Свіже, дрібне зелене листя наповнювало повітря приємним шелестом. І коли Роксана йшла під ним від автобусної зупинки до свого дому, в неї все так само було добре. Люди потроху оклигували від новин, які сама вона навіть не читала, та починали працювати. А отже потік клієнтів, що потребували ремонту офісної техніки, стабілізувався.
Роксана вчасно платила податки, не купувала товари зі штрих-кодом, що починався на «46», та час від часу відправляла «п’ятигривневі» СМС на підтримку армії. Її совість була чиста та спала спокійно, не заважаючи жити нормальним життям.
Кілька днів тому вона бачилась з Юрою – серед дня, коли в того видалась вільна хвилинка перед тренуваннями з рукопашного бою. Він жалівся їй на те, що військкомат не хоче брати його через відсутнє око. Він намагався довести, що й без нього здатний значно на більше, ніж жовтороті хлопчаки, що пороху не нюхали, але отримують повістки! Та все було марно. Проте він не втрачав надії та зібрався записуватись в добровольчий батальйон, разом з іншими чоловіками з самооборони.
Все це Роксана намагалась пропустити повз вуха, аби знову не впасти в той чортів стан. Але несподіваний страх за життя Юри боляче вколов серце – ніби довгий іржавий штир, що пройшов наскрізь. І от тепер рана болісно наривала. Та ж з Юрою все має бути гаразд, він чоловік міцний і рішучий, сильний духом та тілом, і все таке. А заворушка на тому Сході напевне не така вже й серйозна, то він там точно виживе. Може навіть не подряпається!
Заспокоюючи саму себе, Роксана випадково озирнулась на психлікарню, яка простягалася по праву руку від неї, та відчула нав’язливу хвилю дрібного тремтіння, що пройшлося її тілом. Така реакція була в неї щоразу, коли вона, забувши зняти окуляри, випадково кидала на неї погляд і найчастіше помічала саме прогулянковий майданчик. Її завжди тривожив вигляд божевільних, які знервовано, якось різко мотали головами, озираючись навколо. А потім на кілька секунд завмирали, зосереджено дивилися в одну точку.
Аж раптом одна з раніше помічених медсестер, вийшовши з головного входу в цивільному, несподівано замахала до Роксани рукою.
– Гей, доброго вечора! – привітно гукнула жіночка та поспішила до Роксани.
– І вам… – розгубилась ремонтниця.
– Впізнали мене? – противно засміялась повненька медсестра. – Нуж-бо! Галина Іванівна, можна просто Галя! Та я ж з вами на одному поверсі живу, перші двері праворуч!
– А-а-а-а, ясно… – пробурмотіла Роксана.
– Ми на вас вже давно увагу звернули!
– Хто це, «ми»? – здивувалась жінка, поспіхом знімаючи окуляри та ховаючи їх до футляру в глибинах сумки.
– Та, по суті, всі ваші сусіди! – знову засміялась Галя. – Нам то цікаво, що це до нас переїхала за панянка, яка постійно сидить допізна.
– Он воно що.
– Ага! – закивала медсестра. –Я от взагалі вам дивуюсь, як можна серед ночі не спати?
– Ну, в будні я лягаю рано, бо на роботу, – розгубилась Роксана. – А у вихідні чого б не посидіти? Все одно виспатись можна зранку.
– Ой, облиште ви це і лягайте вчасно, щоб до дванадцятої, а краще й до одинадцятої! – повчально проговорила Галя, трясучи вказівним пальцем прямо в Роксани перед носом. – Все це не дуже корисно для здоров’я, знаєте! Біоритмів треба дотримуватись, а то незабаром матимете проблеми з серцем та нервовою системою. Це я вам як медик говорю!
– Матиму на увазі, – кивнула жінка з фальшивою чемністю.
– О! Ледь магазин не пройшли! – схопилася медсестра, закричавши на всю вулицю. – Вам, Роксано, нічого купити не треба?
– Та ні, я все в місті купую, – знервовано відрізала ремонтниця, подумки дивуючись тому, що сусіди, виявляється, якось дізналися її ім’я.
– Тоді почекаєте, поки я скуплюся?
– Так, звісно, – неохоче зітхнула жінка. Насправді чекати на цю тітку, та ще й продовжувати з нею цю безглузду розмову, вона аж ніяк не хотіла. Але після того, як дурнувата сусідка згори почала псувати їй життя, накликати гнів сусідки через бічну стінку їй хотілося ще менше.
Невеличкий міні-маркет був головною точкою для скуплянь мало не половини селища. А отже і ціни тут були такі, що дай боже! Саме тому Роксана вирішила краще пару разів на тиждень потягати сумки від міських гіпермаркетів. Але більшість жителів селища чи то не так часто їздили до міста, чи то просто лінувалися, та черги в міні-маркеті завжди були чималі. Правда от купували тут… не зовсім те, що Роксана очікувала.
Вона стояла біля каси близько півгодини, спостерігаючи за покупцями. Потік людей був настільки щедрий, що касирка вже вкрилася краплями поту. І кожен з цих людей купляв чи то чіпси, чи то закуски, іноді – хліб. Але в руках кожного обов’язково було пиво! Зазвичай великі пластикові пляшки, рідше – упаковки бляшанок або скляних пляшок. Бували й ті, хто купляв по дві-три скляні пляшки, і майже не з’являлися люди, які б виходили з магазину лише з однією. Серед покупці навіть було кілька дітлахів до семи років, які купляли пиво очевидно для батьків… принаймні, Роксана сподівалась, що для батьків.
– А от і я! – повідомила Галя, несподівано підійшовши до Роксани. В руках вона тримала пакет з логотипом магазину, в якому, як не дивно, серед деяких продуктів лежало кілька зелених пляшок пива. – Ходімо?
Роксана силоміць витягнула з себе посмішку та покрокувала поряд з сусідкою. Всю дорогу медсестра не замовкала ні на мить. З її рота продовжували долітати звуки навіть тоді, коли вона присмоктувалась губами до горла однієї з пляшок, яка оперативно перекочувала з пакета в руку. Тому ремонтниця була просто на сьомому небі від щастя, коли вони нарешті підійшли до дверей своїх квартир.
– І пам’ятай, Роксаночко! – радісно додала Галя на прощання, без жодних домовленостей перейшовши на «ти». – Лягай спати вчасно, а то зіпсуєш здоров’я!
Чемно кивнувши, Роксана поспішила сховатись у своїй квартирі та зачинити двері.
…квартирі, стеля якої тряслася від нестримного тупоту дитячих ніжок.
P.S. Роман активно готується до друку! Якщо на мій комп не впаде метеорит - чекайте його на Форумі видавців у Львові!
