Минулося все, злинуло за вітрами. Вилікувавшись від набутого горя, років на п’ять зникла Наталка з Леліток, аби не допікали, ніби проститутці, горенним сифілісом, потинялася по світу, чи здобула щось, чи ні - повернулася назад, у своє село.
Поховала батька, переробила батьків дім, спромоглася на автомобіль і посвідчення на управління ним, базарувала, збирала копійку, одним словом, якось жила.
- По чім сметана? - питання, як Божа кара, довічно за Наталкою закріплене.
- Два карбованці за... - та й запнулася.
Михайло, як колись давно, з молодості, стояв поряд. Не постарів, не змінився, тільки зблід чомусь з роками, як лист восени. Біля нього якась пасія - дружина, певно.
- Ой, Міша, це дорого, пішли далі глянемо, - тягла пасія Михайла за рукав.
- Чому ж дорого, - запручався Михайло, - нормально. Налийте літр, будь ласка.
- Ехе-хе, літр, - зіткнула Наталка, - хіба це торги. Колись у мене сметану оптом брали.
- Було, було, - погодився Михайло. - Але ж то інші були часи - люди були при грошах і люди були як люди.
- А зараз що, звірі? - огризнулася сердито.
- Ні, люди завжди люди, - відповів Михайло, - от тільки скурвилися.
Спалахнула Наталка. Образою зайнялася, ніби свіжоскладена скирта полум’ям. Схопила вже налиту Михайлові банку і вилила сметану назад до каструлі.
- Перебовтана буде, - зауважив Михайло.
- Нічого, - гримнула, - зате моя. Яка не є, а моя. Ясно?
- Якась навіжена, - зауважила Михайлова дружина. - Пішли, голубчику, далі, бо ще ковтне.
- Не бійся, - метнула Наталка іскри, - не ковтну. Душа не прийме.
Потягнувся Михайло за дружиною вздовж рядів, а в сметану впали дві сльози,
- Господи, - вжахнулася Наталка, - звідки, за чим, за ким сльози?
Перемішала бігом ложкою сметану зі сльозами, аби не запримітили покупці, що зіпсовано товар - бо не візьмуть, обминуть, зоставлять скисати.
Одиначка - як верба край шляху, об яку кожна корова з череди чухнутися мріє.
Ось і нині Льончик заскочив. Припер вантажівкою жому потай від людей і своєї жінки, гарно повечеряв, напився, аж з очей горілка бігла, хотів до любощів удатися, але не спромігся, не осилив клятих ґудзиків на ширінці, махнув рукою.
- Поїду, мабуть, - булькнув.
- Куди? - стенула Наталка плечима. - Ти ж і через поріг не перелізеш.
- Нато, не бузи, не опускай мене на дно, - випростався Льончик, - бо я ще козак, а не шкарбан якийсь.
Виповз по стіні козак на веранду, довго думав, як спуститися зі східців, і, не знайшовши, напевно, рішення, просто впав із них у спориш носом, а далі поповзом, поповзом сягнув хвіртки, повоював з нею хвилин десять, шукаючи, в який же бік вона відкривається, переміг, зійшов, ніби на Еверест, на східець кабіни автомобіля, вмостився на сидіння.
Ревнула вантажівка, посунула вулицею.
- Тьху, - сплюнула Наталка вслід, - з ким тільки не доводиться тягатися. Але де ж ти дінешся?
Та й заходилася вкидати в яму привезений задарма жом.
А на ранок звістка - збив Льончик якусь молодицю в Катюжанці. Переїхав, кажуть, аж м’ясо з рота полізло, і не помітив - о дванадцятій ночі вичислила його міліція по крові на шинах.
- Бачиш, Наталко, - сусідка, стара Парамониха, і своє горня до сніданку приперла, - до чого твої гульби доводять. До гріха, великого гріха.
Видивилося ж, стерво старе, в кого столувався вчора Льончик.
- Він від мене нормальний поїхав, - відрізала Наталка. - Хіба я знаю, де він нажлуктився опісля.
- Ага, ага, - хитро й осудливо мружилася Парамониха.
Аж тут і міліція у двір - так і так, громадянко, ви напоїли водія такого-то, отже, і на вас є частка, хай і моральна, вини за трагедію.
- А я його заливала, чи що? - йде Наталка в наступ.
- Самогоночку женемо, певно? – підозрами повниться міліція.
- О, ні, - стоїть на своєму Наталка, - казьонку пив.
Та звідкись з-за припічка припалу пилом пляшку з-під державної оковитої.
- Бачите, казьонка.
- А з жомом як?
- Не я крала, Льончик, з нього й питайте.
- Але ж ви купили крадене.
- Звідки я знала, що то за жом? Льончик сказав - куплений.
- Наталко, здавайся, - Парамониха з-за тину, - не бери гріх на душу за загублене життя, біжи хоч у тюрмі спокутуй.
- А щоб ти, курво стара, свою пельку ще до вечора навіки стулила, як таке плещеш, - взялася Наталка в боки.
Міліція тихенько ретирувалася – по-перше, моральна вина аж ніяк не кримінал, а по-друге, де дві жінки, ще й сусідки, зводять барикади, всілякі інші війська просто зайві.
Скінчилося тим, що Парамониха побачила круглий Наталчин зад, дві дулі і пригорщу піску в писок.
- Ти нарошне, сучко, вбила ту жіночку, - кричала ображено десь аж із сіней своєї хати, - хочеш свого ухажора назад причаклувати. Вбивця, вбивця!
- Якого ще ухажора? - щось недобре ворухнулося під Наталчиним серцем.
- А отого, що ходив до тебе, як дурник, а ти його ледь сихілісом не почастувала.
Не зогледілась, як переодяглася, помчала на Катюжанку. Хотіла відшукати Михайла, впасти в ноги, крикнути: - «Прости!»
Ось і подвір’я, ворота навстіж, у хаті світло у траурнім смутку, люди снують і, ніж мались покійниці шану складати, ніж мались поплакати вволю в жалобі нестримній, їсти готують на завтрашній день, мовби покійниця схоче ще їсти, мовби ще встане до столу, мовби зрадіє, що гості знов прийдуть у хату, прийдуть востаннє, щоби попрощатись з давно захололим, з душею розлученим тілом, а дехто, є всякого люду, то й просто поїсти прийде, ще й маючи, згідно своєї уяви, дуже обмежений розміром шлунок, додому собі у торбину напхає всіляких наїдків.
Зупинилася Наталка в тіні дерев.
«Не піду, - вирішила, в останню хвилину передумавши і змінивши плани. - Чого я туди маю йти, за кого просити прощення, за що? За слинявого Льончика, що міри не знає в горілці? За ненавмисне вбивство тої пасії, що горнулася незаслужено стільки років до мого Михайла? Та чи й мого? Плюнув же на мене. А за що? За те, що м’яса свого іншому не пожаліла. Гай-гай, дурню, та на всіх вистачить, ще й закопають. Я, може, тільки біля тебе й хотіла здобути віри в любов, а ти отак прямо правду сказав, що немає тієї любові. А міг би й збрехати, гляди, й солодшим би було моє життя. Тепер ридай, чорт з тобою. Це тобі кара за правду, якою ти мені все перекреслив. Дітей у вас усе одно немає, я ж уже розпитувала, а пасію другу знайдеш - ти на них скорий, тобі душу перепродати, що мені моє підспідничне господарство. Не буду я ні в кого просити ніякого прощення, може, воно й на краще, що так сталося, там, на небі, знають, хто кому належить і хто до кого має повернутися».
Ще дочекалася, доки вийшов надвір Михайло. Дуже придивлялася, чи не плаче. Ні, тільки сумний. Ну, нічого, з часом повеселішає, аби тільки не ридав отут перед нею, бо не витерпить Наталка його сліз, ще побіжить витирати - не з любові, ні, то така дурня, з жалю, з жалю одного, що бив колись вечір у вечір ноги на дорозі з Катюжанки до Леліток, та ще в подяку, що так вигідно й оптом купував у неї сметану.
Минали місяці. Все чогось чекала, чогось виглядала Наталка. Стукне хтось у вікно, прочалапає через веранду - Наталка тут як тут, стрічає. А воно Івани, Юрії, Петри, Сергії, Омельки - ну, постійний контингент. І ні одного тобі Михайла. Мов з дівочості хтось заклав це ім’я для Наталки в одній особі - більше з таким не траплялися.
Рік минув - ще більше чекання в Наталчиних грудях. Потім ще минув рік - і чекання згасло.
Шкреблися у вікна ловеласи, брали своє і літа з тим своїм забирали.
- Хто? - обізветься Наталка з-за зачинених дверей.
- Я, - голос хриплий знадвору.
О, Господи, вже й голосів розпізнати не здатна - так усі остогиділи, всі на одне лице, всі з одним і тим самим.
- З чимось прийшов, чи так?
- З чимось.
Господи, та хто ж це такий?
- Добре, заходь, та тихіше, не розбуди старої.
Про стару так, для слова, однак не спить та й звикла, нічого вже не каже дочці.
Рипнули двері і з них виринув, не повірите, Михайло.
Захапалася руками за хустку на оголених плечах.
- А тобі чого? - не знайшлася ні на що, випалила звичне.
- Наталю, я довго думав і знаєш що… Здається мені, що між нами ще дещо лишилося. Давай я тобі все прощу і зійдемося.
- Простиш мені? – скривилася. - А за що ж мене прощати?
- Ну як за що, за оте…
- За що оте? - скипіла. - Я заміж не вийшла, як на те пішло, все чекала, чекала. А ти…, ти…
- При чім тут заміж? – отетерів. - У тебе що, мало було тик залицяльників?
- На чорта мені твої залицяльники? - вже не намагалася не розбудити старої. - Я заміж не вийшла, бо тебе в душі гляділа… А ти продав, продав, іншій усе відніс. А як не стало її, де, з ким майже три роки сидів?
- Ніде, ні з ким, журився, думав.
- Ще думав? Ех ти… Михайле-Михайле, йди геть.
- Чому?
- Іди-и-и!... - застогнала, мов над могилою чиєю.
- Наташо, - простягнув руку, доторкнувся до плеча.
- Геть! - з розмаху вдарила долонею Михайла в обличчя, аж перелетів через поріг, зник десь розпластаний у темряві.
Хряснула дверима.
- Ще прощати прийшов, - проскреготіла. - Не прощу.
Наступного ж дня зібралася і пішла до колишнього свого коханця на вечір Валерія, що з-за постійного пияцтва й нікчемного та позбавленого будь-якого сенсу життя для всього села вже давно перетворився в ніщо інше, як у плюгавеньке, кривобоке Вельке.
- Чого сидиш? - витріщилася до Вельке ще з порога.
- А що робити?
- Женися на мені.
- Нащо?
- Хоч дітей наробиш. Не вікувати ж мені вік одній.
- Ги-ги, - дурнувато вишкірився Вельке, - a що, ще раз даси?
- Пішли, хоч у люди тебе виведу.
Ще й вечірку, на диво всьому селу, справила.
Сиділа поруч Вельке і плакала. Не хотіла, а сльози лилися й лилися. Не від того, що чоловік п’яниця, з цим вона справиться; не від того, що поганий, як для її розкішного тіла й пишної вроди - однак те все вже стоптане й перемацане, як ручки на вокзалі; не від того, що кращого собі на долю не знайшла - були й кращі, і руку пропонували, а вона їх не захотіла. Плакала від того, що не з’явився на вечірку Михайло, а вона ж його самого першого запросила, задля нього й сидить на посміховисько всьому селу на цій вечірці, як молода - аби прийшов, ірод, побачив, до чого ж продажна він шкура, наскільки він брудніший, хоч і вчитель, хоча й інтелігент, від нещасного й нікчемного Вельке, котрий душі за вік не продав, хоча нічого в неї й не вклав.
Не прийшов, не прийшов, клятий, розорив як вечіркою цією, нікому не потрібною, так і життям змарнованим, де сказав правду, що немає любові. А міг би й збрехати, міг же ж, міг, міг, міг!
Клятий. Клятий. Клятий.
