– Не викидай, раптом… ще знадобляться, – попередив Юра, коли Роксана вже збиралась покласти у відро для сміття скляні пляшки від пива та квасу, які вони щойно спорожнили, сидячи на кухні. На її власній кухні.
Від слів друга Роксана ледь помітно здригнулась і поклала пляшки під раковину. А дійсно, раптом.
Але вона не думатиме про це, взагалі не думатиме. Лише розріже невеличкий магазинний торт на три частини, заварить три великі чашки гарячого чаю та поїсть солоденького разом зі своїми друзями.
– Ну все, нам пора, а то на останній автобус до міста не сядемо, – зітхнув Юра, поглянувши на годинник.
– Давайте-но я вас проводжу! – одразу запропонувала жінка, не бажаючи так одразу прощатись з друзями. Цей вечір був для неї по-справжньому особливим, і його атмосферу їй хотілося розтягнути якнайдовше.
– Та я завжди тільки за, Роксанчик! – засміявся Толик, поплескавши товаришку по плечу.
Закривати двері власної квартири, коли ненадовго вибігаєш надвір… вона робила таке вперше в житті, і це відчуття було, без перебільшення, незабутнє! По тілу хвилею пробігло солодке хвилювання, з яким Роксана встромила тонкий сріблястий ключик у замкову шпарину та повернула його. До вух долинуло легеньке клацання, і цей простий звук вилився в апогей насолоди. Її власне житло – справжнє, матеріальне! Цією думкою просто неможливо було натішитись.
– Ходімо! – радісно посміхнулась жінка, зі щирою насолодою, майже любовно, кидаючи ключі в кишеню толстовки.
На вулицях вже запанував глибокий, вологий вечір. Незвично важке весняне повітря було змочене дощем, розкати грому від якого досі гриміли десь вдалині. Проте всю тяжкість довколишньої атмосфери Роксана відчула лише після того, як посадила хлопців на автобус та повільно покрокувала до свого будинку. На вулицях, як не дивно, було майже порожньо – перехожі ставали скоріше винятками, які виглядали доволі дивакувато, незрозуміло, навіть дико.
Порожньо. Волого, важко та порожньо. Дідько, невже навіть дворняжки, що неохоче бігали під магазинчиками та ларьками, пройнялися загальною пригнобленістю?
Від таких думок Роксана розізлилась сама на себе та різко тряхнула головою – немов бажаючи скинути павутиння, яке впало на обличчя. Але наступним, що втрапило їй в око, був двір психлікарні, розташованої посеред селища. Кілька божевільних саме сиділи на огородженій проволокою прогулянковій території та знервовано озирались, сіпаючи головами. Так, ніби з усіх боків хтось одночасно гукав їх. І ці незграбні, трохи моторошні жести, здалися Роксані схожими на її власний.
– Маячня якась, – пробурмотіла жінка собі під носа та сховала в кишенях толстовки руки, що несподівано змерзли.
Ноги, взуті у важні чоботи, прискорили крок. Але очі все одно зрадницьки зазирали у вікна психлікарні, де хворих силоміць вкладали спати та поспіхом гасили світло в палатах. Аж раптом одне з уже погаслих вікон спалахнуло і Роксана побачила божевільного, що бездумно тинявся палатою із зімкнутими за спиною худорлявими руками. Двоє міцних медсестер увірвалися в палату, посміхом схопили його і вкололи щось в ногу. Лише за дві секунди після того хворий обм’як і медсестри поклали непритомне тіло на ліжко. Незабаром світло в цьому вікні знову згасло.
Але темрява поглинала не тільки вікна психлікарні. Поглянувши на житлові будинки, Роксана зрозуміла, що маленькі жовті вогники очей-вікон майже ніде не горять. Що вже казати про безлюдні двори, посеред яких осиротіло стояли порожні лавки. Мимоволі жінка уявила себе останньою живою людиною в цьому селищі, а може й в цілому світі. Здавалось, от-от з-за рогу вийде кілька зомбі, що хитаючись пускатимуть з рота слину та тягнутимуться до неї скрюченими синюшними руками. І цієї думки було достатньо, щоб Роксана мало не побігла.
Щойно очі вхопилися за двері її під’їзду, жінка майже зітхнула з полегшенням. Це був важкий день… та що там, просто важке життя. А тепер вона зможе трохи відпочити і насолодитись чимось приємним, анітрохи не думаючи ні про що погане. Просто тому, що нічого поганого для неї нема! В її житті все нарешті добре, а може колись буде ще краще!
Майже посміхаючись, Роксана перетнула поріг темного під’їзду та попрямувала до сходів, аж раптом відчула неприємний холод. Немов вологий язик, він лизнув все її тіло, пробрав до кісток та пройшов крізь душу наскрізь! Перш ніж жінка встигла навіть затремтіти, праве плече відчуло незграбний удар, з яким хтось врізався в неї.
Розгубившись, Роксана озирнулась і саме побачила, як двері під’їзду відчинились і надвір вийшов високий чоловік у старому шкіряному плащі. Вона бачила його спину лише мигцем, після цього двері зачинились і дивний перехожий зник разом з їх дзвінким ляскотом.
Кілька секунд жінка простояла посеред темного під’їзду, наче бронзова статуя. А потім, ніби прокинувшись після гіпнозу, глибоко вдихнула повітря та почала підійматися сходами до власної квартири. Доволі бідної, невеличкої, зі старими обшарпаними шпалерами та поганою сантехнікою. Але своєї.
