Минаєш крамницю з оголеними вивісками на вітрині. І не знаєш , що чекає тебе на світлофорі. Тобі б зараз зелений. Зелений, кажуть, заспокоює. Зупиняєшся в очікуванні нової думки. Та приходить лише стара і заїжджена тема з останньої розмови про Джима Керрі. Згадуєш як ти його ненавидиш. Риси обличчя, американський типовий гумор, дурнувата зачіска. Але по-суті, ненавидиш його тільки через шалену популярність і мейнстрімність.
Думаєш, що їжа зможе замінити тобі якусь із відвертих розмов зі мною? Кидаєш папірець від морозива прямо на бордюр. Задумовуєшся над роллю Джима Керрі в питанні глобального потепління і вирубки лісу. Затикаєш своїм дукам вихід, вони залишаються тільки твоїм початком і твоїм кінцем. Ти ще довго будеш вслуховуватись в пісню , що звучить в тебе в навушниках. Будеш уявляти себе героєм якогось попсового кліпу , або психоделічної короткометражки. І навіть вищезгаданий актор не буде дратувати твої мізки, адже грає одна з улюблених пісень. Все йде своїм плином, думки обриваються, так ,трагічно , без шуму зникають десь у вигаданій тобою пещері. Тільки відлуння тих думок звучить інколи, мов ехо, яке ти вже почуєш десь далеко. Зупинятись на одній думці – нерозумно. Марити однією ідеєю – безпощадність по відношенню до себе.
Проходиш ще кілька вулиць , та не знаходиш спокою своїй уяві. Джим Керрі так і лізе зі своєю дурнуватою зачіскою, такою як в «Ейс Вентурі». (А це означає, що твоя улюблена пісня закінчилась і пролунали останні слова пісні poor honey…) Так, ти знаєш всі його фільми. А як же? Ти ж мусив передивитись весь його доробок, перш ніж зненавидіти його. Це було в твоєму стилі. Переконуватись тільки тоді коли знаєш всю суть і кожну деталь свого об’єкта. Коли розумієшся на всьому, що пов’язане з так званим «предметом дослідження», коли обдумовуєш всі дії і промахи складеного тобою образу. Так , напевно, ти зробив і зі мною. Тому для тебе, я боялась показувати себе справжню.
Знову тікаєш. Знову грає в навушниках Babe, I'm Gonna Leave You і ти мимоволі обдумовуєш нашу сьогоднішню зустріч. Вирішальну , на твою думку, зустріч, яка, знаю, була останньою в твоєму доробку рішучості. Шукаєш в ній фальшу, тобі подавай більше фальшу! В розмові, у жестах, навіть в моїй сумці через плече, яку я купила на секонді, його шукаєш. Деталізуєш кожне слово сказане мною, розбираєш їх на «правильне і недобре». Правильного не знаходиш. На декілька секунд сповільнюєш свою ходу, щоб згадати малюнок на моїй сумці , чи то рюкзаку. Він викликає в тобі якісь різнобічні відчуття і щось пробігає по тілу , немов кілька комашок вирішили втнути марафон на твоїх руках .Підскочивши два рази, продовжуєш свою ходу і відчуваєш прилив енергії через коліна аж до свого давно стомленого обличчя. Це змушує тебе зайти в магазин .
Направляючи свій енергетичний потік у правильне русло, в результаті знаходиш помилку на вивісці «Руками нетрогати!», що майоріла на деяких експонатах магазину. Трогати… трогати, знаходиш в цьому слові щось правильне і колоритне. Те що надає всім цим магнітикам з краєвидами гір і статуеткам виробленим з фарфору закарпатського духу і простоти. Збентежує частка «не», яка з дієсловами пишеться окремо! Яка груба помилка. Треба сфоторафувати і виставити на якийсь спеціальний форум. Треба написати в якийсь оргкомітет з питань «Неправильного написання частки "не" з частинами мови»! Це їм так просто не зійде з рук! Виходиш з магазину розчарований своєю злобою на неосвіченість ужгородських продавців, хоча з прємним післясмаком від діалектного слова трогати.
Прямуєш до вул. Корятовича і потрапляєш у недороблену львівську атмосферу якогось зі святкових днів. По бокам височіють старі будинки , а на землі по-стандарту викладена бруківка. Вся злість проходить, весь фальш залишається десь в нашій зустрічі. Починається нова ера. Останні «динозаври» в твоїй голові відмирають. Починається епоха відродження по-закарпатськи.
Повертаєш наліво і простою ходою туриста виходиш на Театральну площу, за якою протікає річка з неанімалістичною назвою Уж. Ти сідаєш на одну з лавок, яку обираєш випадково. Стиха дивишся на міст і на байдужих людей ,які проходять через нього. Своїм розгубленим поглядом оглядаєш лавку і знаходиш на ній кілька маленьких прямокутних листочків.Відчуваєш в цьому щось містичне і екстрасенсорне. Складені точно як на екзамені з «Вступу до літературознавста», накладені один на одне , точно 5 трішки пом’ятих листочків, повернуті порожньою сторною до студента, нагадували ту саму збентежену мить перед вибором білета. Ти вирішуєш, що це підказка долі, або хоча б доцільна порада на майбутнє . Задумовуєшся, над випадковою нагодою дізнатись свій фатум передчасно. Впадаєш в лихоманку від однієї думки про вирішення всіх , як ти їх називаєш «делем». В тому числі і вирішення твоєї «найделемнішої делеми», останньої зустрічі зі мною. Згадуєш мою нову протерту від прання сумку. Згадуєш Джима Керрі який красується на ній. Та це не дратує тебе, а навпаки надає ще більшої надприродності.
Якою рукою брати свій білет? Це має дуже важливе значення. Зараз ти витягнеш свою лотарею, свою надію на хеппі-енд, або ж на повне фіаско і провал. Трішки спітнілою, лівою рукою ти береш спочатку листок, той , що зліва, але не дивлячись на нього, кладеш назад і вибираєш інший , що лежав посередині. З запющеними очима тягнеш його прямо до себе. Рахуєш до трьох, ніби це зможе щось змінити. Перевертаєш його сміло і рішуче. Різко відкриваєш очі, вдивляєшся ясно в листок. Як? Він просто пустий, без тексту , без малюнків, без найменшого натяку на якесь пророцтво! Поспіхом перевертаєш всі безглуздо поставлені листочки. Вони також порожні. Здається ця порожнеча поглинає і тебе... Через кінчики пальців кілька маленьких Керрі несуть ці білети. А вони пусті та нічого не варті. Відчуваєш себе обдуреним і приниженим своєю дитячою наївністю і вірою в містику.
Проклинаєш всі передачі на СТБ, надсилаєш подумки всім забобонним свої величні і могутні слова «Я не вірю в п’ятницю 13-ого!!». Та скоро себе опановуєш. Вдихаєш поспіхом театрального пороху і змушуєш руки викинути ту непотріб. Піднімаєшся з місця і йдеш прямо на той пішохідний міст, наповнений нестачою часу і турботами людей. Тепер ти один із них. Ти не знаєш , як діяти далі, не маєш ніякого уявлення про свою долю хоча б на найближчі пів години. Нетривала паніка і водночас примарний спокій тамують твої втрачені сподівання. Що це все означає? Пускаєш по вітру білих, прямокутних пташок. Приземляються вони прямо на ужівську воду, грязну і мілку. Там їм і місце. Приходиш до іррраціонального, на твою думку,висновку. Ти автоматично стаєш володарем своїх дій і думок. Ти обираєш кілька можливих ситуацій і прокручуєш їх в своїй ще несвідомій боротьбі за добро.
А знаєш, це як заздалегідь проплачений екзамен. Ти готуєш свої відповіді на будь-які три білети зі списку запропонованих. Ти навіть не готуєш, а просто пишеш шпаргалки щоб витягнути їх і під час іспиту. Граєш з викладачем у зовсім немістичну гру «Король і блазень», в якій ти чудово справляєшся хіба ,що з роллю викинутого з двору актора. Ти мусиш смішити торговців і служниць своїм аматорським монологом і придуркуватою манерою декламування, для того, щоб десь в затінках побачити знайому постать королеви, хоч вже і вчорашнього балу. Ти все рівно отримуєш омріяну плату , так само як і «зааганжований сесней радянського умовчення» тріумфує над нагодою купити «нову карету» для свого синочка.У всьому пульсує корисливість. В наших зустрічах вона була присутня завжди. Від неї і зробилась наша остання зустріч, вона і поклала кінець всім своєрідним стражданням між нами. Від неї ти стоїш тепер на цьому мості в очікування дива. Ти чекаєш від долі нового шансу, взамін нічого не віддаючи їй. Віриш у безкорисливість своїх намірів і поклоняєшся своїм ідолам просвіти.
А тим часом, Королева, тобто пані доля потопає в взаємній корупції і і хоч яким би віртуозним блазнем ти не був, «ваша світлість» завжди зможе зробити все по-своєму.
