Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2539
Творів: 45871
Рецензій: 89735

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Мініатюра

Українці, що не бачать сонця

© Наталія Дев’ятко, 17-03-2007
     Ніч. Таємничий час і страшний. Лячна ніч для України, де не побачиш досвітніх вогнів, швидко перестаючи вірити у їхнє існування. Потойбіччя, задзеркалля ночі, коли руйнуються домовленості, а політики змовляються за спиною народу, зраджуючи тих, хто їх обирав. Зраджуючи з посмішкою на вустах і спокійним серцем.
     Але ніч ласкава і до тих, хто ще вірить в Україну. І Україна наче прокидається після заходу сонця. Канал "Культура" транслюється о другій ночі, програми "Свобода слова", "Я так думаю" починаються, коли всі чесні трудівники і звичайні громадяни повкладалися спати, а в ефірі кримського радіо до сьомої ранку лунають пісні українською, і лише вдень починається "нормальная музика".
     День. Жахливий день, коли всі згадують, що без хабара прожити не можна, і це правда життя, що права мають тільки ті, хто купається у грошах, що міліції треба боятися, хоча вона давно "з народом", що у випусках новин почуєш про чергові зраду і свавілля народних обранців. А ще згадують вдень, що ти звиклий до приниження і наруги, замкнувся в собі, а зараз "рулить" "шансон" і "понятія", а не думка інтелігенції.
     Згадаєш мимоволі, що на початку минулого століття загарбники стріляли на сам звук української мови, а в 2001-му за українську мову міліціянти били навіть тих, хто в той день не був біля пам’ятника Тарасу. Згадаєш відморозків біля Адміністрації Президента, танки під камуфляжем, лиху посмішку політтехнолога Павловського, який шкодує, що його президент не дозволив йому розпочати кровопролиття. Павловський кидає це зізнання в обличчя українським журналістам, не криючись.
     Згадаєш, які порожні і крижані очі у цієї людини. Людини? І знову зрозумієш, що через екран телевізора дивишся в очі свого ворога. Справжнього ворога, який, не замислюючись, заподіє тобі смерть. Тобі, що зараз дивиться на нього в прямому ефірі.
     Та чарівна і страшна казка 2004-го, в якій вірили, що переможе не зима, а весна, і дійсно, морози вдарили тільки після інавгурації, і сніг починав мести, коли політики нас зраджували, а міста, що віддали голоси за зиму, скувало холодом. І таку гарну, квітучу і барвисту весну, як у 2005-му мало хто ще згадає.
     Майдан. Як священний простір і відлік нового часу. У містах і містечках. У моєму рідному Дніпропетровську, де головний проспект досі носить назву Карла Маркса. Широкий проспект, що одним кінцем спирається на пам’ятник Петровському, а в центрі міста стовбичить величезний Ленін. І там, біля гранітного постаменту "вождя" стояли наші намети і сам Майдан. А ще один Майдан – біля обласної ради, а весь центр офарбився в сонячні кольори, що буяли всюди: і на деревах, і на одязі, і в очах світилися.
     І пришелепуваті оскаженілі бабусі, що кидаються на молодь, щоб побити студентів і старшокласників, ніби у них онуки не такого ж віку, і майбутні малолітні злочинці, що носять оплачені транспаранти кольорів зими, матеряться і палять цигарки із солодким смородом, і молодики, які губляться в натовпі, штрикаючи ножами своїх навіть не опонентів, а тому, що заплатили, і авто, начинене тротилом, яке випадково помічають біля самісінького Дніпропетровського (ні, Січеславського!) Майдану і знешкоджують. Не залишилося б нікого живого, якби воно вибухнуло. Нікого з тих тисяч, що стояли в той день на нашому Майдані. Небо і Сонце берегли нас від небезпек...
     А що тепер? Відлуння. Я тоді не робила фотографій: хочу пам’ятати те, що було, насправді. Але купол, пронизаний сонячними променями нашої спільної сили, яка зачарувала увесь світ, той купол розсипався на друзки, не протримавшись і року. І прийшла ніч. Ніч, яка втамовує біль, переконуючи, що ти живеш в Україні, а не в провінції Імперії, що ще не все втрачене, що ще є надія.
     А День тобі, людино, ні до чого. Нащо тобі день, в якому віце-прем’єр посилає всіх "нах" в залі Верховної Ради, а тебе, таку слабку і безпомічну істоту, легко зламати законом чи указом? Що підпис і слово для тих, хто втратив душу? Нащо тобі той день?..
     Але і ночі за дарунок відлуння, мрії, тіні сподівань треба платити: власною творчістю, силою, життям, спілкуванням з рідними і друзями, бо ніч придатна для зрад і таємничих розмов, а не для веселощів і сміху. А ти так скучив за щирим життєдайним сміхом. І ті, що називають себе інтелігенцією, починають жити нічним життям, все частіше засинаючи вдень. Бо спати колись треба... Їхні очі стають скляні і вже не бачать світу, їхня думка квола, а студентам не йде в голову навчання.
     Ми обертаємось на вампірів, що бояться сонця. Та вампіри п’ють чужу кров, а ми живемося своєю.
     Іноді здається, що ненависть можна помацати рукою, захололою від гніву і образи. Та крикнути "Ганьба!" несила, бо ніч не любить гучних звуків, а сказане пошепки відлунюється лише у власній душі і знову ятрить образою на обраних тобою. Образою за зраду і за слабкість, за небажання бути вірними собі... Але чи ти теж себе не продав за щось?..
     Вони вкрали у нас сонце, зробивши вампірами, ті, хто посміхається телекамерам у новинах. Вони вкрали наш день і нашу волю бути собою. Їм це вдалося, напевно...
     Та іноді, такої глухої ночі, коли світ оживає мороком, мені здається, що в сплячому місті блимають вогники, і коли люди прокинуться не о дванадцятій ранку після "Свободи слова", а разом зі світанком, їхні очі засяють тим втраченим вогнем, і купол давнього захисту єднання знову накриє усю країну.
     І настане пора повернути наше вкрадене сонце, що однієї чарівної осені стало помаранчевим.
     І хвиля того живого світла піде золотою загравою по цілій землі, не обертаючи вампірів на порох, а лікуючи їхні серця.

     P.S. На ці роздуми і спогади мене надихнула програма "Свобода слова" від 16-го березня, коли діячі культури, письменники, митці і просто розумні люди об’єднали всю Україну на цілу програму.
     Та зараз, коли я пишу ці рядки, мене опановує жах. Я боюся, що політики зрозуміють, що насправді сталося на цій "Свободі слова" і злякаються. А тоді... Самі знаєте, що буде.

     Писане в ніч на 17 березня 2007 року


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Порада

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Писарев Олексій, 08-05-2007

Томас Джеферсон

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© , 20-03-2007

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 9 відгуків
© Максим "Січеславець" Беспалов, 18-03-2007

сподобалося

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Санченко, 17-03-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.9884819984436 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …