Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2443
Творів: 43778
Рецензій: 85302

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Поцілуй мене, Катю

© Михайло Нечитайло, 03-07-2015
Я завжди перед цим номером думав про коліна. Дошки на сцені клубу нашої застави були стругані ледь-ледь, підігнані як попало, тож коли я в танці викрикував своє знамените «Ех!» і з усього маху гепався на коліна – ті коліна досить-таки страждали. Але завтра номер у мене повинен вийти – і до біса коліна. Завтра в клубі буде вона – Катя.
Начальник застави дуже дружив з комсомольцями сусіднього села Прибужжя – вони й на концерти до нас вчащали, і в танцях дівчата нам до пари пританцьовували. Я на Катрю якось мимоволі оком накинув – таке невеличке темнокосе дівча, а як гляне – кров холоне, як ото коли на нічному посту щось позад тебе в кущах несподівано шелесне.
Олю, прибужанську ж дівку, вона зі мною в парі танцювала, навіть випитав непомітно, як і личить прикордоннику, чи не вчащає до Катрі котрийсь із парубків сільських.
- Та вона ще мала, - махнула Оля рукою.
А тоді через тиждень, хитрюща ж бестія, витягла під час репетиції Катю із зали на сцену.
- А це рядовий Іван, - відрекомендувала мене. - Про прізвище краще змовчу, бо будеш сміятися.
Я розгубився зовсім, слова не міг сказати.
- Приємно бачити вас, Катю, - одно белькотів, мов зіпсована платівка від патефона.
Катя ж і собі ні в тих, ні в сих.
- І що то воно у вас за прізвище таке смішне? - поцікавилась.
- Те-е, на концерті оголосять, почуєте, - бовкнув у відповідь.
Концерт - це для мене завжди мука. І не через те, що виступаю - це я люблю, і не через нестругані дошки та збиті коліна - це можна стерпіти, а через клятого Колю Овсюка. Він веде концерт, номери оголошує і має дуже погану звичку мій номер оголошувати наступним чином:
- А зараз на сцені воїни нашої застави, котрі виконають знаменитий гопак. Коронний номер – Мишустик!
Що я в танці виробляю основні, так би мовити, па, то цього від мене не забереш, хоча й наголошувати не варто було б - гуртом же танцюємо. А хоч і оголошуєш уже, то можна ж сказати – «рядовий Іван Мишустик», чи там «боєць Іван Мишустик», так ні ж, усе, паразит, опускає і тільки з насолодою тягне – «Ми-шус-тик», ніби це на сцену має вискочити якийсь дресирований гном чи болотяник, якого застава лагідно прозвала Мишустиком. Я колись Овсюку за таке ведення концертів ледь пику не натовк - єдине, що стримало, військовий статут, котрий подібного не дозволяє - але з цього толку, певен, однак не було б ніякого, бо горбатого тільки могила виправить.
Та відколи в залі присутня Катя, Овсюк для мене перейшов у стан запеклих ворогів.
Сьогодні чергова, остання, репетиція перед завтрашнім концертом. Сную по сцені між гомінливим концертним братством, думаю собі про своє, аж раптом глип - у залі вона, Катя. Сидить, як сиротина - з дівчатами, котрі танцюють, певно, за компанію прийшла на репетицію, бо сама ж у концертах участі не бере.
А може...
Хух, аж дух перехопило, а може... з-за мене.
Овсюк повзе по сцені.
- Дорогі друзі, - розкинув руки, - яких уособлюєте ви, дівчино, - жартує до Каті, чим зроджує на її лиці диво-усмішку, - а зараз на сцені воїни нашої застави, котрі разом з дівчатами-комсомолками села Прибужжя виконають знаменитий гопак. Коронний номер – Мишустик!
- У-у, гад, уб’ю, - сичу я і вихором вилітаю на сцену, бо коли в залі Катя, то немає репетиції, є концерт з повною викладкою.
Гупають чоботи, клубочить курява, миготять дівочі литки, а я поміж тим навприсядки, а я поміж тим колесом, а я вихилясом, а я скоком-боком, а я попід небом і при самій землі, а я руки за голову і:
- Ех! - з усієї сили з грудей.
І колінами в дошки, аж сцена ходором.
І все затихло.
Все, кінець танцю.
Тільки оплески одинокі в залі, які вартніші для мене за  ревіння цілого натовпу глядачів, бо то оплески Катиних долонь, за несмілими звуками яких сяють теплі очі, в котрих я ловлю любов до мене - героя цього танцю. Так, любов, бо очі теплі, аж вологі, бо вони дивляться на мене - і в тім погляді лагідність, ніжність, тепло. Ну хіба ж це не любов?
Тож коли на сцену виходять інші, я йду в залу, я сідаю на лавці побіля Каті, я роблюся сміливим, я розказую їй бозна вже й що, і мові моїй немає спину.
І дарма, що збив на репетиції коліна, а завтра ж основний концерт, і дарма, що регоче за кулісами Овсюк і хитро підморгує Ольга, і дарма, що я боєць-прикордонник, прикутий до застави, якому навіть у ліс ромашку вирвати сходити треба дозволу в начальника питати - все дарма, бо біля мене тепло пахне полем моя невеличка кругленька Катя.
А начальник застави, наш дорогий старший лейтенант Тихонов, візьми та й оголоси:
- Товариші бійці, товариші прибузькі комсомолки, сьогодні я дозволяю танці під гармошку. Але одну тільки годину.
Рипить на гармошці 0всюк - і я прощаю йому, що не грає, а рипить, і я прощаю йому його знущання наді мною на концертах, я прощаю йому все і молю, аби не зболіли його пальці і не перестав він ними мацолити по клавішах. Я, звісно ж, запрошую до танцю Катю, я не випускаю її з рук цілу годину, я не можу пригорнутися до неї перед усіма тілом, бо боєць, але я горнуся до неї душею, я липну до неї душею, прив’язуюся, чіпляюсь - і вже ніяка сила не здатна відірвати від невеличкого дівочого тіла із запахом поля мою душу, бо вона, та душа, закохалася, закохалася.
Втомився Овсюк, поклав гармошку.
Усміхнулася Катя, пішла на вихід.
- Товаришу старший лейтенант, - кинувся я до начальника застави, - дозвольте провести дівчат.
Розумію - втратив тяму; розумію - з таким проханням до начальника застави ще ніхто не звертався; розумію - але звертаюся.
На жаль, цього не розуміє начальник застави.
- Тільки до воріт, - дає дозвіл.
А до воріт - тридцять метрів.
Зітхаю і лечу ловити ті тридцять метрів, як золоті розсипи золотошукач.
Не встиг розкрити рота, не встиг сказати слова - вже й ворота.
- Дівчата,  зачекайте он там,  хвильку зачекайте, хвилиноньку одну, - прошу, благаю всіх дівчат, котрі з Катею.
- Катю, - мовлю, коли відійшли дівчата, дивлячись у блискучі серед літньої темряви Катині очі, - я люблю...
Запинаюся.
- Цей вечір… зірки... – несу щось несусвітнє.
Нарешті наважуюсь.
- Вас, - видихаю.
- Ой, таке скажете, - сміється дівчина.
Але долоньку, яку я взяв до своїх широких лап, не висмикує, не забирає.
І я переходжу на «ти».
- Ти для мене,  як сонечко, - знаходжусь на порівняння.
Заглядаю в очі.
- Поцілуй мене, Катю, - прошу, втрачаючи сором, як старець копійку.
- Дівчата ж дивляться, що ви, - соромиться Катя, опускає очі, забирає долоньку, йде до дівчат.
І тільки біле платтячко майорить і майорить серед літньої ночі, доки його хижим вовком не ковтає зовсім чорний  довколишній світ.
Вертаюся до казарми, довго кручуся на ліжку, продовжуючи подумки своє перебування біля Каті, продовжуючи в думках розмови з нею, тішачи себе думкою, що завтра я знову побачу її, мою кохану, і, не зважаючи на не раз биті коліна, знову з шиком продемонструю, як каже Овсюк, мій «коронний номер».
Сон нарешті хилить додолу повіки, несе мене у своїх солодких обіймах, несе знову ж таки до неї одної - Каті.

- Застава, до зброї! - линуло по казармі, лізло в сонні вуха, колошкало мозок.
Схопився, як ошпарений. Поспіхом зодягнувся, вискочив разом з товаришами на подвір’я.
Неподалік щось блиснуло, над головою стояло ревище.
Задер голову. Літак з хрестами на крилах розітнув небо і зник за дахом казарми.
- Шикуйсь! - осатаніло верещав хтось неподалік.
Сяк-так збилося докупи напівсонне, нічого не розуміюче військо.
- Товариші бійці, видно, війна, - видихнув Тихонов.
Усі мовчали.
- Тож до зброї, - керував старший лейтенант.
Зброя була в нас за плечима, гвинтівки погрожували пролітаючим літакам холодними дулами - але ніхто не знав, що робити далі.
Губився, певно, й Тихонов, бо хвилин п’ять ходив перед шеренгами туди-сюди, доки нарешті чи то оговтався, чи обміркував наші дії.
- Лейтенант Біляєв, - дає начальник застави команду заступнику політрука, - беріть собі з двадцять бійців і поспішайте до річки, гляньте, як там пости, а я тут розпоряджуся і потім наздожену вас.
Біляєв стає перед строєм, називає прізвища.
- Мишустик, - чую й своє.
Ступаю крок уперед, приєднуюся до решти названих.
Біжимо в бік річки. Прохолодне ранкове повітря приємно лоскоче груди, разом з легким хвилюванням від оголошення начальником застави про війну поглиблює дихання, додає снаги будь-що швидше досягти берега ріки, аби допомогти постам добити ворога ще на воді, не давши йому змоги ступити на цей берег.
- Чому не чути пострілів? - кричить попереду Біляєв. – Вони там що, поснули, пости ті, мать їх...
Далі Біляєв матюкається, як він має звичку, на чім світ стоїть.
Вибігаємо на пагорб. Ось і перший пост - між деревами блищить кулемет.
Вплигуємо хто в окоп, хто просто залягає під березами.
Двох прикордонників із трьох належних на посту десь немає, а один лежить на дні окопу, вищиривши зуби, з-поміж яких цебенить кров.
Стає страшно від того оскалу. Бачу, як розширюються очі і в моїх товаришів.
Біляєв це помічає.
- Рядовий Овсюк, - командує, - відтягніть труп з окопу. Йому вже  однак нічим не допоможеш, - додає.
У Колі Овсюка блідне обличчя, трусяться руки, він не то зі страхом, не то з огидою бере загиблого попід пахви, важко тягне геть.
Ми вдивляємося в протилежний берег річки. Там вовтузиться сила-силенна ворожих вояків у сірих у сутінках мундирах.
- Ладнають понтони, мать їх… - розмірковує Біляєв.
- Товаришу лейтенант! - кричить над окопом блідий Овсюк. - Березін і Мокросол теж убиті. Всі хлопці з поста померли.
- Чого ти роззявив рота? – сердиться Біляєв. - Ти що, оживиш їх цим? Стрибай в окоп.
У цей час на протилежному березі диркнули постріли, куля влучила Овсюкові в щоку десь між носом і ротом, звідти річкою булькнула кров, Овсюк з тією кров’ю повалився в окоп, впав на Андрія Булата, той з переляку схопився, витираючи Овсюкову кров зі щоки, й отримав кулю в плече.
- Лежати всім! - заревів Біляєв. - Приготуватися до бою!
Булат корчився від болю, Овсюк лежав пластом, усі інші злякано вчепилися в гвинтівки, немов віруючі у натільні хрести.
Біляєв припав до кулемета, клацнув затвором, послав чергу на ворожий берег.
Там змахнув руками один у сірій уніфopмі, звалився в річку. Інші поспішили до кущів, заходилися ховатися.
- Вогонь! - кричав Біляєв. - Вогонь, мать вашу!...
Хтось один стрелив з гвинтівки, потім ще хтось.
Я відчув важкий ляпас лейтенанта на своїй шиї.
- А ти чого сидиш? Материної цицьки ждеш? То не врятує. Вогонь!
Я припав до гвинтівки, вистрілив зо три рази, хоча навіть не усвідомлював, куди пуляю. Трохи згодом туман страху почав спадати з очей і я почав розрізняти обриси того берега.
Навіть прицілився до якогось куща, який, як мені здалося, ворухнувся, вистрілив прицільно, але результату пострілу побачити не встиг, бо навколо все завило, засвистіло, наповнилося вибухами і ядучим димом.
Гавкали, як собаки, німецькі міномети, я притисся до стінки окопу, прикрив голову руками і тільки думав, де ж я покинув гвинтівку - чи на бруствері, чи забрав в окоп.
- Не щулься, Мишустик, - штовхнув мене начальник застави.
Де він тут тільки взявся?
Ревище й вибухи вщухли так же раптово, як і почалися.
- Доки ми вилежувалися, вони понтони поклали, - лайнувся Біляєв.
Застрочив кулемет, у відповідь на його звуки до нас полетіли німецькі кулі, зацьвохкали по брустверу окопу, зашелестіли в березовім гіллі, обтріпуючи його додолу.
- Давай, Мишустик, до бою, - скомандував старший лейтенант. - Крім нас однак тут більше воювати нікому.
Я через силу відірвав голову від землі, намацав очима свою гвинтівку - таки стирчала на бруствері.
Важко поніс я тіло до гвинтівки. Справа, між березами, хтось несамовито стогнав, аж вив, але я побоявся глянути в той бік.
Виглянув через бруствер.
Надворі вже геть розвиднилося. На понтонній переправі валялося декілька німців - видно, Біляєв поклав з кулемета.
Я припав до приклада, промацував поглядом протилежний берег.
Наразі щось свиснуло в мене над головою, збило кашкета, гарячим подихом війнувши в чубові.
Тихонов схопився за долоню, яка враз вкрилася червоною ропою.
Мені хотілося, чимдуж хотілося сісти на дно окопу, але важкий погляд старшого лейтенанта не дозволив цього зробити.
Тим більше, що на переправу висипали німці.
Застрочив кулемет, заговорили гвинтівки. Я також заходився цілитися у ворожі постаті, частувати їх свинцем. У бою не розбереш, чий труп на чий рахунок записувати, але мені здавалося, що дехто з німців  постраждав-таки й від моєї руки.
Смерть ворогів розганяла потроху страх у моїй  душі, а можливо, то просто душа призвичаювалася до бою.
- Треба підірвати переправу, - подав ідею Біляєв.
Тихонов виглянув з окопу, аби гукнути бійців, але не встиг, бо одна куля вдарила в плече, а інша трохи вище ліктя в руку.
- Біляєв, гукни бійців, - важко застогнав Тихонов.
Я злякався - я був один боєць серед офіцерів в окопі, я був один ще живий і не поранений. Я злякався - мені навіть страшно було подумати, що треба стрімголов бігти вниз, до переправи, на котрій хвилин зо п’ять тому гупали чобітьми німці, йдучи в атаку, а нині відступили, щоб через десять хвилин атаку відновити.
Тож я випередив Біляєва. Ризикуючи отримати подарунок від фашистів, я по пояс висунувся з окопу, роздивився, хто там ще ворушиться під березами, і гукнув двох:
- Шило, Меньшов, до старшого лейтенанта!
В окоп вплигнули двоє.
Тихонов, знявши чобота, скрегочучи зубами, перетягував портянкою поранене плече.
Розпорядився Біляєв:
- Ось вибухівка, ось шнур, жміть, хлопці, до переправи, може, підірвемо чортову стежку.
Хлопці схопили необхідне, помчали вниз.
Один не добіг, спотикнувся за метрів десять від переправи, заліг навіки. Шило ж добрався, шубовснув у річку, приладнав вибухівку.
В цей час на переправу виліз танк.
Він важко висунувся на пором, хилитаючись, поповз уперед.
Спалахнув вогонь на кінці його гармати, а вслід за цим перед нами здійнявся вогненний вихор.
Я виплюнув напхану мені вибухом у рот пилюку, заходився терти вуха, які немов хтось заклав ватою. Кулемет був зірваний зі свого гнізда і закинутий на дно окопу.
Старший лейтенант щосили матюкався, а лейтенант Біляєв, немов не помічаючи, що в нього зовсім немає правого вуха, все намагався прилаштувати до перевернутого кулемета відбитий затвор.
- Товаришу лейтенант! - вжахнувся я. - У вас немає вуха.
- Що? - забачив мій порух до нього Біляєв.
- Вухо! - кричу я і мацаю своє праве вухо.
Біляєв теж мацнув за мокре місце на місці колишнього вуха і знову відвернувся до кулемета.
- Молодець Шило! - кричить тим часом Тихонов. - Таки підірвав переправу.
Дійсно, два понтони від вибуху роз’їхалися в різні боки, танка не видно – певніш за все, потонув у річці.
- Чим воювати? - обурюється Біляєв. - Кулемету хана.
І сердито жбурляє затвор у бік німців.
Я розгублено оглядаюся довкола і бачу аж ген там, зліва, де річка вигинається змією, налаштовану іншу переправу, по якій щосили лізуть на наш берег танки, швиденько перебігають німецькі солдати.
- Товаришу старший лейтенант! - вказую начальнику застави на німецький прорив.
Тихонов теж усе бачить.
- Будемо відступати на заставу, - дає команду.
Згукуємо інших, піднімаємо поранених, поповзом покидаємо позицію.
Дмитро Кіцман - важкий боєць. Я ледь волочу його, ледь дотягую до вибалка, де вже можна здійнятися на повен зріст.
- Піднімайся, - підштовхую Дмитра.
А він - нуль уваги, одно тисне, тисне на мене.
Звільняюся від осоружного пораненого, вилажу з-під нього на білий світ.
- Тобі що, заклало? - лаюся до Дмитра.
А він, сокіл, лежить, втупився в білі хмари і вже мене не чує - помер.
Жалію товариша, а в глибині душі проймаюся сатанинською радістю, що не треба тягти таке важке тіло ще три кілометри до застави, рушаю з усіма в похід.
Ось до застави вже два кілометри, ось уже й півтора - раптом попереду виникають німецькі солдати, відкривають по нас вогонь.
- Назад! - реве Тихонов.
Я перечіплююся через свою гвинтівку, котру втомлено тягнув за дуло за собою, падаю і скочуюсь зі схилу, лишивши гвинтівку на самій вершині.  Прокляття, ще й без зброї лишився.
Але вертатися по неї ніколи, бо всі стрімголов мчимо до переліска. Навздогін нам линуть постріли.
- Де гвинтівка? - висить наді мною Біляєв.
Я мовчки біжу далі.
- Розстрілювати вас мало, роззяв, - продовжує Біляєв на мою адресу, - що б то зброю втратити.
«Добре тобі з пістолетом гасати», - подумки лаюсь і я.
Поперед мене одному з бійців куля влучає у спину, він спотикається, падає, я на ходу видираю з його конвульсіями битих рук гвинтівку - ось і зброя, подавися ти, товаришу лейтенант.
Ховаємося, хто вцілів, у зелені переліска.
Тихонов прислухається.
Від застави чути постріли, вибухи.
- Ще воюють, - підводить підсумок Тихонов. – Що ж, зараз перебираємося до лісу, там перепочинемо, а вночі прорвемося на заставу.
Наразі на дорозі, що тягнеться через перелісок і поле за ним до лісу, з’являються два мотоцикли з шістьма німецькими солдатами.
- Трофей, - загоряються очі в Біляєва. – Ану, Мишустик, зніми переднього водія.
Мотоцикли вже поряд з нами, лежачими в кущах. Я тримаю на прицілі першого мотоцикліста.
Постріл. Мотоцикліст з розтерзаними грудьми валиться геть, мотоцикл врізається в дерево, другий мотоцикліст, рятуючись від зіткнення з першим мотоциклом, летить на нас, ми ледь встигаємо відбігти вбік, як другий мотоцикл зависає на кущі. Ми кидаємося до гітлерівців, багнетами, прикладами добиваємо їх, а Біляєв із-за відсутності гвинтівки в руках душить одного голими руками.
Озброюємося фашистськими автоматами, дехто викидає гвинтівки, але Біляєв примушує забрати й гвинтівки. На мого автомата раптом накидає оком старший лейтенант Тихонов і забирає собі.
Мені образливо до сліз, але мушу мовчати.
Біляєв уподобав кулемета з німецького мотоцикла і хоче голіруч відкрутити його, щоб забрати з собою. Тихонов пробує відговорити його від такої затії та врешті-решт махає рукою і раптом наказує всім мчати чимдуж через поле до лісу, бо з іншого боку від переліска з’являється німецький танк.
Ми мчимо, аж піт застилає очі.
Танкіст, напевно, нас запримітив, бо відкрив вогонь з гармати.
Хтось скрикнув, хтось упав на полі, хтось добіг до лісу.
Я добіг.
Відхекуюся, лізу крізь чагарники вглиб лісу. А ось і галявина. Все, падаємо, далі немає сил. Лежимо, сопемо, дехто стогне.
Позаду нас щось шелестить. Насторожуємося, кожен хапається за зброю.
З кущів виходить Біляєв. У нього на руках Тихін Вьодров з розпанаханим животом, з якого вивалюються кишки, як з розрізаного кабана. Він машинально запихає кишки руками назад  до живота. Про кулемета ніхто вже в Біляєва не питає - ясно, не відкрутив.
Тихін одно кличе маму і через пару хвилин помирає, так і не зумівши повністю зібрати свої кишки.
На таке видовище дивитися несила, тож Тихона заносять подалі в кущі.
Починає нестерпно хотітися їсти. Смокчу траву, але від цього їсти хочеться ще більше. Хочеться й пити.
Хтось неподалік згадує, як розкуркулювали в тридцятому його діда.
- Припинити контрреволюційні спогади, - керує Тихонов.
Оповідач замовкає.
Тихонов читає лекцію, як його батька вбили куркулі за те, що організував колгосп.
Я з сумом згадую, що десь о цій порі повинен би був давати концерт, на який обов'язково прийшла б Катя.
Де взялася ця клята війна?
Чи скоро вона скінчиться?
Ой, Катю, Катю.
Поряд нестерпно матюкається Біляєв, прикладаючи до відірваного вуха якогось листка.
Я засинаю.
І даю концерт, і мені аплодує Катя.
І так хороше, і так тепло, і так добре, що краще не буває.

Краще б снилися погані сни. Тоді дивишся на білий світ і радієш, що він кращий за твої сни.
А колі тобі сниться твоя кохана, а тебе будить старший лейтенант весь у засохлій крові... Ех, бодай не згадувати.
- Мишустик, - провадить Тихонов, - іди, пробирайся на заставу, скажеш Зуйкову, щоб о першій ночі, коли ми підемо на прорив, ударив по німцях у наш бік.
Я протер очі, глянув на сонце, котре вже хилилося до горизонту, важко зітхнув, піднявся, мовив:
- Єсть!
І побрів у бік застави.
Більше ліз, ніж ішов.
Відразу змикитив, що з боку кордону поміж німецьких заслонів мені застави не сягнути. Вирішив іти в обхід Прибужжя, підійти до застави з протилежного від кордону боку - може, німці там ще не швендяють, та й ліс підступає ледь не до казарм.
Обходив село, так і пас очима хати – гляди, стріну поглядом Катю. Ех, хоч би знати, де вона живе.
Не стрів. Обійшов село, одно припадаючи до землі в посівах льону, бо нема-нема  та й запримічу фігури німецьких солдатів на сільських вулицях.
Перейшов ліс, добрався до застави, як на небі сяяли зорі, а тріскотня пострілів поволі стихала.
Прожогом метнувся з лісу до близьких казарм.
- Хто йде? – почулося з-за рогу казарми.
- Свої, Мишустик, - обізвався я.
Мене бігом провели до політрука Зуйкова.
- Товаришу... - приклав я руку до скроні.
- Годі, - перебив мене Зуйков, - не до церемоній. Як там на кордоні, що робиться, хто вцілів?
- Тихонов живий, хоч і три поранення, - рапортував я, - Біляєв живий, хоча теж поранений. Будуть прориватися на заставу о першій ночі. Тихонов казав, аби відкрили вогонь по німцях у бік наступаючих.
- Добре, - погодився Зуйков. - Зараз скільки, майже одинадцять. Мчи до хлопців, скажи, що підтримаємо. Встигнеш?
-  Якщо не йти поза селом, то тут година ходу, - погодився я.
-  Іди   навпрошки,    - порадив   Зуйков.  –  Ніч  темна,  пригинатимешся, проскочиш. Скажеш хлопцям, що підтримаємо. Отже, о першій...
- Товаришу політрук, - обізвався хтось із бійців, - патронів обмаль. Цілий день бій.
- Я знаю, - обірвав Зуйков. - Але будемо триматися, товариші.
Неподалік щось гупнуло, у повітрі пронісся свист, за казармами пролунав вибух.
Усі мимоволі присіли.
- Знову починається, - зітхнув хтось. - Мало німчурі дня, ще й уночі колотить.
- Товаришу політрук! - раптом скрикнув хтось.
Зуйков лежав на траві з перебитим сліпим осколком горлом. Він уже навіть не харчав.
Усі завмерли.
З боку кордону заревли танкові двигуни.
- До бою! - скомандував хтось.
Заворушилися солдати.
- А ти чого стоїш? - визвірився до мене старшина Чиж. - Тобі що наказано? Мчи до Тихонова, скажи, хай проривається до нас. Не знаю, чи дуже ми йому допоможемо, як на нас лізуть танки, але якщо прорветься, то разом веселіше буде відступати вглиб території... Або погибати. Давай, жми.
Я зірвався з місця, рвонув у темряву.
Пробігаючи мимо кухні, не втерпів, забіг у приміщення, намацав буханець хліба, якийсь прокислий, вчорашній, певно, борщ і таки втратив хвилин з десять, аби набити черево - сил не було бігти далі, ноги підкошувалися від голоду.
Запхав півбуханця за пазуху під гімнастерку, побіг далі. Коли покидав заставу, бій уже гримів на всю, кулі посвистували вгорі і поряд, тож мусив бігти назгинці, черкаючи лицем ледь не по самiciнькій траві.
Ось і Прибужжя. Вирішив, аби надолужити згаяний на кухні час, не оббігати село ні одним, ні другим боком, а перетнути по діагоналі.
Ховався поза повітками, хатами, тинами – пробирався.
Ох, Катю, Катю, можливо, ти за стіною цієї ось хати, в якомусь метрі від мене.
Щось ударило мене в саме лице і зродило ніч.

Хтось відкручував мені голову. Я опирався, а він тягнув, тягнув, аж шкіра на обличчі тріскала, зроджуючи нестерпний біль.
Я кинувся.
Біль не вщух.
Я полапав своє лице і відсмикнув руку. Якесь припухле, засохле місиво. В роті все злиплося, тож мусив роздовбувати його пальцем, витягуючи з нього згустки крові вперемішку з вибитими зубами.
Під стелею приміщення, на підлозі якого я лежав, мріло світанковим світом бліде маленьке віконце.
- Очуняв? - донеслося до моїх вух.
Наді мною схилився Біляєв. Без вуха, з розірваною губою, перебитим носом, розсіченим чолом і злиплим волоссям.
- Товаришу лейтенант, що це, де ми? - запитав я.
- В полоні. Заперли нас у якомусь хліві, - мовив Біляєв.
- І як же ви?...
- А так, як і ти. Не дочекавшись твоєї звістки, о першій, як і збиралися, рушили на заставу.  До самої застави дійшли, ніхто нас не запитав, куди й чого йдемо. А  чули ж перед цим, що творилося на заставі, який бій там гримів – могли б хоч трохи підозрами перейнятися, обережністю сповнитися. Ні, не здогадалися, дивувалися тільки, чом так легко, без бою, дається нам шлях. Одним словом, на заставі по хлопцях наших уже й захололо, там були німці. Ми й за зброю не встигли вхопитися, як нас посікли на капусту. Мені в ногу вцілило, перебило, я впав, відстрілювався, доки не скінчилися патрони, а тоді мене взяли, як парубок дівку, голими руками.
- Товаришу лейтенант, нічого, - заходився я заспокоювати Біляєва, - німців до вечора виб’ють, нас звільнять, та й по всьому.
- Будемо вірити, - погодився лейтенант.
Надворі, судячи зі світла у віконці, зовсім  розвиднилося. Я вже й про Катю думав, і про що завгодно, але ніяка думка не могла заглушити болю на обличчі і в голові. Дуже, дуже мучився.
Біляєв почав час від часу марити. Чи то багато крові через рану на нозі втратив, чи біль його домучував, як і мене - але він почав здавати.
Нарешті десь, мабуть, аж під обід двері в хліві розчахнулися, впустили стовп світла, в них з’явився німець, щось прогерготів і показав, аби  виходили.
Біляєв важко звівся по стіні, я підставив йому плече, і ми виповзли на світ.
Неподалік хліва юрмився людом майдан, тож нас повели до того майдану.
- Німецкій власт, - торочив перед натовпом якийсь німецький чин, - нєсьот вам добро. Єй нізачем сопротівлят. Но німецкій власт нє потєрпіт сопротівлєнiй. Кто хочєт жіт, обязан сотруднічат с новой власт. Болшевік, комісар, которий стрєлял в німецкій  зольдат, будєт такжє расстрєлян у вас на глазах, как наук для насєлєній.
Німець, що привів нас сюди, відірвав від мене Біляєва, притулив до дерева, перезарядив пістоль.
- Товариші! - вигукнув Біляєв. - Ми переможемо! Їм не пройти і ста кілометрів за Буг...
Може, й ще щось сказав би, але куля прийшлася йому прямісінько в рот, тож Біляєв захлинувся і важко сповз по стовбуру додолу, де німець обдарував його ще трьома пострілами.
Німець направився до мене. Я ніяк не міг повірити, що зараз і мене розстріляють так само, як Біляєва. Мені здалося раптом, що це все сниться, що цього не може, не повинно бути, що зараз із-за хат з’являться наші бійці, і німці щодуху помчать за Буг, у свою Німеччину.
Оцей натовп, майдан, заплакані люди, веселі нахабні німці - це щось не з цього світу. Я ж повинен нині давати концерт, а не стояти побитим серед майдану і чекати кулі в рот чи ще деінде.
Он і Катя стоїть, ніби прийшла ж на концерт. От тільки заплакана.
Катя…
Я таки побачив, вирізнив її серед сотні облич.
Катя...
Німець здійняв пістоль.
У моєму животі щось зморщилося, взялося жмутом, приготувалося прийняти кулю, ніби тіло напевно знало, куди та куля має влучити.
Годилося б щось сказати перед смертю героїчне, як Біляєв.
Не міг відірвати очей від Каті навіть під дулом пістоля.
Тож чи прошептав, чи сказав, не пам’ятаю, зараз важко про те судити:
- Поцілуй мене, Катю.
І перепросив ще раз:
- Поцілуй мене, Катю.
Організм помилився - куля вдарила не в живіт, у груди, немов щось холодне-холодне впало в саме серце, як камінь у річку - аж хлюпнуло.
Захилиталася, попливла Катя.    
Десь далеко-далеко.
Марніла, марніла, доки й не зникла в чорній-чорній безодні.
Поцілуй же мене, Ка-а-атю-у-у…
Розтав поклик, розтало все.

На цьому місці я завжди прокидаюся. Нема-нема, та й сниться мені один і той самий сон - ніби Іван я Мишустик, ніби воюю і гину на війні, ніби весь час прошу якусь Катю мене поцілувати і ніяк не можу переступити в жодному сні клятого німця з пістолем, аби діждатись-таки жаданого поцілунку.
Хоча насправді ніякий я не Іван, ніякий не Мишустик. І не знаю я ніякої Каті. І не воював ніколи, бо родився і зріс за мирного часу.
І хоч працюю я кореспондентом, їздив-переїздив по білому світу, але ніколи не писав нічого ні про якого Мишустика, аби воно влізло в пам’ять і душу, мов якесь зурочення, та й мучить зрідка мене по ночах однією і тією ж картиною.
Ось і нині приїхав на Волинь в один з райцентрів - збираю матеріал про свавілля місцевого чиновництва. Але не буду розводитися - бо не про це моя балачка.
Побував я, значить, де мені треба, зупинив своє авто біля автостанції, щоб купити цигарок, аж раптом чую - оголошують автобус на Прибужжя.
- А це у вас село таке є - Прибужжя? - запитав перехожого.
- Є, - відповів той.
-  І далеко звідси? - цікавлюся.
- Та кілометрів із двадцять буде.
Все ж розбирає мене цікавість - у моїх дивних снах це село - тож махаю я рукою на спалених зайвих п’ять літрів бензину, віднаходжу дорогу на село, їду під саму Польщу.
Село знайоме. Ніколи в нім не був, клянуся - але знайоме.  Не зовсім таке, як у снах, але ж літа від війни збігли, літа.
Зупиняюсь у центрі. По один бік майдану магазин, по інший - парк з могилою загиблим у війні. Написи, написи на стеллі. А неподалік ще один скромненький обелісочок у тіні дерев. Цікавлюся, підходжу ближче  і вклякаю.
На обелісочку два імені - Іван Біляєв, Іван Мишустик. Біля імені Біляєва - нічого, а над іменем Мишустика ще й невеличке фото. Звичайний солдатик з настовбурченими вухами. Жодної подібності зі мною. Чому ж тоді сниться? Аж жарко стало, хоча надворі, незважаючи на літній червневий день, прохолодно.
Присів я біля обелісочка, довго сидів, придивлявся до Івана, але так нічого й не второпав ні в моїх снах, ні в цьому капловухому солдатові - ні в чому нічого не второпав, хоч бери та вір у магію і переселення душ.
- Добридень, - зашелестіло позаду.
Оглянувся - невеличка зморщена бабуся. А лице, хоч і зморщене, але те, з мого сну. Катя... Мана, не інакше.
- Пробачаюся, - белькочу, - ваше ім’я часом не Катерина?
- Так, - мовить бабуся, - а вам звідки відомо?
Що казати? Не клеїти ж із себе божевільного.
Брешу:
- Дядько тут мій, - вказую на фото на обелісочку. - Аж оце знайшов його могилку. А він писав про вас додому.
- Та невже? - дивується бабуся. - Та я ж із ним познайомилася лишень за тиждень до війни.
- Встиг, - викрутився я, - встиг написати.
- Він, щоправда, й намагався мені зізнатися в коханні, - продовжувала бабуся, - але я те не сприйняла всерйоз.  Та й мала ще зовсім була, ледь-ледь до шістнадцяти тяглася - хіба могла отак вмить закохатися. Ви пробачте, юначе, але він не був моїм коханим...
- Нічого, - стенув я плечима, - хіба це так важливо.
- Розстріляли його німці на другий день війни, - зітхнула бабуся. - Якраз оце сьогоднішнім днем, двадцять третім червнем. Він побачив, певно, мене в натовпі, бо так подивився, так подивився, так попросив, я не почула, ні, гамірно було, я якось зрозуміла, а як, то й сама не знаю, попросив: «Поцілуй мене, Катю». Він мене й перед війною одного вечора проводив до воріт застави, просив поцілувати, а я злякалася, не захотіла того зробити, а це перед смертю повторив, бач, прохання. Певно, дійсно закохався був. Мій батько його, Івана, дядька вашого, із Біляєвим он тим, другим загиблим, хоронив отут на місці страти, десь з гімнастерки й фотографію видобув, що оце на обеліску, й імена та прізвища їхні вичитав у документах. А я, знаєте, як підросла та розуму набралася, то оце приходжу сюди в день страти та й цілую бідолаху на фотографії, адже так просив.
- Що ж,  дякую вам, - не знайшовся я ні на що інше, - спасибі. Буду їхати.
Розвернувся, пішов до машини.
- Це добре, що через стільки літ знайшли дядька, - мовила навздогін бабуся. - Совісні ви, певно. Бо хто зараз по стількох літах уже кого шукає?
Хex, совісний. Якби ви тільки, Катерино батьківно, здогадалися, який перед вами брехун.
Але ж зі сну, як живе :
- Поцілуй мене, Катю.
Та хіба ж пішов би Іван того вечора на заставі, коли б Катя торкнулася його вустами, як я оце, мов бовдур, пішов, повісивши голову?
Він, напевно, хоч подякував би.
Я рвучко розвернувся, підійшов до бабусі, обійняв її голову, поцілував у чоло.
- Іван зробив би так само, - мовив. - Вважайте, що він вам відповів на вашу турботу, ваші цілунки за цілі літа.
Від бабусі війнуло, немов у тому сні, запахом поля, чимось рідним, знайомим війнуло, знаним. Та що за наслання?
Розвертаюсь, іду геть.
Оглядаюся на бабусю, вона плаче.
Плачу і я. Кляті сльози геть і з підборіддя скапують.
Ще раз оглянувся - бабуся саме нахилилася до обелісочка, поцілувала фото солдатика з відстовбурченими вухами. А мені здалося, що то вона, молоденька злякана Катруся з натовпу, все-таки випередила клятого німця з пістолем і припала маленькими вустами своїми до скривавленого тіла мого.
І я вже більше не вмирав.
Чи, може, нарешті вмер, облишивши у спокої змученого незрозумілими сновидіннями кореспондента.
Не знаю. Та й хто може знати таємниці людської душі?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 07-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 05-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Янушевич, 05-07-2015

Містично-езотерично.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Ман, 05-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 04-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 03-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шон Маклех, 03-07-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.37065196037292 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Поезія зміни краєвиду: Огляд книги Оксани Єфіменко
Нова книга в серії лауреатів літературної премії видавництва «Смолоскип» — книжка поезій «На нову ніч» …
Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …
Що почитати, коли в тебе важкий тиждень
Кожна людина має такі дні, коли відчуває, наче життя випиває з неї останні соки. Іноді навіть немає …