Задумувався неодноразово над питанням, а як потрібно писати про художника і його творчість? Чи доречним є слово «потрібно», адже у кожного автора своє розуміння… Хіба можлива оцінка творчості без пристрасті; дуже зважена, об’єктивна, вивірено прагматична? Тоді може з’явитися такий собі наближений до мистецтва опус у стилі «канцеляризму», такі трапляються, навіть у всеукраїнських виданнях. Суворий, строгий стиль письма має свої приваби, але коли мова заходить про мистецтво, хіба такий підхід не є нудним і прісним?! Бо малярство без емоцій, без фантазії, без пристрасті, мабуть було б випотрошене…
Вступ другий.
Є певна категорія людей, не чисельна, але є, це чи не в першу чергу окремі представники мистецького легіону – які в дечому непідвладні часу. Минають місяці, роки, а ужгородська мисткиня і педагог Емма Левадська залишається незмінною – завжди усміхнена, енергійна, доброзичлива, така приваблива як жінка… Цю енергію позитиву і гарного настрою вміє передати людям, що її оточують, учням, котрих за роки педагогічної діяльності важко й порахувати… Близько двадцяти років вона викладала живопис , рисунок, в Ужгородській дитячій школі мистецтв. Пані Емма один із засновників і ідейних натхненників створення дитячо – юнацького, молодіжного об’єднання «Малий Лувер». З колишніми спудеями підтримує добрі, теплі стосунки. Як наставник пишається їхніми різноманітними успіхами – А. Гливки, В. Буряник, А. Хархаліс, В. Мацоли, В. Ганича, Н. Кіс, І. Бескід, багатьох інших.
Основа тексту.
Емма Романівна ще з студентської лави Київського училища прикладного мистецтва отримала добру базову освіту. Для прикладу, рисунку її навчав Євген Святський, за плечима якого Петербурзька академія мистецтв, були й інші талановиті наставники – Юрій Малишевський (живопис), Поліна Глущенко (народний розпис), саме вона розкрила перед Еммою істинну красу і безмежну глибину народного мистецтва. Увесь мистецький доробок Емми Левадської вартий не просто уважного, а фахового, копіткого дослідження . Абстрактні роботи, натюрморти, пейзажі, в яких помітний вплив київської школи з її « академізмом», витинанки; незалежно від жанру, техніки виконання, усі роботи її авторства написані з почуттям і любов’ю, а це вже ой як немало.
Письменники Латинської Америки осягнули важкість і труднощі повернення до самого себе, десь на початку століття двадцятого. Літератори Росії – посередині того ж віку, повернулися «селянською» прозою до джерел московської почувальності. В’ячеслав Медвідь в одному з текстів писав: «Отже символіка, зібрана з національної буденщини, вивищувала людину на такі верховіття почувальності і спочувальності, де вона, без натуги, на межі життя і смерті, тямила буттєвість як всесвітню гармонію…». Оця мисль письменника спрямована на адресу пратвору українського красного письменства – «Марусі» Г. Квітки – Основ’яненка, до філософії творів А. Тесленка і Гр. Тютюнника. Ці ж відчуття з безкінечної криниці почувальності, котра вища від осмислення, стосуються і творів пані Емми, а витинанки -«зіткані» на основі національних архетипів…
Витинанки – то справжні диво – витвори, що наповнені різними символами, знаками, походженням з казок, легенд, міфів. На витинанках побачиш і вербу – то материнське дерево, одне з прадерев світу. У народних піснях верба, ознака долі. Дівчата звертаються до верби, звіряючись їй у своїх почуттях. Вербова кладка через річечку або потік – то символічний місток, що поєднує два серця. Вітер віє, гуляє понад деревами, він – це одна з наймогутніших стихій, дихання Всесвіту, рух, який приносить зміни. Веселка з’являється на небі після бурі, гроз, вітровіїв, вона символізує єднання Неба і Землі, земного і вічного життя. Усі сім кольорів веселки єднаються ув одному кольорі – білому, а біле полотно, це чистота помислів… День наближається до вечора, виходить погуляти на небо Місяченько, він один з божеств астральної тріади, в казках – Сонце. Місяць, Вітер. Попід самісінький вечір в небі промайне, шугнувши у захмарні висоти вогняний птах, то Жар – Птаха, символ вишніх сил Сонця і Неба. Напрошуються рядки вірша Івана Андрусяка:
«А вечорами на вогонь дивлюся
Червона грива в нього як жива…».
Яблуня, теж знакове дерево в історії і житті українців, а кожне яблуко має в собі зернятка. Впавши у землю, вони проростають і стають деревами… Людина плекає у собі паростки Добра, вони неодмінно дадуть багатий урожай…
Емма Романівна активний учасник мистецьких акцій краю і республіки. Виїздить на пленери, приймає участь у виставках. А до природи рідної Карпатської, вона їй рідна, плекає особливу любов. За останні півтора – два роки приймала участь у – республіканській виставці у Дніпропетровську, в Маріуполі (присвячена 150 річчю з дня народження А. Куїнджі), Чернівцях (виставка під назвою «Пречиста»), в столиці двічі, - «Повій вітре на Україну» і «Історичні постаті України». Там мисткиня представила портрет – витинанку Ліни Костенко, стоїчної поетеси, носія правди нашого часу, котра писала:
«Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться –
У мене жодних претензій нема
До Долі – моєї обраниці».
А тепер, розгляньмо бодай одну живописну роботу Емми Левадської –
«На Кам’янці». Передній план картини – купа колод деревини справа, хаотично змитих потоком води з похилої гори, яка розташувалася зліва… Смереки, ялини, ялиці вздовж схилу гірського чимчикують додолу, а там, стежка в’ється спіралеподібно до густого пралісу, поряд з ним хижка, чи то лісника, а може й мандрівного маляра, або самітника – філософа. На дальному плані красуються три гори, невипадково. Три – цифра архетипна для люду українського; і у вірі. І в добрі, і у виборі доріг… Перша гора всуціль вкрита непрохідними хащами, друга – виграє переливами брунатного кольору, третя – бузкового, певно від відблисків сідаючого на спочинок Сонця. Понад горами яріють смуги променів небесного світила, світло – рожеві, темно – бузкові…
Насамкінець поетичні слова Івана Козаченка, як синонім останнього розчерку пензля на полотні:
«Ніхто в мені силу не вб’є
Вночі любити сонце…».
Дослідник мистецтва, брендолог – Андрій Будкевич, м. Киів.
