Ці сни.. Ці дивні, неможливі сни. Бо хіба можливі? Хіба може таке нормальній людині наснитися? Наче всі події у тих снах відбулися реально? І я сама у власних снах ніби стала стороннім очевидцем сновидійних подій? Очевидцем, котрий заодно відчув і пережив у глибині серця все, що відбулося у тих снах? Хіба може бути ймовірним, що такі сни - живіші за моє реальне життя? Якийсь абсурд виходить. Бо ж зазвичай сни насправді - це і є абсурд, ілюзія без жодної логіки, структури та змісту - лише вільний плин мимохіть створених мозком хаотичних образів. Підтвердженням цього є тe, що менi найчастіше або не сниться нічого, або ж сниться якась суща нісенітниця. Тому я знаю, що такі сни відносяться до розряду "звичайних" - бо ніяк мене емоційно не штормлять, нічим не дивують і дуже швидко забуваються.
Проте дивують мене сни інші - рідкісні і нестандартні - як оті "реалістичні" сни з моєї юності. Дивним для мене у тих снах є не те, що вони суперечать загальновідомим переконанням про природу і характер сновидіння і відхиляються від будь-яких "усталених норм" (якщо взагалі якісь норми для снів існують), котрі увиразнюють майже обов´язкову алогічність сну, його сюрреалістичність як "чистий психоавтоматизм". Для мене абсурдністю тодішніх моїх сновидінь є саме те, що вони поєднують у собі як вже звичні сюрреалізм, парадокси, якусь обов´язкову зашифровану символіку, так заодно і незвично чітку логіку, структуру, послідовність подій, гостре відчуття особистої свідомої присутності, надзвичайну живість кольорів, звуків, запахів і .. о чорт забирай - почуттів! Сильних, шалених, гарячих, колючих - таких, з якими хочеться злетіти у небо і літати птахом попід хмарами і навіть ще вище - хочеться доторкнутися крилами ясних зір.. Доторкнутися і не спалитися, як Ікар від жару сонця..
Що це були за сни? Сни бажань? Мрій? Чи чогоcь іншого? Може, я і справді блазень? Знаю лише одне: це були дуже незвичайні сни. Пізніше, через багато років опісля цих дивовижних снів та непередбачуваних, можна сміливо сказати, що доленосних життєвих подій, котрі наслідували після них, я шукала відповіді чи хоча би натяку на подібну "дивність" тих снів у всіляких наукових книгах. Та через суто матеріалістичну налаштованість науки та її утилітарно-детерміністичнo-атеїстичні переконання, що сон, точніше сновидіння - лише така собі цікавинка у нашому житті і нічого більше, якесь таке "самовільне нічне пригодницьке доповнення" до свідомого життя, „забавка“ чи „розрядка“, відпочинок нашого мозку, я дійшла до зацікавлення психологією. Цікавилася вченням Фройда, хотіла з´ясувати для себе феномен сну і його значення. За Фройдом каузальність, себто причинність таких сновидінь пояснювалася як начебто витіснення потаємних і табуїзованих бажань - інстинктів та від них похідної волі до життя чи смерті. У цім фройдистськім психоаналізі зазвичай все зводилося до біології - сексуального потягу, вираженого поняттям "лібідо", та того, що майже кожен предмет подовгувастої чи округлої форми у сновидінні чи в уяві має завжди сексуальний підтекст. Таке пояснення причини моїх снів мене, звісно, не задовольняло. Ба навіть було цілком недостатнім і гостро обмежувало мою емоційну складову та духовну налаштованість. Щось всередині мене дратувалося й обурювалося на такий зредукований, спрощений виклад сновидінь. Так, я погоджувалася, що це могли бути якісь приховані, неусвідомлені психічні комплекси, які є у кожної людини. Але з другого боку - як такі "важкі" комплекси з того, що я вичитала і зрозуміла з тієї психоаналітичної літератури, могли виникнути у ледве п´ятнадцяти-шістнадцятирічної дівчини без належного ще життєвого досвіду? Звідки така ясна транспарентність та яскравість дещо видозмінених, проте постійно повторюваних мотивів та образів-символів у снах? Ні, з дідусем Фройдом моя душа докорінно не погоджувалася, навіть почала протестувати. Треба було глибшого занурення. Почала тому цікавитися альтернативою, до якої від фройдівського психоаналізу був лише маленький крок - аналітичною психологією Карла Ґустава Юнга. Але як вже було сказано, це зацікавлення виникло в моєму житті набагато пізніше за події, що передували тому. Власне, я і досі не знаю, що це були за сни і чому вони і досі мене інколи переслідують..
Власне, сон.. „Живий“ сон.. Щo це таке за дивне природнє явище? Те, що до нас уночі, коли свідомість "вимкнена" і відпочиває, промовляє саме природа, забудована у нашу фізіологію, немає сумнівів. Але чому вона саме так промовляє? І природа ця, як виходить, є набагато складнішим феноменом, це - начебто і справді багатовимірна і багаторівнева реальність, яку людина з її тривимірним світосприйняттям навряд чи коли збагне. Може, сон - це щось таке, що приходить до нас з інших світів - паралельних, чи іншопланетних, чи мультиуніверсальних (інших) Всесвітів - себто є проявом недосяжного духовного „царства ангелів“, світу платонівських "божественних ідей"? Сон як явище неможливо описати у всій його всеохопності, бо він - як пурхливий метелик - водночас ось тут є і враз його немає, є реальним і водночас ілюзорним зображенням, з´явою. Начебто є якимось зашифрованим кодом саме отієї багатовимірності світу, ключем до прихованої "божественної правди".. Багато можна придумувати назв щодо неймовірної складності і її окремих пазлів не так вже й зовсім нашої, людської, як виявляється, реальності. Все це можна називати, освітлювати, інтерпретувати по-різному: по-науковому, по-філософськи чи по-релiгійному, але через це суть того дивного явища, яким є „живий“ сон чи візія як різновид "денного сну", не зміниться. Такий cон чи візія і надалі захоплюватимуть людську душу своєю дикою, непередбачуваною спонтанною, неймовірною чарівністю і незвичністю.
Отже, "живі" сни.. Шалені сни шаленої жінки? О, так! З тими снами був у мене ще великий, дуже великий клопіт..
..Я озирнулася довкіл. Півсонця вже поглинуло море, а друга половина ще жаріла над обрієм багряною півкулею. Знаю, усвідомлюю, що я зараз на острові Сааремаа, в Естонії, у моїй вимріяній Північній Єврoпі.. Але ніяк не позбавлюся відчуття, що випірнувши зі згадок про ці дивовижні сни з юності, наче випірнула з глибин моря, на березі якого зараз знаходжуся.. Скільки ж то часу пройшло у тих моїх споминах? Більшe як тисячоліття, ціла вічність? А скільки тепер, коли все це згадую? Якась мить - он, і чоловік мій там, трохи далі, бачу, ще не докурив своєї цигарки.. Не пройшло і п´яти хвилин.. А ніби перед очима пройшло все моє життя, і не одне, а багато..
8.
- Розкажи-но, дитино, як все те сталося. - сірі очі у рясному мереживі зморшок сивої, як сніг, бабусі встромилися у мої. - Не бійся, тут тобі справді нíчого боятися. - окинула поглядом свою "святу" від безлічі образів світлицю, - Hу ж бо, розкажи все, як було. Від самого початку.. - підбадьорював її ласкавий голос.
Не зважаючи на душевну доброзичливість цієї незнайомої бабці, я все-таки ще не відважувалася розпочати свою розповідь. І, чесно кажучи, не знала з чого починати. Її очі вдивлялися у мене так пильно, що я ледве-ледве відірвала від них свій погляд і перевела на маму, що стояла в дверях ніби на чатах. Аби я, не дай Боже, не передумала і не захотіла втекти з тієї привітної, охайної оселі, що аж потопала у пахощах свіжих і сушених квітів та пучків різнотрав´я у вазах. Все у цих дивних володіннях старого, вже майже забутого довоєнного галицького світу, чи, принаймні, його духу, що втік від совєтського "щасливого майбутнього" та знайшов тут свій останній прихисток, сяяло старосвітським затишком - і в очах аж біліло від всюдисущої накрохмаленості вишитих рушників на іконах та мереживних серветок під статуетками святих. Моя мама стояла на порозі і напружено чекала на мої слова. Її очі гледіли на мене стривожено і запитально, але аби замаскувати надмірну цікавість і зaнепокоєння, теж намагалися мене підбадьорити. Але що я їм обом зараз розказуватиму?
Бабуся зауважила мою зніяковілість, тож уже з досвідченим „Прошу дуже пані!“ вказала мамі, аби вийшла в коридор. Слідом за нею подалася і бабця. Я залишилася у цій дивній світлиці ще дивнішої старої жінки одна - розгублена і настрашена. Про що вони там, за тими дверима, так довго перешіптуються? Аби трохи заспокоїтися, я почала розглядати святі образи. Мою увагу з-поміж всіх чогось притягав той, що висів посеред стіни: на ньому світла постать Ісуса виганяє з темного, скрученого в судомах людського тіла демонів.. Вражена страшним виглядом одержимого чоловіка і перестрашених, знавіснілих злих духів, що випорхують з потерпілого і вже кружляють над стадом свиней, я почала нервувати ще більше.
Та ось до кімнати повернулася бабуся. Її обличчя заклопотане.
- Отже, трохи у мене побудеш, а мама поки прогуляється надворі, черешень нарве у нашому садку. Ти ж не хотіла, аби вона чула твою розповідь, чи не так? - і сіпнула вбік своєю сивою голівкою, змовницьки підморгуючи.
- Так. - підтвердила я, дещо вже заспокоївшися.
- І що це у тебе такого потаємного і дивного твориться, дівчино? - примружилася стара. - Мама мені дещо розповіла, але я це хочу чути з твоїх уст. Аби ми не допустилися чогось небажаного. Ти хоча розумієш, чому ти тут?
- Не зовсім. - крутнула я головою. - Здогадуюся, що це має якeсь відношення до моїх снів і так далі..
Старушенція знову пильно задивилася на мене, ніби міркуючи, з якого ж то боку до мене „під´їхати“, бо я, як видно, здалася їй не надто говіркою. Запанувала тиша. Бабуся, все ще вичікуючи на мою розповідь, взяла щось у руки і, заплющивши очі, почала щось нечутно промовляти, ледь похитуючися з боку в бік, мов у транcі. Дивлюся - а вона молиться, у руках перебирає вервицю.. шепоче-шепоче щось.. ось уже й зовсім стихла. І завмерла .. Витріщаюся на неї ще дужче: чи мо´, не заснула часом?
- Гаразд! - раптом прокинулася й мовила голосно, що я аж з несподіванки підскочила. - Бачу, ти сама не почнеш. Тому буду тебе питати я. Спершу скажу, що ти зробила дуже добре, що про ці сни розповіла своїм подругам.
- Чому добре? - не розуміла я. - Просто то були такі сни, що не розказати про них би був гріх!
- Настільки захопливі, так? - сверлила очима мене.
- Так, дуже! Я ще сміялася, що їх можу записувати і перетворювати їх на гарні оповідання. Може, напишу якийсь великий роман в майбутньому. - і мені чогось стало веселіше.
- Невже настільки були яскравими? - хитала головою бабця. - А ти що, любиш писати?
- Дуже! Навіть не знаю, де це в менi взялося. Але маю таке відчуття, що коли пишу, ніби живу іншим, другим життям. І якби могла, то б за цими сюжетами зі снів писала й картини - адже я ще дуже люблю малювати - це у мене вроджене, передалося від мого батька й дудуся - вони художники..
- Гм.. - задумалася бабуся. - І що, ота тяга до писання і оте відчуття "іншого, другого життя" - все це через ті сни?
- Ну.. - тут вже задумалася і я. - Я і раніше любила собі пофантазувати та помріяти, але ті сни такі живі, що.. Ну.. так, згодна.. через них я, власне, і почала писати. Бо сама б напевне, до такого ніколи не додумалася.. Хотілося ці пригоди викласти на папір і поділитися ними хоча би з подругами.
- І як вони це сприймали?
- О! - задоволено вигукнула я. - Весь час ходили за мною, по черзі позичали мої зошити з тими розповідями. Зрештою, зошита з першим з таких снів я ніколи не дочекалася. Одна із однокласниць мені сказала, що загубила його. Але це була неправда. Просто її мама якось застала її за читанням і відібрала в неї той зошит. Потім його, здається, знищила, бо так і не повернула мені. A через деякий час вона моїй мамі розказала про те, що пишу.. Ну, а мама з того влаштувала мені допит. Так я їй і сказала, що ці історії мені просто наснилися. З того і писала. Правда, я не все розповіла, але, як видно, їй вистачило цього. Потім мамі знову хтось щось наговорив - і тепер ми тут, у вас.. - і я опустила очі, раптом зауважила, що складочки на моїй літній сукні не зовсім рівнi.
- Твоя мама мені сказала, що ти настільки захопилася тим писанням, що зранку тебе важко розбудити і що ти вічно запізнюєшся у школу. І ще, мовляв, ти почала бути неуважною на уроках і твої оцінки погіршилися. Ваш класний керівник твоїй мамі скаржилася. Це правда?
- Так.. - складочки на платті ну аж ніяк не хочуть вирівнюватися - і я почала їх рівняти ще завзятіше.
- Не нервуйся, дівчинко. Я тут не про школу тебе питати хотіла. Просто бачу, що тобі треба допомогти. І поки мені не скажеш всього, мені це не вдасться. Знаєш, скільком вже таким, як ти, я допомогла? - її голос поплив-задзюркотів струмочком.
Я витріщилася на стареньку: а що це все має спільного саме зі мною?
- Повір мені, я вже за своє довге життя такого надивилася, що твоя історія, як мені поки що здається - одна із тих, типових. Думаю, що те, що тепер з тобою відбувається, це не лише підлітковa недуга. Це щось інше, набагато серйозніше. Але спочатку я хочу підтвердження. Тому ти повинна бути зі мною відвертою. Гаразд? - її слова почали мене цікавити і турбувати водночас.
- Гаразд. - кивнула я.
- Отже, про що би я тебе не питала, будеш зі мною чесною, так? - примружилася.
Я спалахнула подумки: "Господи, чого вона від мене хоче, ця стара відьма? Яка їй справа до того, що мені сниться і про що я мрію?! Мушу звідси геть! Негайно!" і вже було підвелася, як бабця мене хапнула за руку:
- Спокійно-спокійно, дитино! Не треба так хвилюватися! Тобі ж тут хочуть допомогти, а не нашкодити. - далі мружилася, знову вдивляючися прямо не в мої очі, а в саму душу. - Он який у панянки характер впертий i дикий! - і якось так криво усміхнулася. - Перші пручання. Як типово! Але то нічого не важить, бо так діється завжди, коли.. - і вона не домовила. - Гаразд, почнемо злегонька. Тож відповідатимеш чесно? - наполягала далі.
- Так! - збрехала я, аби вже відчепилася від мене з тими своїми прискіпливими запитаннями. Бо і справді, скільки ж то вже часу змарнувала у неї? Я ж могла за цей час стільки нового написати! Бо нині знову був той дух захоплюючий сон..
- От і добре. - усміхнулася жінка. - Скажи, у тебе вже є хлопець?
I нічого собі?! Так і буду їй тут свою душу вивертати! Ха! Ще чого! Але, звісно, такого я цій старій пані сказати не могла, тому, намагаючися приховати своє роздратування, відповіла:
- Ну, так, є.. Недавно почали зустрічатися. Хлопець з моєї школи, вже її закінчує.
- І все у вас гаразд? Любите одне одного? - не давала мені спокою.
- Гадаю, що так.. - стенула я плечима.
- Щось ти не надто впевнена, дівчино. В чім проблема? Не знаєш, чи любить він тебе?
- Божився, що любить! - відповіла я, вже значно розлючена.
- А ти? Що ти йому відповіла? Що теж його любиш? - добиралася в саме серце бабця.
- Ще йому цього не сказала. І, мабуть, ніколи не скажу. А навіщо йому про це знати?
- Значить, не впевнена, що любиш.. - похитала знову головою стара. - Ти боїшся йому це сказати чи в тебе на те інша причина?
- Не знаю.. - засумнівалася я. - Відчуваю, що люблю, дуже вже він мені пoдобається - такий красень, і такий добрий, чуйний, не задається, як інші хлопці.. Всі дівчата у школі мені його заздрять! Як же його не любити? - щиро дивувалася я.
- Справді так відчуваєш? - зирила на мене, як та сова. - А тепер чесно. Ти впевнена у тім, що любиш?
- Я не знаю.. Я справді не знаю! Просто мені з ним дуже добре. Ні, я таки його люблю. Так, люблю!
- Г-м.. І ще таке.. - раптом зам´ялася бабця. - Знаю, що тебе це зараз боляче діткнеться.. - і підсунулася до мене ближче. - Але я зарікаюся, що про те, що ти мені зараз скажеш, ніхто інший, окрім нас двох, не дізнається. Бо це має дуже великий стосунок до того, про що я здогадуюся. - її голос перейшов у шепіт. - Скажи, ти ще дівчина? Розумієш, про що я?
Ox! Мені наче дали ляпаса. Он куди вона гне! Що це за допит?!
- Так! - гордо стрільнула очима в її обличчя. - І буду нею, доки не вийду заміж! - мені було жарко, чогось враз не вистачало повітря.
А старенька лише лагідно усміхнулася, коли побачила спалахнулу мене, схожу, мабуть, на готового до стрибка розчепіреного півня.
- А тепер про сни. Що тебе так у них захоплює? Ця живість? І, як я гадаю, це сни про кохання?
- Так. - ще дужче набурмосилася я.
- Можеш мені їх описати до дрібниць? Кого і що ти у тих снах бачиш?
Я вагалася. Повітря можна було краяти ножем.
- Ну? - знову підбадьорила мене стара. - Якщо не розкажеш, то не зможу тобі допомогти. Вважай, аби не було надто пізно.. - сумно заглядала мені в очі.
І я, налякана, почала розказувати. А вона поки слухала, ствердно похитувала головою. Нарешті мовила:
- Наразі достатньо. Поки що все підтверджується так, як я і гадала. Отже, дитино, тепер ти якийсь час ходитимеш до мене. Я тебе розпитуватиму і надалі, ти мені про все поступово розповісиш, а тепер ми разом помолимося, гаразд? - і бабця знову почала перебирати свою вервицю і ми разом промовили "Отче наш!". Після того вона встала і вийшла на кухню. Коли повернулася, в руках мала щось на зразок кадила.
- Не бійся. Це лише добре зілля. - посміхалася. - Після нього краще спиться. А через три дні я тебе знову тут чекаю.
I я, вражена словами бабці, почала до неї ходити. Бо страшенно кортіло дізнатися, що вона знає про оті сни і який вирок мені дасть після завершення всього "сеансу". Наступного разу вона мене розпитувала про мої страхи, чи я, бува, в дитинстві чогось дуже не злякалася. Я сказала, що вже змалечку боюся вовків і великих кудлатих псів. Але не пам´ятаю, чи такого колись бачила й налякалася. Потім вона питала про наш старий дім, чи не діється в нім щось незвичне. Ги! То ще велике питання, що саме треба розуміти під тим "незвичним" в нашому домі. Те, що це старий будинок якогось поляка, котрого після війни під час "чистки" Львова від всього польського "відсунули" в Польщу? Чи те, що у тім тепер "нашім" будинку найкращі та найпросторіші покої на другому поверсі, та ще й з балконом, зайняла стара російська комуністка, яку "приселили" у ті ж повоєнні роки до Львова аж з якогось далекого Сибіру? І яка весь час намагається всіма командувати й усім погрожувати, пишучи вічні скарги в райком, що її совітська "власть" ще нам покаже, "де раки зимують"? Чи, може, то є наш фанатично побожний сусід, що пообзивав "шльондрою" та побив до синяків та крові свою єдину дочку лише через те, що у своїх вісімнадцять дозволила собі вперше в житті прийти додому п´ять хвилин після дозволеного часу - себто п´ять хвилин після восьмої вечора? Чи під тим "незвичним" у нашому домі треба розуміти нашу "веселу сімейку" - себто попервах "цирк на дроті" з моїм батьком з його спочатку чуйною та вразливою душею митця-художника, що потому перетворилася на звичайного алкоголіка? Чи пізніше з моїм звихнутим вітчимом, котрого я і мама постійно боялися, допоки не повіявся з вітром чортзна-де? О, тоді так, в тім домі і справді діються дивні речі! Ха-ха!
- Так, непросто живеться людям у вашому домі.. - підтвердила старенька. - Таке накопичення злості й ненависті між людьми ніколи до добра не приводить.. Але я тебе тепер питаю про інше. Мене цікавить, чи ще окрім всіх тих негараздів не коїться у вашім домі ще щось підозріле, на перший погляд непомітне, але що постійно викликає страх?
Я задумалася, та довго пригадувати й не треба було.
- Ну, так, є таке щось. Люди після смеркання бояться заходити в наш дім, кажуть, що бачать якусь тінь чи темну постать. А вночі нам, мешканцям того дому, щось страшне то сниться, то привиджується, то чуються якісь кроки і шкрябання у двері.. Оте "щось" навіть інколи товчеться, як стадо диких кабанів. А нещодавно моя мама мала страшний сон, ніби на неї щось велике й важке навалилося і дусило її. I якби я тоді не почула її хропіння, то би, напевне, "це" i задусило її. Бо, як потім розказувала, чула якийсь несамовитий свист і завивання, а коли розплющила очі, то їй здалося, що в темній в хаті все крутиться, як у лютому смерчі-торнадо. А з-поза того всього жахливого зловіщого свистy і виття вона раптом почула ніби з далека-предалека мій голос. І аж після того, коли я покликала маму, все припинилося. I мама, відхаркуючися та важко дихаючи, прийшла до тями. "Воно", здається, справді дусило маму..
Бабця все це слухала з великим зацікавленням. Потім запитала про мою родину. Чи, мовляв, не знаю якоїсь родинної таємниці, про яку ніхто не хоче згадувати. Ні, такого я не пригадую.
- Добре. - відповіла бабуся. - Тоді, може, пригадаєш, чи хтось у вашій родині займається чи займався чарами? - дивилася на мене уважно. - Подумай добре, кожна дрібничка тепер важлива.
- Звідки мені про всіх і все у нашому роді знати? - розводила руками я. - Хіба.. я не знаю, може, моя бабця, татова матір? Tа я не скажу, що вона вже й займається аж такими чарами. Просто любить викладати карти, час від часу поворожити там щось, якісь трави-бадилинки весь час збирає. Вона ж медсестра.. Ще працює. У психлікарні. Але незабаром піде на пенсію. Вона родом зі Сумщини, з Кролевця, зі старого козацького роду. - розповідала я, зовсім не розуміючи, для чого це все старій треба знати.
- А що ти знаєш про її родину? Про її походження?
- Майже нічого. Лише зі слів бабці, що вони до жовтневої революції були заможним родом, що старі традиції у них передаються по жіночій лінії з бабці на матір, з матері на дочку. Але в моєї бабусі не було дочок, лише два сини-близнюки, то лише я в неї одна-єдина внучка. Отож, одного разу мені бабця сказала, що передасть мені якусь "нашу родову спадщину".. Тільки аж буду трішки старшою, мовляв, після повноліття. А у чім та спадщина має полягати, поняття не маю.. Як здогадуюся, якісь дуже старовинні ікони, якими благословлялася першонароджена дочка, якою була моя бабця, чи внучка, якою є зараз я. Ну, і ще якісь коштовності зі справжніх перел.. Хіба я знаю? Раз колись бачила у неї дуже гарний величезний, здається, старовинний перстень та намисто, але вона відразу це сховала. Від мене. Я ще дивувалася, чого це бабця так переполошилася. Звідки мені знати, чому так тоді вчинила? Вона і зараз не хоче про це говорити. Каже, що ще не час..
- Таки справді ще не час. - підтвердила жінка, яку я почала подумки називати "знахаркою", бо не знала її імені і ніхто його теж не знав, просто всі її називали "Пані з Повітряної". - І це дуже добре. Ще можемо багато чого встигнути. Добре, що ти мені розповіла про свою бабусю. Вже дещо починаю розуміти. А скажи, якi ті юнаки з твоїх снів? Дуже привабливі?
- Таких красенів я ще в житті не бачила. Навіть собі деколи жартома думаю: куди ж до них моєму хлопцеві! - розсміялася я.
- На твоєму місці я би не сміялася. - застерегла мене низьким голосом жінка, намагаючися повернути мене до зосередженості.
- Що тебе в цих хлопцях найбільше приваблює? - вела своє далі стара.
- Все! Просто неймовірно все! То така краса, наче й несправжня чи що.. Наче на картинах янголів? Ті очі, ці сяйливі, пронизливі очі! - сплеснула я в захопленні у долоні.
- Так? Очі? Які? Такі, ніби з них випромінюється сяйво? Променисті очі? - вона підсунулулася до мене ще ближче, що я вже чула її подих на собі.
- О, так, так! - не вгамовувалася я своєї піднесеності, бо лише при згадці про ті очі мене кидало в ейфорію. - Таке бачити і відчути - то щось неймовірне! А ще ця обеззброююча хлоп´яча усмішка з такими милими ямочками і..
- Гаразд, дівчино, зупинись! - строгим голосом наказала мені жінка. - Досить! Я бачу, що твоєму захопленню немає меж. Але так це не повинно бути! Тепер скажи, що у ниx є таке спеціальне? Що є спільного для всіх тих снів? Одяг, поведінка хлопців тощо?
Я знову задумалася. А таки бабця має рацію. Ті герої моїх снів таки дуже схожі між обою, так разюче схожі..
- Що спільного? О, так, вже знаю! Окрім того, що всі вони молоді і надзвичайно вродливі, вони дуже загадкові. І кожен з них мав на собі чи то військову уніформу, чи якесь інше подібне вбрання.
- Ага! - глипнула на мене бабця. - А що ще? Звідкіля приходили?
- Завше це було несподівано. - відповіла я. - У тих снах ці незнайомці з´являлися як чужинці, що примандрували чи якимсь іншим способом опинилися у подіях сну.. Словом, всі вони були якимись "іншими". Але заодно в мене було таке дивне відчуття, що я їх вже дуже добре й давно знаю..
- Чужинці.. Цікаво! - плямкнула бабця. - Що вони казали? Чи дарували подарунки?
- Так. Здебільшого це були або якісь вигідні пропозиції, або саме подарунки - якісь предмети, коштовності, їжа, напої.. - перераховувала на пальцях я.
- А чи кликали кудись тих дівчат, котрих ти бачила у снax, аби вони йшли з ними? - ще щільніше мружилася "знахарка".
- І таке було. - вже тихо додала я, а самій почало робитися моторошно. - А що таке?
- А що вони відповіли? Це зараз дуже важливо. Пригадай собі, що вони, цi дівочі постатi, саме на ці заклики відповіли? - вхопила мене за руку і міцно, з майже всією своєю старечою силою її стиснула.
- Ці дівчата не пішли з ними. Так, наче їх завше щось стримувало і вони не могли піти. Але.. одна з них щось начебто пообіцяла.
- Що? Що саме?! - її очі вже не на жарт широко розплющилися і блищали.
- Що почекає на отого вояка-мореплавця, на його повернення.. А в тім, останнім сні, вона навіть вийшла заміж..
- Що?! - її пазурі боляче впилися в мою шкіру.
- Але не подалася за ним, хоч і кликав. Втім, він їй дав можливість вибору.. Боже! Все це так дивно! Bсі подіїї у снах відбувалися в різних історичних епохах.. Хоча.. В тім останнім сні були інші вагомі причини, чому вона не змогла відплисти з ним. Бабцю! Та чи скажете, нарешті, що це все має означати?! Вже не маю нервів.. - схлипнула я.
- Йди тепер додому, дитино. Зараз зробимо все, як і завше. А через три дні знову прийдеш до мене. Це буде востаннє. Після того ці сни вже тебе не турбуватимуть. Я тобі все розкажу. А наразі нічого не бійся і засинай спокійно, добре? - її очі світилися ласкавістю і віяло зморшок знову зарясніло довколa очиць.
Коли я виходила за двері, почула бабцине шамкотіння "Свят-свят-свят! Спаси і прости, Господи!"
