Влада – як спокуслива молодиця. Чи старий ти, чи юний, чи середніх літ козак – пройде мимо, запалить твої очі, кине тремтіння в тіло, жагою душу переповнить – так би й лапнув її, впав у палкі обійми, цілунками гарячими обклав, солодощами її впився, сп’янів би, сп’янів. Влада – солодко шепотів би день і ніч. Шепотів би, забувши про все на світі, навіть про те, що молодицю сію і нагодувати, і напоїти, і коштовностями врешті-решт обсипати треба. Але то буде завтра – і твій гіркий піт, і важка праця, і прокльони інших залицяльників, і нарешті отой владний вибрик, який рано чи пізно викине тебе з її постелі, витурить з хати, і підеш ти попідтинню, як і раніше ходив, звичайним козарлюгою, ото й тільки, що обпльованим тією самою молодицею, якої ти так жагуче прагнув, врешті-решт закушав, але так і не спромігся вдовольнити її вічно спраглу, вічно невдоволену, вічно підступну душу.
Але то все буде потім. А сьогодні ти бабуїн бабуїном - очі червоні, язик по коліна, руки, як в алкоголіка, трясуться - влади хочеться, влади.
Роман Петрович Риманчук у бій кинувся хвацько. Остогидла йому кар’єра вічного вчителя біології, захотілося інших висот. А тут ще й нагода неабияка - всенародні чергові вибори голови села.
Поділився потаємним з рідними - так і так, мовляв, дорогенькі, хочу рвонути вгору, іншого хліба спробувати, в іншій каші поваритися.
- В зарплаті не програєш? - поцікавилася дружина.
- Ні.
- Тоді пробуй.
І Роман Петрович висунув свою кандидатуру. Супроти нього стояли Платон Гаврилович Кожушний - нині діючий голова села, і Гнат Климчук - тесля з будівельної бригади, який втомився, мабуть, махати сокирою та захотів помахати язиком.
Ну, Климчука за суперника Роман Петрович не мав - то так, для Гнатового самозаспокоєння та людського сміху кандидатура. А от Кожушний - з цим треба було повоювати, цей уже років п'ятнадцять нидів на керівному стільці і, виходячи з усіх ознак, злазити звідти не збирався.
В голові роїлися думки, як оси біля надкушеної груші. Для забезпечення шансів на перемогу над Кожушним хотілося відшукати вагомий і важкий аргумент, а пошуки ні до чого конструктивного не приводили.
Хто його знає, чим скінчилися б перегони, якби на Великдень не з’їхалися в батьківську хату Роман Петрович і його брат Андрій - володар чималенького столичного асфальтного заводу.
- Чого ти печешся? - кинув Андрій - Плюнь на Байбузин, жми в Антонівку, обіцяй людям довгоочікувану греблю, я допоможу - і лови рибу руками.
До Байбузинської сільської ради входило два села - Байбузин і Антонівка. Байбузин стояв на трасі, тут же й міст через річку Бужанку був, Антонівка ж трималася далі, за сім кілометрів від Байбузина, на березі тієї ж Бужанки, яка з обох боків Антонівки розливалася чималими ставками. Вздовж річки тісно тулилися клаптики городів однієї з Антонівських вулиць. Раніше воно й нічого було - на райцентр їздили антонівці через Байбузин. Але років п’ять току по другий бік річки антонівцям доділили городи, аби люди не маялися на десяти-двадцятисоткових клаптиках.
Тоді й виникла проблема - на городи або пливи човном, або їдь через Байбузин, долаючи чотирнадцять кілометрів дороги, коли з власного подвір’я твій же город, як на долоні, за якихось п’ятсот метрів. Село завирувало - давай греблю. Приїхала влада, поблукала берегом річки, зібрала жителів прилеглої вулиці, запропонувала комусь із них поступитися городом, аби зробити з’їзд до річки. Жителі запротестували.
- Там того городу всього десять соток, заберете, а я що, й по морквину повинна на той бік річки пертися, - волали жіночки. - Не дамо!
Хтось кинув ідею зробити дорогу по греблі верхнього ставка. Виїхали на місце, прикинули, що там треба підсипати кілометр існуючої греблі, ще півтора через мочарі насипати, плюс до всього ще й містка біля монаха ставити. Тут же, біля городів, варто вкинути пару труб, пустити через них річку і насипати двісті метрів греблі – ото й уся робота.
Конфлікт між бажанням мати греблю і жалістю кожного за клаптем городу біля хати обіцяв перейти в розряд вічних і нерозв’язних, як раптом хтось згадав, що на березі Бужанки були колись колгоспні кошари (є, отже, вільне місце), до яких вела дорога, яка нині перетворилася у провалля з повсюдними купами сміття на своєму дні. Над самим проваллям, при березі, жила, щоправда, стара Галька Смердюха, але що тій бабі вже треба, як однак пора у «вишеньки», а спадкоємців катма - поступиться якимось метром.
На тому й порішили. Через рік громада притягла на місце колишніх кошар дві величезні бетонні труби - і все вмерло. Головам колгоспу, яких обирали ледь не щороку, було не до греблі - акти на прийом і передачу печатки не встигали оформляти. А Кожушний на ту греблю чи то наплював, чи й гадки не хотів про неї мати, але на неодноразові звернення жителів Антонівки щоразу реагував клятвеним запевненням і абсолютною бездіяльністю.
Тож Риманчуку залишалося лише вдало заповнити існуючий вакуум.
На сході жителів Антонівки вкотре випливла жадана гребля. Кожушний звично вдарив себе в груди.
- Буде!
- Коли? - запитали його.
- Розумієте, враховуючи скрутне фінансове становище...
- Годі! - заткнули Кожушному рота. - Чули вже ми ці брехні. Забрехався ти, чоловіче. Дай іншим слово мовити.
Гнат Климчук ще й рота не встиг розкрити, як йому:
- Куди ти лізеш? Що ти зробиш? Махав сокирою, то й махай далі.
Роман Петрович поважно пригладив чуба.
- Дорогі жителі Антонівки. Я не буду довго і непотребно розводитися. Я скажу прямо: мій брат Андрій - хто його, може, й знає - обіцяв мені цю греблю спорудити. А що нам треба? Двадцять машин щебеню та десять асфальту. Бульдозера колгосп дасть – де він у біса дінеться. А інше - зберемо суботник та громадою. Обіцяю, як у церкві перед олтарем - картоплю вже не будете восени возити через Байбузин.
- А нащо нам той асфальт? - поцікавився хтось.
- А що за вашими городами на тім боці? - перепитав у відповідь Риманчук.
- Дорога на райцентр, - загули.
- То не будете й на райцентр їздити через Байбузин! - вигукнув під загальний ажіотажний запал Роман Петрович.
На тих виборах голови села, вірніше, сіл, Кожушний добряче-таки осоромився, не набравши й тридцяти відсотків голосів сільського електорату.
Три самоскиди возили землю, бульдозер загортав нею провалля, перетворюючи врослий кущами смітник у майбутню дорогу.
Роман Петрович підбадьорив бульдозериста обіцянкою вечірнього могоричу під першу зіроньку і посунув проваллям до річки, аби наочно уявити собі майбутню асфальтовану красуню-греблю, яка дасть Антонівці не лише вихід до городів, а й до цивілізації в образі райцентру, відстань до якого скоротиться з тридцяти кілометрів до п’ятнадцяти-шістнадцяти.
Колишні колгоспні кошари являли собою врослу бур’янами купу глини, обіч якої зеленів соковитий берег та стояв тин з якогось паліччя, що відгороджував від берега посмуговану кукурудзою ділянку картоплі.
- Отут проляже моя гребля, - радісно потер руки Роман Петрович.
- Сину, - почулося з-за паліччя.
Обернувся Роман Петрович. Стара баба чіплялася подолом за цурпалля, вибиралася з городу на берег.
«Галька Смердюха лізе зі свого городу», - оцінив ситуацію Роман Петрович.
- Сину, - нарешті справилася баба з перепонами, наблизилась до голови, - то що, будете робити греблю?
- Будемо! - гордо відповів Роман Петрович.
- А як же я, сину? - наблизилася баба впритул, і Роман Петрович відчув, що недарма її прозвали Смердюхою – чимось гнилим несло від баби.
- А що вам? - здивувався Роман Петрович. - Будете на райцентр геть і пішки бігати.
- Райцентри вже не для мене, - зітхнула баба. - Краще скажи, сину, як мені далі жити.
Роман Петрович здивовано знизав плечима.
- Ту частину городу, котра над яром, забере дорога, - вела баба своєї далі. - Але тої не жаль, там однак горбок і одна глина, а цей шматок, що ось тут, у березі, його ж ставком затопить. Товаришу голова, у мене всього п’ятнадцять соток городу, мені його хватає. Але що ж бабі геть без городу робити - подихати, чи як?
- Треба жити, - мудро мовив Роман Петрович. - Город наділимо за річкою, годі вам тужити.
- Сину, я ж ледве до тебе ось дійшла, куди вже мені аж за річку,- скривилася стара. - Ви б зробили маленьку гребельку, аби людина чи коняка могли пройти, я б уже пожертвувала п’ять соток над яром на дорогу. Але ж ви хочете шосейку класти, а річку розлити. Я ж без городу лишуся, сину.
- Ну, - глибокодумно почав Роман Петрович, - треба було не розорювати город у березі. Он у людей кругом, гляньте, городи вище, їм ставок ні до чого. А ви чого аж до річки опустилися?
- Так батьківщина моя тут споконвіків, - відповіла баба. – Ще як ґаздували окремо, то город був отут, де яр зараз та ота глина з кошар. А потім батька розкуркулили, витурили нас із хати, зробили тут кошару. Перед війною, щоправда, хату нам віддали, але без сотки городу. Коли кошара впала, а дорогу почало розмивати, ми прибрали п’ять соток он над проваллям. Поки ще в колгоспі робили, то якось перебивалися й без городу, а як пішли на пенсію, то чоловік мій покійний розорав берег, бо мусили ж ми якось жити. Сину, ти ж начальник, я тебе Христом-Богом прошу, лиши мені город, не пускай бабине хазяйство на розор. Я ж одна-однісінька, ще й каліка - май же милість, не прибавляй зла на світі.
Роману Петровичу починало набридати бабине бурчання.
- Шановна Галина... - запнувся.
- Ільківна, - підказала стара.
- Так от, шановна Галина Ільківна, гребля людям потрібна?
- Потрібна.
- То в чому тоді питання? - підвищив голос. - Село хоче греблі, я її роблю, яке тут зло, коли це суцільне добро людям.
- Але ж мені зло, - обізвалася баба.
- А я кажу, - стояв на своєму Роман Петрович, - що добро є добро, і коли воно для всіх, то добро-таки. І не треба хлипати, мовляв, це зло, коли всі люди кажуть, що добро.
- Ой, сину, не діли так світу, - провадила стара. - Не буває добра без зла, бо ніхто не знатиме, що то добро. Не буває й зла без добра, бо ніхто не знатиме, що то зло. У світі все сплутане і одне з одним перемішане. Коли добро комусь твориш, то це лиш комусь, а не всім поголовно, бо цим добром декому й зло чиниш. Коли зло комусь робиш, то іншому комусь цим добро засіваєш. Ти б знайшов, сину, середину.
- Бабо, - вривався Риманчуку терпець, - оця казочка про так звану середину, про ситих вовків і цілих овець - це така єрунда. Краще не забавляйте мене. Чуєте, трактори гудуть, отже, гребля буде. Щось не подобається, звертайтеся до суду.
- До суду я не піду, - знітилася стара, - нащо він мені? Ти краще глянь, сину, он на ті два дуби на горбку за річкою. Бачиш - один могутній, кремезний, темнолистий, півсвіту зайняв, а інший молоденький, маленький, листочки бліденькі, могутньою кроною старого дуба зверху, як шапкою, накритий - ні рости нема куди, ні жити як. Скажи мені, як добро на тім горбку сотворити?
- Шановна Галина Ільківна, - сердився Риманчук, - у мене роботи по горло, а ви мене забавляєте. Зрізати старого дуба, хай молодий росте - ото вам і добро.
- Не сердьтеся, товаришу голова, - сокорила стара, - вислухайте бабу, її завтра може вже й не бути, не буде кому й набридати. Хіба вам важко вислухати бабу?
- Давайте, тільки пошвидше, - про людське око погодився Риманчук.
- Так ото ж про дуби, - продовжила Смердюха, - ви кажете, що треба зрізати старого дуба, ото й усе на добро. На добро молодому, який ухватить повітря. Але ж старому дубу на зло, a він, може, три сотні років там уже росте, пам’яткою якоюсь є, людям за гордість правити збирається. А ви його під сокиру. Яке ж це добро?
- Ну, добре, - махнув рукою Риманчук, - хай росте старий дуб людям на добро, мені яка різниця.
- Вам ніякої, - погодилась стара. - Але ж молодий дуб загине. А через п’ятсот років старий відімре, а молодий якраз у сік увійшов би, пам’яткою став би, людям за гордість правив би. А ви його занапастили. Яке ж це добро?
- Ну, тоді, виходить, немає добра на світі, - буркнув Роман Петрович.
- Є, - не погодилася стара. - Старого дуба зрубали б - молодому добро було б, майбутнім людям добро було б. Молодого занапастили б, старому дубу добро було б, нинішнім людям добро.
- Ну, я не знаю, - розвів руками Риманчук. - І так добро є, і так є; і так його немає, і так немає. Не розберу я вашої, бабо, балачки.
- Та я, сину, до того, - зіперлася на костур стара, - що добро у всьому є, і зло у тому ж самому всьому також є. Скрізь середину треба тримати.
- Яка ж на тому горбку середина? - аж обурився Риманчук. - Старого дуба не смій чіпати і молодому добро дай. Що ж його робити?
- А добро і зло урівняти для всіх, - пояснила стара. - Щоб не одним все добро, а іншим все зло, а всього всім сторонам потроху.
- Як це?
- А прорізати крону в старого дуба, аби молодий зміг крізь дірку до сонця прорватися. Трохи зла старому дубу, бо гілки деякі втратить, але й добро йому, бо під сокиру не піде. Трохи добра молодому дубу, бо вид на життя матиме, але й трохи зла, бо мусить поборотися, стиснений прорізаною кроною, за те життя. Отак, сину.
- Добре, зрозумів, - дав відчіпного Риманчук. – До побачення, буду йти.
- Та я, сину, не договорила, - вхопила за рукав стара. - Я знову за своє. Зробив би ти невеличку греблю, без усяких асфальтів - розділив би добро і зло порівну між селом і старою бабою,
Нічого не відповів Роман Петрович.
«Ач, хитра стара, - подумав тільки. - Торочила-торочила про дуби, а скінчила своїм городом. Так, хитра штука людина - скільки б філософії не розводила, а завжди на своїй сорочці вузла в’яже. Ох, людність-людність, скільки про тебе не дбай, а однак усім не вгодиш. Так що дарма ти, бабо, язика томила - греблі бути, бути. Бо що стара баба супроти всього села? Так - комаха супроти мурашника. Дмухнув вітер, звіяв комаху - ніби й зло сотворив; але мурашник того просто не відчув - йому добре, якщо встиг вчасно двері закрити, і вітер зі свистом промчався мимо. Візьмеш, бабо, город на тім березі, де ти в біса дінешся, зате Антонівка на твоєму городі, можна сказати, нове життя отримає. Яка в цій справі може бути середина, коли з одного боку весь мурашник, а з іншого - одна комаха. Занадто різні пропорції добра і зла, аби зливати їх в одну посудину і рівними дозами обом сторонам потім розміряти можна було».
- Романе Петровичу, дайте поля! - ревів з кабіни бульдозерист. - Гуляє ж трактор.
- Де ті кляті машини з ґрунтом так довго? - вилаявся Риманчук і помчав вирішувати питання.
Гребля народжувалась, як росток з малої зернини, аби з часом заколоситись і дати щедрий урожай.
Антонівка приязно віталась до свого голови, що мчав вулицею в пошуках тимчасово зниклих машин. І якби ви запитали будь-кого з жителів, що ж то за чоловік побіг, вам би, не задумуючись, відповіли: «Христос. Одну хлібину на всіх ділить, а ми ситі».
І тільки у старій хатині при березі стара зморщене бабуся прошамкала б у відповідь зовсім інше: «Люцифер. Окраєць хліба мала, і того з рота видер».
Але в Антонівці були не біблійні часи, тож ніхто нічого ні питав, ні говорив, а всяк робив свою роботу.
Особисто Риманчук Роман Петрович - греблю.
Кабінет голови села - взірець чи то скромності, чи бідності. Звичайний стіл, лави під стіною, календар на стіні та сейф у кутку. Все. Ну, хіба ще сам голова за столом, як персоніфікація влади, уособлення боротьби з анархією на селі, гарант конституції і мировий суддя, до якого не так часто щоб і ходили по ту мирову, а якщо вже і йдуть, то однак знають, що ображена сторона ніколи тієї мирової не признає.
А ще голова виконкому Байбузинської сільської ради - будівничий. І цього звання забрати від нього вже не годен ніхто.
- Добридень, голово! - Кожушний у дверях.
Не часто скинуті з трону володарі приходять до того ж трону, аби схилити коліно перед своїм наступником.
А цей прийшов.
- Добридень, - Риманчук піднявся зі стільця, потиснув руку прибульцю. - Що привело? - відразу ж поцікавився.
- Та так, - зняв Кожушний картуза, поправив чуба, - справа делікатна, не знаю, як і приступитися.
- А навпрошки, - порадив Роман Петрович. - Коли в лоб б’ють, то зразу всі зорі бачиш.
- Навпрошки, то й навпрошки, - погодився Кожушний. - Я що тобі, Романе, сказати хочу - постарайся там в Антонівці поскромніше.
- Не зрозумів, - щиро здивувався Риманчук.
- Ну, не асфальтуй греблі, зроби її по-простому. Не ображай старої Смердюхи.
«О, ти диви, позаздрив моїй славі, - подумав Риманчук. – Ще й досі спить і бачить себе, певно, на цьому стільці. Мріє про повернення. Розуміє ж – забери в мене греблю, і хитнеться стілець. А зліплю я греблю, то як пам’ятник закам’янію біля неї і на своєму нинішньому місці. І є ж нахабство в людей рахувати когось за осла».
- Це ж чого я маю так обмежуватись? - вдавано нерозуміючим голосом поцікавився Риманчук. - Що селу стара баба, тим паче, їй запропоновано, як зараз кажуть, альтернативний варіант.
- Ех, Романе, - вів своєї Кожушний, - зглянься ти над тою бабою. В неї й так доля гіркіша за перець і важча за камінь. Дай їй дожити віка спокійно - він у неї не такий уже й довгий лишився. А відійде баба - розшириш греблю, покладеш асфальт.
- У всіх бабів доля важка була, - заперечив Риманчук. - Такі роки випали - війна, голод, відбудова.
- Воно-то так, - погодився Кожушний. - Але хто знає долю Смердюхи, той би такого не сказав.
- Я не знаю її долі, - відрубав Роман Петрович. – І якщо їй якась важча за інших випала, то хто ж винен.
- Та не ти. Хто ж на тебе каже. Я закликаю тільки, аби ти на ту долю не вчепив іще одного каменя.
- Я дбаю про всю Антонівку, - заходився роз’яснювати Риманчук. - Які тут можуть бути камінці на долю Галини Ільківни Смер... до речі, яке в неї прізвище, бо щось з голови вилетіло, і чому Смердюха? Хоча, чесно кажучи, від неї добряче й несе.
- Ну, які проблеми у баби виникають при будівництві греблі, ти знаєш, - мовив Кожушний. - А чому Смердюха і чому смердить, то це ще з війни.
- А що трапилось? - мимоволі поцікавився Роман Петрович.
- Якоїсь ночі, - почав Кожушний, - зайшли до Гальки (а вона тоді сама мешкала, батько як погнав колгоспну худобу при евакуації десь за Дніпро, то аж після війни повернувся) двоє партизанів. Попросили, як і водилося, хліба, якусь картоплину, перекусили та й знову ж таки попросили перевести через Бужанку, аби серед темряви не втрапити в якусь промивину, бо діло снувалося тоді до весни. Куди Гальці діватися, люди зі зброєю, та ще й свої, з Байбузина, повела. Перейшли річку, вийшли до дуба на горбку. І тут раптом, треба ж такому статися, сліпа куля (а п’яні німці в селі розважалися, пострілювали вряди-годи з рушниці) влучила одному з партизанів у самісіньке коліно. Другий - щупленький такий, ще зовсім хлопчак - з острахом дивився на огрядного, велетенського свого побратима, все більше й більше розуміючи, що не з його силами тягнути таку масу ще з десяток кілометрів до лісу.
- Що ж робити? - бідкався.
- Понесли до моєї хати, - запропонувала Галька, - не кидати ж його тут пораненого, аби замерз до ранку.
Сяк-так перев’язали коліно, аби кров’ю не стік, потягли назад через річку.
Занесли в хату, поклали на лаву, щупленький попрощався і пішов геть. Та не встиг відійти ще й сотні метрів, Галька двері за ним не встигла закрити, як задеркотів автомат, щупленький скинув руки і повалився в сніг, а по дорозі від села заскрипіли чиїсь важкі кроки.
Галька, сама не своя, влетіла в хату.
- Німці! - скрикнула.
Поранений, і без того блідий, зблід ще більше, заметушився.
- Куди? - допитувався. - Куди сховатися?
І Галька знайшлася на сховок. Стояла у неї в сінях діжка, а поряд два клунки збіжжя.
3а одну мить допомогла вона пораненому увібгатися в діжку, засипала його зерном.
- Як хочеш, так і сиди, - наказала. - Хоч і задихнись, але не писни.
У двері загупали. Скинула з себе Галька одяг, спала, мовляв, накинула на оголені плечі хустку, перепитала, хто там, вчула відповідь і відкрила двері.
В хату ввалилися поліцаї.
- Де він? - ревів один з них, Мирон Корченко.
Галька Мирона як побачила, так і обімліла. Знала ж, а хто про те не знав, що перед самою війною отой поранений партизан з діжки відбив у Мирона його жінку. Відбив, побавився з нею з місяць, а тоді покинув і женився на іншій. Нещасна з горя наклала на себе руки, а Мирон лишився сам, ще й з малолітнім сином на руках.
Тож Гальчині запевнення, буцімто вона нічого не знає, на Мирона не подіяли. Він запримітив, виявляється, що з Гальчиної хати вийшов щупленький, він якимось чином точно знав, що зі щупленьким був його, Мирона, довічний ворог. Мирон жадав помсти, тож перерив Гальчину хату від погреба до горища, навіть у діжку заглянув, знявши кришку, але не здогадався запустити руку в зерно, перерив усю хату, але ворога не знайшов. І все-таки був певен, що він десь тут, поблизу, он же ж і вечеря неприбрана на столі, і напарник ворожий звідси вийшов.
- Де він? - ревів Мирон.
Галька мовчала. Її били, ґвалтували, знову били - а вона мовчала. І тоді Мирон озвірів. Він здер з Гальки сорочку, перевернув бідолашну дівчину спиною догори і заходився вирізати з її спини смужки шкіри. І тільки коли не змогли більше привести мовчазну нещасну до тями, облишили її, знівечену і закривавлену, та й пішли собі. На ранок з діжки виліз і поранений, не знаю, дякував чи ні напівмертвій за мовчання, більше за все, що ні, бо думав, що покинула цей світ, та й теж поповз кудись шукати кращого сховку.
Але Галька вижила. Більше того, ґвалтівники зуміли лишити на пам’ять про себе ще й дитинку, яку Галька благополучно народила і ні за яку ціну не захотіла з нею розлучатися. От тільки спина її ось уже п’ятдесят з гаком літ ніяк не хоче повністю загоїтись, весь час гниє і сукровицею сочиться - від того й сморід від Гальки, від того й прізвисько Смердюха.
Але це ще не кінець Гальчиним митарствам. По війні вона усиновила сина нелюда, котрий сплюндрував їй долю і тіло - сина Мирона Корченка, малого Василечка, котрий сиротою нещасною блукав, обпльований однолітками, як син поліцая, по селу в пошуках шматочка хліба.
Та й на тому не скінчилося. Ледь доросла Гальчина донечка до восьми літ, як полізли вони з Василечком одного разу на людську черешню, а хазяїн тої черешні взяв та й налякав дітей пострілом з рушниці. Влучити не влучив, а діти з переляку попадали з черешні додолу. Дівчинка вбилася, а Василечко зламав хребта. І що цікаво - чоловіком, котрий пуляв з рушниці, лякаючи дітей, був не хто інший, як поранений партизан із діжки. Отака доля.
Поховала Галька доньку та й зосталася біля лежачого Василечка. Так і виріс він, не встаючи з ліжка. Так і тридцять літ своїх зустрів, як раптом об’явився в селі його батько - Мирон Корченко. Худий, знеможений сибірськими таборами, пройшов по селу, розпитав за сина та й пішов прямо до Гальчиної хати. Ніхто не знає, що то була за зустріч, але розписалися Мирон з Галькою та так і жили - похоронили Гальчиного батька; прийшов час - і свого Василечка, трохи згодом похоронила Галька й самого Мирона. А сама й досі живе-мучиться зі своїми вічними болячками.
- Ти думаєш, Романе, - продовжував Кожушний, - я ту греблю не міг раніше зробити? Міг, але чесно скажу, не хотів, не мав я права переступити через Гальку.
- Не розумію, - сказав Роман Петрович, - що у вас за така велика причина була нехтувати інтересами всього села заради однієї старої, хай навіть доля її найнещасніша.
- Причина вагома, - задумався Кожушний. - Бо отой партизан з діжки, то ж мій рідний батько, царство йому небесне - Гаврило Трохимович Кожушний. Так що я прошу тебе, Романе, пожалій стару, плюнь на свою греблю, май совість.
І пішов. Не сказав більш ні слова.
«Ні, - похитав головою Риманчук, - ти мені, дорогий Платоне Гавриловичу, гріх свого батька на мою совість не вішай. Моя совість чиста від ваших проблем, як і гребля, яку я будую. Так що дарма ти до мене прийшов, мій попереднику, бо Антонівка не винна, що Смердюсі колись з-за твого батька порізали спину, а він у дяку за це призвів до загибелі її дітей. Антонівка не буде платити за чиїсь гріхи і не повинна спокутувати провину перед старою Смердюхою ціною власних незручностей із-за відсутності греблі. Бо не рівня гребля колишньому порятунку, як виявилося, досить-таки підлого партизана. Та й немає такого закону, щоби шану героям складати ціною нехтування інтересами всього села. Бо гребля для Смердюхи, може, й проблема, але Смердюха для греблі бути нею не може - занадто мале значення мала її порізана спина для села, аби стати перепоною будівництву греблі».
Телефонний дзвінок аж злякав.
- Привіт, - обізвався з трубки Андрій, брат, - то що, ти передумав?
- Відносно чого? - здивувався Роман Петрович.
- А дзвонив же Кожушний, казав, що він з тобою поговорить і ти не будеш асфальтувати греблю, бо там з якоюсь бабою проблеми.
- От свинюка, - обурився Роман Петрович, - так і хоче мене підсісти. Яка баба, які проблеми, коли гребля росте на очах?! Вези щебінь, вези асфальт! Будуємо!
Глупа осінь сірою пеленою крила все довкола. І в її туманній млі губилася гордість Антонівки - нова гребля, розширений верхній ставок і асфальтівка до траси на райцентр.
Скептики, щоправда, тицяли на тонкий шар асфальту, натякали, що греблі спершу вистоятися треба було дати, бо дасть посадку і піде асфальт хвилями, ще на деякі недоліки вказували. Але Риманчук швидко затикав усім рота.
- Вас уже он скільки років одними обіцянками годували, а я дав вам те, що хотіли. Може, воно й не європейських стандартів, бо без проектів усяких там, на доброму слові та моєму знайомстві роблене, але краще хоч таке, ніж ніякого.
Тож сьогодні на греблі грав оркестр, снувало туди-сюди всіляке начальство, та й взагалі було велелюдно. Обіч стояла увінчана стрічками і квітками вантажівка, котра під звуки музики першою повинна була перетнути греблю і досягти по новій асфальтівці шляху на райцентр.
Хлопці з оркестру вже добряче-таки померзли, тож з натугою прикладалися посинілими губами до видутих вітрами і власним диханням інструментів. Село, котре ледь не в повному складі обліпило греблю, також уже схилялося до пошвидшого закінчення урочистої частини і початку приливання нової греблі за святковими столами.
- Шановні товариші! - гордість розпирала Роману Петровичу груди, тож він спромігся лише на одне речення. - Та що його довго говорити - поїхали! Щасливої дороги всім нам!
І гепнув пляшкою шампанського об борт автомобіля. Захурчав двигун, рушила вантажівка, загув натовп, заграв оркестр. Здійнялися шалені оплески, в супроводі яких автомобіль перетнув греблю і помчав до дороги на райцентр.
- А тепер, шановні, за столи, - взяв подальше керівництво до своїх рук голова колгоспу. - Запрошені учасники будівництва, заслужені люди села, хто отримав запрошення, прямують до школи - бенкет там. А інші всі святкують по особистому плану - в честь спорудження греблі кожен житель Антонівки, працівник господарства, отримав по десять гривень, тож, я думаю, знайдете як відсвяткувати сьогоднішню знаменну подію.
Народ від греблі посунув до села.
- Сину, - почув Риманчук.
Оглянувся. Неподалік стояла захекана стара Смердюха - певно, з труднощами вилізла на греблю.
- Чого вам? - невдоволено обізвався Роман Петрович.
- Не послухав ти, сину, старої баби, - підійшла Смердюха ближче, - віддав усе добро селу, а мені саме зло лишив. Негоже так, сину. Глянь, у мене ж ні городу, ні грядки, ще й вода ледь не в хату заглядає, весняної повені підтопить мою халупу.
Роман Петрович глянув на хату Смердюхи, котра після спорудження греблі опинилася ніби в ямі, дійсно позбулася городів довкола себе, ще й ставок плескався в якихось десяти метрах від порога.
- Нічого там страшного немає, - мовив Риманчук задля годиться. - Ставок весною не розіллється, - зробив прогноз, у який і сам не повірив. – А город напровесні обов'язково на тім березі наділимо, - запевнив стару.
- Не треба, - промовила бабця. - До весни ще далеко, а як до неї дожити? Ти ж, сину, мене живою в яму опустив. А чого ж мені живою там сидіти? Мертвою ліпше – хоч серця не рвеш та водою річковою захлинутися у власній хаті не боїшся. Мені, сину, зараз хоч головою в петлю.
- Не меліть дурниць, бо мені ніколи, - розсердився Риманчук. - Будете жити, де ви подінетесь. Головою в петлю - гріх. Нащо він вам на старості?
- Мені однаково, - вела своєї Смердюха, - та й ти, мабуть, до серця не візьмеш. Не послухаєш же мене, буцім усе зло мені лишив, не понесеш же це з собою далі, як гріх. І, напевно, правильно зробиш. Бо немає межі між добром і злом, є лише гребля, по один бік якої ставок добра, а по інший - зла. І та гребля - стезя нашого життя, сину, на неї вихлюпуються хвилі з обох ставків; а ми по тих калюжах бродимо - отак і живемо. І не можемо жити інакше, окрім як на греблі між двох ставків. І не можемо жити без греблі - бо зіллється добро і зло в одне море; а ми межі між ними не знатимемо, твердого ґрунту під ногами не матимемо - потонемо ми, сину. І жодного ставка спустити не можемо, бо інший на греблю напре і прорве її, і скінчиться наше життя. Навіть якщо добра ставок нас всуціль заповнить, однак пропадемо, бо знудимось в одноманітності.
Риманчуку набридло, він рушив до села.
- Зачекай же, сину, - дріботіла позаду Смердюха. - Он глянь на дуби. Пам’ятаєш, я говорила, що можна їх поділити добром і злом - прорізати крону одному, аби інший виріс, а не згинув. Але однак зло їх колись заполонить, як і другий виросте до розмірів першого - почнуть битися за місце під сонцем могутніми своїми вітами; нестимуть зло одне одному заради добра - обігрітися під сонцем і продовжити цей світ.
Захекалась, відстала, зупинилась.
- Сину, - гукнула вслід, - ти не журися, не бери до серця, буцім одне зло мені лишив. Ти й добро мені дав тим злом - я нарешті наважуся назавжди відлучитися зі світу, бо вже втомилась я на своїй греблі. Хай люди ходять по твоїй.
Не слухав, пішов, побрів, понісся геть до школи, де малися співати оди йому, Риманчуку Роману Петровичу, і його дітищу - греблі.
Ранок був важким, як і все на похмілля.
Ввалився Роман Петрович до кабінету, всунувся на стілець, хильнув крижаної води з відра в нетопленій сільраді - важко.
- Романе Петровичу, - заглянула секретарка, - вам потрібно негайно їхати в Антонівку.
- А що, хтось перепив? - спробував пожартувати.
- Ні, якась баба повісилася. Телефонували з міліції, вони вже виїхали, треба, щоб і ви були там.
- Це Смердюха, їй-богу, - перейнявся здогадом Роман Петрович. - Вона вчора торочила мені щось про петлю.
Прибули на місце. За Антонівкою, за річкою, на горбку, біля двох дубів - старого й молодого - лежало старече тіло.
- Так затягло шию, що мусили зрізати з вірьовкою, - мовив чоловік, що сидів на дубі і пиляв гілляку.
З тієї гілляки звисав кінець мотузки, яка була перекинута через гілку, а другим кінцем прив’язана до молодого дубка.
- Чого ви туди забралися? - звернувся Роман Петрович до чоловіка на дубові.
- Старі люди кажуть, - відповів той, - що дерево, на якому висів вішальник, треба зрізати, або хоч гілляку, на якій повісились, спиляти, як дерево не подужаєш. От і ріжу гілляку. Якраз і молодому дубку світла дам.
- Як це сама баба могла повіситись? - перепитав міліціонер,
- А он стільчик, бачите, - знову повідав чоловік з дуба. - Він тут стояв, видко, Смердюха, царство їй небесне, з собою принесла. Гілляка не високо, мотузка перекинула, он за дубка зачепила, щоб той мотузок не ковзав, не сповзав, стала на стільчик, петлю наділа і баста.
- Не могла дожити той рік чи два, що їй лишилися, - здивувався міліціонер, - понесло її на дуба. Сказано ж - що з літ, то й з розуму. Чи, може, була в неї якась причина? - поцікавився.
Риманчук промовчав.
Натомість знову обізвався чоловік з дуба:
- На греблю покійна дуже гнівила. Живою, казала, та гребля її в яму вкидає. Воно-то так, хата її дійсно, як у ямі, вийшла. Але хіба варт із-за цього вішатись та такий гріх на душу брати, самому собі зло творити? Ну, кому з того, що стара вчинила, добро?
- Стара думала, що мені, - кинув Риманчук, - бо не треба буде її весною від повені рятувати.
- Ви, Рoмане Петровичу, - не вгавав чоловік на дубові, - не беріть до душі. Всім однак не вгодиш. Хіба вгадаєш, що якійсь старій бабі може казна-що в голову зайти? Зате ж греблю яку поставили. Ви ж гляньте - красуня!
З горбка гребля, дійсно, була як на долоні. Як межа між двома світами-берегами, на якій ворушилось, повзало, кублилося життя. Котрого не схотіла добути до кінця стара Смердюха, зійшла з греблі, хоча й казала, що, окрім греблі, нічого більш на світі цім немає.
То куди ж, питається, тікала? І що хотіла цим сказати дбайливому та досвідченому голові села? Що треба прорідити великого дуба, аби ріс малий? Ех, старість завжди прагне філософії і висновків, хоча все значно, як на Риманчукову думку, простіше. Є Антонівка, є гребля, є задоволені цим люди і немає Смердюхи, якій ця гребля стала поперек дороги. А що від того змінилося, що баби немає? Нічого. Ні добра не побільшало, ні зла не поменшало. Як було все, так і лишилося, тільки замість надокучливої баби лежить під дубами посиніле сухе тіло. Оце і вся філософія. О, до речі…
- Тіло на розтин везти будемо? - поцікавився Риманчук у міліціонерів.
- У неї родичі є? - у свою чергу поцікавились міліціонери.
- Ні, - обізвався чоловік із дуба, - уже нема нікого.
- То нащо з нею возитися? - мовив найстарший міліціонер. – Що тут ще неясного, коли все ясніше дня. Закопуйте.
Підігнали автомобіль, повантажили тіло, повезли на село.
Через греблю.
