Минають базари, минають дні з надокучливим господарюванням, материним бурчанням і батьковим ревиськом – минає все. Одні лиш вечори, дарма, що зимові, як віхи на добре обставленій дорозі, як пам’ятники в музеї, як теплі хвильки серед холодної купелі.
Капелюх, парубок, Михайло, Мишко - еволюція побачень. Рипучий сніг, синій від морозу ніс, занудні, замудрі для простого Наталчиного буття балачки - все якесь незвичне, не п’яне, не похітливе, не грубе, чорт його знає й що за вечори, але приємні.
Рипне хвіртка наприкінці побачення - а він, Мишко, стоїть серед шляху, проводить дівку поглядом до самого порога.
- Іди вже, тут мене не вкрадуть, - порадить Наталка.
І він іде. В ніч, у бік Катюжанки, в мороз і заметіль.
Аж крикнути хочеться:
- Зупинися, Мишко, там така важка дорога, залишся зі мною.
Але стримується Наталка – негоже дівці, ніби повії, парубка в хату вести.
Злі язики тільки, як укуси гадюк.
- Вона ж сучка, - нашіптують Михайлу.
А він усю ту отруту ковтає - і ні пари з уст.
Наталка сама не витерпіла.
- Чого ти мовчиш, хіба тобі ніхто нічого не каже про мене? - перепитала.
- А хіба від того, що я запитаю, зміниться минуле? - і собі перепитав Мишко.
- Ні, - погодилась.
І в якесь тепле море опустилася, плавала в ньому, плавала, аж стомилася, тож мусила, вилізши не берег, зіпертися на Мишка, голову йому на груди поклавши.
А він обгорнув її.
- Наташо, - прошепотів, - я ж люблю тебе, я в тебе вірю, у твій завтрашній день вірю, бо вчорашній минув - годі про нього.
Подивилася в карі очі та й поцілувала вперше - у вуста, в губи, в саму душу. Не як парубків цілувала, язиком слину переганяючи з рота в рот похітливо, а у вуста - як до теплої подушки безсонням змучена людина припала.
«Боже, закохалася», - відкриття зробила.
Зненавиділа дні - з базарами, коровами, батьком і матір’ю. Полюбила вечори - зимові, морозні, холодні. Полюбила зорі – високі, жовті, гарячі. Полюбила село - тихе, принишкле, темне. Полюбила собак - лайливих з-за тину. Полюбила свою вулицю - довгу, нескінченну, засніжену. Полюбила... Ой, не було б, як з Іваном.
Якось батько з матір’ю подалися на весілля до якихось кумів у сусіднє село.
- Мишко, годі мерзнути, - мовила Наталка, - пішли в хату.
І була вечеря, де все захололо на столі, і був сміх, де більше радості, ніж самого сміху, і було на дівочому стані благеньке платтячко, за яким містилися сотні принад, і було тихе каре море Мишкових очей, яке хотілося випити до дна, і були обійми, ніби сонячні промені ковзали по шиї, і були поцілунки, коли двом хочеться стати одним цілим, і був шлях до ліжка – короткий, як мить, і широкий, як Всесвіт, і був одяг біля ліжка, як потоптані шахтарські терикони, і... не було далі нічого.
Мишко знітився, зіщулився, видавив злякано:
- Я сьогодні нічого не можу.
І було роздратування Наталчине:
- Ех, та що ж ти за парубок.
І похапливе зодягання було, і вибачення винуваті, і відступ парубочий - більше схожий на втечу, ніж на відступ.
І мовчання наостанку було.
І мовлено було після мовчання:
- То мені ще приходити?
І відповідь прозвучала:
- Приходь, як трохи наберешся сили.
І десь подівся Мишко. Не заявлявся тиждень, другий, п’ятий.
«Нехай, нічого, прибіжить», - заспокоювала себе Наталка.
Але Мишко не біг.
І як буря переростає в рясний дощ, як спекотний день у погожий вечір, як тріскучий мороз у ласкаву відлигу - так душа з гори гордині поступово скочується на ниву хвилювання, щоби збігти надалі з водами розпачу у провалля відчаю.
Не витримала Наталка, пішла сама в Катюжанку. Знайшла квартиру Мишкову, хазяйку тієї квартири знайшла, від сорому мліючи, перепитала в неї:
- А де ваш квартирант?
- У лікарні, - вчула, - Апендицит йому вирізали. Добра ж ви пара, що одне про одного по місяцю нічого не знаєте.
Як прориває греблю і буйні води сходять геть, залишаючи по собі хоч і понівечену, та все ж заспокоєну після нервового очікування лиха долину - так зітхнула полегшено Наталчина душа: не покинув, просто занеміг.
Прямо з Катюжанки поїхала в район, у лікарню, влетіла в коридор, як вихор, як сама несамовитість. Тут же, в коридорі, здибалася з коханим, що вже ходив самостійно.
- Мишко, - припала до хлопця, обсипала обіймами, цілунками. - Мишко, не кидай мене, бо я тебе люблю, люблю.
- А ти ж стверджувала якось, що немає любові, - ніжно дивився і щасливо.
- То й хай не буде, чорт із нею, - випалила, - коли я тебе люблю.
З палат виглядали цікаві хворі, а строгий хірург уже біг коридором і волав:
- Дівчино, хто вас сюди впустив?
Хоча знав напевно, що відповіді не отримає. Коли цілуються двоє - яка ще може бути відповідь.
Весна приходить не завжди вчасно. Хтось не встиг ще дрова з лісу вивезти, як дороги розгасли, хтось картоплі з погреба не витяг, а його вночі водою затопило, якийсь кіт ще не встиг відіспатися на печі, як надворі почалися весільні гулянки.
Не встиг Мишко з лікарні виписатися, як поїхав до батьків на Харківщину набиратися сил, ледь вернувся від батьків, разочок на побачення прибіг, Наталку до порога провів, як його на місяць з дітьми до якогось санаторію в Закарпаття відправили.
Занудьгувала Наталка. Ні тобі обіймів, ні цілунків, сидить, як сич, у хаті, одні будні голову гризуть, як навіжені - ніби не дівка, а баба.
А надворі ж весна - молодь гуляє, від клубу музика лине, ну, не монашка ж дівка, їй-богу.
- О-о, Наталка, а ми думали, ти вже ледь не заміж чкурнула, - весело загули колишні кавалери, побачивши в клубі об’єкт своєї колишньої уваги без ніякого супроводу.
- Ні, ще не вийшла, - відповіла.
- То може, з нами першу шлюбну ніч відрепетируєш? - минуле обізвалося.
- Ні, хлопці, минулося, - відштовхнула те минуле.
- Точно? - захотіли пересвідчитися хлопці.
- Точно, - підтвердила.
- Добре, - відступило минуле геть, погодилось.
А клуб аж ворушиться.
- Завтра на майовку, - агітатори запрошують.
- На майовку! - махають усі руками.
- Наталко, з нами йдеш? - подруги обступили.
- А чого ж, у цьому гріха немає, - погоджується Наталка.
- Дєвочки, - виникає з небуття Вадим, колишній сільський парубчак, що махнув свого часу на Північ на заробітки, а це явився у відпустку на власній "Волзі", - є випивон, закусон, машина, хто зі мною?
Бажаючих більше, ніж достатньо.
- Майовка з ночівлею - справжня майовка, - підсумовує Вадим.
Весела компанія ледь втискується в легковик, виїжджає до лісу, розпалює вогнище - гуляє.
- Дівчатам - вино, хлопцям - дещо кріпше, - керує Вадим.
Дівчат - вісім, хлопців - аж два. Вино скінчилося вмить, горілки - хоч залийся.
- Боже, дєвочки, - журиться Вадим, - ви ж без пійла, мені вас аж жалко.
- А ти, ніж мався нас жаліти, не жалій краще горілки, - кидає котрась із дівчат і аж липне до багатого Вадима.
Горілку ллють усім - і скоро вже всі однаково п’яні.
Сергій, другий з хлопців у компанії, падаючи ниць у траву, ще встиг подати ідею:
- Г... г... г-гайда к-купатися.
- Вперед! - верещить дівоцтво.
Хто хилитаючись, хто рачки, хто поповзом - добираються до води.
- Я за нудизм, - голий торс Вадима вабить дівчат.
- І ми! - верещать вони, скидають із себе все, що мають, світять білими тілами, прагнуть річки.
- А ти? - звертається Вадим до Наталки, що стоїть зодягнута край води.
Наталка в тумані, але ще при розумі.
- У травні до річки лізуть тільки придурки й ненормальні.
- Дєвочки - ви придурки, - роз’яснює Вадим дівчатам Наталчину позицію.
- Що? - обурюється п’яне жіноцтво. - Ану подай нам цю целочку.
Мить - і Наталку навіть мати не такою голою родила. Ще мить - і всі в холодній воді. Наступної миті всі прожогом вискакують на берег.
Але Наталка бере своєї.
- Гей, ти, житель Півночі, - гукає до Вадима, - і ти холоду боїшся?
- Ні, - копилить той губу.
- То попливли на той берег, - і пливе геть.
Неохоче лізе Вадим у воду - але не осоромився, поплив слідом.
Річки тої - нема чого плисти. Але ж холод собачий, вискакує Наталка на протилежному березі - жаліє, що попливла, бо зігрітися ніде, ще й назад пливти треба. Поряд труситься Вадим.
- Зігріємося? - пропонує.
- З чим? - сміється Наталка, вказує на зморщене від холоду Вадимове царство.
- Зараз покажу, - могутнє парубкове тіло опиняється поруч, припадає губами до шиї, лізе руками куди слід і не слід, пробуджує забуте минуле.
- Ні, - шепоче Наталка, згадавши свого Мишка, але могутній торс нинішнього бажаючого не йде ні в яке порівняння зі звичайним, навіть худеньким тілом коханого, який так і не спромігся показати свою міць, тож весна бере гору, кидає в обійми велетня Вадима, валить на землю, відчиняє ворота, впускає диявола, який довго і солодко нипає по подвір’ю, ґвалтуючи по кутках оту знайдену Наталкою любов, якої, певна була, на світі не існує.
Ранок іноді буває, як гумова куля в дурне чоло - і болить, і з ніг валить, а не вбиває, як би тобі цього не хотілося.
Гуде голова, ніби ти горілку не випила, а з пляшкою ковтнула, і та пляшка проникла в голову, і тепер метається там, гупає в череп, шукає виходу, а знайти ніяк не може. Але голові легше - накинула на неї мокрий рушник, залила розсолом, тицьнула, як дитині іграшку, якусь таблетку - все ж помічне.
Інша справа, як болить душа. Отут, у грудях, щось таке паскудне ворушиться - ну, жаба жабою. Слизьке, холодне, огидне - воно підступає до горла, витискує звідти якісь сльози, сумніви, страждання, видавлює, як вампір останню краплю крові з рани, стогін:
- Мишко, пробач.
Що ти з тією душею зробиш - ні таблетки тобі для неї, ні пігулки, ні розсолу ніякого, та й рушник мокрий ні до чого.
Отак крутишся в ліжку, аби на ту душу наступити чи витрусити її з тіла - а результату ж ніякого, одно болить, болить; а чого вона болить - хто скаже про те?
- З-за любові?
Але хіба нічна пригода над річкою, де парубок злегка потурбував дівоче тіло, має якесь відношення до любові? Він що, в душу ліз, чи десь нижче? Чому всі ототожнюють любов, котра кублиться виключно в душі, з отим борушканням по кущах, де справляють оргію органи, які до душі абсолютно ніякого стосунку не мають? Хто прирівняв любов до сексу? Чому зрадою вважають виключно подачу себе іншому чоловікові? Може, я за Мишка життя віддала б, бо він тут, у душі, в серці, як теплий клубочок у холодному світі. Що з того, що частину тіла я тимчасово надала іншому? Я що, Мишка цим із серця вигнала? Ні. Я справила свою потребу - та й по всьому. Якщо ти любиш пожувати смаженю, якої твій коханий терпіти не може - це що, також зрада?
Тим паче, Вадим має добрі показники. Він не потрібен мені в душі, він - бурмило, але для дечого іншого він прекрасний. Такі пасажі, такі викрутаси… Це не Мишко з його потухлим завчасно інструментом, який би милий він не був. Це - сила. Не спізнати такої сили - це ще також питання, чи не втратила ти чогось у житті.
Та й інше взяти - якщо любов звести до надання сексуальних послуг, то тоді її дійсно немає на світі. Якщо зраду розуміти, як переспати з іншим чоловіком, а не викинути коханого з серця - то знову ж таки немає любові.
А якщо вона є, то вона живе в душі у вигляді турботи про об’єкт кохання незалежно від того, з ким ти спиш. З ким ти хочеш жити, вік зв’язавши, і з ким ти хочеш спати - це два різні поняття. З ким хочеш жити - ото любов; з ким хочеш спати - просто життя, яке до любові не повинне мати ніякого відношення.
А якщо на світі немає такого водорозділу, то немає й тієї любові.
А як же Мишко, чим він дорогий?
Хто його знає, перевірити треба, бо немає аксіом на землі, доки ти не доведеш, мов теорему, їх сама.
Схопилася Наталка з ліжка, солодко потягнулася, подумала, що не завадило б зараз Вадима, аби розім’яв кістки та дав можливість до кінця спізнати - то чи є ж та любов на світі, котру ніякий секс убити не здатен? Чи немає її, клятої, все люди придумали, аби на тіло вуздечку накинути.
Ось де питання для спраглої жіночої натури - куди тому Шекспіру з його питаннями звичайного буття.
Припудрилася, примарафетилася, помчала на село, разів зо три пройшла мимо хати Вадимових батьків, аж доки звідти не вилетіла «Волга», не ковтнула Наталку, викинувши аж ген у лісі на розстелене під деревами рядно, де могутній Вадим виливав здобуту на Півночі силу.
І так цілий тиждень, доки не помчав Вадим туди, звідки з’явився. Що залишив він по собі? Тільки солодкий спогад і ні краплі жалю за чимось втраченим чи щось інше на зразок цього.
Навпаки, після отої тисняви по лісах, де аж кістки хрустіли, втричі сильніше захотілося в ніжні, теплі обійми Мишка, як змерзлій серед зими билині хочеться до літа.
Ось вона, любов - прагнення літа.
Бо там множаться врожаї, які ми споживаємо зимою, без якої, між іншим, нам ніколи не осягнути життєдайності літнього тепла.
Якнайшвидше б приїжджав Мишко.
Нема гіршого, ніж когось чекати. Навіть доганяти легше, бо біжиш та часу не помічаєш. А чекати… Секунди, як те желе з перевернутої тарілки - сунеться, лізе, а випасти ніяк не може.
А тут ще й місячне пропало. Господи, вагітна... Клятий Вадим-бурмило перестарався. Ну, дитина повинна бути від любові, від Мишка, Вадимові тут світити не повинно.
Помчала Наталка на райцентр - мала потребу в аборті.
А там лікар вирядився в тогу громовержця і прорік-прогримів:
- У вас сифіліс, дівчино.
Світ, буває, тьмяніє й серед ясного дня. І в тім затемненні завжди хочеться знайти бодай краплиночку світла, хочеться вірити у велику любов, яка здатна пересилити і простити все, аби потім воскреснути з попелу, засіяти на весь світ і доказати - я є, є, є! Як сонце, як тепло, як літо, що неодмінно йде після зими.
Мишко з’явився з курортів тоді, як і мався. Він прийшов до Наталки, завчасно повідомлений "добрими людьми", завчасно обізнаний і нашпигований інформацією.
- Міша, - простягнула до нього руки.
- Не треба, - мовив, - я гнав від тебе вчорашнє, я його забув, бо змінити не годен був, але сьогоднішнє, коли ти співала про любов мені, а сама наливала її, як сметану, в будь-які глечики, що траплялися по дорозі, я простити не в змозі. Вона закам’яніла в мені, Наташо, ота любов до тебе, що я її плекав, як добрий агроном зерня, вона все життя постаментом у душі стоятиме, до якого я, як на цвинтар, ходитиму, але простити тебе, Наташо, я не в змозі, не в змозі.
- Але ж я люблю тебе, Міша, - мовила розпачливо.
- Хіба тільки мене? - зітхнув.
- Тільки тебе, - потвердила. - Ти ж не плутай любов з тим, що десь звихнулась я наліво. Любов - це ж не тільки те...
- Правильно, любов - не тільки те, - усміхнувся криво, - любов - це ж іще й сифіліс, хіба ж любов буває без нього.
- Мишку, любов усе повинна знести, якщо вона є на світі, якщо вона є між нами, - переконувала коханого.
- Все повинна знести, - погодився, - але ж не це, не зраду, не сифіліс нагуляний, - аж скрикнув. - Що ж святого в любові лишається, коли в ній немає чистоти взаємин?
- Що святого? - задумалася. - Що святого в любові? Та сама любов.
- То в чому ж вона тоді, ота твоя любов, коли ти… ти… віддаєшся всім підряд? – видихнув.
- В любові - в чому ж іще, - відповідала. – Віддатися і любити – не одне й те ж. Не одне й те ж – зрозумій же це, Мишуню мій дорогий. Зрозумій же!... – благала-просила.
- Знаєш, Наташо, - махнув рукою. - Годі розводитися про ніщо. Любов – вона або є в кожнім порусі, в кожній секунді життя нашого, в кожному нашому вчинку, або її немає зовсім. Я бачу, що її немає. Прощай. *
- Я знаю, що немає, - кричала, - а ти збреши, що є! Собі збреши, мені збреши, ну, Мишуню-у-у-у!... - благала.
- Наташо, нащо тобі ще й моя брехня, коли ти у своїй загрузла і втопилася.
Не усміхнувся, не нагнувся, не поцілував - пішов, не обернувшись, мов від пустопорожнього місця.
Права була мати - немає тієї любові, придумане те все, нанесене. Є життя, його потреби - ото й усе.
Учить воно, те життя, тебе, Наталко, а тобі, як заїдає - любов, любов.
Дурне в голові, дівко. Будь простішою - і жити стане легше.
Чому перекотиполе весь степ долає - бо воно кругле, без зайвих зачіпок.
Отак і людина - як не замкне її, не заклинить, не зациклить на чомусь несуттєвому, придуманому, посторонньому - то здолає вона все, свого доб’ється, життя зживе, а не змучить дурними думками.
Наїлася любові, Наталко, натішилася нею? Отож-то, а мати попереджала - немає любові, дочко, немає, що б хто тобі не співав і не говорив.
Переконалася?
Переконалася.
На весь вік його, переконання того, досить, напевно, буде.
