Максим відклав планшет. Так, він і думав – Інтернету в селі нема. Це ж треба, сьогодні його другий день в Карпатах – а його вже чіпляється нудьга.
Хлопець присів на широку дерев’яну лаву і замислився: а чим би таким цікавим зайнятися? Можна податися до діда на пилораму. Або ж навідати бабу на полонині і допомогти у випасанні кіз. А ще добре було б почати читати книгу, яку прихопив з собою з міста.
Але всі ці справи видавались Максиму надто буденними. Його ж душа прагнула пригод, чогось нового та незвіданого. Адже не даремно він у Карпатах, горах які ховають у собі сотні таємниць.
І раптом до Максимової голови прилетіла блискуча ідея – а що як податися до лісу? Адже, він ще жодного разу не був у Карпатському лісі сам. Завжди вважався малим, а тому мав іти у супроводі діда, або баби, аби не заблукати. Але зараз він уже виріс – вже майже дорослий – тож може собі дозволити таку прогулянку.
Отже, вирішено: Максим збирається до лісу. Бере з собою великого мисливського ранця (дідового), куди вкладає бутерброди, сірники, ножик, ліхтарик та ще силу-силенну речей, які годяться для справжнього мандрівника. Пише дідові та бабі записку, що вирушає до лісу і гайда в дорогу.
Та тільки-но Максим вийшов за хвіртку, як зустрів по-дорозі Онизька – місцевого хлопчака, на два роки старшого. Онизько, рудоволосий веселун, який серед місцевих жителів славився своєю майстерністю щось утнути. Ось наприклад, недавно Онизько здогадався в сутінках лякати перехожих – зненацька з’являючись за рогу з простирадлом на голові. Таким чином бешкетник успішно настрахав кількох бабусь, але був безславно викритий власним же дядьком Петром, який добряче надер йому вуха.
- Ти куди? – спитав Онизько і його цятковане ластовиння обличчя розплилось у посмішці.
- До лісу! – по-діловому відповів майбутній мандрівник.
- А не боїшся? Там ж Бабай водиться! – зареготав дурнуватим сміхом рудий.
- Не боюсь я нічого, і нікого, - коротко відповів Максим, і прискореною ходою подався геть від цього дотепника.
Ліс від села був близенько, а тому Максим швидко дістався туди. Відшукав знайому з дитинства стежку, яку знав так добре, що міг гуляти нею з зав’язаними очима. Ходив лісом, роздивлявся навкруги – все таки, яка ж гарна природа у цих Карпатських лісах. Тут тобі і квіти незвичні, і кущі особливі, і дерева-столітні - могутні наче скали. А ще тут малина лісова є. Максим покуштував її. Домашня малина, ніколи не буде такою ж смачною, як дика, лісова.
Так безтурботно прогулюючись лісом, Максим несподівано почув якийсь шум, і зовсім поруч. Зупинився, прислухався, почав роззиратися на увсебіч. Нічого, нікого. Усе тихо та спокійно. Максим знову повернувся до куща з малиною, але на душі було тривожно. З’явилось якесь дивне відчуття – наче він тут не один, і хтось за ним стежить. Максим ще раз оглянувся і похолов від жаху. На стежині, біля трухлявого пенька, - змія.
Серце Максима загупало, як скажене. «Що ж робити?» - така думка пульсувала у скронях. І поки Максим думав, велика чорна змія підняла голову і почала брязкати довжелезним язиком. І тут погляд Максима наштовхнувся на одну дуже незвичайну річ - на голові у чорної змії виблискувала малесенька корона. Так-так, саме корона, не що інше. І якби Максим був не настільки сполоханий, то обов’язково б здогадався вийняти телефон і сфотографувати ту короновану гадюку.
Та переляканий Максим і гадки не мав про ніякі там телефони та фотографії. Неквапливим кроком він позадкував геть від тої дивної гадюки. І як тільки опинився на безпечній дистанції, розвернувся і побіг так швидко, як тільки міг.
Навіть не спам’ятався, як опинився вже майже біля села. І тут таки зненацька налетів на Онизька, що вештався окраїною.
- О-о, а від кого ми так тікаємо? – суміш насмішки та інтересу вчувалась у голосі Онизька.
- Там-там…. змія….., - ледь видушив з себе захеканий хлопчисько.
- Змія, кажеш… – й собі розгубився Онизько.
- Так-так, змія, а ще у неї корона на голові була, - Максим чомусь відчув потребу розказати про це.
- Корона? – Онизько заусміхався так, наче щойно отримав подарунок на День народження. - То – це ж цар-змія, королева усіх змій.
Тоді помовчав трохи, а далі додав.
- За карпатським повір’ям така змія сама нічого не робить. Вона лише усіх земних гадів збирає і їм накази роздає – кого кусати, а кого ні. А знаєш, що трапиться з чоловіком, який ту цар-змію побачить.
- Ні. А що?
- Той нещасний до ранку наступного дня вкриється зеленою шкірою, в нього виросте хвіст і він перекинеться на змію.
Далі вже Максим не слухав, пішов якнайшвидше додому. А Онизько ще довго реготав йому в слід.
На подвір’ї вже господарювали дід з бабою. Нічого не сказавши їм, Максим прожогом забіг у літню кухню і заплакав.
- Що трапилось? – кинулись обоє прабатьків до внука.
- Я – цар-змію бачив, - крізь рюмсання промовив Максим.
- Яку ще цар-змію? – не второпав дід.
- Ну таку змію, в якої є корона на голові.
- І що? – не втямки було бабі.
- А те, що легенда каже, якщо таку цар-змію людина зустріне – то до ранку на змія перетворишся.
Баба й дідо зайшлися реготом. А Миксимко тільки очима кліпав. З однієї сторони - йому неприємно стало, що його підняли на сміх. З іншої сторони - він почував полегшення, бо якщо баба з дідом регочуть, значить усе не так погано, як йому видається.
Насміявшись вдосталь дід пояснив: нема ніякої цар-змії. Є звичайні змії. Такі змії вміють міняти шкуру. А от залишки старої шкури часто залишаються на чубчику і виблискують до сонця так, наче справжня корона.
А баба додала: а усі ці повір’я та легенди – це вигадки, у них навіть грама правди нема.
Ранком наступного дня Максим прокинувся у хорошому гуморі і аби не нудьгувати подався допомагати дідові на пилорамі.
