Ярина жила, як усі. Ну, може, трішки краще. Бо мала свій кут. І дуже на старості раділа, що має де заховатися від світу. Колись думала, що зачинить двері між собою та світом і не пустить навіть на поріг проблеми . Не вийшло. Ті пролізають в найменшу шпаринку. А ось те, що в своєму куті таки краще, зрозуміла одразу. Все пригадує, як ще її бабця казала: «На старості людина повинна заглядати в своє горнятко»… Вона й заглядає. Хоча той кут зі своїм горнятком треба доглядати, докладати рук. А вона що? А так собі …вдова. Та ще й з міхом повним літ за плечима. Чи ж під силу їй кран полагодити, котел справити? Доводиться кликати майстрів. А майстри, вони на копійку ласі. І на випивку. Ось недавно колонка зламалася. То приходив майстер, уже й не молоденький, ремонтував цілісінький тиждень. Щодня просив гроші і пляшку. А де ж їй тих пляшок набрати? На пенсію живе. А через тиждень, коли вже гаманець був подібний на висохлу кітку Яремихи, сказав, що там якась деталь, ну така, що український розум її не годен відремонтувати, згоріла і треба нову колонку. Він навіть може підсобити і завтра ту колонку принесе зі знайомим. Зрозуміла все і запросила іншого майстра. Той за годину відремонтував колонку.
А що вже казати, коли телевізор ламається, з яким живе тепер, лає політиків на всенький голос, критикує дикторів, які перекручують українську мову…
Та й багато є справ, котрі завше залагоджував Демко. І про які вона навіть уяви не мала, що вони бувають.
Ярина овдовіла п’ять літ тому. Чоловік не слабував ніколи. Одного вечора стало йому погано, допоки «швидка» приїхала, його вже врятувати не можна було.
В хату вступило горе неміряне. Тепер з потойсвіту відчуває його підтримку. Коли ж його не стало, її не стало наполовину… Одяг висить, як на вішалці. Книги перестали цікавити, розмови знайомих втомлюють.
Все ходить по хаті, інструменти його перетирає, щоб не припали порохом. Скульптури переставляє. Любується… І плаче.
Іноді на подвір’ї порається, прислухається, як то люди живуть. Дивиться, що нема ладу в сусідів. В Іванихи чоловік любить випити. Тверезий - золота людина. І зробити усе вміє, і дітей любить, і дружину шанує. А п’яний. .. Хоч святих з хати виноси.
Олена, що хатина її поруч, сама кому хочеш голову скрутить. І випити любить, і слівець десь нахапалася таких солених-перчених, яких Ярина й не чула ніколи. Раз намагалася переконати її, що це зле. Що так колись називали духів безодні. І що? Тепер вона виходить на поріг, коли ж бачить Ярину, артистично задирає голову і пронизливо кричить: «О великі і славні духи безодні, скликаю вас …».
Тому Ярина намагається в той бік навіть не дивитися.
Дні тягнуться довго. Особливо зимові. Літні біжать, як сани з гори. Надто тепер. Червень же. Прабабуся називала його світозаром. Вона любила цей місяць. Казала, що це особливі дні. Що саме тепер зоря з зорею сходиться. Квітують трави. Бузьків вогонь спалахує, забарвлюючи долини у рожеву піну, неопалима купина то тут , то там вибухає каскадом небесних вогнів. А ще казала: слухайте, бо лише у червні почуєте спів кожного птаха. І соловейка, і жайворонка, і зозуля копу літ накує…
Ця любов перейшла до неї. З нетерпінням чекає медового місяця природи. І дуже сумує, бо червень – то незрима межа, коли ще тільки починається тепло, а сонце вже на зиму повертає. А горобині ночі аж кричать, що вони останні, що вже ночі ставатимуть все довші і важчі, коли ні перебути, ні переспати.
Червень – місяць містичний. Одного дня можна зустріти привида і побачити дивні знаки, іншого -- в день Варнави - не можна косити траву, рвати квіти, рослини, бо невідома сила того дня по травах гуляє… Гадали на те, якими будуть наступні місяці літа. Журилися, коли випадало, що буде постійно дощити. Коли ж була посуха, заклинали кропиву, сікли її, щоб обпалила вона небеса і звідтам пішов довгоочікуваний дощ. В останні дні червня замовкає соловейко. Починають збирати лікарські трави. Від нечистої сили оберігають домівки. М’ятою обкурюють, щоб лежебоки не залежувалися, до роботи поспішали. Бабуся і її часом лежебокою називала. А все через те, що любила вона поспати.
Пригадує як хотілося спати колись. Завше просила: ще хвильку, ще трішки, хай сон додивлюся. Бабуся стягала ковдру і хочеш не хочеш, а вставай, одягайся.
-Бабусю, Ви ж мене на найцікавішому місці розбудили. Мені снилося… І починає дивовижні сни-мрії розповідати. Бабуся лише іронічно примружить очі: «Е-е- … Дурне лежить, дурне спить, дурному ся дурне снить… Ходи, Русю, сніданок на столі. Не думай про якісь сни. Якби поспав до обід, то приснився б ведмідь. Сном ще ніхто не доробився".
Ярина сиротою залишилася в п’ять років. Заледве пам’ятала своїх батьків, які загинули в автокатастрофі. Тому бабуся – то була її радість, її мати і батько, її нянька, педагог і все на світі. Бабуся й справді була педагогом і навіть , коли вже була на пенсії, до неї зверталися за допомогою і колишні учні, і діти. Щоб допомогла, підказала, навчила. Та й не просто бабуся була в Яринки. Це був її тренер, її подруга, її наставник та порадник. Разом вони взимку ходили на лижах до лісу на околиці міста, влітку вибиралися в гори . Яринка брала з собою подруг, бабуся готувала продукти, перевіряла, чи цілий намет, з яким ще вона ходила в походи, пакувала сірники, свічку, ліхтарик.
-Навіщо нам та свічка, - сміялася Яринка,- Адже у нас є ліхтарик.
-У дорозі все може знадобитися, - відповідала бабуся.
Мала рацію. Бо вже надвечір пригодилася свічка. Ліхтарик упав у воду і ніяк не хотів зблиснути своїм оком, а свічка плакала на всі боки гарячими слізьми але й освічувала намет, нехитру вечерю.
Коли ж Яринка познайомилася з Дем’яном, обоє вчилися на четвертих курсах різних факультетів академії, і дівчина захоплено розповідала бабусі про те, який він красень, який сильний, який мудрий, який дотепний, та лише скрушно похитала головою: «Хто не був молодим, той не був і дурним ».
-А чому дурним, бабусю? – замовкла здивована дівчина.
- Та не слухай мене, дитино. То я так, до слова. Насправді я рада за тебе, що ти закохалася. Ось лише хвилююся, щоб і справді той хлопець був таким, як оповідаєш.
- Та він і є такий. Він – справжній.
Дем’ян таки виявився справжнім. Одразу полагодив все,що вимагало ремонту. У літній кухні обладнав майстерню і після того, як бабуся побачила перші його роботи, вона почала називати його ласкаво: «Наш Роден ».
Та незабаром ім’я Демка знали не лише у місті. Його запрошували брати участь у художніх виставках не лише України, а й у країнах Європи. Про його успіхи, талант писали у газетах та журналах.
Слава його не змінила. Він все життя був працьовитим, уважним, добрим. Кохав її і підтримував. Любив єдину донечку, котру подарували їм небеса і котру так само і забрали, осиротивши їх. Потім їхня Дзвіночка ожила в камені і саме ця Демкова робота отримала найвищі нагороди найпрестижніших виставок. За неї обіцяли величезні гроші. Та вона досі тут. Демко її ні за які гроші в світі не продав би. Бо то була їхня дитина. Хай тепер у рожевому мармурі, який оживав під їхніми руками, ставав теплим і давав надію, що ось-ось дівчатко заговорить.
Минали літа. Демко вирішив ще її , Ярину, виточити з такого ж мармуру. І себе. Сумно колись мовив: «Ото вивільню з каменя три фігурки… І тут, перед хатою встановлю їх. Коли не стане нас, вони залишаться». Він ніколи не говорив: вирізьблю чи виточу. То вже вона собі дозволяє так мовити. А він не любив цих слів. Він усе вивільняв з каменя.
Вона вийшла в нього такою гарною, молодою. Хоча на обличчі залишилася хмаринка смутку. Почав різьбити й себе. Уже з каменя поступово почала проявлятися голова. Уже на обличчі прорізалися його очі. Такі добрі, ласкаві очі. Та сам він ще був у камені. Ще камінь сковував його руки. Ще ноги не могли вирватися з того моноліту.
-Ще кілька днів, - казав, - і камінь заговорить… Відкину все зайве…
Не заговорив. Бо так несподівано...
-Хоча чому несподівано? - думки не давали спокою. За тиждень до смерті завів розмову про те, що важко людині, коли вона залишається одна на білому світі. Треба розуміти, що людина ніколи не буває самою. Бо всі ті, хто жив поруч, завше тут.
-Невже ти думаєш, що в них нема інших справ? – дивувалася.
-Є, - відповідав. – Але є і відповідальність за тих, кого вони покинули на землі.
Хтось перебив їхню розмову. Так і не договорили. Тоді здавалося, що житимуть якщо не вічно, то таки довго. Його не стало через тиждень. Залишилися дві виточені фігурки: Дзвінки та Ярини і його - невикінчена, важка, монолітна. Ніби камінь не випускав його, ув’язнив за те, що постійно вивільняв фігурки інших з його полону.
Протерла від пороху інструменти. Торкнулася вологою ганчіркою мармурових постатей . І зупинилася перед Демком. Погладила ніжно.
-Як же його вивільнити з кам’яного полону? – не давала спокою думка. Вона ж повинна це зробити. Ну і що, що з каменем ніколи не працювала серйозно. Але ж вона художник. З іменем. Її роботи розкуповують найшвидше на виставках. Не раз спостерігала, як працює чоловік. Вона зможе.
Взяла в руки киянку, підсунула ближче шпунт, скарпель, троянку. Розуміла, що помилитися не має права. Тут нічого не поправиш, як на полотні. Не затреш, не замалюєш. Майстерність – найголовніше, що робить скульптора знаменитим.
Отож найперше, щоб вивільнити статую з полону, треба скористатися шпунтом. Він допоможе відбити великі шматки каменя. Троянка потрібна пізніше. Вона обережніше відколює камінь. З нею працювати легше.
Скарпель та різець уже завершують роботу, придають каменю шовковистості, тепла. Знала все про інструменти. Але ж про них не лише знати треба. З ними треба працювати.
Дерев’яна ручка киянки – молотка пекла аж. Боялася вдарити камінь. Здавалося, що зробить боляче йому, Демкові.
Відійшла. Присіла на стільчику і глянула на сковану фігуру. Щедре червневе сонечко позолотило все довкола, осяяло камінну брилу. Десь у садку, майже під вікном перелічила чиїсь літа зозуля. І раптом…
З очей, з рідних очей Демка, потекли сльози. Подумала, що привиділося. Стара вже. Що тут хіба не привидиться. Підійшла ближче. Сльози витікали з очей і текли по каменю… Торкнулася рукою. Так і є, на руці - волога. Кинула на землю молоток. Обняла статую і заплакала. Камінь, здається, оживав.
Анізія ОНИЩАК
