Міські люди, на перший погляд, такі ж, як і сільські, але це лише на перший погляд, а ось коли з міськими поживеш на селі, то відразу зрозумієш, що куриця - не птиця, а міська людина - не селянин.
Микита і Ганна купили в селі Чудаки хату з гарненькою, в двадцять соток присадибною ділянкою, а свою квартиру в місті здали в оренду. Здається - живи та радій: дихай свіжим повітрям, лови собі рибку - велику й маленьку, їж ягоди та фрукту, що рясніє влітку на деревах і кущах висаджених дбайливими руками минулого покоління, а ні – Микита і собі задумав завести господарство. «Жити в селі без домашньої живності, це все одно, що бомжувати в місті» - так і сказав він своїй Ганнусі, а що би слова не розійшлися зі справою, вони, для початку, навесні завели гусенят. Микита навіть склав бізнес-план: «З десяток, восени, пустимо на тушкованку, а десяток на продаж, заради свіжої копійчини; пуху наскубемо на подушки, а мо* й на перину вистачить і, (мрія ідіота) наробимо фуагри стільки, що середньостатистичному французу і не снилося».
Він душу віддав своїм улюбленцям – носився з ними, як зі списаною торбою: щоб і сонечку ні що не застувало, і протягу не було, і корму закупив на гарненький виводок – все робив, як радили селяни. Ганна була в захваті від перевтілення чоловіка - інженера-машинобудівника - на звичайнісінького пташника. Сама ж лишень милувалася з малесеньких жовтеньких колобочків, розуміючи, що незабаром вони повиростають і тоді буде не до пустощів. Але то буде колись… Хто з молоді думає про завтрашній день?...
З двох десятків гусенят в світ пішли – півтора, п’ятеро, одне за одним, не витримавши конкуренції в боротьбі за життя – виздихали, залишивши пособі лише невиправні страждання новоявлених пташників.
Гуси росли як на дріжджах. Іноді Ганнусі здавалося, що в них пряма кишка – прямо ненажери якісь, стільки б не насипала у корито харчу, їм все було мало – з’їли і тут же випорожнилися, а потім, біля порожнього корита, підіймають такий ґвалт, ніби хтось збирається спалити Рим.
Добре тим хто живе біля ставка чи біля болітця, там, на волі, гуси чи качки плещуться собі у водичці днинами, а господарі й горя не знають, і не витрачаються на харчі, а наші новоявлені пташники клунками почали носили додому зерно та комбікорм не рахуючи витрати, аж поки й самі не сіли на мілину.
Саме в час зростання, серед гусей, як зазвичай і буває в природі, об’явився лідер, так би мовити – вожак, який і став керувати не лише всім гусячим виводком, ай невдахами господарями. Микита розбалував вожака так, що той Ганнусю перестав поважати, вона його так і назвала – Балувань. Особливо підступно Балувань поводився коли вона носила цеберками воду в такий собі імпровізований, з автомобільної покришки, басейн-купанку для гусей. Вожак крадькома підбирався до Ганнусі ззаду і боляче щипав її дзьобом за сідниці, ще й з прокруткою. Ганнуся від болю, аж зубами скрипіла, та що поробиш – не кидати ж цеберки посеред саду, а вивільнивши руки вона хворостиною намагалася карати супостата, але де там, він, бісова душа, витягнувши загрозливо шию, з шипінням, безстрашно кидався на господарку, а за ним весь виводок, в знак солідарності з вожаком, підіймали такий гусячий ґвалт, ще й плескаючи крилами, що вона ледь встигала шмигонути в хату.
- Все!!! Далі так жити годі! – якось ввечері, в серцях сказала Ганнуся чоловікові, коли той намагався виконати свій чоловічий обов’язок. – Ви мене з Балуванем замордували, я не те що сидіти, а й лежати не можу! В мене на сідницях вже живого місця не лишилося!
Микита був у розпачі – гуси віроломно втрутилися в їх особисте життя, а тут ще й проблеми з грошима на харчі для ненажер.
Гуси, відчувши недоїдок, перестали поважати і господаря, а тому Микита з дружиною, стали ходити до гусей в особистих, скроєних зі старої цеберки, пластинчатих латах на задньому місці, вроді фартушків передом-назад, що приводило вожака до оскаженіння дзьобаючи їх в залізяки, той, все ж таки находив шпарину в цьому нехитрому екіпіруванні і кожного разу робив свою чорну справу зі спритністю садиста-професіонала. Сусіди, вгледівши на молодих пташниках, майже чудернацькі доспіхи, не без злого умислу стали називати їх «гусячими рицарями». Доспіхи, при кожному кроці, брязкотіли фальшивим передзвоном, збуджуючи гусей до ще завзятішого каліцтва господарів. Тепер вони з дружиною мали одну на двох ганебну хворобу, яка змусила бідолах навіть їсти за столом навколішки, або стоячи, бо сідниці були защіпані в обох до крові.
- Я порішу цього цербера! - виніс в розпачі вирок гусакові Микита, - бо він мене доведе до суїциду. Ганнуся була не проти. Микита на вихідний призначив день страти.
Перед екзекуцією вони ніч не спали, бо це мала бути перша в їх житті очевидна причина ствердити себе на вершині харчового ланцюгу майже ритуальним вбивством.
- Я буду тримати гусака за тулуб, а ти зав’яжеш йому голову ганчіркою, щоб не вщипнув, і будеш обома руками тримати її в натяжку над колодою, доки я не лусну йому по шиї сокирою: Ти зрозуміла? – запитав Микита схвильованим голосом. Ганнуся, на знак згоди, мотнула головою.
Балувань піддався не відразу, але все йшло, як по писаному. Микита зробив глибокий вдих, щоб вгамувати хвилювання, і, заплющивши очі, щосили жахнув сокирою по шиї супостата. Від завзяття потуги, Ганнуся, з відрубаною головою в руках, так і гепнулася навзнак рясно окроплена гусячою кров’ю. В запалі їй здалося, що вона розчавила сідницями їжака. Від кровавої екзекуції та больового шоку, вона зойкнула не своїм голосом так, що в Микити душа опустилася до самісіньких п’ят. Взрівши скривавлену дружину, він чомусь подумав, що ненароком відрубав їй руку. Микита, не тямлячи себе від жаху, випустив ще напівживого гусака і кинувся до Ганнусі.
В цей час гусак відчувши свободу, навіть будучи без голови, схопився на лапи і, змахнувши в передсмертних конвульсіях крилами, залетів у сусідський двір, тай гепнувся замертво перед відчиненими дверима хати прямо до ніг набожної тітки Марфуші, яка саме в цей час читала в голос «Отче Наш». Остовбенівши від побаченого вона спершу подумала, що це їй ввижається, але нашвидку промивши очі «святою водою» усвідомила, що привид з порогу не зник, а матеріально засвідчив свою присутність. «Це знак кінця світу» - подумала вона. А тут ще й нібито вчувся їй «Голос» із куща бузку: «За гріхи молодості горіти тобі в пеклі, окаянна». Тітка Марфуша впала в релігійний транс.
Ганнуся ж, заюшена гусячою кров’ю, божевільними очима дивилася на Микиту.
- Щоб вони тобі виздихали всі до одного! – закричала вона в серцях і жбурнула в чоловіка відрубаною головою. – Лови тепер вітер в полі! Микита, інстинктивно впіймавши голову, щосили, послав її навздогін гусакові.
Коли поруч з мертвим гусаком гепнулася ще і голова, душа тітки Марфуші жахливим голосом каяттям невиправної грішниці вирвалася із грудей через роззявлений в розпачі рот і пурхнула прямо в кущ бузку перелякавши кота Мурчика, що сидів там в засаді на горобців. Кіт свічкою звився над кущем злякавши курей. Пес Мазурик, рвонувшись за котом обірвав ланцюг і подався селом збурюючи собак металевим передзвоном. У селі зчинився несусвітній ґвалт. Були всі ознаки давно очікуваного кінця світу.
Тим часом Ганнуся, пересиливши біль в сідницях, з несамовитим криком: «Ловіть його окаянного!» (мала на увазі гусака) вибігла на вулицю, а слідом за нею і Микита з сокирою в руках. Старий Онисько, котрий зранку зирив у небі голубів, вгледівши закривавлену Ганнусю, що фурією бігла вулицею, а за нею й Микиту, зрозумів усе по своєму…
- Убивають!!! Спасайтеся люди добрі! – закричав він і мерщій ринувся в хату за рушницею, яку вже не брав до рук з останньої «Перебудови».
Тихими вуличками села Диваки прокотилася луна уявного насилля. Селяни впали в релігійний екстаз очікуючи Армагедон. Від одного злощасного гусака збунтувалося все село так, що без втручання влади, в особі дільничного Наливайка, не обійшлося, він, долучившись до справи, своєю владою наклав догану на Микиту за нанесення моральної шкоди тітці Марфуші і зобов’язав його заманити Мазурика гусячими тельбухами до її оселі, і посадити бідолаху знову на ланцюг, таким чином установивши на селі статус кво. ESCORTZONE
Материнське серце – не камінь. Воно, відчувши біду, послало мерщій Олену Михайлівну на перекладних до Диваків, спасати доцю, Ганнусю. Всі думки її були там, у селі, де квакають жаби, літають хмарами комарі, хрюкають свині і, о Боже! – лячно навіть подумати: ходить вулицями велика рогата худоба. «Це Він, бузувір, занапастив дитину» - лаяла вона зятя. Але, по-приїзду, все виявилося набагато гірше.
Зятя, з переляком, поклали до лікарні у неврологію.
Розгледівши в хаті всю в синцях саму сакральну частину жіночого тіла доньки, Олена Михайлівна в розпачі сплеснула руками: - Господи, за що ж такі муки! Я ж йому, бузувіру, віддала дитину, як ангелочка, а він її цькував гусьми!
- Мамо, ми гусей завели по обопільній згоді.
Олена Михайлівна залилася слізьми. – Ой правду ж людочки кажуть: «Оженився дурний, та взяв дурнувату, та не знали, що робити – підпалили хату!».
Олена Михайлівна швиденько знайшла управу на гусей - збула їх по демпінговій ціні Омельчукам, що мешкали біля ставу, а зятеві сказала, не без іронії в голосі, що гуси відлетіли у теплі краї.
Очистившись від психічної травми, Микита, ще й досі не вирішив, чи йому лаяти тещу, чи дяку висловити їй, за ось такий ангажемент.
