Елена прокидалася з радістю в серці. Покійниця – жінка з переламаною долею. Ніхто в світі живих, тих живих, що утворювали її колишній світ, не здогадувався про те, що смерть подолана легкою посмішкою її друга. Вона була сама. Килими й ковдри на ліжку ще зберігали його запах – запах небезпеки, що лоскотав їй нерви, важкий, гіркуватий, дорогоцінний. Вона поплатилася життям заради ночей і ранків, що пронизували її цим запахом. «Де він?», - подумала вона, ліниво позіхаючи.
- Елена, щастя моє, - проскреготав папуга, намагаючись наслідувати м’які інтонації індіанця. Вийшло кумедно, й Елена посміхнулася, занурючись обличчям у подушки і пригадуючи приємну важкість чоловічого тіла. Минулої ночі він грався з ножем, і вона – бо ці забавки не подобалися їй – вихопила його із заслаблої від пристрасті руки, і провела по шкірі. Тепер, мабуть, на його щоці свіжо горить поріз, і товариші насміхаються з індіанця, здогадуючись, звідки взявся цей дарунок:
- Твоє кошеня дряпається, - регочуть вони.
Але вона не була кошеням, і невдовзі всі про це дізнаються. Хоча вже й тепер її бояться. Добре відома історія її минулого життя і смерті: її поховали в стародавньому склепі і приставили важкого кам’яного сторожа до її мертвого тіла. Хто не бачив її в труні – не бачив нічого. А тим, хто бачив, важко усвідомити такий гумор, бо подібний жарт міг вигадати лише непересічний і жорстокий розум, а її нинішнє товариство складали лише грабіжники і злодії, які виконували і нічого не вигадували самостійно.
Елена помирала важко. Страшна хвороба підкосила її. Муньос кликав лікарів, і ті здивовано спостерігали, як з-під розкішної маски її обличчя проступає нова істота, як пори наповнюються і вибухають кров’ю, а тканина її тіла розповзається по швах. Тоді, раптом, усе зникало, і всі розуміли, що їх ошукала галюцинація. Але звідки вона взялася? Хто міг навіяти її в цьому будинку? Хіба сама Елена? Тоді з якою метою? Її обережно питали, чи вона бува не знає, що з нею відбувається, а вона мала кричати, вдавати відчай і божитися, що їй страшно.
- Кісточка… Кісточка, - перелякано бурмотіла вона за сніданком, відкидаючи від себе тарілку з вівсянкою чи печиво.
- Яка кісточка, люба? – чоловік виявляв дбайливість, але страху там було набагато більше.
Так із небуття, із галюцинацій і страхів з’явилася згадка про страшного чаклуна Кісточку. Вона змальовувала його туманно, портрет складався більше з рис характеру, з відчуттів і шлейфу вчинків. Вона вказувала на нього на вулиці, коли виходила з чоловіком на прогулянку, але щоразу то були різні люди чи, навіть, самі тіні й запахи від людей. Муньос губився у здогадках і сумнівах, а Елена зі своїм індіанцем, зустрічаючись потай, серед бруду негритянських будиночків чи в закапелках господарської вілли, сміялися, як діти. Його любощі були їй дорожчими за все, а він міг убити її так само, як і зробити щасливою. Вона мала навчитися бути незбагненною і небезпечною, а цього можна було досягти лише через смерть, розірвавши з жалюгідним минулим, що робило її заручницею дурних і непотрібних правил.
Тепер вона тут, і, якщо індіанець зрадить їй, вона знайде в собі сили померти знову чи спалити зрадника живцем разом із його коханкою. Іноді вона навіть мріяла про це. Вогняна смерть яскраво світить йому з майбутнього. Але він не зрадить – він розумний, здатний до відданості, якщо бачитиме в цьому свій інтерес, здатний поціновувати по-справжньому коштовні речі. Принаймні, так вона себе заспокоювала, коли довгими ночами знадвору тяглася музика, і співи гарненьких жінок перемішувалися з суворими чоловічими голосами. Воно витягало нерви й висмоктувало душу, та коли він повертався до неї, п’яний, веселий і агресивний, вона забувала про ту вогняну смерть, що пророкувала йому, і про свої роздуми і сподівання, і віддавалася йому легко й радісно. А на ранок пророкувала вже собі різні види смерті, серед яких не було смерті з природних причин.
У дверях щось зашкрябалось. Елена підвелася на ліжку і, не переймаючись через відсутність одягу – безсоромність поволі входила у звичку – запросила гостя всередину. Як вона і передбачала, завітав чоловік (а жінки тут, і справді, були рідкістю). Зорах Брілль, що називав себе Захарією, тоненький, у кумедному високому циліндрі, що робив його схожим на напівбожевільного художника чи поета. Оманливе враження: їй не приводилося зустрічати більш жорстоку й безпринципну людину, ніж ця тендітна кульбабка. Від того, що він виглядав таким ніжним і безпомічним робилося навіть страшніше – так уявляла собі Елена, навіки позбавлена здатності боятися.
- Доброго ранку, моя прекрасна пані, - мелодійно промовив він, нахабно оглядаючи її оголене
тіло, - Сьогодні чудовий день. І як же шкода, що ви не можете вийти на вулицю…
Елені здавалося, що він зумисно ятрить її рани, тому вона озвалася дещо непривітно, згадуючи його єврейське імя, яке він намагався забути:
- Так, Зорах, дійсно, прикро. Особливо, з огляду на твої старання віддалити від мене Аполінара... Та він досі не проміняв моє ліжко ні на чиє інше.
Вона не боялася його і дивилася просто в очі. А він свої ховав, але це нічого не означало, бо вони горіли вогнем навіть під завісою довгих і пухнастих вій. Зорах схилив голову, не бажаючи сперечатися, і зблиснув з-під носа білосніжною посмішкою:
- Аполінар кохає вас понад усе, і я – перший, хто радіє з цього. Дуже скоро вам дозволять вийти звідси, я впевнений. Я, принаймні, роблю все, щоб це сталося якомога швидше.
Жінка закусила губу: Захарія умів і любив принизити, і робив це так витончено, що не знайдеш, чим і доректи. Та він перебільшував: вона не була тут безправною істотою, якій треба співчувати. Вона запалила Аполінара такою пристрастю, що той вигоряв вщент, а з ранку відроджувався до нового життя, як легендарний фенікс.
- Добре, Захарія, - здалася вона, але він цього разу ще не покінчив із нею:
- Ви потрібні Аполінару — тому, мабуть, він вас і кохає. Адже ми любимо те, без чого не можуть здійснитися наші плани.
- Облиш, будь ласка. Мені неприємно, коли ти про це говориш. І я не бачу, чим саме я можу бути такою вже корисною, - вона раптово відчула дошкульний головний біль, чи зубний... чи щось таке неприємно повязане з присутністю молодого чоловіка, що аж нагадувало справжнісінькі фізичні страждання.
- Ви все розумієте, Елено. Просто справа в тому, що ви таки дійсно надзвичайно вродлива жінка й можете йому подобатися... Але це не критично. Він вас отримав, він подарував двійко рогів вашому чоловікові, але тепер на обрії зявилися нові цілі, і ніхто не знає, що може бути в його голові, чи не так?
- Знаю: ти хочеш додати, що ніхто цього не знає, окрім тебе. Це твої мрії. Ти мрійник більший за мене. І я, хоч і не знаю твої справжні цілі, але підозрюю за ними щось таке наївно-романтичне якусь гарну й красиву казку про рай на землі. Ти хочеш влаштувати рай? Так... бачу в твоїх очах. Саме тому ти наважуєшся бути жорстоким — думаєш згодом компенсувати це ощасливленому тобою людству... Таких мрійників була ціла купа за історію. Зазвичай вони закінчують навіть гірше за вродливих жінок, - вона розреготалася, задоволена, що змусила його побіліти від люті. Змінився навіть його голос, коли він наважився заговорити знову, і тремтіння він не зміг стримати:
- Вам не потрібно думати ні про що, окрім себе. Надто не намагайтеся розібратися з моїми потаємними бажаннями. Вам це не під силу. Та я до вас не з цим, - він спробував посміхнутися, потер носа із таким виглядом, ніби визнавав за нею деяку перевагу після чергового раунду їхнього двобою, який, мабуть, тривав уже не перший день. На цю мить необхідно було встановлювати перемиря, і Зорах Брілль не вагався попрохати його, бо ця гра чимось нагадувала йому ту справжню, велику єврейську гру, що називалася “вижити за будь-яку ціну”. І, можливо, його мета була такою ж великою, як життя і смерть.
Елена підвелася з ліжка. Біла, якась прозора шкіра, чарівні вигини тіла — сором! Він би не хотів собі такої дружини, і навіть у коханки б таку не запросив, попри всю її вроду. У неї в голові казна що, а ще вона вважає себе загадковою і надзвичайною, хоча вся ця загадковість, мабуть, пояснюється якимось банальним розладом чи просто браком розуму. Проте, поки що вона, і справді, має деяку владу, конкурує з ним за вплив на Аполінара... І з цим требе буде покінчити якомога швидше. Ліниво й безсоромно перетнула вона кімнату під його прискіпливим, але не хтивим поглядом, взяла з крісла просторий халат, схожий на кімоно, й накинула його на плечі так, щоб пухкі груди й плаский живіт залишалися на волі. Дивно, ніколи раніше не вважала себе шльондрою, не виявляла ознак цілковитої байдужості до норм моралі. А зараз, навіть попри те, що кохала так палко, як ніколи за життя, берегла вірність і могла думати про одного єдиного чоловіка, поводилася просто непристойно. “Елено, красуня моя”, - пристрасно гаркнув папуга, ще більше підкреслюючи рівень її падіння. “Хай тільки зявиться в нього якась жінка! - з ненавистю подумала Елена, згадавши про своє, - я отрую їх обох, а потім запхаю йому в горлянку його трикляті гроші. Хай усі знають, хто така Елена”!
- Якщо не заперечуєте, я накажу принести сніданок, - промуркотів Захарія. Але насправді він зробив це набагато раніше і тепер лише озвучував дії невеличкого хлопчини, що виконував роль служника чи дрібного посіпаки й бігав навипередки з іншими такими ж хлопцями, сперечаючись за прихильність Аполінара й Зораха Брілля. Їм також обіцяли рай, тільки, на жаль, не тут, не на землі, де так важко сподіватися на справедливість, а в іншому житті, де комусь із числених богів обовязково закортить винагородити вірних рабів. Хлопець ускочив до кімнати щойно Брілль ляснув у долоні. На таці грінки з ароматним вершковим маслом, солодощі, вершки на сріблі і три чашки кави.
- Ти запросив когось до нас на сніданок? - здивувалася Елена. Несподіванка, але чи приємна? Тепер, після стількох днів майже увязнення, вона б хотіла побачити якесь нове, незнайоме обличчя, але, швидше за все, зустріч, спланована її відвертим недоброзичливцем, навряд чи обіцяє щось приємне.
- Запрошуй гостя, - звернувся Зорах до хлопчини, ухиляючись від прямої відповіді.
До кімнати увійшов чоловік і, лише глянувши на нього, жінка зблідла. То був той чоловік, якого, разом іще з деким, понад усе ненавидів її Аполінар — той, хто виконуючи несправедливий наказ пана Муньоса, десять років назад привселюдно відшмагав індіанця на заводському майданчику, привязавши його, вісімнадцятирічного парубка, до довгої лавки, зірвавши з нього, як із незговірливої дівки, одяг і, до того ж, глузуючи і викликаючи сміх у ласого до видовищ натовпу. Кажуть, усі співчували хлопцеві... але ніхто не турбувався про його почуття і не стримував сміху. Вона сама бачила, як усе відбувалося. Тоді ще зовсім юна, щоно одружена з Осавльдо, вона вперше уколом чогось гіркого й болісного в горло, відчула його несправедливість. І, мабуть, тоді ж, із перехопленним від чужого приниження духом, вона вперше по-справжньому збудилася і, хоча сльози струменіли її щоками весь вечір, усю їхню спільну з Муньосом ніч, вона почувалася щасливою. Через те, що цей гарний індіанець, що завжди кидав на неї хитруваті й веселі погляди з-під довгих вій, лежав якусь мить перед нею оголений, із порізаною спиною, сіпався і спершу намагався стримувати крик, але зрештою, здоланий болем, став стогнати і скрикувати, навіть скімлити, як цуценя, від кожного нового удару. Вона швидко втікла, але ця картина довго ще лоскотала їй нерви. Елена ще й досі зумисно викликала цей спогад у памяті й думала: “Коли побачу тебе з коханкою, привяжу тебе до ліжка і ще раз відшмагаю, як тоді, змушу тебе вити й благати про помилування”. А тепер цей кат — ненависна людина, що, втім, подарувала їй першу насолоду і стільки повязаних із нею фантазій — стояв перед нею і дивився тепер уже на її власне оголене тіло. Рвучко, знітившись від якоїсь несподіваної ідеї, вона закрила на собі халат і вся зашарілася.
- Ви... Це ви? - здивовано промовив відвідувач, - Втім, вибачте: здивування зробило мене неввічливим. Хоча мене й попереджали, до кого ведуть, і з ким я розмовлятиму. Але я, все ж, прошу вибачення, сумнівався, думав: якийсь дурний жарт або чергова містифікація... Тож, доброго дня, пані Елено. Щасливий бачити вас живою і неушкодженою, - він схилився і, зробивши кілька кроків уперед, схопив її руку у свої, сухі й гарячі, схвильовано торкнувся шкіри губами, - Смерть пішла вам на користь, - гречно додав він.
