Сьогодні вона не читала новин. Просто… сил вже не було. Після довгих місяців, протягом яких Роксана по кілька разів на день заходила поглянути, що ж іще сталося, а подекуди й цілодобово не вимикала незалежне телебачення в мережі, вона нарешті дійшла до межі. Тієї самої, коли хочеться впасти на коліна та, схопившись за голову, закричати: «ПРИПИНІТЬ ЦЕ!». Кожного дня, кожної години рука на пульсі. Короткі періоди перепочинку та затишок, після якого неодмінно слідувала ще страшніша буря. Буря страху, крові та безнадії, за яким дедалі важче було повірити в те, що все закінчиться добре.
І от настав той стан, коли Роксана вирішила заховатись від усього. Просто не думати, що десь щось відбувається. Забути про небезпеку, яка раз за разом ставала страшніша, та загорнутись у кокон. Відписатись від усіх інформаційних джерел та спробувати пожити так, ніби все добре. Закрити очі з вигуком «Я заховався!», вдати, що все закінчилось, та жити так, як жила кілька місяців тому. Багато хто з самого початку так робив, то чого ж вона не може?
Саме з таким настроєм Роксана в’їхала до першої власної квартири, на яку збирала гроші останні п’ять років. ТОДІ їй просто потрібна була якась мета, і цією метою жінка обрала «заробити на власне житло». Заради цього вона відмовляла собі в усьому, аж доки на банківському рахунку не накопичилася сума, якої було достатньо для купівлі квартири без кредиту. Однокімнатної. У селищі в семи кілометрах від міста.
Тож цей день був для неї особливим. Сьогодні вона востаннє прокидалась в підвальчику на околиці, який орендувала для своєї майстерні з обслуговування офісної техніки. Востаннє згортала та ставила в куток старий футон. Востаннє готувала сніданок на пошарпаній електроплитці.
Звісно, тепер на роботу доведеться їздити півгодини автобусом, але для людини, яка на двадцять восьмому році життя нарешті обзавелася власним житлом, це було дрібницею. А щодо всього іншого… то нічого іншого просто немає! Все доборе, все прекрасно, все чудово.
Посміхаючись сама до себе, Роксана залила чашку із заваркою окропом, проковтнула кашу та, увімкнувши Rammstein, почала розбирати принтер.
– Привіт, Роксанчик! – несподівано пролунало слідом за гуркотом дверей. – Вже за роботою?
– А, Толю, і тобі здоров, – кивнула жінка. – Так, хочу закінчити з усім сьогодні, щоб до вівторка спокійно облаштовувати квартиру.
– Що, вже й переїжджаєш?
– Ага.
– Це ти молодець! – посміхнувся чоловік, сховавши руки в кишені.
Толик з Роксаною виросли в одному притулку та разом поступали в потех. Проте він, на відміну від товаришки, не задавався метою заробити на власну оселю. А отже, замість того, щоб заощаджувати, винаймав охайну квартирку, частенько розважався, купляв собі новомодні гаджети та водив гарненьких жінок у кафешки. Тому завжди виходив у нулі в кінці кожного місяця.
Та його це, як не дивно, влаштовувало! Кілька разів Роксана намагалась переконати друга, що треба б і назбирати на хату, щоб було де в старості прихилитися… але Толик завжди відповідав, що до старості ще спробуй доживи. Коли він сказав це востаннє – два місяці тому, – Роксана стисла кулаки та більше не підіймала цю тему. А й справді.
– А що з рукою? – поцікавився Толик, приглядаючись до пов’язки на лівій долоні.
– Травма на виробництві, – криво посміхнулась жінка. – Глибока, але переживу!
– Обережніше б ти зі своїм робочим інструментом, – підморгнув чоловік. – Слухай, я до тебе по якому ділу… Є один хлопець, і йому треба кондори в системнику перепаяти.
– То хай приносить.
– Він то принесе, але тут така справа… – зам’явся Толик. – У нього зараз з грошима трабли, з клієнтами не дуже. Ще й замовник ніяк не розплатиться…
– Тому ти хочеш, щоб і в мене теж був замовник, який ніяк не розплатиться? – фиркнула Роксана. – Толь, у всіх зараз з грошима трабли, з клієнтами не дуже та долар скаче, наче кінь, в якого вселився сатана. Часи такі. Тому я тим паче не хочу братися за благодійну роботу.
– Та він розплатиться! Щойно гроші заведуться – одразу все віддасть!
– Слухай, я вже казала тобі, що в борг ремонтую лише своїм перевіреним, які сто відсотків не кинуть.
– Так Діма сто відсотків не кине!..
– Ні-ні, Толь, свій ліміт людей, які сто відсотків не кинуть, ти вже використав. От коли всі ті твої друзі розплатяться – тоді й поговоримо. Зараз той Діма може принести мені системник, я його полагоджу як буде час, але забере він його тільки після того, як заплатить.
– Ну Роксанчик, ну будь ласочка…
– Ніяких «Ну Роксанчик, ну будь ласочка»! – відрізала жінка. – Тему закрито!
– Але ж…
– Толь, припини вже, з нею це більше не прокатить! Тільки роздратуєш її, – пролунав низький чоловічий голос.
Роксана не почула, як відчинились та зачинились вхідні двері – можливо просто через те, що занадто сконцентрувалась на суперечці з Толиком. Тому на хвилину навіть завмерла з викруткою в руках.
З Юрою вони познайомились лише кілька місяці тому, на початку осені, але до зими вже встигли добряче потоваришувати. Однак останні місяці вона його не бачила – спочатку чоловік був у Києві, потім у польській лікарні, а потім під пильним наглядом батьків, що ставили його на ноги.
– Нарешті і до мене дійшов! – радісно посміхнулась жінка і, покинувши інструменти, підбігла до Юри, аби обійняти його.
Втім, на кілька секунд Роксана, все ж, завагалася, побачивши його обличчя. На місці правого ока, яке він втратив на Грушевського, в нього тепер була чорна пов’язка. Жінка вже знала про це, але побачити на власні очі, все ж, виявилась не готовою.
– Та нічого, головне що друге на місці! – спробував підбадьорити Юра, поплескавши Роксану по плечу.
І справді, багатьом навіть такого щастя не випало.
– Ну а тепер ти що? – спробувала змінити тему Роксана.
– А тепер я в самообороні, – відказав Юра, сівши на вільний стілець.
– Жваво ти! – присвиснула жінка, подумки стиснувши зуби.
– Не сидіти ж мені тепер вдома, трусячись від страху до кінця життя, – знизав плечима він. – Робитиму все, що зможу.
– Та зараз же… – збиваючись, проговорила Роксана. – А якщо…
– Якщо завтра війна, ми заріжем кабана, – хмикнув Юра.
– Не жартуй так.
– Я й не жартую, – зітхнув чоловік. – Просто вже нажурився. Але… не псуватиму тобі свято, – посміхнувся він. – Чув, ти собі нарешті хатку купила?
– І до тебе дійшло?! – через силу посміхнулась Роксана. – Так, купила. Сьогодні саме вселятимусь.
– То клич, поможу з речами, а потім поп’ємо кваску на твоїй кухні.
– Було б непогано, – погодилась Роксана.
– І я допоможу! – нагадав про себе Толик.
– Тільки рада буду! – засміялась жінка… чудово розуміючи, що її сміх звучить зараз вкрай фальшиво.
Просто забутись. Все, що їй треба, це просто забутись та поринути в сон, у якому не відбувається нічого поганого.
