25
Рятуючись від дружинників, татарва пробігла версти зо дві лісом, доки не зупинились на невеликій галявини. Всі важко дихали, дехто знесилено впав на зелену траву, розкинувши широко руки і ноги, жадібно хватаючи ротом повітря. Ярій, молодий моквинський князь, трохи віддихавшись, люто блиснув очима і з бранними словами накинувся на свого наставника Кулака.
– Будь ти проклятий! Чого ти витягнув мене із битви!? Краще я б загинув в бою, чим жити у зневазі! Боягуз! Як мені тепер жити!?
Той спокійно підійшов і взявши князя за плечі трусонув його.
– Заспокойся! Померти ще встигнеш! Та не так по-дурному! Ти що не бачиш, ми потрапили в пастку. Слава Перуну, нам вдалося вирватись! І перестань скиглити. Це не останній бій.
Ярій зло відіпхнув Кулака, пішов і сів біля покрученої берези, обхвативши голову руками. Його наставник тільки зітхнув. Як цьому несамовитому парубку пояснити, що в житті не лише одні перемоги, а трапляються і поразки. Через кілька хвилин він підняв людей і вистроїв їх. Порахував. Разом з ним і князем – дванадцять чоловік, ще двоє залишилось охороняти запасних коней і їм потрібно буде вернутись до них. Потім Кулак прокашлявся і сказав.
– Воїни, дякую за славну битву! Головне ми живі, а значить зможемо відомстити за наших загиблих товаришів. Ворог підступно напав на нас ззаду, та ми хоробро бились і не наша вина, що їх оказалось так багато. Ми помстимося і наша помста буде жорстокою.
Він скосив око на князя, який продовжував сидіти під деревом і додав.
– Хвала Перуну, з нами князь Ярій, молодий та відважний воїн! І хай ця гірка наука піде нам на користь.
Кулак не мастак був у промовах та все ж треба було якось підняти бойовий дух у цих молодих хлопців. Несподівано князь Ярій підвівся і швидко підійшов до них. Він пильно подивився на своїх воїнів і люто сказав, піднявши високо свій меч.
– Клянусь, я жорстоко помщусь за наших полеглих воїнів!
Молоді безбороді юнці, які тільки недавно перелякано тікали від Святославових воїнів, потроху почали приходити в себе. Кулак вибрав трьох найбільш міцних хлопців і наказав їм трішки пройтись назад та подивитись чи немає погоні.
– Перепочинемо і підемо до наших коней.Сподіваюсь, що вони на місці, – сказав він, підійшовши до молодого князя.
Ярій кивнув погоджуючись і холодно додав.
– Вертатись будемо через лощину, поглянемо, може хтось із наших ще врятувався.
– Це небезпечно.
– Нічого. Ми будемо обережними.
Кулак не захотів сперечатись і так князь на нього ще злиться. Та йому то що, а він обіцяв батькові Ярія привести його сина живим додому і він виконає свою обіцянку. Нічого, хлопець позлиться ще трохи, а потім зрозуміє, що в той момент наставника цікавило лише життя молодого князя. Прийде час і князь Ярій, можливо, об’єднає моквинських князьків та збудує свою державу. Про це мріяв Кулак із батьком Ярія – князем Буревієм, своїм старим бойовим побратимом.
Через кілька годин маленький загін обережно вирушив в дорогу, намагаючись тихо пробиратися лісовими заростями. Попереду йшов Кулак, чутко прислуховуючись до всього, кілька раз він люто показував кулака комусь із воїнів, що шумів, незграбно наступаючи на сухі гілки. Коли залишилось зовсім небагато до лісової дороги, він покликав самого спритного хлопця з собою – Білана, а іншим велів залишитись чекати. Воїни тихо сиділи, відпочиваючи, тільки Ярій кілька раз нервово вставав і прислухався. Нарешті з’явився Білан і, підбігши до князя, збуджено зашепотів.
– Там всього лише п’ятеро дружинників. Вони поскладували вбитих і тепер сідлають коней. Кулак каже, треба постаратись тихо підійти до дороги і як тільки він вистрілить із лука – відразу напасти.
– Добре. Скажи йому, ми крикнемо тричі зозулею, як будемо готові.
Хлопець кивнув і швидко зник у чагарнику. Ярій зібрав своїх воїнів і розповів, що їм робити. Вони розсіялись і почали спускатись в лощину на край дороги. Воїни татарви розмістились на узбіччі в чагарнику, обережно виглядаючи із-за кущів. Перед ними відкрилась дорога, де кілька русинських дружинників збирали коней, намірюючись сісти на них верхи. Ярій подав знак і воїн біля нього крикнув зозулею. Миттєво просвистіла стріла і один із русинів впав із стрілою в оці. Князь гучно закричав і разом зі своїм загоном вискочив на дорогу.
– Брати живими! – кричав Кулак, вибігши із кущів.
За хвилину все було скінчено. Двох Святославових дружинників, які спробували боронитись – зарубали, а двох поранених взяли в полон.
– Ось і наші коні, – сказав князь і обійняв свого коня.
– Зараз ми про все дізнаємося, – проговорив погрозливо Кулак і підступив до одного із полонених. – А ну, хлопці, відволочіть його до лісу.
Двоє із татарви підхопили дружинника і поволокли під розлогий дуб, за ними неспішно крокував Кулак, діставши свій знаменитий кривий ніж. За хвилину роздався вій полоненого, який відразу ж захлинувся. Другий полонений, ще зовсім молодий хлопець, із жахом спостерігав за татарвою. А ті вже сідлали коней і сідали на них. Князь, сидячи на своєму буланому, покваплював їх. Нарешті підійшов Кулак, йому відразу підвели коня, та він, махнувши рукою, підійшов до полоненого. Той перелякано дивився на нього.
– Якщо розкажеш все так же як і твій товариш то помреш легко, збрешеш – будеш довго мучитись.
Хлопець захотів померти легко і розповів все що знав. Кулак замислився і так же задумливо швидко перерізав полоненому горло. Той захрипів, забився в конвульсіях і навіки затих. Ярій, почувши розповідь полоненого, збуджено затремтів. Дочка Святослава майже була в його руках!
– Може встигнемо догнати?
– Навряд чи, – похитав головою його наставник. – Вони вже далеко, та і все одно почують нас і втечуть.
Він заплигнув на коня і сказав.
– Їдьмо до нашого табору, а по дорозі і вирішимо, що робити.
– Я бачу, ти щось надумав, – посилаючи вперед коня, промовив Ярій.
– Дійсно, є в мене одна задумка...
– Дай вгадаю, – посміхнувся князь. – Захопити їх в Бобровому, вони точно ночуватимуть у цього купця – Лисюка.
– Так. Не даремно я тебе вчив. Правда ризик великий.
– За те і улов такий багатий, дочка Великого князя.
– Добра була б жінка князю Ярію, – раптом підморгнув Кулак і розсміявся, побачивши, що вгадав. – Ну, не тушуйся, я, правду кажучи, теж про це подумав.
А потім серйозно додав.
– Треба добре все обмізкувати. Нас лишилось мало, не можна помилятися.
– Згоден, діяти будемо тільки напевно.
Вони швидко поскакали по дорозі, а потім завернули до лісу, направляючись до їх табору. Де Сапрон з Кривим стерегли їх запасних коней.
***
Сапрон з Кривим, усівшись під деревом на невеликій галявини з маленьким джерельцем, грали в палички, час від часу поглядаючи за конями, які спокійно паслись на зеленій траві.
– Все. Я більш не граю, – роздратовано сказав Кривий і встав. – Здається мені, що ти махлюєш.
– Та як тут можна махлювати, – посміхаючись заперечив Сапрон. – Просто тобі поки що не щастить.
– Не знаю як, але точно махлюєш.
– Дивись у нас дюжина паличок, розкладені на три купи, за раз можна брати до двох паличок з однієї купи, хто забирає останню паличку той і програв. Все так просто, ні якого махлювання.
– Все одно набридло мені та й наших щось довго не видно.
Він махнув рукою і пішов, припадаючи на ліву ногу, до джерельця. Нахилився, попив води і змочив рідкі рижуваті волоси на голові. Сонце все-таки добряче припікало. Погано, що вже два місяця не було дощів. В минулому він був хліборобом на новоградській землі та посварився із княжім тіуном і випадково вбив його. Тому і довелось утекти до моквинських князьків. Казали, там воля. Та така воля гірше неволі. Ось чому він і пристав до загону татарви, захотілось трохи грошенят. Кривий зітхнув і поклигав назад до Сапрона. Та тільки він дійшов до нього, як почувся тупіт копит і на галявину виїхав князь Ярій з Кулаком і десятком воїнів.
Через деякий час на галявині запалало багаття, над яким повісили котли для гречаної каші. Люди вмивались, чистили одежу і зброю, приміряли кольчуги вбитих дружинників. Князь дав на відпочинок не більше години.
А сам Ярій зі своїм наставником знову розпитували Сапрона про купця Лисюка. Той старався відповідати на запитання як можна точніше і докладніше. Нарешті всі питання вичерпались, все було більш-менш зрозуміло. Кулак розчесав п’ятірною свою довгу чорну бороду і задумливо сказав.
– Так, ми можемо це зробити, якщо діятимемо чітко і зважено. Зараз із княжною троє, воєводу не рахуємо, він тяжко поранений. В Лисюка ще з десяток охоронців і троє собак. Можна сказати, сили майже рівні.
– Якщо гості заночують у Лисюка, то він собак не випускатиме на подвір’я, – затряс борідкою Сапрон.
– Вирішуй князь, – подивившись в очі Ярію, промовив Кулак.
– Я скажу так, вертатись до дому зганьбленим не хочу. Та якщо ми привеземо із собою доньку Святослава, зможемо ходити з високо піднятою головою, – сказав рішуче молодий князь. – Збираємось і їдемо в Боброве.
Наставник з гордістю спостерігав за своїм учнем, доброго воїна він виховав. Так, ризик є, але треба бути зовсім дурним, щоб не спробувати скористатись такою можливістю і не захопити княжну. А він вже пригледить за сином свого побратима.
Через годину, трохи відпочивши і поївши, загін татарви вирушив до Боброва.
26
Тисяцький Туровець в супроводі кількох своїх дружинників заїхав до свого подвір’я. Сліз з коня, кинув повіддя, прибігшому молодому хлопчику і пішов до свого терему. Незважаючи на спеку, він був одягнутий в щільний зелений камзол підбитий білячим хутром та лисячу шапку. Його високі ковані чоботи гулко застукали по дерев’яним сходинкам і Туровець зайшов до горниці. Назустріч йому вибігла наймолодша дочка і обійняла батька. Старий тисяцький розплився в посмішці, навіть здавалось його русі вуса розпрямились.
– Здраствуй, Златко.
– Що ж ви татусю так рано піднялись? – ніжним голоском запитала донька, заглядаючи в очі батькові.
– Та все справи... До речі, Тобіас часом не збирався зазирнути до нас?
– Збирався.
– Якщо прийде, нехай зайде до мене, хотів би з ним перемовитись.
– Щось сталося? – насторожилась Златка і її маленький ніс смішно зморщився.
– Та ні, все в гаразд, – Туровець погладив золотисті коси дочки. – Просто у зв’язку з хворобою нашого князя багато справ. Та й ти, доню, не ходи поки що гуляти до міста, посидь вдома.
– Добре, тату.
Воєвода посміхнувся до Златки і дав маленького щигля по її носику.
– Тату!? Я вже не маленька, – насупилась дівчина, та не втрималась і розсміялась, а потім крутнулась і побігла по своїм дівочим справам.
Тисяцький піднявся до себе, змахом руки відпустив слугу Роську, котрий заніс глечик із квасом, і підійшов до венедійського дзеркала на стіні, поглянув на себе. Вуси обвисли, під очами набрякло і зелені очі повні тривоги. „Треба сходити в баньку”, – подумав, кидаючи лисячу шапку на комод. Потім зняв камзол, під яким була надіта тоненька кольчуга, роботи цезарійських ремісників, і присів на дубове крісло. „Це ж треба в таку спеку ходити в кольчузі, хоча хто знає, як би все могло повернутись”, – невтішно роздумував Туровець. Сьогодні зранку у воєводи Щербаня зібрались найбільш поважні воїни Святославової дружини, було багато галасу, та все ж вирішили не втручатись у сварку синів Святослава. В дійсності це була підтримка Ізяслава. Балакають, що його дружинники вже на підході до Кийграда. А найгірше те, що волхви із братства Ведмедя на чолі із волхвом Горюном можуть вчинити різню, як вони кажуть, всім чужинцям. Може перепасти і віруючим в Єдиного бога. Туровець вирішив приставити до Златки кількох надійних воїнів, хай пригледять за нею. Він підвівся і налив собі кухоль холодного квасу. Випив, витер рукавом вуси і покликав слугу.
***
Тобіас надвечір зайшов до тисяцького. Той сидів у просторій домотканій сорочці, чисто вибритий і розпарений після бані, попиваючи холодного медовару.
– Добре, що зайшов, – після привітання сказав Туровець. – Випий трохи медовару, ключниця добре його робить.
– Дякую, охоче вип’ю з вами, – сказав Тобіас і присів до столу, на якому крім глечика з напоєм стояли холодні закуски.
Вони випили. Медовар, дійсно, був дуже хорошим і запашним. Чорнявий латинянин із задоволенням приклався до холодної риби, він забігався по місту та не встиг пообідати і добряче зголоднів. Заскочивши на хвилину до нареченої, дізнався, що її батько хотів його бачити. Незважаючи на войовничий норов, русини жили просто, із вільними звичаями і його приймали в домі тисяцького, як рідного.
Трохи приглушивши голод, Тобіас запитально поглянув на Туровця.
– Зараз у Кийграді неспокійні часи, – почав неспішно тисяцький, попиваючи медовару. – Наш світлий князь важко хворий і багато хто хоче скористатись із цього.
– Звісно. Але всім відомо, що Святославова дружина пригледить за всім.
При цих словах Тобіаса, тисяцький злегка поморщився і сказав.
– Ну, зовнішнього ворога ми не допустимо та втручатись у справу синів Святослава нам негоже.
– Це означає, що ви за князя Ізяслава? – напрямки запитав Тобіас.
– Це значить, що тобі, хлопче, краще деякий час не висовувати носа, – роздратовано відповів Туровець. – Особливо коли за справу береться Горюн, а він не любить віруючих в Єдиного та й інших прийшлих теж.
– Зрозуміло.
– Що тобі зрозуміло?
– Все. Ви краще пригледьте за Златкою.
– Сам знаю, обійдусь без слинявих радників, – почав злитись тисяцький.
Тобіас налив ще собі медовару і примирливо сказав.
– Не ятріть собі душу, ви тут не при чом, я знаю вас, як чесну людину і хороброго воїна.
– Я тебе застеріг. Якщо хочеш дам тобі пару дружинників, на всяк випадок, – зітхнувши сказав Туровець.
– Невже так серйозно?
– Далі нікуди... Волхви настроєні дуже рішуче, навіть братство Ведмедя призвали, а ті достеменно – хижаки. Святослав, свого часу, добряче їх провчив та вони знову вилізли із лісів.
– Я їх розумію, це в них шанс затримати просування віри в Єдиного у Русинії.
– Мене ці балачки не цікавлять, я тримаюсь батьківської віри, вірю в Рода, Перуна, Хорса... А ось дочка та непослух, задурив ти їй голову. Я її дуже люблю, вона так схожа на свою покійну матір, тому і все для неї роблю. Так що ти, Тобіас, постарайся не втрапити в халепу, якщо кохаєш Златку.
– Добре, – пообіцяв Тобіас.
– Так що, дати дружинників?
– Поки не треба. Вашу рябу кобилу, яку ви мені подарували, все місто знає, ніхто не троне.
– Ти на кобилу надійся та сам гав не лови, – посміхнувся у вуси Туровець.
***
Вийшовши від тисяцького Тобіас зустрів Златку, яка дожидалась його в горниці.
– Що там батько казав? – запитала вона
– Та нічого особливого, – ніжно посміхнувся коханій Тобіас.
– Щось про наше весілля? – не відставала дівчина.
– Та ні. Весілля, як і думали, буде в кінці літа.
Златка тріпонула своїми золотистими косами і радісно посміхнулась. А потім стурбовано сказала.
– Батько останнім часом сам не свій, весь час якісь справи, сьогодні вранці їздив до Щербаня. Не подобається мені воєвода, злий він, так і зиркає на мене своїми булькатими очима.
– Не турбуйся, – пригорнув до себе Златку хлопець і вона охоче прилинула до нього. – Ми з твоїм батьком не дамо тебе зобидити.
– Та і в мене ще три брата, чого тільки Муровець стоїть, бика голими руками валить, правда трішки лінькуватий, цілими днями з дітворою бавиться чи на печі сидить.
Потім, подивившись по сторонам, дівчина підставила свої рожеві губки для поцілунку. Тобіас припав до них своїми вустами і вони злились у довгому поцілунку. Незабаром дівчина відсторонилась і хитро мружачи свої зелені очі промовила.
– І скільки нам залишилось до весілля?
– Менше трьох місяців, – замріяно відповів хлопець.
– О тож бо, ще так довго, – засміялась Златка і поцікавилась. – А ти куди зараз? Поїдеш до свого мага?
– Так, він же мені замість батька.
– І він не хоче дочекатись нашого весілля?
– Ні. Поспішає у своїх справах.
– Шкода, – зітхнула дівчина. – Він такий цікавий і смішний, наче зовсім не чаклун.
– Ну що, я пішов, – не охоче відпускаючи із своїх обіймів, сказав Тобіас.
– Іди, а я побігла до няньки, вона обіцяла навчити мене якоїсь особливої вишивки. Вишию тобі дарунок на весілля, – лукаво стрільнувши очима відповіла Златка та цмокнувши хлопця в щоку, крутнула яскраво-зеленим сарафаном і вибігла із горниці.
Тобіас з любов’ю подивися їй в слід.
Через півгодини він на своїй рябій кобилі вже під’їжджав до провулка де був розташований будинок Мальфара. Городяни, впізнаючи кобилу тисяцького, мовчки проводжали його зацікавленими поглядами та знову спішили по своїм справам. Сонце, яке майже сховалось, фарбувало рідкі хмаринки в червонуватий колір. Спека поступово спадала. Повіяв легкий вітерець від ріки Слави, він приємно холодив обличчя Тобіаса. За сім років він так звик до цього красивого міста, де такі добрі і веселі люди, лише одне його засмучувало – їх язичеські обряди. Та була в нього надія, що з часом все зміниться.
Двері відчинив старий хазар.
– Здраствуй, Майша, – привітався Тобіас. – А де хазяїн?
– У себе в кімнаті, – буркнув той. – Перебирає свої книжки. Вже половину валіз розпакував. А потім мені знову все запаковувати.
Тобіас зайшов до кімнати Мальфара. Там стояла купа валіз, деякі з яких знову були розібрані, книги в безладі лежали на столі, на стільцях.
– Доброго вечора, вчителю.
– О, Тобіас, здраствуй, – зрадів маг, піднявши голову від книги. – Знаєш, іноді буває дуже корисно перечитувати старі книги.
Він порився серед книг і взявши одну протягнув її Тобіасу. Той взяв книгу і прочитав в голос назву.
– Тлумачення снів. Що це?
– Тут як раз згадується про мага Мухамтина.
– В цій книзі? – здивувався Тобіас.
– Так. Мухамтин був не лише магом, а ще добрим тлумачем снів. В книзі є багато про нього і зокрема про його посох. Візьми прочитай, можеш мені її не віддавати.
– Спасибі.
– Нема за що. Чому такий сумний? Посварився із Златкою?
– Та ні. Мав розмову із її батьком.
– Як він? Сподіваюсь не передумав віддавати за тебе свою доньку, – стурбувався Мальфар.
– Ні, з цим все гаразд, весілля наприкінці літа. Просто не все спокійно в місті.
– Тоді сідай і розкажи толком, що трапилось.
Тобіас зняв книги із стільця і поклав їх на валізу, присів навпроти свого вчителя, а подаровану книгу поклав на коліно.
– Тисяцький розповів мені, що кийградська дружина не буде втручатись у чвари між синами Святослава. А це означає, якщо Ізяслав захоче захопити великокняжий престол, ніхто йому не завадить.
– Зрозуміло. Що ще?
– За Ізяславом стоїть старійшина волхвів Горюн, котрий призвав братство Ведмедя. Туровець підозрює, що почнуться погроми чужинців і можливо віруючих в Єдиного бога. Зараз князь Ізяслав зі своїм військом спішить до Кийграда.
– А що Ярополк?
– Без кийградської дружини він нічого не зробить проти свого брата, малувато в нього сил та й городяни прихильніше ставляться до Ізяслава.
– А Володимир?
– Він відсиджується в Новограді. Я сумніваюсь, що він приїде навіть на похорони свого батька.
– Що із Святославом так погано?
– Він вже зовсім не встає із ліжка, марить. Так що всі чекають зо дня на день його смерті.
Мальфар пригладив свою сиву бороду і задумливо промовив.
– Виходить воєвода Щербань, всупереч волі Святослава, вирішив підтримати Ізяслава.
– Ну, поки що він не робить це відкрито, та видно так воно і є. Чесно кажучи, я б хотів щоб Великим князем став Ярополк, він досить добре ставиться до наших єдиновірців. Ізяслав той жорстокіший та й ще цей несамовитий Горюн, я боюсь, що дійсно будуть погроми.
– Якщо будуть погроми це буде дурість зі сторони Ізяслава, багато купців вірять в Єдиного, а Кийград – місто купців, вони йому не пробачать порушення торговельних угод із Цареградом.
– Що вони можуть зробити проти нього? – гірко посміхнувся Тобіас.
– Що вони можуть зробити? – задумливо перепитав маг і тут же сам відповів. – Дадуть гроші князю Володимиру і той найме варягів, а коли він підійде з військом до Кийграда, відчинять йому ворота.
– Це займе не один рік, а що робити зараз?
– Лишній раз не світитися, твій майбутній тесть досить впливова людина у місті, так що зуміє захистити тебе, тим більше, що і його донька вірує в Єдиного бога. А ось мені дійсно пора від’їжджати, з Горюном у мене не дуже добрі стосунки і це ще м’яко сказано.
– Будемо надіятись, що Нестор встигне прибути вчасно. Чи можливо не будете чекати його?
– Ти що, – заперечив сердито Мальфар, – дочекаюсь обов’язково. До речі, я ще дещо цікаве знайшов про цей посох. Зараз я тобі прочитаю.
– Та ні, не треба, – замахав руками Тобіас. – Мені потрібно їхати додому, залагодити деякі справи і ви вже дали мені ось цю книгу.
– Ну як бажаєш, – трохи ображено сказав маг. – А може повечеряємо разом? Майша приготував такого смачного гусака.
– Дякую, вчителю, але мені потрібно йти.
– Добре. Тоді щасливо.
27
Зорина прокинулась вранці такою щасливою, як ніколи. Сонячні промені гуляли по кімнаті, виблискуючи різними кольорами від яскравої віконної штори, яку легенько колихав морський вітерець. Поруч тихо посапував її золотоволосий коханець, цей невтомний бог любові. У перший вечір їх кохання не все у молодого хлопця ладилось і Зорина була навіть трохи розчарована. Та вже другого вечора, коли вони знову зустрілись у спальні імператриці, Рістан показав себе із найкращої сторони, він швидко вчився науці кохання і не давав заснути молодій жінці до самого світанку. Зорина згадала, як вона тоді знесилено лежала, не в змозі заснути після любовних утіх і ніжно пестила золоті локони хлопця, як їй хотілось щоб це тривало вічно. На другий план відійшло все, і імператор із сином, і Ахмантин з його постійними інтригами. Залишився тільки цей молоденький синьоокий Рістан.
Вона дивилась на веселу гру різнобарвних сонячних зайчиків і з сумом думала, що незабаром її щастя скінчиться. П’ять днів безтурботного життя промайнули, як одна мить. Вчора герцогиня Бронська прислала гінця із листом, де недвозначно запитувала про свій приїзд. Сьогодні Зорина мала дати відповідь і ця відповідь повинна бути лише одна – приїжджай коли забажаєш люба Одрис. А так не хотілось!
Імператриця поворушилась, її рука, на якій лежав Рістан, трішки затерпла і вона спробувала вмоститись зручніше. Хлопець посунувся ближче до неї і обійняв, поклавши долонь на її пружну грудь. Легкий приємний озноб пройшовся по всьому тілу Зорини і тепла хвиля накрила низ живота. Вона заплющила очі. Ні! Ні! Треба щось написати цій герцогині, нехай приїздить пізніше. Обов’язково треба щось придумати, вирішила імператриця, пригортаючись до Рістана.
***
Пізно вечором Ахмантин у просторому аравійському халаті сидів на низькому дивані, чекаючи доки прийде купець Ісмаїл. Ще розніжений після купання і ласкавих рук масажисток, він задоволено мружився. Ця білява масажистка, Ахмантин спробував пригадати її ім’я та не зміг, трохи в тілі але така ніжна і м’яка, а губи такі пухлі і вмілі. Ахмантин прицмокнув, треба її чимось віддячити, можна подарувати коштовний перстень. Звідки ж вона? Здається із північних країн. Необхідно доручити його секретарю Алатину дізнатись про неї більш детальніше. Він потягнувся до низенького столика, з фруктами і винами, за келихом золотистого вина але тут постукали у двері.
– Заходь, – гукнув канцлер і прибрав руку від келиха.
Двері відчинились і в кімнату зайшов Ісмаїл. Хоч аравський купець прибув відразу із корабля та все ж встиг перевдягтись у нарядний камзол із золотою вишивкою і навіть підфарбувати свою борідку. Купець низько вклонився, слідуючи змаху руки Ахмантина, пройшов до кімнати та присів в крісло біля столика.
– Сподіваюсь, що у тебе дійсно важливі новини, раз ти не міг дочекатись ранку, – промовив трохи роздратовано канцлер і взяв в руки келих вина, а потім похопився, додав. – Пригощайся фруктами шановний Ісмаїл, налий собі вина, будь ласка.
– Дякую, – проказав купець і неспішно налив собі вина в срібний келих, трохи відпив. – Добре у тебе вино.
– Так що трапилось? – нетерпляче запитав його Ахмантин.
– По-перше, мій пане, отрута не подіяла і дівчина здорова, по-друге трапилось вбивство в замку, схоже якогось рицаря ордена, так що всі там переполошились, по-третє Прокл до мене так і не зайшов, так що він живий. І останнє, я післязавтра збираюсь від’їхати караваном до Персидії, – як завжди чітко і стисло сказав Ісмаїл.
– А що з Мустином?
– З ним, я думаю все владнають.
– Ти так думаєш? – пильно глянув в очі Ісмаїлу канцлер.
– Я впевнений, люди надійні.
– А ти впевнений, що Маркус зробив все як слід?
– Він клянеться, що нічого не переплутав і додав отруту до вина дівчини.
– А чого ж ти не дочекався кінця подій, а відразу поїхав.
– У мене з’явилось відчуття, що якось все іде не так. Та ще і Прокл, цей хитрувань знає свою справу.
– Зрозуміло. Виходить ти просто тікаєш?
– Мені із самого початку ця затія не подобалась та ви ж все-таки наполягли, – спокійно сказав Ісмаїл.
– Мені теж не це подобалось. Але ж імператриця... Завтра сходиш до Феофана, розкажеш про вбивство у замку герцога, подивимося може це справа його рук, скажи, що чекав на Прокла та він не з’явився. Потім доповіси мені його реакцію. А до Персидії поїдеш дня через три, раптом, ще будеш мені потрібен.
– Добре, – швидко погодився купець.
– Зайдеш перед від’їздом до мене, можливо, буде тобі доручення в Персидії. А зараз іди, мені треба подумати.
Ісмаїл встав, знову вклонився і швидко вийшов із кімнати.
Ахмантин замислився, він дійсно був проти вбивства Анни та імператриця уперлася і він нічого не зміг вдіяти, ще й імператор пішов на поводу у Константана, вирішив будь за що віддати принцесу заміж за знатного вельможу, тільки не аравської крові. А це все-таки таїло в майбутньому небезпеку для планів Ахмантина. І тут підвернулась Зорина зі своєю Ізаною, він вирішив скористатись цією нагодою, а потім прибрати ще й Ізану, яка останнім часом щось дуже зблизилась із імператрицею. Та вийшло не так, як хотілось. Шкода буде, якщо управителя герцога викриють, дуже цінна була людина.
Канцлер відчув, як добрий настрій покинув його. Нахмурився, пригадавши, що вчора герцогиня Бронська чекала листа від імператриці, нахваляючись, мовляв буде відпочивати разом з нею. Та сьогодні йому донесли, герцогиня, отримавши листа від його племінниці, стала роздратованою і сказала в серцях своїй подрузі Кармелі, що Зорина, здається, розважається з її пажем, зовсім молоденьким хлопцем. Він зітхнув, треба буде завтра обов’язково провідати імператрицю, можливо вона знову прийнялась за старе. Але тоді вони дещо поспішили прибрати Мустина.
***
Феофан зовні незворушно вислухав купця Ісмаїла і повністю заперечив свою причетність до вбивства у замку герцога Вольмира. А що до Прокла, так той завжди діяв самостійно і якщо він відразу не з’явився до купця, значить на те скоріше в нього були причини.
Коли Ісмаїл розкланявся і пішов, Феофан не втримався і спересердя вдарив по підлокітнику крісла. Ці йолопи грають у свої ігри та ще хочуть і його приплутати! Невже Прокл був правий, що не можна їм довіряти. Хоча Феофан це прекрасно знав і без нього, але стати Великим магістром без підтримки імператриці і Ахмантина він не зуміє. Нічого, як він буде Великим магістром то по-іншому з ними розмовлятиме! А ще краще, якщо Прокл добуде кинджал, злорадно посміхнувся Феофан, тут вони в мене і затанцюють. Треба тільки добре обміркувати свої подальші кроки.
Але що там із Проклом? І кого ж там вбито?
***
Ахмантин прибув до імператриці під вечір, думав приїхати раніше та справи затримали. Його відразу прийняли і відвели до покоїв Зорини. Доки йшов літнім палацом він поглядав по сторонам, сподіваючись побачити цього юного пажа але так і не зогледів його. Не побачив його бо той сидів разом із імператрицею, чекаючи на нього. Тримався хлопець напрочуд спокійно але не зухвало, а імператриця просто світилась від щастя і зустріла його радісною посмішкою чим обеззброїла його гнів. Ахмантин тільки подумки зітхнув і вклонившись, мовчки сів у крісло.
– Я така рада, що ти нарешті завітав до мене, дядя, – посміхаючись промовила Зорина.
– Я теж радий тебе бачити, – відповів Ахмантин.
– Познайомся з Рістаном, моїм другом, – продовжувала імператриця. – Він допомагає мені скрасити моє самітництво. А як ви поживаєте, дядю?
– Спасибі, добре. Та в мене є для вас кілька новин.
– Рістан, будь ласка, залиш нас на одинці, якісь нагальні справи, – мило усміхаючись Рістану сказала Зорина. Юнак кивнув головою і вийшов із кімнати.
– Зорино! Що з тобою? – все ж не втримався її дядя.
– Не знаю. У мне все життя летить в прірву, – несподівано сумно зітхнувши сказала Зорина.
– Дівчинко моя, що трапилось? – занепокоївся Ахмантин.
– Сталося щось страшне, я закохалась і стала зовсім глупою.
– Боже мій, – похитав головою канцлер і подумав: „Ці жінки такі дури, втріскаються в когось і все інше по-боку.”
– Я сама ніколи не очікувала, що стану такою дурепою і раптом це трапилось і саме смішне, я щаслива, – начебто прочитала його думки Зорина.
– А як же наші справи? Вони тебе ще цікавлять?
– Розповідай.
– Отрута не подіяла і дівчина поки жива.
– Не може бути. Можливо управитель щось наплутав і влив не у вино.
– Він говорить, що все зробив як слід. А ти не думаєш, що Ізана могла підмінити отруту?
Імператриця на хвильку замислилась.
– Вона навіть не знала, що то отрута.
– Може запідозрила?
– Навряд чи, я при ній ковтнула тієї отрути.
– Що!? – у Ахмантина аж перехопило подих.
– Потім три дні не пила вино, – спокійно продовжувала імператриця. – Я ж казала тобі, що вона діє лише із вином, а так зовсім безпечна.
– Однак так не можна ризикувати, – невдоволено сказав канцлер.
– Ізана горда і має свої дивацькі погляди на життя, мені тоді хотілось більш прив’язати її до себе.
– А тепер?
– Тепер? – замислилась Зорина, – Мені вона вже більше не потрібна, нехай живе як хоче.
– Живе? – перепитав Ахмантин. – Вона дуже багато знає.
– Роби, як знаєш, мені байдуже.
– Добре, тут ми дійшли згоди, а як же Рістан?
– Що Рістан? – підозріло запитала імператриця і її очі почали буравити дядю.
– З Мустином покінчено. Хто вирішить цю проблему?
– Ти що з глузду з’їхав!? Ніякої проблеми нема. Все добре, – чітко сказала Зорина. – Зрозумів? Якщо щось трапиться із Рістаном, я тобі не знаю що зроблю!
– Не турбуйся, мені то що, але що скаже твій чоловік? А чутки вже поповзли і їх не зупиниш.
– З Василем я сама розберусь, – сказала, як відрізала, імператриця. – Ти краще займись Константаном і Анною. І що там із Проклом? Він ще живий?
– Поки ще живий, ти ж знаєш який він хитрющий.
– Гаразд, займайся цими справами, мені залиш імператора. Все.
Трохи помовчавши, ніжно запитала.
– Любий дядечко, вино вип’єш?
– Ні, дякую. Іншим разом, – від цієї пропозиції у Ахмантина аж перехопило подих.
– Ну як хочеш.
Ахмантин їхав від імператриці і думав, що Зорина зовсім відбилась від рук, не те що не слухається, а робить все наперекір. Хоча якщо вона розбереться із імператором, це буде лише на руку спільній справі, а там завжди можна поставити племінницю на місце. Від цієї думки настрій у канцлера трішки поліпшився і він навіть подумав запросити до себе ту милу товстеньку білявку. Як же все-таки її звати?
