Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44528
Рецензій: 87075

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Зав’язую

© ВЛАДИСЛАВА, 01-07-2015
Чому мене не розриває від захвату? Небо не вибухає феєрверками, пташки не співають хвалебних од, а земля не тікає з-під ніг.  Де обіцяний екстаз? Я йду додому. Найкоротшим шляхом. У сумці – авторський примірник нового літературного альманаху. Сіра, не надто груба книжечка. А визначна вона тим, що в ній, серед інших, знайдуться й мої оповідання.
На душі чомусь порожньо. Ніби туди забули вкласти позитивні емоції. Піднімаю комір куртки, натягаю на голову капюшон. Не маю натхнення ні з ким спілкуватися. Як на зло, на шляху трапляється колега по роботі. Прохолодно вітаємось і розходимось в різні сторони.
Раніше в офісі я була пай-дівчинкою. Коли ти боїшся відмовити комусь у допомозі, знайдуться ті, хто охоче цим зловживатиме. З часом я стала сміливішою,  навчилася казати «ні», і від мене почали відвертатися. Тут шеф, чи не вперше, прорахувався. Мав звичку навішувати людям ярлики. А вони не трималися. Перше враження часто помилкове. І звідки у маленького тишка з’явилися зубки?  
На порозі мене зустрічають мати з бабцею. Звечора, коли я отримала повідомлення про надіслану бандероль, мене розпирали гордощі. Вони розв’язали мені язик. Розповіла їм про альманах. Правда, вже картаю себе за балакучість. Просто хотілося втерти рідним носа. Мої творчі пориви для матері наче кістка в горлі. Донька переступила двадцятирічний рубіж, а так і не стала дорослою.
Пам’ятаю, як на початку літа дивилася телеверсію вручення престижної літературної премії.
- Відсилала щось цього року? – відірвавши погляд від прасувальної дошки,  недбало поцікавилась ненька.
- У-у, - нерозбірливо пробелькотіла я, ковтаючи гарячий чай.
Мати вигнула спину.
- Вже передумала? Розчарувалася? Не писатимеш?
Ці слова обурили найбільше. Змусили стрепенутися заколисане сумнівами  почуття гідності. Та, що вже третій тиждень знаходить вагомі причини не писати. Та, що ще півгодини тому била себе в груди і обіцяла: «Вже зав’язую»,  прошепотіла: «Нізащо».
Моя бабця родом із радянських часів - періоду, який вона згадує з любовною ностальгією. Не вірить у дива. Та й у власну онучку. Якось, коли у мене випадково вихопилось, що в літературній спільноті мене хвалять, вона видала недвозначне:
- А, може, вони говорять так із жалощів? Може, їм щось від тебе треба?
Подібні фрази начисто відіб’ють бажання не просто щось там творити, але й дихати.
Віддаю їм книгу (Не відчепляться, доки не прочитають). Йду до своєї кімнати, лягаю на ліжко. Від хвилювання кусаю нижню губу. Цікаво, що скаже мати? Чи не своє улюблене: «Якось-такось»?
Через деякий час мене викликають до вітальні. Урочисто так, ледь не з фанфарами. Мати говорить, що я справді маю літературні здібності. Читаючи моє оповідання, вона навіть просльозилася. З обличчя бабусі зникла посмішка всезнайки. Вона піддакує матері і, взагалі, виглядає розгубленою. Невже помилялася?
Коли тебе нарешті визнають, ти починаєш панікувати. О Боже, і все це мені? На тебе сиплеться увага, вона позбавляє можливості вільно дихати. Мати більше не підвищує в моїй присутності голос і дивиться на мене так, ніби я справді чогось варта. Бабця вже не вчить життю. Стає моторошно. Краще лишатися невизнаним напівгенієм. Визнання щось псує. Усе довкола змінюється. Ти починаєш боятися не виправдати ось-цих нових, так раптово покладених на тебе надій.
Все життя я, як могла, підлаштовувалась під обставини. А вони під мене підлаштовуватись не бажали. Правдами і неправдами пролізла до того збірника. І що? Можеш забезпечити себе пером? Навіть тут, читаючи тоненький альманах, відчуваєш дошкульний біль – вони всі кращі. І все одно продовжуєш плекати мрію. Ніби пригріваєш на грудях підступну змію. Повертаєшся із ванної кімнати з новою геніальною ідеєю. Нашкрябаєш щось там у блокноті. Збираєшся з думками, чекаєш, доки новий текст вилюдніє, дозріє.  
Творчі люди – повітряні натури. У своїх фантазіях їх може занести надто далеко. Проблеми – єдиний важіль, який не дає тобі злетіти, тягне на грішну землю.
У двері дзвонять. На порозі стоїть Сергійко. З віником. Пардон, букетом герберів. Статичних, схожих на неживі, квітів. Вітається, вітає із виходом книги. Наче я там єдиний автор. Хоче почитати. Вже проінформували! Мати з бабусею ніколи не вміли берегти таємниці.
Пропоную йому ксерокопію. Він тупцює на ганку і ніяково посміхається. Хоче потримати в руках книгу. Обіцяю дати альманах, тільки трішки пізніше. Коли награються домашні. Чхаю на правила етикету. Не пропоную хлопцю зайти, не пригощаю чаєм. Люб’язно прощаюся, і з полегшенням зачиняю за ним двері.  
Сергійко був моїм коханим. Доки я не поставила йому невтішний діагноз – занадто нормальний. Світ умовностей для мене затісний. Мені потрібне свіже повітря і простір. І чим ширші його межі, тим ліпше. Інколи просто, ні про що не думаючи, зірватися з місця, відкинути вигадані людьми обмеження. Голосно увімкнути музику або блукати під дощем нічним містом, рахувати на горищі зірки чи просто зачинятися на кілька годин у своїй кімнаті: медитувати, слухати тишу.
Сергій так не може. Він занадто ідеальний, земний. Живе у відпрасованому світі, де немає місця пошерхлим речам. А мені досконалим видається тільки те, що має якусь ваду. Тоді воно справжнє.
Підхоплюю зі столу цигарки, зникаю на балконі. Мій маленький храм Дзен – найкраще місце для медитацій. Інколи такий спосіб життя – благо, наступного разу - лякає. Хочеться стабільності. Навіть якщо все стабільно погано.
Сьогодні мати з бабцею вважають мене особливою, назавтра їхні рожеві мрії розвіє вітер, і я знову стану недотепою. Та й самій час братися за розум. Вже не зелена юнка. Прикинуся нормальною, почну будувати кар’єру. А що, іншим же вдається.
Роблю глибоку затяжку, ладна відкручувати колишнім мріям голови. Нехай лишень поткнуться!
Чується дражливе рипіння. На сусідньому балконі з’являється мій друг Платонович. Нині – заслужений пенсіонер, раніше – викладач філософії в ліцеї. Всі так і кличуть екстравагантного дідка Філософом. На ньому сьогодні розтягнуті спортивки, сорочка у клітинку і хутряна жилетка. Масивні окуляри заледве тримаються на гострому кінчику носа і, здається, будь-якої миті полетять на землю. Сиве волосся розкошлане, стирчить в різні боки. Наче в Ейнштейна на знімку.
- Ну що, кралю, все як завжди? – запитує про наш звичний жарт.
- Як завжди. Кава холодна, мрії – далекі.
Платонович клацає запальничкою. Разом палимо, задумливо споглядаючи однотонне нічне небо. Раптовий спалах – і одна з зірок зникає у темній вічності. На душі стає тепло. Зароджується нове зернятко. Збираючи докупи образи і відчуття, міцніє, обіцяючи прорости у щось оригінальне, значне. Витягаю із кишені зім’ятий записник. Клацаю ручкою. Нове життя відкладається…



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 05-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 02-07-2015

Близько до гаківчан

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ХЮ, 02-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Анізія, 02-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 02-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Янушевич, 01-07-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.98486185073853 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Дівчина, яку забрало море
Була собі дівчинка, і звали її — Ірина Кулянда. У шість рочків вона зробила мамі подарунок — першу написану …
«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …