Вже не рано: кури знесли яєчка, й хазяйки приготували з них омлет, щоб нагодувати своїх дітей чужими дітьми... Елена не знала, що її думки чомусь перегукуються зі звичайними думками однієї старої, схибленої єврейки, якої ніколи не бачила, і яка навряд чи могла б бути їй другом. Чому вона про це думала, дивлячись на масного, спітнілого здорованя, що колись шкіру спускав з її коханого? Як багато не розумієш навіть про самого себе... Де вже нам зрозуміти інших.
- Тож, вас сюди запросив Зорах Брілль? - спитала Елена, намагаючись опанувати себе, - Цікаво: навіщо? Чи бачив вас Аполінар? - цікаво, що він сказав цьому катові, що подумав, чи не боровся з бажанням наскочити й задушити? Цей би вмить здогадався, бо виглядав дуже обережним і, водночас, готовим до всього.
- Я до вас, пані Елено, - він знову трохи нахилив голову так, що стало помітно, як порідшало волосся, і як крізь нього просвічує загадковою блідістю череп. А разом із тим, було щось таке несподіване в цьому чоловікові, що, попри всю його потворність, не робило його неприємним. Більше того, Елена відчула щось таке живе й хороше в його маленьких, швидких і миготливих очицях. Напруження само собою кудись поділося, і вона спокійно взялася за каву, жестом запрошуючи його, та й Зораха заодно, приєднуватися.
- Пан Аполінар мене досі не бачив і не чув... Як вам відомо, і якщо ви цього, звичайно ще не забули, між нами колись виникли деякі непорозуміння... Я б це назвав непереборкуваними обставинами, що досі, мабуть, стоять між нами, як нездоланна стіна. Я сьогодні дуже поетичний, - додав він, усміхнувшись, що твій шибайголова. Піт так і струменів з його високого, опуклого лоба. Діставши з кишені хусточку, він витерся й посміхнувся знову, ще більш відкрито. Чесна посмішка! Кава тільки погіршувала справу, змушуючи його пітніти дужче, і зрештою він відставив від себе чашку, виставляючи перед собою товсті ковбаски пучок. Елена розсміялася:
- Дійсно, боюся Аполінар не надто вам зрадіє.
- І це дуже даремно. Пан Аполінар має розуміти, що всі ми — поневолені люди, робимо те, що хазяїн звелить. Безневинні, як убиті Іродом немовлята...
- Вже краще б Юду згадали, - вліз у розмову Захарія. Він сидів тут же й самозабутньо жував солодкий пряник.
- Так, Юду... - задумливо погодився гість, - А до речі, ви, може, й праві, - додав він трохи енергії до своєї промови, - Думаєте, Юда був поганою людиною? Ніхто цього не може сказати напевно. Його помилка полягає в тому, що він повісився, а це виявилося дуже зручно для його ворогів, мовляв, повісився, значить, визнав свою провину. Хоча, не виключено, що то був нещасний випадок, або й пряме злодійство. Так... таємниця...
- Ну, ну, - ліниво пережовував їжу Зорах, - бачу, що зачіпив цікаву для вас тему. Залишається тільки сподіватися, що ви самі в подібній ситуації не утнете таку ж дурницю і не зіграєте на руку своїм недоброзичливцям.
- Розумію, чому ви глузуєте з мене, але, повірте, пан Муньос — не Христос. Зовсім не Христос. Викрити його для мене буде за честь.
Зорах не глузував і навіть трохи не посміхався. Здавалося, ніби йому взагалі байдуже до того, кого сам же і привів у дім. Навколо нього сипалися крихти: на стіл, на костюм, на підлогу. Кожну він проводжав поглядом, а іноді робив нервові рухи, ніби збираючись зловити руками й запхати до рота залишки смачного. Елена думала, що вся ця ситуація виглядає дивно. Чимось непримітним вона не задовольняла її, викликала підозри.
- Ви може не помітили, але ви досі не назвали свого імені. Чи вам здається, що я і без цього маю його знати? - сказала вона роздратовано, - Ви помиляєтеся: Аполінар не настільки зациклений на стародавній події, щоб безперервно повторювати ваше імя і виношувати помсту.
- О ні, що ви, що ви! Я цього зовсім не думаю. Я просто ваш забудькуватий і скромний, але відданний слуга. Я такий незначний чоловік, що, навпаки, боюся ви забудете моє імя щойно його почуєте... А звуть мене Натаніель Очоа. Або, якщо ваша ласка, Кісточка.
Елена похлинулася кавою і закашлялася так, що Зорахові довелося підводитися з місця і плескати її долонею по спині, хоча зробив він це ліниво й неохоче.
- Що? Кісточка? Чому Кісточка? - лопотіла жінка. А гість відповідав громоподібним перекотом сміху:
- Скажіть кумедно! Що такого, як я, називають Кісточкою, - і він, схопивши руками, потрусив під столом своїм огрядним черевом, - Тому, мабуть, і називають.
- Але Кісточка — то не ви. То взагалі ніхто. Ми вигадали Кісточку, - Елена безпорадно блимала очима, переводячи їх з одного на іншого свого відвідувача. Зорах дивився на неї з удаваним співчуттям: ніхто б, побачивши його цієї миті, не запідозрив його в щонайменшій зацікавленості подіями. Він думав про щось своє, старанно намагаючись приховати цей клопіт від сторонніх. До кола його думок могло входити будь-що від скраєчку зачепленого Юди, до мрій про всесвітню революцію і перемогу сеоністів над гойями абощо. Елена була засобом — то помітно. Але засобом чого? Чи прочитаєш це на його блідому, закритому й облудному чолі!
- О! Та хіба я знаю, що пані вигадали? Це мене жодним чином не стосується — я своє місце знаю, - гримів Очоа, ніби не помічаючи її стану, - Мені ви можете цілком довіряти. А я з тим і прийшов, щоб ви знали: десь у світі, тобто тут і зараз, у вас є чоловік, на якого ви можете покластися геть у всьому.
- Що вам потрібно, - різко відказала Елена. Вона підозрювала якусь чорну гру, і це, нарешті, почало її дратувати. Ще один клоун! Хіба не вистачало їй цього невідомо навіщо навязаного їй Зораха? Невже й цього, нового, так само, як і того, вигадав Аполінар? Чи самого Аполінара вигадав і задіяв на шляхах до невідомої мети хитрий єврей? Де ж це подівся Аполінар? Тривога вповзала у серце. Ще трохи пореготавши і помявшись, Очоа раптом зробився серйозним:
- А чи не набридло сеньйорі сидіти в чотирьох стінах? Я, знаєте, не розумію логіки вашого... гм... теперішнього чоловіка. Ось ця його витівка зі смертю і похованням, що за суттю своєю була просто прикриттям викрадення та, може, ще якихось невідомих цілей... Відтоді ви кілька місяців не виходили з приміщення, наче увязнена. Хочу вам запропонувати дещо...
- Ні! - може занадто палко вигукнула Елена, здригаючись від огиди, ніби її примушували до чогось неприроднього, - Ні! Я навіть не хочу чути від вас жодних пропозицій. Мій... чоловік робить усе мені на користь. Тобто нам. Він краще знає, що треба робити, і я готова терпіти будь-які незручності скільки потрібно.
- Та Боже ж мій, - розпачливо глипнув себе у груди цей Кісточка, - як же ж ви знітилися, моя прекрасна пані. Як шкода, що я змусив вас так нервувати — це все через моє невміння вести делікатні справи.
Але вона перервала:
- Ви увійшли сюди як давній незамирений ворог. Я взагалі не знаю, чи маю право з вами розмовляти, і чи це не нашкодить мені й Аполінарові. Хто вас привів? Зорах... Він люто ненавидить мене, і цього навіть майже не приховує.
Захарія ліниво ворухнувся, але одразу ж махнув рукою — суперечки з жінкою зараз не входили до його планів.
- Та хіба я щось кажу? - заканючив візитер. На Захарію він глянув тільки скоса й вельми розчаровано: сподівався, мабуть, що той прийде на допомогу, але зрозумів, що викручуватися й пояснювати доведеться самому, - Але ж і ви мене ще не вислухали до кінця. Навіщо ж ці несправедливі й поквапливі висновки?
- Ви розмовляєте дивно, - ще більш роздратовано пхикнула Елена, - Така особлива манера? Де ви її навчилися: на посаді штатного ката в мого колишнього чоловіка?
Тут все ж таки втрутився, і з не меншим роздратуванням, Захарія Брілль:
- Наскільки мені відомо, лише смерть може розлучити чоловіка й дружину... Або офіційна процедура розлучення. Жодна з вимог вами не виконана, то чому ж ви називаєте пана Освальдо Муньоса своїм колишнім чоловіком, а Аполінара — нинішнім? Може, я чогось не допетрав, але, як на мене, ви просто втікли від законного господаря і переховуєтеся разом із коханцем, який до того ж є злочинцем, у лігві заколотників, революціонерів та іншої маргінальної дрібноти. Ви самі розмовляєте дивно! І якби Кісточка досі залишався на своїй посаді, можливо, саме йому довелося б розкласти вас на лавці й пригостити батогом по спині... А так ще невідомо, кому випаде ця честь.
- Зорах, а бодай ти здох! - люто зиркнула на нього Елена, і той чомусь затнувся й замовк, ніби з переляку.
Обережно, коли ці двоє трохи заспокоїлися, Натаніель Очоа продовжив:
- Пан Захарія має рацію. На жаль... Ви опинилися поза законом і, якщо так піде й надалі, ви ще не скоро вийдете звідси на волю. Та й куди вам іти? Аполінар замірився на дуже серйозну справу, яка вартуватиме йому набагато більше, ніж подряпана шкіра. Я не беруся засуджувати, ні. Навпаки, я дуже співчуваю його задуму, дуже. Але, зрозумійте це нарешті, тут — ризик. Справдиться його план, і він — переможець, яких не судять і не засуджують. Зірветься щось — і він покійник або майже покійник. Оцінювати його шанси як пятдесят на пятдесят, зізнаюся вам, занадто оптимістично. Ви ж знаєте, що він задумав?
- Більш-менш, - невизначенно знизала плечима жінка.
- Посіяти смуту. Посіяти смуту хоче він у місті, а якщо пощастить, то і в країні. Вам це відомо. Ви знаєте, що перед ним схиляються ватажки розбійницьких угруповань, а їхні люди, за його вказівкою, встановлюють свої порядки в місті. Дурний дід у спідниці сіє паніку серед злиднів, лякаючи їх своїм чудернацьким виглядом і звісткою про війну, мор, посуху й кінець світу. Злидарі готуються, таким чином, до скорої та неминучої смерті, а, значить, робляться небезпечними для інших мешканців. Готує він і більш серйозні провокації. Він і вельмишановний пан Брілль, - Очоа гречно схилився в бік Зораха, і той, ніби йому зробили комплімент, привітно усміхнувся у відповідь, - Я про це дізнався не як шпигун, а від них самих, від пана Захарії тобто. Мені відомі деякі, і навіть дуже важливі, подробиці, і я від серця співчуваю ідеї... але не скажу, щоб надто вже вірив у щасливий кінець. Тож, те, що стосується вас, ми вигадали саме з паном Захарією...
- Він не може вигадати нічого доброго, - відрізала Елена, - Він спить і бачить уві сні, як Аполінар виконає усю чорну роботу, а він усуне його в якийсь жахливий спосіб і скуштує солодких плодів. Ви — лише частина цього плану, - похмуро додала вона.
- Зовсім не це я бачу уві сні, звідки вам знати! - обурено запротестував Захарія.
- Ні? Тоді іншу, ще огиднішу, капость! Мені все одно. Але я ніколи не довіряла твоїй мармизі. Ти схиблений романтик зі схильністю до вбивста, ласий до крові колишній студентик, нездара. Так я тебе бачу. І мені не довподоби, що ти приходиш до мене, коли схочеш, і приводиш із собою якихось пригнічених долею покидьків. Забирайтеся звідси обоє! - їй хотілося б так сказати, але чомусь рот її не розтулився. Вона дивилася на чоловіків і чекала, що от-от якась таємниця зірветься з їхніх губ. Хтось має сказати те, чого вона не знає. Тим часом запала тиша. Захарія зняв окуляри з тонкими обідками й тонким, майже невидимим склом. Пальці здавалися тоншими за дужки, але такі жваві, такі непосидющі, що в Елени паморочилося в глові від їхнього невпинного руху. Пан Очоа пітнів і линяв від поту. Просто на очах. Треба щось зробити, аби цей опасистий чоловік не перетворився на прозорого привида просто тут, перед нею.
- Годі вам... Кажіть уже, - заблагала вона, наче милості просила. Й Очоа зглянувся:
- Я багато чого вам розповів, моя прекрасна пані, - сказав він мяко, - Але досі є загадкою, для чого ж усе це потрібно Аполінарові. Жив собі індіанець, не тужив, супчик їв, бобами заїдав, поганою горілкою запивав — і нічого, здавалося б, окрім цього, й не було йому потрібно. Аж раптом плани, думки, наміри, мрії... Жінка красива, влада й підлеглі. Звідки прийшло, хто навіяв? І, головне, хто за все це платить? А плачу я. Частково я, а частково ще один чоловік. Якщо підете зі мною, скажу, навіщо ми це робимо.
- Ви хочете мене викрасти? - здогадалася Елена, яка не повірила жодному слову такого приземленого і, водночас, таємничого гостя.
- Ви, люба, самі підете з нами, зі своєї волі і власними ногами, - нетерпляче смикнувся Зорах Брілль, - Бо це найкраще, що може з вами статися найближчим часом.
