Він сидів біля вогнища, спостерігав, як сніжинки зникали в язиках полум’я. Біля нього стояла вона, його Альонка. Так хлопець назвав свій БТР. А на ньому обледенілий висів прапор України. Скільки обстрілів він бачив, з яких безнадійних ситуацій виходив. Він нагадував Україну, такий же пошматований та завмерлий, наша країна давно завмерла в очікуванні миру, завмерла, бо боїться почути погані новини, боїться поворухнутись, щоб не накликати на себе більшої несправедливості. Раптом юнак відчув важку руку на своєму
плечі. Це був Батя:
– Не думав і не гадав ти, Максиме, що отак доведеться колись святкувати День Святого Валентина! Обіймав би ти зараз свою Альонку і був щасливий!
– Та ні, моя Альонка заміжня, й дитина в неї є! – відповів
хлопець.
– Так чому ж ти так назвав свою машину? – запитав командир.
– Зустрічалися ми з нею у восьмому класі. Це коханням важко було назвати, це швидше нагадувало силу земного тяжіння один до одного. Та малі ще були, дурні. Довести щось хотіли. Ну і довели.
Бігали один від одного. І отак всі вісім років. То вона когось зустріне, то я. Але все одно поверталися. Я, коли бачив її, не міг керувати собою, не знаю як, але завжди опинявся біля неї.
Проведемо вечір разом і знову нарізно будемо. І в нас ніякого інтиму не було, цілувались лише! Дивно! – пригадав Максим.
– Та що ж, видно і так бува! Кохання, одним словом! Лягай спати! Бо ще на світанку обстріл почнуть! Відпочити треба! – турбувався Батя.
– Та ви йдіть, я скоро! – відповів Максим.
Батя пішов, а хлопець підняв очі на небо. Сніг вже давно перестав йти, небо стало чистим зоряним. На вулиці мороз посилився, тому хлопчина скурив ще одну цигарку й також пішов до своєї так званої постелі. Та заснути йому не вдавалось. Тому витягнув телефон та зайшов на свою сторінку в соцмережі. А чого було ховатись. З ворогами вони були один напроти одного, все й так зрозуміло, ясніше не буває!
Такі знайомі обличчя усміхалися до нього з екрана. І чому саме він тут, а не вони? Ні, Максим ні про що не жалів. Навіть добре, що саме він тут, бо люди, яких він любить, залишаться живими. А він готовий віддати своє життя за них. І раптом він побачив онлайн Альонку. Дивно, вона зовсім не змінилася. Йому схотілось поспілкуватись з нею, бо не відомо, що
буде з ним через кілька годин навіть. І Максим написав.
Максим: Привіт! Як твої справи?
Альонка: Привіт! Рада дуже читати від тебе повідомлення. В мене добре все. Краще напиши як ти?
Максим: У мене також все добре.
Альонка: Знаю я про твоє добре. Чим вас годують знаю!
І про одяг! І як ти з запаленням легенів місяць в шпиталі пролежав. Я ж про тебе розпитувала у друзів, у твоєї тітки. Так,
що все знаю.
Максим: А я про тебе!
Альонка: Що ж розпитував?
Максим: Та все. Ким працюєш? Про дитину?
Альонка: А мені чого не писав?
Максим: Боявся, що ти не відповіси, ти ж заміжня!
Альонка: А нічого, що ти мій однокласник? І якщо ми поспілкуємось, то це буде нормально!
Максим: А ти не змінилася зовсім! Така ж гарна!
Альонка: А ти ще вищим став!
Максим: Як ти помітила?
Альонка: Повір, я знаю тебе краще, ніж ти можеш уявити!
Максим: А я також це подумав, а ти написала!
Альонка: Ой, в нас раніше таке постійно траплялось. Пам’ятаєш, як ми біля школи сиділи ввечері і я подумала: «Пощастило тобі й мені дуже!», ти тоді сказав: «Пощастило мені
дуже!». Я ледве не зомліла. Та й взагалі таких моментів багацько було, вже й не пригадати!
Максим: Ти вибач мене за все! Молодий дурний був, тому й поводив себе не зрозуміло як!
Альонка: А я краща була чи що? Мені також перед тобою соромно дуже сам знаєш за що.
Максим: Я вже й не пам’ятаю нічого чи то не хочу пам’ятати.
Альонка: А я пам’ятаю все. Навіть те, що краще забути.
Максим: Знай, оте, що написали тобі на День Святого Валентина, що я зустрічаюсь з тобою, лише щоб у Назара тебе
відбити, – це не правда. Я тоді тебе кохав.
Альонка: Та знаю я це. Й що кохав знаю!
Максим: Як що кохав знала?
Альонка: Пам’ятаєш, як ми стояли в мене під двором, обнявшись, і ти зачепив щоку липучкою з куртки. Так ти тоді куртку зняв і зав’язав її на спині. А мороз був градусів десять.
Ну, якби не кохав, зробив би це? Я навіть пам’ятаю, який на тобі був светр тоді. І твій запах пам’ятаю, мабуть, твоя мама, як пере, прального порошку забагато кидає, стійкий запах свіжості! Ось чим пахло! Але не кожен пральний порошок так пахне! Це якийсь особливий запах! Не можу пояснити!
Максим: Вибач, але про куртку я не пам’ятаю! А пам’ятаю багато інших моментів! Тобі соромно за що?
Альонка: За те, що до армії тебе відмовилася провести!
Я в собі не впевнена була! Листа тобі потім написала! Вірш для
тебе склала! А ти чому не відписав?
Максим: Не хотів, ображався. Зате листа твого зберіг!
Альонка: А де ті всі речі, що ти в мене позабирав! Сердечко на ланцюжкові, дзеркальце, заколки?
Максим: Все вдома в мене, в столі! Коли приїду, знайду!
Альонка: Нічого собі! Я навіть не підозрювала про це!
Максим: Так-то. А ще годину тому я навіть не міг уявити, що спілкуватимусь з тобою. А зараз все так легко виходить! Тепер твоя черга в чомусь такому зізнатись! А то нечесно буде!
Альонка: Ой, що ж розказати! Я тебе кохала ще до того, я ти до мене залицятись почав! Щоденник цілий списала! А віршів скільки тобі присвячувала! І писалось легко так! Ось, моє зізнання!
Максим: Дай почитати!
Альонка: Там багато дуже!
Максим: Я все прочитаю.
Альонка: Можу щось показати лише з моїх рук, бо мені соромно.
Максим: А цього року в нас зустріч однокласників, тоді й покажеш!
Альонка: Добре, подумаю! Давай вже спати! Тільки ти про мене більше не забувай! Пиши як справи, коли можливість буде! А я молитимусь за тебе!
Максим: Дякую, моя рідненька! Від щирого серця дякую! На добраніч!
Уранці почався обстріл. Максима зачепило уламком з снаряда, і він втратив свідомість. Але раптом він почув, що його хтось гукає: «Максимко! Почуй мене, прийди до тями! Не
лежи, прошу, тобі треба рятуватись! Максим розплющив очі і побачив Альонку, вона усміхнулася й пішла, він повз за нею, а вона йшла попереду, постійно оберталася й усміхалася йому!
Прийшов до тями він в лікарні. Тіло було, мов не його, хлопець швидко обдивився себе, руки й ноги були на місці, лише грудна клітка оббинтована. Потім знайшов на грудях хрестик і поцілував його, і зразу ж згадав про Альонку. Вона його врятувала!
А Альонка в ту ніч, так і не змогла заснути, дивне відчуття тривоги, що переросло в паніку охопило її. Коли ж почало світати, вона підвелась та запалила свічку біля образів і почала молитись. Вона не розуміла, що відбувається, але від молитви їй ставало легше, й вона молилась, знову і знову…
