Без телевізора, радіо та новинних сайтів у Роксани все було добре! Сон нарешті став спокійним. Нерви перестали заважати концентруватися на роботі, тож жінка змогла як слід працювати. Більше не доводилось ходити до аптеки, аби придбати заспокійливого. Роксана навіть майже наважилась викинути скляні пляшки, що стояли під раковиною, але останньої миті передумала – хай будуть, вони не заважають, а виносити їх лінь.
Головним у житті жінки тепер стала її квартира, в якій вона потроху обживалася. Грошей на хороший ремонт, нові меблі та побутову техніку поки не було, але з часом вони обов’язково заробляться! Вона вже постарається!
Толик забігав до її підвальчика доволі часто, іноді навіть приходив на чай після роботи. А от з Юрою Роксана тепер майже не бачилась – чоловік весь час був зайнятий в самообороні. День за днем він вдосконалював навички рукопашного бою, вчився поводитись зі зброєю, осягав ази екстремального туризму та стояв на варті під час мітингів, громадська увага до яких поступово згасала. Так, люди досі боялись і переживали через те, що відбувалось. Але всі потроху чи то звикали існувати в стані постійного нервового напруження, чи то просто – як Роксана – намагалися забутись та не зважати на все, що відбувалось. А може сподівались, що все незабаром якось, та розрулиться! Зрештою, Крим та Донбас були далеко. Звісно, дуже погано те, що зараз там коїться, але ж це все не з ними, а отже можна трохи перепочити морально. Від того, що хтось буде виснажувати себе зайвими переживаннями, нікому ж легше не стане, вірно?
Щодо Роксани, то про все це вона дізнавалась лише краєм вуха, загалом від клієнтів, і не надавала їхнім словам особливої уваги. Весна квітнула повним ходом, сонце ніжно пригрівало і всі свої думки жінка спрямовувала на те, як гарно та затишно навколо.
Повертатися до власного дому вечорами було дивовижно приємно. Особливо після цих п’яти років, коли шлях з роботи до ліжка займав кілька секунд і полягав у розкладанні старого футону, згорнутого в кутку кімнати.
Попри всю бідність свого помешкання, Роксана намагалась тримати його в чистоті. Настільки, наскільки таке могла забезпечити самотня ремонтниця офісної техніки, яка звикла спати серед розібраних принтерів. То було її власне гніздечко тиші та спокою, і його святість не обговорювалась…
– Що за чорт?! – гаркнула Роксана, мало не впустивши чашку, коли над її головою рознісся глухий ритмічний стук.
Кілька секунд жінка розгублено озиралась, аж раптом звук повторився. І цього разу до нього додався жвавий дитячий вереск.
Дивно. Весь цей час, що вона тут жила, сусіди згори поводились доволі тихо, тож їй навіть на думку не спадало, що там можуть жити діти. Проте це було вперше, а отже скоріше виняток, ніж правило! Тож жінка вирішила перетерпіти.
Щоправда її терпіння вистачило лише на півгодини, протягом яких тупотіння не тільки не стихло, а ще й набрало обертів! На той час була вже восьма вечора, і голова Роксани, змучена непростим днем на роботі, почала потроху пухнути. В результаті терпець увірвався і жінка притулила до стелі велику колонку, після чого врубила на повну дезметал.
Коли після закінчилась, Роксана задоволено відмітила, що галас зверху припинився. Посміхнувшись, вона повернулась на кухню та заварила собі ще чаю. На екрані ноутбуку, зібраного власноруч, був відкритий сайт з порадами щодо влаштування квартир, на якому Роксана придивлялась ідеї для майбутнього ремонту свого помешкання. Захопившись, жінка й сама не помітила, як пролетіли кілька години. Коли ж усвідомлення часу повернулось, прийшло і розуміння того, як сильно вона втомилась та хоче спати.
Загрубіла рука поспіхом закрила ноутбук. Не було сил навіть на те, щоб помити чашку, але жінка себе змусила. Врешті, це її хатка, і вона має підтримувати в ній чистоту та порядок!
Світло на кухні вже згасло і час було б іти спати, але Роксана затрималась. Сірі очі за скельцями окулярів заворожено дивились крізь тонку пошкрябану шибку, на подвір’я. Звичайний дворик, мляво освітлений жовтуватим світлом ліхтаря, яке долинало від дороги. Звичайні гойдалки, що нерухомо застигли посеред дитячого майданчика, огородженого покришками. Звичайні гілки дерев, які вже поскидали білі квіти, і тепер жовтіли обвітреними тичинками.
Роксані здалося, що вона чує звуки кроків – незграбних, немов чоловік, який йшов цією безлюдною вулицею, не достатньо піднімав ноги, і підошви його старих чобіт шаркали об асфальт. Але це, звісно, було неможливо – її квартира знаходилась на четвертому поверсі, та й вікно трохи ізолювало від гомону знадвору.
Старомодний, підперезаний поясом плащ: двобортний, чорний, шкіряний. З-за його горловини маленькими прапорцями виглядали червоні вставки на комірі піджака. Високі важкі чоботи. Синій кашкет, за козирком якого ховалося обличчя. Міцна офіцерська постава, руки сховані в кишенях. Проте кроки, попри всю їх твердість, все одно виходили трохи незграбні та весь час тягнулися так, що підошви терлися об асфальт. Роксана не могла чути цього звуку, але ж він здавався таким реальним!
Було просто неможливо відірвати погляд від цього чоловіка. Тож Роксана зачаровано спостерігала за ним, аж доки він не сховався за дверима сусіднього під’їзду.
