Дощить. Мантія була пречорною, мов до її складу входила не бавовна, яка в своєму первісному вигляді росла на лучно-болотних ґрунтах Середньої Азії, а вугілля, видобуте з найнижчих колів пекла. Мантія була накинута на невисоке тільце, що стрімко пробиралось не протоптаним маршрутом, крізь рясно зрошені польові квіти й трави. Взуття було в тон з верхнім одягом і аж ніяк не гумовим, тому можна запідозрити, що ноги намокли по самі коліна. З-під широкого капюшона ледь вгадувався білосніжний овал обличчя й черешневі губи. Віддалене гукання сови час від часу переривало шелестіння етикетки з внутрішнього боку мантії – «Size: XS».
– Мантія? З тобою все впорядку?
– Отож бо. Не зовсім, якщо вважати нормальним, те, що більшістю вважається нормальним. А так відразу й не скажеш. Стриманість, ну ти знаєш. Тож потім в своє виправдання можу сказати: «А що ти очікував від людини, що носить мантію?». Ну, забери від мене цю посмішку. Я видумовую, як завжди. Просто ефектно виглядає, скажи?
Вона зробила три кроки назад, закинула голову й обернулась навколо своєї осі. Сови притихли.
– То для чого ти нас тут зібрала?
– Ти знаєш відповідь. Тобі краще ніж мені відомі мої ж відповіді. То для чого питаєш? Не хочеш бавитись в мовчанку?
– З тобою рано чи пізно ми й так до неї повертаємось.
– Я вже не ведусь на твої провокації. Ти знаєш, яка сьогодні ніч? Найкоротша. А в нас з тобою стільки справ! Спочатку ми збиратимо квіти й трави, а потім я сплету з вінок. Тільки моїм він буде недовго, я відпущу його на річці і його обов’язково хтось відловить, моживо, не відразу, але ж я точно знаю, що відловить, тому й чекати варто. А ще, я в одної знайомої відьми, за шоколадку з лісовими горіхами, вивідала, де в наших краях папороть цвіте.
– Мантія і вінок? Який дисонанс… Та кому ж як не тобі він пасує. А для чого тобі це?
– Як для чого? Для підтримки магії у всесвіті.
– Не відмахуйся. Ти знаєщ, що я мав на увазі, й нам обом добре відомо, чому ці обряди послуговують. То скажи, скажи вголос. Так воно набере силу.
– Хм… Для сенсу. І драми…
«Дякую, що мені вісімнадцять! Сонце на небосхилі, годинники переводять, пташенята вчаться літати! І навіть, якщо наступної миті із всім прийдеться попрощатись, хіба це погано? А може, навпаки, саме так і варто? Коли лягаєш в ліжко, вдень, накриваючись з головою вовняною ковдрою (для чого? Чи від чого?), опісля подолання ряду моральний і фізичних перешкод, тебе охоплюють такі невимовні спокій, легкість, тепло, що, здається, в цю ж хвилину ти ладен позабути (а тим покласти край) всі перипетії, які дошкуляють тобі (а тим є просвітниками якоїсь незбагненної поки суті) й навіки залишитись під нею, ковдрою.
Смутку мій, возлюби мене!
В тебе свої знаки, а в мене свої. І хоч ми дуже схожі, через ту відмінність, яка все-таки присутня, ми розшифровуємо їх кожен по-своєму. І що в нас виходить? А що не виходить? Чи чому в нас це виходить/не виходить? Все живиться нашими страхами… А якби ми разом розшифровували, розкодовували й відмикали? Відсували шафи, виламували паркет, виходили через вікно, щоб назбирати росу з квітів. Якби ми разом… то для чого нам ці знаки? Все так складно (як нам здається) влаштовано. І як і вистачає сил Тому, хто цим всім заправляє. Мене пантруй, мене, не знаки. До біса ж їх…
Смутку мій, возлюби мене!
Ілюзія… омана, міраж, химера. Незриме сприйняття чогось за щось. Й немає нічого простішого, ніж розчинитися в темрявах власними руками посадженого лісу. Й не допоможуть марні волання (взагалі ніколи й нікому) треба набратись неабиякої сміливості, щоб впритул підійти до свого ж відлуння. Ілюзія – має розтанути, з зойком й неприємним осадом. Вона, бідненька, одновимірна й не витримує близькості. Та якщо щось змушує тебе, мов у дитинстві, підстрибувати при ходьбі, а потім дертись на стіни, мов у підлітстві, читати між рядками і писати вірші, якщо щось взяло сонну ділянку твого мозку в оренду, хіба це ілюзія?
– Смутку мій, возлюби мене!
Господи, яка ж я вдячна, що мені тільки вісімнадцять!»
