоді у Криму бузили. Малювали собі аквафрешевий прапор в пику Києву, переводили час на московський, лякали дітей страшними бандерами і обирали президента Мєшкова. Мєшков ховався від страшних бандер на Кіпрі чи у Верховній раді АРК і хворів на дитячу вітрянку. Чи кір? Подумати, саме дитяча хвороба самозванця штовхнула тоді шальку терез на бік України. Але саме поверталися із азійського заслання справжні господарі, старі люди сказали - треба їхати, бо батьківщина, тож киримли поверталися й персональні пенсіонери неспокійно йорзали у віджатих татарських і грецьких хатах. Бо миси не брешуть: Тарханкут, Херсонес, Фіолент. І Форос до купи.
Тарханкут відкривався вночі проблисками двох своїх маяків. Херсонес бовванів в легкій імлі своїми величними руїнами опівдні. А до вечора ми вже споглядали Форос і говорили з грузинами про Горбачова.
Історія була ще свіжісенька. Ще не з підручника. Лише рік тому останній генсек радянців сидів заблокований заколотниками у своєму білому палаці над Чорним морем. Капітан Ковтун саме був у рейсі, гнав судно з Керчі на Одесу. І погранці й сторожові кораблі ЧФ старанно відганяли усі судна подалі в море. Миль на десять від берега. Щоб не втік.
І не в радість йому був білий палац і Чорне море, і те, що Раїса-ханум пробила у скелі ліфт прямо на пляж і завезла на той пляж пісок аж із Болгарії, зі Златих Пясців, наш пісок їй не годився. На тому пляжі й знімав своє відеозвернення до нащадків останній радянець. Бо хтозна, як все повернеться. Всього рік, а вже ніхто не згадає ні слова з того звернення. Чи нащадки слабували на пам'ять, чи слова виявились черговим бла-бла-бла навіть у цей історичний момент. Пам'ятали лише червоне призахідне сонце, скелі в морі і сині хвилі у кадрі. Красота. І приреченість всіх персональних пенсіонерів.
- Слухай, а міг би втекти? В нього ж була величезна урядова яхта "Крим"? Он же вона, білесенька, стоїть зараз ка якорі в бухті, - не вгавав наш Серьога.
- Хто ж там тепер замість нього? Як вашого звати? Кравчук? - хвилювались цікаві грузини й цокали язиками. І роздивлялись в біноклі білу двопалубну яхту з супутниковою антеною.
- У мєня тожє будєт такой! - вирішував мовчазний бічо-барсетконосець і це були чи не єдині його слова за весь рейс.
Ось так складалися віш-лісти наших гобсеків - мавпували генсеків. Нїхто з наших майбутніх мільйонщиків ще не був у порту Монте-Карло. Чорний волга, бєлий яхта, красний ікра, вертольот, як у Міміно. Жити красиво. Цікаво, чи досі в нього є вже та яхта?
- Серього, дарую ідею, - казав капітан Ковтун. - Не треба ніяких рейсів із цукром. Набираємо у Поті і охочих генацвале і робимо їм морські екскурсії на Форос. Попит, я бачу, буде.
Погода нас балувала. Штиль, лише де не де хитне судно перелякана хвилька. Одеський прогноз був сприятливий. Капітан Ковтун вирішив від Айтодора йти напрямки на Грузію, а не плестись по-під берегом, Керч-Новоросійськ-Туапсе, втрачаючи зайвий ходовий день.
- Капітан, ну ти дарогу знаєшь, я віжу, да. Только прошу тєбя - прівєзі в Поті, а нє в Сухумі. Там друґой полковнік, понімаєшь, да?
Сухумі був ще, до речі, грузинський. Війни начебто ще й не було, так, заворушення - скидали й повертали кількох своїх президентів і збройно гасали по горах, билися поки що навкулачки у парламентах. Парламентів було забагато, як на таку невеличку країну. Абхазія, Аджарія, Осетія. Повний федералізм. Буза та анархія. Господи, вбережи Україну. Що цікаво, таки вберіг. Ми прогуляли свою війну в 90-х. Залишили її своїм дітям з онуками. Вберіг, але так і не дочекався жодних подяк. Усі думали, так і треба. І хто розбере цих невдячних хохлів?
Капітану Ковтуну, який вчасно згадав про шашлики, ми завдячуємо ще одною традицією цих мандаринових рейсів. Звісно, якщо дозволяла погода, але ми потім завжди стопували судно прямо посеред Чорного моря, найближча земля - два кілометри під кілем. Вивалювали забортний трап, скакали за борт у хвилі, греблися щосили лише щоби залишатись на місці, щоб течією не віднесло від судна, бо хана, замахаєшся тонути два кілометри. Але у ці хвилі гарантовано не сцяв жоден відпочивальник з Гуся Хрустального чи з Тагілу і не мив у них чоботи жоден Жиріновський. І це було того варте. У полковника в пляжній формі, в самих труселях, віднайшовся профіль Сталіна на волохатих грудях. Ось тобі й мент. А на десерт - шашлики та вино. Грузини гарно співали навіть удвох, хоча мав би хтось підтягувать третім голосом, як вони вміють. Хоч якийсь українець Валерій Меладзе. Казали тости, які годі записати на одному аркуші, цитували Шота Руставелі, жертвували останній ковток вина морським богам, а наступного ранку ми вже підходили до країни співочих полковників. Кавказькі засніжені гори витикалися в імлі над горизонтом ще за десятки миль в морі, за кілька годин ходу до берега. З-поза них сходило сонце.
- Ну ось тобі й Поті, батоно.
Вже знову показував телевізор. І полковник піймав місцеві канали і прожогом летів на місток.
- Ти слишал что Звіад сдєлал? Он опять захватіл телевидєніє! Маладєц! Бистро в порт!
***
І ось тільки вже під причалом, в знайомій рибній гавані, ми, простаки, визначили хто є хто. Полковник-сталініст швиденько попрощався з рудим капітаном Ковтуном, сказав:
- Грали б в нарди на гроші, ти б уже програв мені пароплав, - і швидко втік у своїх міліційних справах.
Десь у місті, на підходах до порту, стріляли. Поті щораз підтримував спроби земляка із Зугдіді повернути собі грузинську булаву військовим переворотом. А ось той, якого всі ми вважали джурою-барсетконосцем, й навіть не дуже знали, як його звати, виявився справжнім фрахтувальником і власником вантажу. Автанділ. А ми йому бічо-бічо.
- А полковник?
- Та так. Просто їхали разом, щоб не нудьгувати, - сміявся Автанділ. І вже домовлявся про вантажівки. Йому треба було везти цукор ще далі. Його село було десь у горах. І гроші на цукор збирали і виряджали його в Україну всім селом. Коли сторони навзаєм виконали свої зобов'язання по контракту, всі задоволені і сміються, можна й погомоніти за життя. Нікому до тих горян нема справи. Жодній владі. Завжди все самі. Звикли. Живуть у хмарах. Скоро сливи підуть. Він нам подзвонить.
Що справи в грузиніві не дуже, ми зрозуміли по тому, скільки охочих неголених чоловіків набігло вантажити ті камази. Автанділ розраховувався з ними натурою, цукром. З нами - грошима, як домовились ще в Херсоні, рублями російськими. Скривився, правда, наші херсонські розцінки у Грузії були ще ті. Але договір є договір. Кривися, але переплачуй. Це бізнес. Судноплавство - то брудна справа, як казав один грек.
Ну, здрастуй, Поті. Знову я тут в оксамитових кльошах, вітання. Скільки ж це років пройшло? Вже шість? Ось і зарікайся. Шість років тому до нас на судно приходили зблатувати нас вантажниками на рибкомбінат всього на ніч за хороші як на ті часи гроші. Рази в три більші, ніж в Херсоні. Місцеві такою роботою гемблювали. А зараз - черга охочих вже під нашим бортом. От і скажи. Автанділ відібрав десятьох щасливчиків в поміч нам. Крани безнадійно не працювали, ми знову бігали на берег довгою сходнею, зігнувшись під вагою мішків, як нещасні кулі на колоніальному пам'ятнику на виїзді з порту. А грузини гордо носили лантухи на плечі, вперши для противаги в бік вільну руку, як якісь тифліські водоноси з витсави про сваху Хануму. Ще трохи і заходяться танцювати. Інша школа бендюжників, не одеська. Виросли на Борджомі.
В місті, між тим, таки стріляли. І вибухнуло раз потужно десь біля порту. Втім, грузинські вантажники не зважали, наче це була новорічна петарда, все так же бігли на берег вервечкою і звалювали мішки з цукром у фури. Нормальні, робочі постріли, таке тут щодня - розуміли ми й не переймалися і собі. Капітан Ковтун відпустив на берег тільки старпома Серьогу, щоб оформив прихід в портовому нагляді і зразу й відхід. Не до гульок. Серьога повернувся десь за годину, незворушний. В місті по вулицях дирчали нормальні робочі БТРи, а далі, біля моста через Ріоні, чулися розкати нормального робочого бою. Вразили старпома тількі труби буржуйок у вікнах нормальних панельних будинків. Взимку, мабуть, зовсім невесело, хоч і субтропіки. Топлять нормальними реліктовими евкаліптами. Скільки ж це вони вже воюють? Рік? Нам теж готуватися? Україно, з речами на вихід? Світла в портовому нагляді, до речі, теж не було. Штампували папери навпомацки, з ліхтарем.
Ще десь за годину жвавої біганини ми докінчили трюм й прощалися з нашим "бічо". Автанділ наостанок удружив нам ще й зворотній вантаж. Ну, не зовсім звортній - на Сочі. Купи наживи на цей раз складали тюки з чоловічими бавовняними чорними штанями, шитими в якомусь грузинському швачному цеху, і чорні трикотажні жіночі спідниці з якимись блискучими ланцюжками. Ну, звісно не коньяк, панчохи і презервативи, але все ж делікатний товар.
- За жінок і шотландців не скажу, а штані такі я б носив, - оцінив мануфактуру другий механік Ігор, той що з носом в тавоті. - Скільки коштує, генацвале?
- У тєбя дєнєг нє хватіт на мой штани!
Сердитий відправник вантажу навіть не став розмовляти. Мало я вам грошей плачу?При чому грошей платив справді мало. Якби не бажання вшитися з цього нормального воєнного порту в цей же день, ми б його просто не взяли. План сердитого хитруна був такий: в країні війна, блок-пости на дорогах й грабують товар на кордоні з Росією. Тож його ПОРОЖНІЙ камаз із двома дальнобоями, один з яких світлорусий, бо мама хохлушка, значить руський, тож до нього менше чіплятимуться російські погранці, поїде на Сочі по суходолу. А ми з крамом - по морю. Там знову вантажимо фуру тюками, і шлях на Тагіл та Гусь Хрустальний відкрито. В жопу війну, коли в людей бізнес. Щось придумають хитрі торгові люди. Каравани верблюдів йшли Великим Шовковим шляхом навіть в розпалі воєн Чингізхана. Такий історичний факт. Чим ми гірші верблюдів?
Гарний план. Тільки ось ображати механіків було зайвим. Механіки - люди може й не показні й непомітні, сидять у машині й нікого зайвий раз не чіпають, вислуховують лише про себе всяке на швартовках по трансляції, коли капітан нервує, і мовчки дублюють команди машинного телеграфу, дзинь-дзелень, дзелень-дзинь. Але злопам'ятні. При чому, пам'ять дуже гарна. Сердитий штанько навіть це підозрював, правильно здогадався. І товару того було начебто тільки 7 тонн штанів та спідниць, але тюки займали весь трюм і навіть дві пасажирські каюти. Герр Штанько вирішив пильнувати.
Ми знялися ввечері, ледь завантажилися. І лише зараз помітили, який мертвий Потійський порт. Ні ходового вогню приблудного судна, ні гудка маневрового тепловоза, ні прожекторів на причалах, ні жвавої суєти морячків, ні сяяння морвокзалу. Наче вимерло все. Навіть медвитверезник - порожній. Витверезник - порожній, боцмане! Брр, зомбі-апокаліпсис. В море! Там місяць на хвилях блищить. І лежить дорога на Сочі. Дорога на Сочі, де темнії ночі. Ай Чорнеє море, хорошеє море!
***
Йти до Сочі було ніч і день. Генацвале Штанько так трусився за свої штані та спідниці, що якби міг, одяг би на себе всі 7 тонн і так пішов спати. Особливо - за ті, що не в трюмі, а в каютах. Спати таки пішов не на койці, а на тюках. І коли механік з машини не визирне подихати свіжим повітрям - суворо поглядом його проводжає. Знаємо, мовляв, дихають киснем, О-два, тут усілякі, а потім тюк спідниць надірваний і недостача. Механік вже і так вийде подихати, і через носові двері, і через аварійний люк - а Штанько все пильнує.
Дарма матрос Кирюха гукав з палуби:
- Дельфіни! Дельфіни!
Збіглися всі, крім грузина.
Дарма поварчук Лесик (чи вже справжній кок, ображаєш), запрошував його до каюткомпанії на вечерю й сніданок.
- Прінєсі мнє в каюта, бічо!
І смакував на своїх тюках Лесикові смаколики, і обтирав масні пальці об наші фіранки, кепський пасажир.
Навіть коли на траверзі Піцунди погнався за нами росіянський сторожовик, містер Штанько не вискочив спереляку нагору. А мав би. Штані були контрабандні.
Погранець гнався знатно, як в кіно про пильних погранців. Яке ж кіно про погранців без погоні? Йшов напереріз, але не міг чомусь наздогнати, ми ж - поляк, теж військовий, теж катер. Два дизелі Зульцер-Манн. Моща огого. Нас проектували на одну з ним ескадренну швидкість. Приладнуйся у кільватер, колего! Тільки так поки що.
- Серього, глянь, шо воно хоче? - чухав потилицю капітан Ковтун, коли сторожі кордону почали пускати сигнальні ракети. - Тонуть, чи що?
- Та ні, ракети не аварійні...
- О, вже прожектором щось сигналять. Покличте Марконі!
Матрос Юрчик викликав мене з радіорубки. Штурманів, взагалі-то екзаменують з коду Морзе якраз прожектором, а не на слух, як радистів. Але той відставний капітан першого рангу, що приймає іспити у Херсоні, сам умів передавати морзянкою лише одну фразу. За довгі роки штурмани її знали напам'ять, як Матюша гуси. Це точно була не вона. Клич, кажу, того проханого Марконі. Тобто мене. Втім прожектор був проти сонця, все одно нічого не розібрати.
Коли я підійшов на місток, росіяни махали вже сигнальними прапорцями.
- Ні, ну це вже ні в тин, ні у нові ворота! Я не мушу знати прапоровий семафор, мене в училищі такому не вчили! - став я валяти свого радистського ваньку.
- А де вчили? - одразу вчепився капітан Ковтун. Він тонко чуяв усі нюанси.
- В клубі юних моряків. Ну сміх же! 20 століття кінчається!
- Сміх - не сміх, а він вже розчехляє гармати. Бери прапорці! Відповідай!
- 16-й канал. Сейнер, - прочитав я через 5 хвилин напружених обопільних помахів рук, помахів рук, повторити, прийнято, далі, знак питання, а ось тепер ясно бачу сигнальника-першогодка і своїх, бо в тому семафорі, щоб читати, теж треба махати. І просити повторів нерозібраних слів. Я два рази, два рази ніколи не повторюю.
- От блін. Та ми чергуємо на шістнадцятому, він у нас всю дорогу увімкнений! - нічого не розуміли обоє-цвай штурмани. - Який сейнер? Їм повилазило? Ми схожі на сейнер?
- Це назва УКХ-радіостанції. Як наш "Рейд", - здогадувався я своїм радистським інтелектом.
- "Вельбот" теплоходу "Фобос"! - викликав капітан на шістнадцятому. - Прапор - Україна. Йдемо з Поті на Сочі, - "Вельбот" - то такий позивний погранців.
- Слідуйте своїм курсом! Щасливого плавання! - несподівано відповідав погранець.
- Ну от що це було, чифе? Серього, я вас питаю, - знову чухав потилицю капітан.
Я ось тоді промовчав, бо питали не мене, на флоті з цим строго. А вам розкажу свою версію. Інформація 100%. Від нас відчепилися, ледь почувши, що ми отой "теплохід", а не "корабель". Військову осанку не проп'єш у ремонті. Ми ж - таки госпіталь, як нас не назви. Веземо не інакше як український десант у Анапу. Нє, ну а шо? Через півроку на нас так само кидались турецькі сторожовики. Й робили стійку, як мисливський собака, знайшовши рябчика. Вояк вояка бачить ще далі, ніж хрестоматійні рибалки. Така ось вам версія. Нє, ну а шо?
***
У місті Сочі нас вже чекали на причалі обидва дальнобої, і той що русявий, і той що носатий. План спрацював. І на нас налетіли орди докерів з криками:
- Хлопці, дайте нам заробити! Ви перше судно в порту за два роки! - ось тобі й на, а воюють начебто в Грузії. Ледь відбилися:
- Та що вам тут заробляти? Всього сім, чкщо не брешуть, тонн.
Докери понуро верталися у свою роздягальню, а десь у далекій Швейцарії плакали клерки міжнародної транспортної профспілки ITF. Ще трохи таких нігілістів, і докери всього світу припинять свої попереджувальні страйки, грюкнуть касками об причали, і всі як один підуть в море, хоч матросами. Навіть бригадири. І звідкіля тоді брати внески в швейцарських франках? А все - жадібні до вивантаження моряки "Фобоса"!
Втім, ми тут же пошкодували, таку прийомку вантажу влаштував нам містер Штанько. Кожний тюк роздивлявся, чи не надірваний. Чи не надірваний, а потім зашитий акуратно і не помітно. Своїх дальнобоїв поставив пильнувати одного в кузові, а іншого біля кришки трюму. Сам біга весь час з борту на причал та назад. А ми знай кувиркаємося з тими тюкованими штанами. Гірше цукру, один тюк треба нести удвох. Ні, щоб у трюмі вдягути штани, а в кузові зняти. Було б швидше. Ледь їх ще втрамбували у фуру. Наче той же камаз, а не лізе вже, зайві тюки залишаються. Знову вивантажили й ледь запхнули все, а Штанько вже лається з капітаном, портові збори не хоче платити, ледь наш рудий Ковтун з нього видавив кілька тисяч рублів, щоб стояти до ранку. Ну в нас, вже бувалих вантажників - інша пісня. Ми ж берем наперед.
До обіду ми з ним промурижились. Так і в місто не встигнеш сходити. Але вийшли. Що я робив на березі в Сочі - геть не пам'ятаю. Це означає або-або. Або нічого особливого, як завжди в будь-якому порту. Або щось таке геть особливе, про що було краще одразу забути, щоб не вибовкати в старості дітям. Втім обов'язкове для всіх сочинських візитерів трешеве фото є в моєму альбомі. Механік Ігор, матрос Кирюха, я. Втрьох ми складаємо, мабуть, повного закінченого черкеса. Чи джигіта. Чи абрека. Бо я у мерлушковій шапці-папасі, Ігор у черкесці із газирями, а Кирюха з кинджалом. Нахабна мавпа жере в кадрі сомбреро, яке Кирюха без реверансів зняв просто з фотографа, попри крики, бо йому не дісталось папахи. Бо джигітів без сомбреро і мавп не буває, це вам будь-який сочинець скаже, особливо фотограф. І звичайно ж - під пальмами. Треш так треш. І сказав би нам хтось тоді, що через двадцять років інший хтось проводитеме під цими пальмами ЗИМОВУ олімпіаду. Щоб ми йому відповіли, особливо фотограф з мартишкою у сомбреро? І його, цього хтося, ще й оберуть президентом Росії? Не лякайте, не треба. Такого не вигадав навіть король жахів Кінґ. Бідна країна.
А про злопам'ятливість механіків я все зрозумів, коли перед виходом в море механік Ігор, наче так і треба, витягнув у трюмі з під пайол цілий нерозпечатаний тюк штанів і цілий нерозпечатаний тюк спідниць. Він сховав їх у коридорі гребного валу, що йшов через трюм, вчіть будову судна, дальнобої нещасні. Не жартуйте з механіками. Я з тих пір їх не дай Боже не ображаю. Навіть страмеха Володьку. Штани поділили по-братськи на весь екіпаж. На мою долю припало 11 пар брюк, і я носив їх три роки. Запачкались, беру нові. А ось спідниці...
***
Про те, що світ змінився за час нашої відсутності, ми здогадалися, ледь примірилися тихенько собі пришвартуватися знову до "Деймоса". Наче все, як і два тижні тому. Херсон, як Херсон. Кошова як Кошова. Причал як причал. А ось "Деймос"... На нестатутній шворці від капітанського містка до флагштоку на носі обтряхало на сонці якось підозріло багато предметів жіночого туалету. Білий медичний халат, біла шапочка, якісь, звиняйте, сукні, вибачте труселя, і вибачте станики. І не купальні - спідні, мережані. І боцман Олег приймав у нас швартови якийсь тихий, замріяний, без своєї фонтануючої живості, якось так:
- А, це ви, пацани. Ну, з поверненням, - і нічого не відчубучив навіть.
- Олегу! Олегу! Де ти подів мою плойку? - неслося з броньованих дверей на палубу з нутрощів судна.
- Ой, вибачте, - визирала з тих дверей і шарілася... староста тих студенток-медичок.
- Та ось, розписалися. Можете нас поздоровити, - в свою чергу шарівся наш боцман.
- Що? Розписали? По паспорту моряка? - не втерпів старпом Серьога.
- Ну, якщо в чорнобаївській сільраді, то, виявляється, можна, - смиренно пояснював боцман. А потім ображався, що старпом йому не вірить, і вже доводив у звичнішій для нас манері:
- Та ось в начмеда училищного можете спитати! Він був за свідка!
- Хлопці, - сказав капітан Ковтун. - Хлопці, я людина, звісно, серед вас тимчасова, і свій рейс вже відпрацював, як домовлялися. Але я думаю, ви знаєте, що подарувати щасливій молодій.
А ми таки знали. Механік Ігор та матрос Кирюха тут-таки мотнулися в трюм і кинули до ніг збентежених молодят весь тюк грузинських контрабандних спідниць. Така ось купа наживи підвернулася. Нє, ну а шо? Вже не знаю, чи зносила їх та медсестра ще й досі.
А старпом Серьога споглянув похмуро на весь цей дурдом веселку, пішов і на всі гроші від цього прибуткового рейсу придбав водогрійний котел. Такий, що працював і на газу, і на вугіллі, і на дровах. А позаяк все ніяк не міг відправити його в свою Бучу, прокатав на судні весь рік, і всі митники Чорного моря просили довести, що не на продаж у Туреччині, і ніхто безкоштовно не вірив, тільки за бакшиш. Турки теж. І з кожним рейсом все більше вимощувала своє гніздо десь на щоглі "Фобоса" Діва Обида. Але Діва Нажива теж нами не гендлювала - гроші на бакшиш у страпома завжди були.
Ой славнеє діло, хорошеє діло.
Коньяк, і панчохи, і презервативи.
2015
