За вікном уже справжня весна! Природа, прокинувшись від зимової сплячки, відразу ожила, загомоніла; і звідки ті сили взялися? - всі рослини полізли із землі, забуяли яскравими барвами, приваблюючи невтомних бджіл та дрібненьких комах. За селом смарагдово ясніла смужка озимого поля, а по свіжій ріллі походжали діловиті грачі. З самого ранку чувся веселий пересвист шпаків, що оселились за хатою на старій груші. Здавалось, що й птахи радіють гожому квітневому дню, котрий дивно співпав з великим святом Благовіщення. Тож старій Катрі не сиділось в порожній хаті, вона зранку почала визбируватись надвір. Їй хотілось на свіже повітря, змішане з терпким прілим листом, а душа рвалась на волю - до сонця й тепла. Якщо ж доля всміхнеться, може, й стріне когось з односельців, погомонить, послухає сільські новини. Бабусі край кортіло виглянуть за ворота - на вулицю, бо років два туди не ходила - на те були причини…
Баба Катерина, або по-вуличному Мірошничиха, доживала вік самотиною. Раз в місяць до неї заходила листоноша, приносила маленьку пенсію, пропонувала крупи, сіль, цукор. А хліб старенька пекла сама. Та й чи багато треба одній людині? Мала сяке – таке господарство: рудий кіт, кілька курочок з півнем, маленький городець - з того й жила. Маленька й сухенька, як вузлик, вона донедавна була жвавою й бадьорою бабцею, та в останню зиму занедужала. Чи грип, чи, може, інша хвороба напосілась на неї, та слабувала Катерина тижнів зо два. Лежала у вичахлій хаті, нічогісінько не їла, одну воду пила. Ніхто не заходив до неї, бо нікому: син з родиною живе у Росії, родичів та сусідів нема. Лише рудий кіт, що колись прибився до двору, не відходив від неї. Спав поряд, – може, грів, а мо’ підтримував бабу своїм муркотінням... Вже думала, що смерть по неї прийшла. Не тільки вдень, на ніч хатніх дверей не замикала, щоб люди могли знайти. Одну ніч, пам’ятає, крізь марення почула скрадливі кроки, й над нею схилилась чиясь голова. Катерині привиділось, що то син-кровинка, відчувши материну хворість, примчав провідати… Та де там! Від незнайомця війнуло перегаром, і грубий голос прохрипів:
- Чого дивишся, бабо? Гроші давай!..
Дивно, але Катря не злякалась - вона зраділа непроханому гостю. Слабким голосом пролопотіла:
- От добре, дитино, що ти нагодився, бо вже смерть моя підійшла… Хоч ти мені очі закриєш, і не страшно вмирать в самоті... А грошей немає – я не держу їх дома. Те, що на смерть приготовила, добрим людям оддала зберігать… Сам бачиш, який зараз час трудний. Ти, сину, й не трудись шукати, бо нічого не знайдеш…
Ні слова не сказав волоцюга, лиш обернувся від баби та й подався на-двір. Вже через кілька днів, оговтавшись і вийшовши з хати, Катря побачила, що непрохані гості полазили-таки в дворі: забрали з сарайчика курочок з красенем-півнем та старе залізяччя. Але вона не нарікає, а дякує Богові: добре, що наруги не заподіяли, он скільки душогубів розвелось!..
Та все на світі має кінець, тож минула й осоружна, дуже довга зима, лишились позаду весняна розлига та сльота. Відчувши себе бадьоріше, Мірошничиха визбирується надвір. Спроквола взувається в биті валянки, закушкує голову сірою хусткою, на плечі накидає старезну плюшку, довго плутається в рукавах... Взявши в руки свій костур, чимчикує до дверей. Переступила поріг, виплутала з хати. Зупинилась, постояла на порозі… З поля війнув теплий легкий вітерець, дмухнув просто на бабу, й по її змарнілому виду пробігла усмішка. Оглянувши неприбране дворище, вона тихо подибала до воріт. Під парканом з давніх пір стоїть дощата лавка, й бабця сіла на неї, притулившись спиною до нагрітих сонцем дощок…
Хата Катерини Мірошничихи загубилася в крайній уличці маленького полтавського села. Колись воно було великим, тут кипіло життя й галасувала дітвора. А нині – пустка... В глибині Катриної вулички бовваніли покинуті хати, що зирили на світ порожніми вікнами, в забур’янених дворах посхиляли голови смутні колодязні журавлі. Від самого села теж мало що зосталось, як кажуть: «ріжки та ніжки», але й там живуть люди. Катря ж, хоч і мала дев’яносто з хвостиком, була живою-живісінькою людиною, до того ж мала вразливе й добре серце.
Старенька силувалась дивитися вбік, та очі не слухались баби, вони зумисне гляділи через дорогу - туди, де чорнів великий шмат переораної землі. Раніше тут був громадський вигін, та його привласнив колишній бухгалтер колгоспу, нинішній сільський багач. Ділянка, зусібіч обнесена колючим дротом, будила невеселі думи, й баба почутила, як ті колючки ранять її в самісіньке серце... Їй згадавсь липень 43-го року, коли молодь виловлювали по селу, загонили в теплушки, як худобу, і довго везли на захід – на примусові роботи. На чужині Катрі випало працювати на військовім заводі, обгородженому колючим дротом з усіх боків. То були дуже важкі роки, та найстрашнішим вважала не виснажливу працю і голодне життя, а те, що сонце сходило з іншого боку – із заходу. Гай-гай.., скільки води з тієї пори утекло!.. Давно немає її подруг, з котрими дівувала, та й багато молодших померли. Катерина ж іще жива, вона - найстаріша в селі…
А колишній людський вигін – то окремий біль. Два роки тому сільський фермер надумав приєднати до своїх гектарів ще й цю землю – задля круглої цифри. Мірошничиха попросила відступить трохи далі від двору, та він уперся. Вже і просила й молила вона його - нічого не вийшло. Не поміг і сільський голова, до якого Катря звернулась за справедливістю. Здогадавшись, що тут щось не чисто, вона присоромила «обранця», а той відповів:
- От, бабо, дався вам цей вигін! Вам пора про смерть думати, а не чужою землею клопотатись!..
Ніби обухом вдарили Катерину по голові, вона гірко завважила:
- Е-е-е, голубе, бачу, що ти взяв добрячого хабаря! Оце захистив стару бабу! Та чого дивуватись? Раніш люди в Бога вірили, боялися гріха, то й зла було менше... А зараз так: Бога не боюсь, людей не стиджусь!..
Баба вірила в Бога: мати розповідала про Творця і навчила молитись, коли Катря була малою дитиною. В ті далекі роки вони всією сім’єю ходили в церкву, і в неї склалися з Богом особливі стосунки – дружні й довірливі. В Бога вона завжди просила силу й підтримку, іноді просто розмовляла.
Катря заплющила очі й згадувала минуле: батька, сільського мірошника, котрого назвали куркулем, а потім запроторили в тюрму; матір, яку з дітьми викинули з хати прямо на сніг; маленьких сестер, що померли в голодовку, і братів, яких забрали в патронат. Брати теж погинули, правда, пізніше - у війну… Повільно снувались невеселі Катрині думи, та все навколо минулого. Згадала свого чоловіка, котрий рано пішов із життя, і синочка Толика… Син в Катрі був добрий, матір не обижав, слав грошові перекази, влітку й сам навідувавсь, але… мати доживала сама... А ще Катрі подумалось: для чого їй отаке довге життя? Чи це Бог її благословив, чи, може, карає за що, відмірявши непосильно довгий вік?..
Весняне сонце вже добряче підбилось на небі й сипало золоте марево, розливало млість і тепло. Ясні промені танцювали по бабиній хустці та по обличчю, ніби збираючись розгладити зморшки навколо вицвілих очей. Катря відчула те піклування, вона вспокоїлась і задрімала…
Раптом до неї долинули знайомі звуки, і бабця прокинулась. Приклавши долоню козирком до очей, вона вслухалася в гомін, що линув із високості. На електричному дроті сиділи дві чорні пташки і жваво щебетали. Катря здогадалась, що то прилетіли ластівки, ті самі, котрі щороку повертаються до свого гнізда, звитого в її хлівчику. Вона ожила, пожвавішала, по старечому обличчі розлилась усмішка, щира і приязна, наче вона стріла близьку людину.
- Яку ж мудрість дав Бог малій пташині, що вона завжди вертається додому!.. Летить з далекого краю – із самого Єгипту, а знайде дорогу в село і на вулицю, і в двір… Це ж треба тобі – прилетіла саме на Благовіщення…
І раптом Катерину осяйнула здогадка:
- Ох, це ж Всевишній мені звісточку дав, що недаром я топчу ряст, для чогось іще нужна. Сьогодні ж не простий день, а Божий празник!..
По бабиній щоці покотилися сльози, та вона на них не зважала, а гомоніла собі, заводячи з ластівками нехитру розмову:
- Ластівочко, маленька Божа пташко! Як же я рада, що ти вернулась! Ще й не сама прилетіла, а в парі. Вдвох тепер щебетатимеш, приведеш мені ластів’ят... А я, голубко, піввіку сама. Молодим умер мій Андрій, хвороба його забрала, то й сина свого, одинчика, ростила сама, і на ноги ставила. А вже як вивчивсь, не схотів на місці сидіть, на Північ поїхав - за довгим рублем погнався. Там тепер і живе. Зразу заробітки були дуже ловкі, тоді дітей вчив, у люди виводив. А зараз пенсія там тримає. Е-е-е, ластівко, не шанують в нас старих людей, зовсім не шанують... Іще мати моя розказувала, як мій дід, а її батько, сліпий був сімнадцять літ. Сидів собі на печі, з онуками бавивсь, а п’ятеро сімейних синів приходили до батька на пораду. Чи роботу яку затівали, чи кудись збирались, а батькової поради завжди питали. Тож Бог їх благословляв… А мої онучечки, як були маленькі, так бабу любили, а теперечки зовсім забули, наче й на світі її нема. Давно дітей своїх мають, а щастя-долі не бачать. І заміж виходять, і розходяться, бо все їм не так: той чоловік питущий, другий ніде не робить. Так і живуть: ні заміжні, ані вдовиці; сьогодні один чоловік, завтра - другий… Немає, пташко, людям благословення, бо од Бога давно одцурались! Он хоч в нашім селі – ні церкви, ні віруючих. Живуть люди, як в погребі, а в кого душа страдає, той горілкою залива… Ось ти, ластівко, над світом літала, бачила більше, ніж я. Скажи, чи правильно живуть зараз люди, от хоч би й мої онуки? Ні, ніколи такого безбожжя не було! А спитай-но, чому ми, старі люди, дітей не навчити, не передали науку батьківську? А того, пташко, що розбомбили церкви, поскидали дзвони, щоб свою совість приспать. Сімдесят літ сіялось зло в Україні, бур’яни поросли в людських душах, тепер ось - збираймо врожай! Ти, ластівко, літала над океанами, всякі країни бачила, знаєш, як живуть люди в чужій стороні. Чи й там стільки п’яниць розвелось, що по чужих дворах вештаються, чи то тільки в нас? І чи є де в світі така багата земля й отакі вбогі люди? Та воно й весь світ лихий і жорстокий, так мало зосталось добра… Воістину, живемо «при дверях», як в Біблії сказано… Он вже видніється світу край, та його ще не бачать. Чи пороблено людям, що їм очі закриті? При дверях-бо живемо, при самісіньких дверях!.. Як там сказано в Писанні: «Хто має вуха, нехай почує!..»
Дві маленькі білогруді пташки любенько сиділи на дроті, ніби слухаючи стару. Вони знічев’я чистили пір’ячко, гострили дзьобики об щось невидиме, весело й дружно щебетали. Потім знялись зі свого місця та й полетіли у височінь, лишивши внизу й маленьке село, і двір, і бабу Катерину - сиву ластівку, людську матір…
Воістину: хто має вуха, нехай почує!..
