"Предивне було чудо в Полоцьку. У навожденні диявольському, серед ночі був тупіт, стогнало опівночі, бігали, як люди, біси по вулиці. Якщо хто виходив із дому, хотячи подивитись, то його відразу невидимо вражали біси. І од того люди вмирали, і не сміли вони виходити із домів. Потім же стали біси вдень з’являтися на конях, але не було видно їх самих, а було видно коней їхніх копита. І так уражали вони людей у Полоцьку і його область. Тому й говорили люди: «Мертвяки б’ють полочан». А з’явисько це почалося із города Друцька.
У ці ж часи було знамення в небі: наче круг превеликий був посеред неба."
Повість минулих літ
- Діма, щось клює?!
- Глухо! – неподалік від берега, на надувному човні, веслував ще один рибалка. – Певно не спіймаємо сьогодні рибки!
- Тоді греби до берега! Можна сідати вечеряти. Шашлик і горівцюня заждались!
- Уже пливу!
Василь Бурдило усміхнувся. Душа бажала свята. Він ще раз перевірив закинуті снасті. Пусто. Мабуть, риба вже поснула й не хоче клювати. Або ж вони такі бездарні рибалки. Тим не менш, ця поїздка, незважаючи на свою мету – ловлю ляща і коропа, була, насамперед, чудовою нагодою відпочити перед виходом на роботу з місячної відпустки. Віддихом, дні, які передували полюванню з вудкою, важко назвати. Давно запланований і врешті реалізований ремонт квартири виснажив, як морально, так і фізично. Василь не мав бажання виходити до праці змученим, немов після каторги. Тож гайнув з другом на кілька останніх вільних днів на риболовлю, яка й була для нього найвдалішим способом відновити сили та набратися позитиву на тижні вперед. До чергової вилазки на природу.
Плюснула вода, Дмитро причалював до берега.
