Увечері, коли все давно залишилося позаду, Елена лежала в своєму ліжку з цінних шкір і мякого шовка і пригадувала всі події довгого, марудного дня. Хтозна скільки годин й минуло відтоді, як останній відвідувач залишив її саму, і вона грала на гітарі, пригадувала давні пісні, щось малювала пальцем на стіні, складаючи уявні лінії в уявну картину. Чи справді лише день тому виповнився, чи ж за одноманітними заняттями, між легкою приємною роботою і відпочинком, загубилися тижні й місяці? Коли ж це востаннє вона бачила Аполінара? Папуга повторював його слова, потім несподівано переходив на лайку й прокльони різними мовами, що чув за своє довге, сповнене пригод, життя від різних людей і в різних місцях. Це було одним з її улюблених занять — лежати й уявляти себе піщаним пляжем чи смарагдовою долиною, над якою непомітно й барвисто біжать роки, схожі на секунди. Так було легше пережити розлуку: я бачила, як зароджувалося життя, як Адам і Єва бігали голяка між пальмами, і динозаври пожирали одне одного, а потім зникли, і все довколо змінилося чергового разу. Все у світі — лише мить. І ця розлука — лише мить. Коли він повернеться, я зроблю вигляд, ніби й не помітила його відсутності...
Знадвору, де, мабуть, уже давно зробилося темно, долинули розгнуздані звуки губної гармоніки й сміх. Елені не до сміху. Якщо він із жінкою — занудним приспівом майнуло в голові — і пісня на цьому скінчилася, бо до кімнати, нарешті, увійшов він!
- Доброї ночі, моя чарівна пані, - весело гукнув він від дверей. Елена всілася на ліжку, вдаючи, ніби щойно прокинулася віді сну.
- Я розбудив тебе? Господи, який же я незграбний... - забідкався, майже як якась стара баба, Аполінар, але скрізь у ньому був сміх, і Елена посміхнулася.
- Я на тебе чекала, але мій принц так довго не приходив до мене, що мене здолав сон.
- Аби той сон на здоровя, пташко.
- Колись я помру від нудьги, але тепер мені не хочеться звинувачувати тебе й псувати нашу зустріч, - сказала вона, ледь скрививши пухкі губки. Кімнатою розповсюдився легкий запах алкоголю, коли Аполінар, наблизившись, сперся коліном на ліжко, руки він поставив по обидва боки від її голови і, нависнувши таким чином над нею, довго, із затамованим захватом розглядав її обличчя.
- Ти сьогодні вродливіша, ніж була вчора. Якщо так і далі піде, на тебе буде неможливо глянути, щоб не згоріти.
- Просто сьогодні ти випив більше, ніж учора. Якщо так і далі піде, ти таки, дійсно, згориш, - тихенько засміялася вона, намагаючись не виказати свого роздратування. Роздратування й ревноші роблять життя нестерпно занудним і тоді, щоб оживити відчуття, інколи доводиться вбивати кохання. Може, завтра чи найближчими днями, вона складе про це вірш. Так: красуня, що наважилася ревнувати свого коханого й зустрічати його вечорами лайкою і сльозами. Вона має померти разом зі своїм коханням і своїми ревнощами.
- Мені не можна згорати, Елено, - посміхнувся й він, - Я вкрай важлива персона, хіба ти не знаєш. На мені тримається все.
- Я тебе з легкістю заміню і, якщо з тобою щось станеться, розтрощу цей світ незгірш за твоїх посіпак.
Це було, хоч і дуже мило, проте нецікаво. Обоє відчули це, і на якийсь час між ними запанувала незручна тиша. Проте, Аполінра розпалювало бажання, заради виконання якого він охоче вибачив би Елені її незграбність у словах. Слова ніщо. Вітер, що шарудить за вікнами значить більше, ніж слова тричі живого чоловіка. А це була лише мертва жінка. Замріявшись про щось своє, він хитнувся, й Елена поквапилася виправити ситуацію, приправивши її злими словами й бридкими натяками. Так, хоча б не нудно:
- Присягаюся, ти зараз не втримаєшся, упадеш на мене й захропеш, як це колись робив мій чоловік.
- Хочеш, ударю тебе?
Розсердившись, Аполінар вмить скочив із ліжка, й Елена злякалася, що він зараз піде від неї туди, де спритні шльондри не припускаються помилок. Чи спить він із іншими, доки вона тут, загублена у килимах і шовках, перебирає струни й вишиває мелодії? Тільки не спросити про це! Язик не послухався:
- Удариш шльондру, з якою розважатимешся наступного разу.
- Заради Бога, люба! Тоді мені, дійсно, довелося б ударити тебе. Тож, не давай поради, якщо не впевнена в наслідках.
- Я — чесна жінка. Ти одружишся зі мною щойно позбавиш мене того осоружного Муньоса.
Аполінар глянув на неї здивовано, ніби не повіривши своїм вухам, а тоді пирснув сміхом. Вона теж засміялася і, зі своїми біленькими гострими зубками й порожевілими щічками, зробилася чарівною.
- Сьогодні я бачив твого Муньоса. Я прийшов, щоб трохи випити й потеревенити з деким. А він стояв у воротах і дивився на захід сонця. І то не стояв, а ледь тримався на ногах. Навіть не впізнав мене, здається. Я пройшов повз нього, просто в нього перед носом, а він тільки глянув на мене й засміявся. І знаєш, чомусь мені таким неприємним видався цей сміх — я мало не злякався. Хоча... от скажи мені: що страшного може бути в такому жалюгідному створінні?
Елена згадала сьогднішнього свого гостя, Кісточку Очоа, дивні балачки й договори, подумала про колишню силу свого колишнього чоловіка, про його владу навіть над Аполінаром, але змовчала. Розлютити індіанця легко, та от чи потрібно їй це?
- Ну гаразд, якщо тобі вже так необхідно мати його присутнім між нами в ліжку, хай залишаєтся. Можеш мріяти про нього. Можеш навіть вигукувати його імя, - Аполінар розсміявся жорстоким сміхом, від якого Елену пройняло люттю й ненавистю до самого серця. Він це робить навмисно — хоче зробити їй боляче, показавши, що йому байдуже, що він не ревнує до її фантазій. Він кинувся до неї і отримав гучного ляпаса в ту щоку, де вже не горів кровю, а зробився чорним учорашій поріз. Схопивши її за руку, він заніс над нею свою і, ледь стримавшись останньої миті, знову розреготався:
- То що, хочеш порівняти мене зі своїм Муньосом? Уперед! Потім розповіси мені, яких висновків дійшла.
Елена пручалася й шипіла, як дика кішка. Слова клекотіли в горлі, намертво заклеєні його цілунками. Він не дозволяв мовити їх — вона мала ними захлинутися, а скажену лють свою переробити на енергію тіла, віддати йому, злодію, шахраю, все, що накопичила в собі за нескінчені години розлуки, гніву, болю й розчарування. Він навмисно підтримував її в цьому стані, щоб потім склянками випивати з неї кров і так забезпечувати власне життя й силу. Вона ненавиділа його завжди! Спустошену, осоромлену, завтра знову залишить її саму, і прийде Захарія, і знову насміхатиметься над нею.
- Клятий... бісів... сучий син, - задихалася вона, з усієї сили хапаючи Аполінара за шию, за волосся і притискаючи до себе, - Я розтоплю тебе в своєму тілі, - чи-то думала, чи-то кричала вона, вгризаючись, вціловуючись у нього, - Я змішаю тебе з власною кровю... - кумедно романтичні вигадки! Йому це не подобається. Бо він такий приземлений і насмішкуватий, усієї його романтичності вистачить на кілька незграбних слів брехні. Та він досі сміється. Усмішку затьмарюють страждання важкої, спітнілої насолоди, але він ніколи не заплющує очі. Жорстокий, він радо дивиться на її сором, не знаючи ні приязні, ні співчуття до неї.
- Коли ти помреш, я співатиму пісень. Клянуся. Я нап'юся і танцюватиму в якомусь шинку на столі, і люди подумають, що в мене велика радість. А то просто ти помреш...
- Не базікай, - хрипонув Аполінар, грубо затуляючи їй рота долонею, - Як уже обридли твої дурниці.
- Ти спітнів, як хряк. Який же ти мені огидний, - вона досі пручалася й намагалася хоча б якось помститися за себе... але він тільки сміявся.
- Твій Муньос лив на тебе ріки поту, а ти стогнала і вдавала неземне блаженство, - розпалював він себе, її, взаємну ненависть, - ти, брехлива мавпа, спала з ним заради заморських суконь і сережок. Твоя мама й бабця, мабуть учили тебе перед весіллям, як обробляти чоловіка й отримувати з цього зиск...
Елена вкусила його за вухо так, що посмішка вперше злиняла з його обличчя, поступаючись виразу болю, що робив його схожим на дитину, нагадував ту давню сцену, в якій він стогнав, ричав і плакав під безжальним батогом, змушував Елену жаліти його. Але щойно вона почала зализувати укус язиком, він знову взявся за своє, заговорив із подвоєною безцеремонністю:
- Кусай мене, гризи, зжери і виблюй мене на килим. Помстися мені за ночі з Муньосом, коли ти покірно виконувала всі його забаганки, і ввічливо посміхалася, коли він слинив тебе й заливав своїми огидними рідинами.
І тут усе скінчилося, швидко й безславно: його власні рідини залили йому очі. Це був час її тріумфу. Агонізуючи, вона сміялася і знущалася з нього:
- Якби ти не підігрівав себе цими огидними картинами, то був би ні на що не здатний.
Страшний індіанець раптом перетворився на лагідне кошеня, що терлося головою об її щоку:
- Може й так... Яка різниця? Тобі ж було весело...
Жінка ніжно обійняла його, обережно цілуючи в очі й скроні.
- Ти дитина. Що буде з тобою, якщо в тебе забрати твою гру? Я буду в розпачі, якщо ти колись станеш дорослим, - це було ризиковано. Адже він вважав себе жахливим Аполінаром-руйнівником. Нікому не дозволялося сумніватися в його здатності бути дорослим, могутнім і страшним. Та Елену він пощадив: схопивши її долонями за обличчя, він схилився і став грайливо цілувати в ніс:
- Я дорослий, дурна жінко. Дорослий. Я граю в дорослі ігри й ризикую дорослими речами. Якщо я програю — це коштуватиме мого і твого життя. Насолоджуйся мною, доки я живий. Цінуй мене зараз, бо я — Бог, що спустився до тебе, і що не назавжди залишиться в твоїх обіймах.
- Ти сам розмовляєш, як закохана до нестями дівчина, - засміялася Елена. Він зарився обличчям їй у груди й визнав:
- Так.
У двері закалатали:
- Ми увійдемо! Ми увійдемо, Аполінар!
Елена впізнала голос Захарії, інший голос не впізнала, та чомусь зробилося лячно: порушують щойно віднайдену злагоду, роблять його далеким і чужим — навіщо? Їй не хотілося довгих і нецікавих чоловічих розмов. Вона хотіла, аби він нескінченно лежав, переплівшись із нею довгим, худим тілом. Та він зіскочив і нашвидкоруч заходився натягати одяг:
- Чорти б вас побрали, - голосно, на все горло, й люто закричав він, але не наважився відмовити у візиті, - та заходьте вже, що там у вас!
До кімнати ввалилися четверо. Зорах ішов позаду цікавої трійці, що складалася з двох агресивно налаштованих, що аж підстрибували від збудження, типів зі страшними, кровожерливими обличчями. І тягли вони чоловіка, якого вже били вчора й третього дня, а сьогодні він знову припустився тієї ж самої помилки, за яку й били. Зорах у високому циліндрі, стрункий до тендітності, з чистими, чистими руками й погололеними щоками. Волосся, звиваючись, спадало на білосніжний комір і суворо чорні плечі. Майже красень, аби ця краса не була такою знервованою, оголеною, наче позбавлене шкіри мясо. Він мав вигляд справжнього джентльмена, й Елена приревнувала його до простецького образу її Аполінара. Мабуть, це саме те, за що вона ненавиділа цього зверхнього єврея, бо вона любила витонченість, і любила Аполінара. Аполінар не був витонченим, а цей — був.
- Ти знову припхав сюди якийсь мотлох, - крикнув Аполінар. Перед ним на коліна кинули чоловіка, в якого запливли обоє очей, а посеред носа, крізь веселе різнобарвя, визирало щось підозріло біле. Цей плакав уголос:
- Я не хотів. Я не хотів, змилуйтесь, - але слова було важко розібрати. З огидою і презирством, Аполінар штрикнув його великим пальцем босої ноги — забув, мабуть, що підбитих цвяхами чоботів не було зараз на ньому.
- Це було так терміново, хлопці? - роздратовано спитав він.
- Накажи мені вбити його, - спокійно й безстрашно промовив Захарія, - Коли я хочу вбити твого ворога — то це терміново, не кричи.
Аполінар глянув лагідніше, більш зацікавлено, промовив спокійніше:
- Що він зробив? Я маю розібратися...
- Він нещодавно провалив завдання і повзав навколішки, вилизуючи прощення з моїх підошов. Йому вибачили й дали нове завдання...
- Даремно, - спохмурнівши, перервав Аполінар, - Даремно йому вибачили... Спочатку мені здалося, що ваша справа могла б почекати й до завтра, тепер я бачу, що вона протухла. З ним треба було покінчити одразу. Захарія, твоя єврейська кров сповнена співчуття до живих створінь... Це зворушливо.
- Вибач і не смійся — жодного співчуття. Тепер я з легкістю убю його, бо вчора він був лише боягузом, а сьогодні зарекомендував себе, як справжній шахрай і зрадник.
Аполінар несподівано збайдужів до справи і, ткнувши ще раз нещасного під ребра, позіхнув:
- Роби, як знаєш: можеш убивати його так довго й так збоченно, як тільки забажаєш... та мене залиш із моєю королевою, я втомився від вас за день і хочу відпочити від ваших гидких мармиз хоча б уночі.
- Як скажеш, мій принц, - таємниче озвався Зорах Брілль. Завив чоловік, якого знову підхопили з обох боків під руки двоє дужих дядьків. Ноги його теліпалися, немов неживі — може, перебиті, якимись жорнами чи саморобними іспанськими чобітками роздушені — хто знає? Від них залишалися криваві сліди, й Захарія, скрививши губи, поквапливо витяг з кишені хустинку й приклав до носа, йдучи за трійцею до дверей.
- Дідько! Знову наслідили. Пришлю до тебе завтра якихось дівок поприбирати, не турбуйся про це, моя ластівко... Ти дуже налякалася? - Аполінар повернувся до ліжка, де з широко розплющеними очима тремтіла Елена.
- Якщо ця людина зрадила тебе, я б хотіла, щоб її вбили у мене на очах, - не зовсім упевнено сказала жінка. На це, не повіривши, Аполінар тільки посміхнувся:
- Його швидше за все скинуть зі скелі. Зорах, хоч і намагається скласти враження жорстокого ката, доволі слабкодухий. Йому забракне сміливості влаштувати справжні тортури.
- А ти? Ти зміг би? А втім, не відповідай, я і сама знаю.
Він помовчав трохи, розмірковуючи, чи вона засуджує його за те, що зміг би, чи захоплюється його твердістю й цілеспрямованістю. Елена — жінка, вона цінує дурнички й сахається справді коштовних речей. Він налив з карафки води, недбало витер забруднений палець ноги об килим, яким був закритий аж до підлоги круглий стіл.
- Ти знаєш, навіщо все це.
- Ні, - пошепки відмовила жінка.
- Я хочу собі це місто. Воно має бути моїм так само, як ти. Мені довелося вбити тебе, і я не вагатимуся жодної миті перед тим, як убити місто. Ла Тройя... Хіба ж не символічно? - його очі зблиснули жорстокою пожадливістю, - Нова шльондра Елена й нова Тройя, через які змагаються новітні герої! Ниці, мерзенні герої — Муньос і я, сини однієї матері — пишний сеньор і обірваний дикун, - він гучно розсміявся злим, пяним сміхом. Елена ненавиділа, коли він згадував свою матір, свою спорідненість із клятим Муньосом — вона б воліла цього зовсім не знати, бо це знання чомусь викликало блювотний позив. Вона підкликала його до себе, поплескавши долонею по ліжку, як собачку. І він прийшов — небезпечна тварина. Жінка влеглася йому на коліна, примостивши голову між гарячим боком і жилавою рукою. Іншою рукою він пестив її волосся:
- О, жінко! Мій шлях лежить через хаос і смерть, але прийду я до порядку й загального щастя.
Саме це вона, насміхаючись, говорила сьогодні Захарії. Аполінар, дурень, теж, виявляться, хоче подарувати людям щастя. Через біль і страждання, через примус і задурювання. Він мріє знищити всіх, хто не здатний до щастя за його власним зразком.
- Двадцяте століття розпочалося, люба, - промуркотів він, нахабно намацуючи її груди й поволі, настирливо вичавлюючи з них увесь її супротив, усе свавілля, - Радість і щастя принесе воно людям!
