Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2463
Творів: 44152
Рецензій: 86140

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Трава кольору сонця

© Елен Тен , 15-06-2015
Шурхіт весняного вітру, перебираючи високо угорі зелене листя, заколисував; ніжна трава слугувала м’яким ложем. Безлюдна галявина на гірській полонині, укрита від світу прозорим маревом - золотавим відблиском сонячних променів, шепотіла старовинні легенди. Історії із сумним закінченням.
Інга змушує себе розплющити очі, підводиться. Втома нагадувала про те, що вона лише людина. Скільки ночей дівчина вже не стуляє повік? Останнім часом її життя скидається на страшний сон, від якого неможливо прокинутись.
Інга обтрушує одяг, бере кошик і завертає на тонку, звивисту стежку. М’язи ніг одразу відзиваються болем. Чим ближче верхів’я, тим слизькішим, небезпечнішим стає шлях. Все як у житті…
Доріжка вужчає, викручується змійкою поміж молодих сосен. «Не дивись вниз», - наказує собі дівчина. Вона сотні разів обходила ці гори, але й досі боїться висоти. Ніколи не пнулася вгору. На відміну від молодшої сестри, Марійки. Та звикла у всьому бути першою, найкращою. Ще зі школи. Просиджувала цілі ночі за підручниками, а отримавши четвірку, влаштовувала вдома істерику. Їй потрібні перспектива, увага і успіх. Тому й втекла до столиці.
- Ти хочеш, щоб я гасала лісом і збирала оті твої корінці? Я варта кращого, - перед від’їздом заявила вона сестрі.  
У кожного своє «краще». Інга переймала досвід бабусі, вчилася лікувати травами, упивалася затишком і спокоєм полонини, аж доки одна зустріч не змусила її втратити той спокій назавжди…
Перестрибуючи з одного виступу на інший, Інга зачепила ногою дрібний  камінець. Він тяжко покотився вниз. Як сльоза.
Сонце змушувало обрій примружуватись, посміхатися з останніх сил. Дівчина зупиняється,  підносить руку до очей. Блакитне зливається з білим, яке, у свою чергу, переходить у зелене. Дерева стоять у цвіту, вони обтрушують землю пелюстковим снігом. Що вона може сказати цій весні? Що цьогоріч вона прийшла запізно…

Біля криниці росла шовковиця, поряд з якою у чагарниках ховалася стара, похилена хата. Квадратне приміщення без вікон і дверей. На даху росте берізка, на стіні синьою фарбою хтось написав: «Вхід – 100 $». Вони з Марійкою в дитинстві гралися тут у схованки. І вигукували дитячий віршик, вигаданий молодшою із дівчат: «Стоїть хата, геть горбата!»
Інга наповнила відра водою, і вже збиралася розвертатися, коли почула:
- Дівчино, можна попити?
Перед нею стояв молодий, русявий хлопець. Із нетутешніх.
- Звичайно, - Інга дістала захований у колодязі глечик, зачерпнула з відра води. Подаючи глека незнайомцю, випадково торкнулася його руки. По тілу пробіг незвичний холодок. «Це просто вітер», - заспокоювала вона себе.
Хлопець втамував спрагу, набрав у відро води, вихлюпнув рештки рідини з глечика, сполоснув його і поставив на місце. Посміхнувся.
- Дякую! У вас дуже смачна водичка.
Інга кивнула і пішла, перемагаючи непереможне бажання озирнутися. Щоб ще раз на нього поглянути.  

Вона була в хаті. Накривала на стіл до обіду. Біля паркану, просигналивши,  зупинилася автівка кольору морської хвилі. «До когось із сусідів», - ще подумала Інга, розставляючи на вишитій скатертині глиняні мисники.  
Через кілька хвилин у двері постукали. Батько, відклавши газету, пішов відчиняти. На ганку стояв її ранковий знайомий.
- Добридень! – привітався він по-їхньому. – Дозвольте зайти.
- Заходьте, - господар відступив, пропускаючи незвичного гостя вперед.
Той зайшов поважно, наче хазяїн. Заховав до кишені сонцезахисні окуляри, закинув на плече піджак. Побачивши Інгу, весело їй підморгнув.
- Скажіть, шановний, - звернувся до її батька, - а вам не потрібен такий зять?
- Зять? – здивовано перепитав старий.
Інга зашарілася, опустила очі долу. Відчула, як із грудей назовні неслухняно рвуться слова: «Потрібен… Потрібен!» Недарма ж почала вишивати весільний рушник. Мати запевняла, що це найдієвіші чари. Незабаром має з’явитися той, з ким вона навік поєднає свою долю.
- Ну то що ви відповісте?
- Чому мовчиш, татку? – до кімнати, сміючись, забігла Марійка. Весела і легка, немов весняний вітерець. – Ось і мій Максим.
Інга вже й забула, що на днях сестра має привезти додому свого нареченого. Сьогодні вона забула про все на світі…  
Доки батьки вітали і обіймали гостей, Інга трималася осторонь. Знаходились невідкладні хатні справи, термінові турботи. Та не можна ж постійно мовчати. Мала з ними розмовляти, але не могла. Всередині щось пекло, ніби вона ковтнула крижаної води. Дякувала Богу за одне – що не промовила вголос того: «Потрібен».
Раніше їй здавалося, що у них із сестрою немає нічого спільного. Виходить, помилялася. Їм подобаються одні і ті ж чоловіки…  
Максим з дитячою безпосередністю радів всьому, щоб бачив в їхньому Закарпатському селищі. Змушував дівчат виводити його в гори, на риболовлю, обожнював поїздки верхи і вечори біля багаття.
- Марусю, ти втекла з раю, - жартував він з нареченою, надягаючи на її голову вінок з польових квітів.  
В присутності Максима Інга боялася бовкнути щось не те, почервоніти. Щоб ніхто не дізнався, що вона, чуючи його ім'я, посміхається, наче душевнохвора.  Що час від часу вона мусить на нього дивитися. Природна і така незамінна потреба: як дихати чи їсти. Що поряд з ним земля тікає із-під ніг, у вухах дзвенить, а голова йде обертом. І кожного разу в горах, коли він подає їй руку, допомагаючи піднятися, це маленька смерть. Торкатися його долоні, відчувати тепло Максимового тіла – чи не найгірше з катувань. Скільки разів, вдивляючись у темне дно урвища, мріяла зробити крок уперед. Ось він, порятунок...
Через кілька місяців зіграли весілля. Доки мати збирала подарунки для молодшої доньки, Інга мочила ноги в крижаній воді, бігала надвір з мокрою головою, пила воду з холодильника. Але навмисне, нажаль, не захворієш…
Наче моторошний сон згадує, як на ватних ногах підходила до молодих, як вітала і цілувала Максима на весіллі у щоку. Якого болю завдав їй цей секундний доторк…

Долиною, не кваплячись, розливався світанок. По спині Інги вже стікав сьомий піт, а верхів’я все ховалося у напівпрозорому мареві. Дівчина звернула зі стежки, ступила у густу колючу осоку. Нахилилася, розгортаючи пальцями траву. Дістала кілька мініатюрних салатових пагонів, надійно захованих під крислатим листям подорожника. Відірвала закручений, подібний до сердечка листочок, потерла його в руці, піднесла пальці до ніздрів. І тут те саме. Трава ще надто слабка.  Не встигла напектися на сонці, не наковталася світанкової роси. Не змінила кольору на золотавий. Трава кольору сонця, або, як її звуть тутешні, янтар-трава. Щоб вона вступила в повну силу, потрібно чекати місяць, а то й півтора. Час, який навряд чи знайдеться…
Інга кривиться від болю, пригадуючи, як легковажно розкидалася янтар-травою минулого року: віддала кілька пучків знайомій з Яремчі, занесла до Зеленої аптеки. Та й настою на зиму заготувала небагато. Він увесь пішов на сусідку, бабу Назару. Тяжка, запущена хвороба поволі відступила. Баба спокійно доживає свою дев’яносто сьому весну. Щодня сидить на лавці під бузком, підкладаючи під ноги вишиті подушки. А іноді, коли родичі за нею не стежать, ще й забреде на город, зірвати якусь зілину або  підгорнути бурячки, опушити цибульку. «Ех, погані ґаздині з невісток. Ось у неї, доки мала силу, був зразковий городець. Усі заздрили, називали файною господинею. »
Так, вона поводилась надто безпечно. Але Інга нічого не знала, не чекала біди…

Марійка привезла Максима до сестри вже тоді, коли від нього відреклися всі лікарі. Відпустили додому. Помирати…
Ледь не впала в ноги.
- Ти знаєшся на травах. Вже полікувала стількох людей. Порятуй мого чоловіка.
Вона начебто і могла б допомогти. Вона прагнула цього понад усе в світі. А от немає чим…
Інга роззирається, розгортає листя. З майже маніакальним завзяттям. Янтар-трава заледве вибивається із землі. Тонка, хвороблива. Ще не її місяць. Не місяць Максима. Але вона все одно варить настої, напуває Марійчиного чоловіка. Якщо трава ще не в змозі зупинити хворобу, то, можливо, хоча б пригальмує її розвиток. Вона мусить вірити. Не дарма бабуся постійно повторювала: «Вбивати надію – великий гріх».
Землю навколо галявини обплітає перелесник – в'юнок із листям коричнюватого відтінку, пружним і блискучим, ніби покритим лаком.  Надзвичайно сильна і живуча рослина. Інзі подобається дивитися, як ранньої весни його пагони заплітають урвище, вилазять із скелястих схилів, пробиваючи собі шлях до сонця. Старанно займають кожен вільний отвір і, здається, навіть розсувають каміння.
З неменшою силою перелесник допомагає тамувати біль. Краще за будь-який антибіотик. Але його дія надто швидкоплинна. І рослина ця хижа, з гонором. У великій кількості  може зупинити не тільки біль, але й серце.
Коли Інга варить настій із перелесника для Максима, у неї завжди тремтять руки. А раптом дасть забагато? Хоча, чого гріха таїти, була така спокуса. І не раз…

Тепер дорога додому завжди довга. Інга зупинялася на галявині, насолоджуючись заходом сонця. Повільно спускається до криниці, у затінок розлогої шовковиці. Все важче змушувати себе повертатися до будинку, просякнутого болем найдорожчої людини.
Не кваплячись, човгає стежкою, котра веде лише в одному напрямку.
- Добридень, Інго! – вітаючись, сусід Степан так подався вперед, що ледь не випав зі свого невисокого паркану.
- Добридень!
Інга прискорила ходу. Степан спробує завести розмову, а їй це ні до чого. Ні тепер, ні іншого разу. Дівчина знає, що давно впала в око «найперспективнішому» в їхньому краї  холостяку. Раніше він приходив мало не щотижня. Лікуватися то від однієї, то від іншої хвороби. А вона, роблячи вигляд, що ні про що не здогадується, пояснювала, як вживати той чи інший настій. Якби ж усі перераховані Степаном недуги виявились правдою, він заледве зміг би так хвацько орудувати на городі лопатою.
Збагнувши, що Інга навряд чи захоче мати в домі настільки «хворого»  господаря, Степан змінив тактику. Тепер, коли тітка забрала недужу бабцю до себе в Яремчу, а батьки Інги пропадають на сезонних заробітках, приходив до неї виключно щось позичити або запропонувати свою допомогу по господарству. Молодий, показний. Має велику хату і пасіку. Ідеальний кандидат у наречені. Про такого хіба що мріяти. Але все це не має значення. Розум мовчить, коли обирає серце.
Інга притримує рукою хвіртку, щоб та передчасно не повідомила про її прихід, заходить на подвір’я. У прихожій тихо. Тиша в цьому домі благословенна. Особливо після чергової важкої ночі.
Із столиці приїхала Марина – сестра Максима. Тоненька дівчина, бліда і квола, схожа на «залюблену» квітку. Привезла нові дози знеболювального. Максим  нормально поїв і навіть ненадовго виходив на вулицю. Хвороба на кілька годин оголосила капітуляцію, а  вночі взяла страшний реванш.  
Цей недуг змінює людей, робить їх жорсткішими. Серце грубіє, вкривається захисним панциром. Але по-іншому ніяк. Ти не зможеш допомогти рідній людині, якщо підскакуватимеш від кожного її окрику.
Інга безшумно зайшла на кухню. Наповнила емальовану каструлю водою, поставила її на газ. Виклала на стіл сьогоднішній «врожай». Сіла поряд, підперла руками голову.
У сусідній кімнаті помирав хлопець, якому вона випадково віддала серце. Інга  теж вмирала. Але мала робити це непомітно, щоб не заважати тій, котра має більше прав на сльози.
Підійшла до столу. Взяла пучечок перелесника, відрахувала п’ять корінців. Кинула їх у киплячий окріп. Вийшла з кухні і відчинила ті, інші двері. Максим лежав на ліжку в теплій в’язаній шапці, вкритий двома ковдрами. Коли в чоловіка трапляється черговий напад болю, він ховається під плед з головою і може по кілька годин ні з ким не розмовляти. Ліжко з обох сторін огороджено  дошками (під час болючих спазмів він кілька разів падав на підлогу). Така собі імітація труни. Обличчя змучене, воскове. Риси загострилися, шкіра суха, натягнута. Здається – торкнешся її рукою - розірветься.
Інга нахиляється, цілує його в чоло. Вологе, гаряче. Від його жару горить і її шкіра.
- Я тут, - шепоче, розчиняючись в його гарячому диханні. Якось Максим зізнався, що хоче лишитися в їхніх краях назавжди. Нехай навіть насипом на землі.
Він не потрібен їй як чоловік. Вона не торкається його навіть у мріях. Їй просто треба, щоб він жив. Щоб жити самій. Додивлятися за ним сни, ловити посмішки, які належать іншій, радіти рівним, спокійним ударам його серця.
Повертаючись до кухні, Інга зазирає до каструльки, прикручує вогонь. Викладає на стіл усю принесену траву. Опускає кошик на підлогу. На маленькому табуреті – зібганий рушник. Біле полотно помічено червоними плямами. Максимова хвороба знову ставить свої криваві відбитки.
Інга швидко відходить від того рушника. Ніби він хижак, який щомиті може на неї напасти. Стискає руки в кулаки, щоб не розридатися. Одного разу у неї просто розірветься серце. Але що з того? Це не зменшить його страждань…
Дівчина відкриває кришку на каструлі і вкидає туди ще кілька зеленувато-коричневих корінців.
- Уже повернулася? – Марійка входить безшумно, наче привид. За останні тижні вони навчилися не галасувати. Для Максима сон – найбільше щастя. Сполохати його – невиправний гріх.
- Повернулась.
- Щось знайшла?
- Мало.
- Але ж це допоможе? Правда?
Відчай у голосі сестри порушує і без того хитку рівновагу. Інга закрила каструлю, прибрала зі столу зілля. Подалі від очей. Відійшла. Ковтнула густу слину.
- Повинно.
Сестра давно знає про почуття Інги до її чоловіка. Іноді голку не сховаєш навіть у копиці сіна. Змирилася, не зважає. Стереглася б, якби знала, що заради кохання вона піде навіть на таке…  
- Як сьогодні Максим? – силкується здаватися спокійною.
- Нормально. Зараз спить.
- А це? – показує на рушник.
- Це моє, - Марійка слабо посміхається. – Порізалася теркою. Готувала Максиму морквяне пюре. Знаєш, він сьогодні гарно поїв. І навіть читав книжку. Твої трави допомагають. Він одужує. Я відчуваю.
Інга киває, повертаючись до сестри спиною. Вимикає на камфорці газ. Коли Марійка виходить, виливає гарячу коричневу рідину в умивальник. Ще не час. Надію не можна вбивати…  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 8

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анізія, 25-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юлія Хотин, 21-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Шон Маклех, 20-06-2015

Справжня психодрама

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 20-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 18-06-2015

[ Без назви ]

© , 18-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 17-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 17-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 16-06-2015

Хороше, сильно.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 16-06-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.59412479400635 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Стефані Ґарбер «Каравал»: Коли грає стає реальністю
Часто людям хочеться пограти в гру, яка відволіче їх від реального світу і на кілька днів перенесе в інший …
«Поштовх»: Тим, кому не так потрібні інструменти, як стимули
От і настав той час, коли кожна вільна у своїх думках людина може щось вимудрувати, потім зануритися …
Поезія спротиву: Вірші та автобіографія зв’язкової УПА
У «Смолоскипі» вийшли друком вірші та автобіографія зв’язкової УПА — Катерини Мандрик-Куйбіди. Книжка …
Ув’язнені у розстріляну вічність: «Бабин Яр. Голосами» Кіяновської
На горизонті спалахнули димки. Важезна, мов кит, курява нависла над розпеченим степом. Тиша зачаїлася …