Іноді хочеться бути дитиною. На якусь хвилю. Щоб відкрити щось без упередження, щоб повірити у все, що відбувається у цьому світі, як у добро. Хочеться вірити, що завтра (та що там завтра! один крок) може принести казку, про яку мріється і тоді, коли сил немає навіть, аби плакати.
І, попри все, мені легко стати такою дитиною, але страшно. Знаю, що після того, як повернуся я доросла, біль від сприйняття світу буде набагато сильніший. А ще знаю, що цю дитину треба ховати в собі дуже-дуже глибоко, щоб ніхто не знав, щоб ніхто не здогадався про її існування. Я ще не можу сказати, навіщо це робити, але знаю – треба.
Мій найсильніший, найяскравіший спогад про причастя вірою пов’язаний з хлопчиками-волоцюжками. Того дня ми з подругою зайшли до катедри задовго до вечірньої літургії. Літні жіночки тихо прибирали, хтось молився, хтось просто чогось чекав. Якийсь дисонанс у цю розмірену тишу, у цей лінивий спокій вносили постійні приходи і відходи трьох замурзаних хлопчиків. Вони ходили храмом, підходили до ікон, до скриньок із пожертвами й щось жваво обговорювали. Цих хлопчиків ми бачили біля входу до храму, вони терпляче очікували своїх кілька копійок милостині, ігноруючи зауваження щодо алкоголю, цигарок, наркотиків і безвідповідальних батьків. Коли, вкотре забігши до катедри, маленькі прохачі вкинули по жмені копійок до скриньки, їхню увагу привернуло відро з водою, залишене в кутку жінкою, яка прибирала. Їхня розмова на якусь мить відволікла людей від молитви.
- Ти точно знаєш, що Бог нас буде любити, якщо приносити йому гроші? – запитав наймолодший.
- Точно. Він всіх любить, але чим більше грошей, тим краще, - відповів найстарший.
- А ця вода також свята?
- Тут усе святе.
- А якщо трохи взяти цієї води, також станеш святим?
- Напевно.
Три замурзані голови шанобливо схилилися над відром, але звідкись з’явилася жіночка, щоб домивати підлогу. Хлопчики почули вже знайомий монолог про алкоголь і т. ін. До жіночки приєднався сивий чоловік, який випровадив хлопчиків з храму, завчено лаючи їх, їхніх батьків і батьків їхніх батьків. Несміливі голоси волоцюжок ніхто не слухав.
Що було після? Спокійна лінива тиша, в якій так добре молитися і на щось чекати, нікого не слухаючи.
Ношу в собі цей спогад вже кілька років. Сховала його так, щоб не загубити. Так само, як ховаю себе-дитину. Знаю, що витягувати на світло таку себе можна лише тоді, коли ніхто не бачить, коли поряд немає навіть найрідніших, найближчих. І не тому, що я така можу викликати іронічні чи навіть глузливі посмішки. Не тому, що хтось мене не зрозуміє чи образить. Страшно лише одного – що мене хтось може з лайкою відкинути від чогось, чого мені потім ніде не знайти, – від віри в добро.
