Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2455
Творів: 43988
Рецензій: 85743

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

КУЩ ЖАСМИНУ

© Анатолій Азін, 09-06-2015
Він стояв посеред тротуару, напроти свого будинку-склепу і пив, пив сонячне тепло всім своїм кволим тілом. Він гостро відчував, як невидимі фотони, нейтрони, нейтрино, протони, кварки, а як стало недавно відомо, ще й частинки Хікса, та можливо й ще щось, чим багата Божа Благодать, оживляли його тіло, проникали в кожну клітинку збуджуючи енергію життя, надаючи силу ворухнути пальцем, ступити крок, бачити світ і радіти, радіти що ти є.  Мозок його включався послідовно, уривками проявлялися картини минулого життя і, в міру накопичення енергії, він вже свідомо, зо всією трагедією останніх років, починав сприймати дійсність уже не в рожевих кольорах, як колись, а такою, як вона є насправді: жорстокою, користолюбною, безжальною –  навіть тоді коли кохаєш до нестями.

Він стояв розпростерши руки, збираючись із силою, щоб спромогтися піймати знову свою "птицю щастя". Очі його були заплющені, голова високо задрана до неба, він щось бубонів ледь чутно пересохлими губами. Люди, здивовано позираючи, оминали худого, блідого, як з хреста знятого чоловіка схожого на Кощія Безсмертного. Недешевий костюм на його незграбному тілі висів неохайно, ніби знятий з чужого плеча, лише комір сорочки, білої як сніг, затримував погляди небайдужих до всього на світі панянок. Якраз в тому білому комірцеві вони й вбачали його колишній високий соціальний статус. Деякі його цурались, сприймаючи за божевільного і обходили прискорюючи ходу, та він не звертав ні на кого уваги: що йому до сторонніх? –  вони – то його минуле життя, всі вони – його вчорашній день; він минулим жити вже більше ніколи не буде, він знав це достеменно. Раз йому дароване Богом друге життя, то він його вже не змарнує на всяку метушню, марнотратство, дурні звички – він, відтепер, кожного дня, буде пити досхочу сонячне тепло, буде милуватися Світом Божим, буде спостерігати ночами зоряне безкінечне небо і посилати привіти далеким світам: якимось Альфа Центаврам, чи Андромедам – він тепер буде жити, жити, жити…

Анжеліка його кинула відразу, як він ліг під ножа, вона навіть не навідалася до нього в лікарню і була щиро здивована, коли ненароком дізналася, що він живий. Майно його вона вже давно розтринькала, залишивши одні голі стіни, і, підловивши нового «карася» смоктала з нього вершки любовного божевілля.
Всі ж навкруги знали, що вона шльондра, та він, як збожеволів після тієї ночі, коли вона його так відмахала, що він, відтоді, навіть іноді забував ім’я дружини. Він її сприйняв як «Красотку» з відомого кінофільму. Чорноока Анжеліка йому ввижалася у вісні, вона лащилася до нього, лизала йому губи, накручувала на пальчик волоски на грудях і боляче, під дзвінкий звабливий сміх, смикала, він просинався, дивився на сплячу дружину, відвертався в душевних муках чекаючи на світанок.
Анжеліці було всього двадцять один рік, вона, закінчивши школу і два коридори, якимись невідомими для нього й до цього часу шляхами опинилася секретаркою у його приймальні, ну, а далі все сталося так, як написано у бульварних романах: він кинув дружину, посварився зі своїми дорослими дітьми і, ось тепер, сталося-як-сталося – у свої п’ятдесят вісім років стояв посеред тротуару починаючи відлік миттєвостей свого нового життя. Він навіть і зараз не здогадувався, що вся його трагедія, це була чітко спрямована акція купки людей-мисливців на пристаркуватих заможних ловеласів, заради володіння їх гаманцем.
Коли нарешті сонечко добряче розігріло його тіло, він розплющив очі і став, поглядом малюка, вглядатися у кожний предмет навкруги: він милувався розчепіреним каштановим листям, знахабнілими голубами, котрі в пошуках поживи давно здружилися з людьми, у шмигаючі по дорозі машини. Ось із чорного «Лексуса», що зупинився саме напроти, точнісінько такого ж, як був у нього, випурхнула довгонога красуня і, змахнувши фамільярно пальчиками, кинула срібним голоском - «бай-бай» - своєму сивочолому ловцю коштовного кохання, що не зводив з неї очей аж доки та не розчинилася серед людей. В небі він помітив тонюсіньку ниточку інверсійної полоси, що відділявся від сріблястої краплинки ледь помітного реактивного літака, доповнюючи голубе небо технічним пейзажем. Яке щастя жити і бачити світ, бути його частинкою, любити людей лиш тільки тому що вони є, що вони, і лише вони, люди, роблять світ живим і одушевленим.
До його загостреного, після лікарняної тиші, слуху, доносився кожний звук; звідкілясь чулося галасливе горобине цвіркання, що навертало на спогади дитинства. Цвіркотіння було настільки гучним та пронизливим ніби чіпляло його за душу і він пішов на той ґвалт. Спереду виднівся гарненький сучасний лоток, як зараз називають – «малі архітектурні форми» - з привабливою назвою: «Щедрий ранок». Неподалік від лотка, мабуть чудом залишився після чергової вирубки зелених насаджень під торгову споруду, одиноко, вкрившись біло-молочним цвітом, красувався розкішний кущ жасмину. Зграя горобців, облюбувавши його для свого спілкування, створили справжнісінький пташиний базар. Його рецептори вловили ледь чутний, ніжний, солодкуватий запах літа, що линув від куща збуджуючи пам'ять давно втрачених років блаженної пори юності…

Директор Золотарівської восьмирічної школи, Петро Олексійович Бабич, прочитав напрям і рекомендацію з Райвідділу народної освіти, потім прискіпливим поглядом зоглянув на хлопця, трохи підсліпувато примруживши очі, простягнув йому руку, як своєму колезі, привітався дружелюбно і представився офіційно. Директор школи був без правої ноги, ходив на культі, вицвіла планка військових нагород, трохи перекошено, висіла на його двобортному піджаку мабуть ще довоєнного покрою.
    – Добре , добре, що прислали мені вчителя бо ми, тут, після смерті, царство йому небесне, Георгія Марковича, вже зовсім сиротами зашилися: Природознавство викладати нікому, хімію – нікому, біологію – нікому, а ще й фізкультура, – він багатозначно вдарив культею об підлогу, – Господи прости…
Петро Олексійович, гримаючи культею, повів його представити дружині, Зінаїді Тарасівні, учительці української мови та літератури. – З математиком, Нестором Степановичем, познайомлю потім, – по ходу казав директор, – він зараз хворіє, – директор клацнув себе шалабаном по кадику. – Ні-ні, ви, юначе, нічого поганого не подумайте, він людина хороша і предмет знає в досконалості, Нестор Степанович у нас ще й баяніст – викладає співи, ну, а на селі, де музика, там звісно і гульбище – творча хвороба.
Після представлення дружині, директор провів його до порогу і на прощання робив настанову: Ну, що ж, молодий чоловіче, з понеділка приступайте до роботи, а ми з Зінаїдою Тарасівною підшукаємо вам, – він говорив з ним офіційно, на ви, – хатину для проживання, оплата за рахунок школи, не їздити ж кожного дня з міста і назад – школа полюбляє осілість. Доречі, а як справи з навчанням?
– Поступав у політехнічний, на автоматику і телемеханіку – по конкурсу не пройшов.
– Ой хлопче, яка там автоматика і телемеханіка, коли дітей нікому азбуки вчити. З нового сезону подавай до педінституту, в школі приживешся – добра характеристика забезпечена, без іспитів приймуть. А яке роздолля в нас: і річка є, і ліс є, а дівки які – кров з молочком, – директор всміхнувся, мабуть згадав свою юність, – та й ми не вічні, комусь же потрібно передавати естафету. Га?..
Він пам’ятав лице Петра Олексійовича до найдрібнішої зморщечки, особливо очі: батьківські, теплі і дуже-дуже втомлені життям.
– Ну, тоді їдь додому, готуй валізу, а я йду писати наказ по школі. Петро Олексійович на мить задумався, ніби в умі щось рахував. – З цього року ми перейшли з семирічки на восьмирічку, - промовив директор якось трохи невпевнено розтягуючи слова. У восьмому, випускному класі, немає класного керівника… Приймай восьмий – буде повна ставка. Ну, як ти?
Він стояв приголомшений і не знав що відповісти, він наївно сподівався що його спровадять, як немаючого педагогічної освіти і він тоді зможе відкараскатися від докучливих батьків, котрі так пророчили йому світле майбутнє.
– Даруйте, який з мене вчитель, та ще й класний керівник, я невпевнений що… Директор, будучи відмінним психологом, очікував такої реакції, він миттєво підвищив голос до командирського: – А який з мене був солдат, коли я рушниці навіть в руках не тримав, а нам крикнули: «Вперед! За Батьківщину!» і я побіг за всіма, доки не очухався в санбаті. Не святі горшки ліплять. Допоможемо. Давай, до понеділка.

Біліше ніколи в житті йому не довелося так тяжко працювати, як тоді, в школі, бо справжній вчитель, це як помазаник Божий і лише від нього залежить життєздатність наступних поколінь, і великий гріх беруть на душу сучасні вчителі, котрі втягуються в політичні ігрища на виборах, діти про це знають; неправдою, такі учителі, породжують зневіру. Школа – священне слово, навіть зараз, через стільки років, треба чесно зізнатися самому собі, що більше ніде так палко не любили його співробітники, як любили учні в школі: гаряче, віддано, безкорисно, аби лише не одно але…

З часом він став знаходити у себе серед паперів та в кишенях малюсінькі цидулки на яких старанно, дитячою рукою, були писані запрошення на побачення: то до сільського клубу на танці, то сходити у кіно, то просто зоглянути на зорі біля ставка. Підпису не було. Але в одній із цидулок, після слів запрошення на концерт художньої самодіяльності з райцентру, було намальоване малюсіньке сердечко затушоване в червоний колір і підпис – Любаша. Йому тоді кров ударила в лице, в його восьмому, випускному, класі була лише одна дівчинка з таким іменем – Любов Ткачук. Він знову не піддався виклику, думав минеться, але став таємно пильніше приглядати за дівчиною. Треба відзначити, що тоді, як доречі  і зараз, на селі дівчата швидко дорослішають, обганяючи в фізичному розвитку своїх однолітків хлопців і, набравшись жіночості, поглядають приязно на доросліших юнаків, котрих, як завжди, не вистачало на всіх.
Деякий час цидулок не було і він заспокоївся, всі готувалися до випускного.
Того дня він затримався у школі допізна. Господи!!! Папери, папери, звіти, плани, робити-не-переробити всього; в учителя, а особливо у класного керівника, ця робота займає добру половину всього шкільного процесу, а з врахуванням позакласного навчання: гуртки, художня самодіяльність, допоміжні заняття – ще й особистого часу.

…На вулиці, після електричного світла учительської, було хоч око виштрикни – тьма непроглядна. З річки вже потягло свіжістю, а жаб’яче квакання наповнювало простір тим первісним відчуттям української ідилії життя, що була тут і сто, і двісті, і тисячу років тому. В умі він ще продовжував обмірковувати написаний звіт, його восьмий ставили в приклад іншим… Із-за кута школи, саме звідти де пишно розрісся величний кущ жасмину, колись висаджений чиєюсь дбайливою закоханою людиною, бо лише закохані здатні робити добро, війнуло ніжним, солодким ароматом. Він пірнув у темряву. Напроти куща його окликнули, він рефлекторно зупинився, під кущем біліла постать.
– Хто тут? – він це промовив теж рефлекторно, але серцем відчув біду.
Постать зробила крок від куща, охопила його руками за шию і почала цілувати в губи. Він розгубився, спробував зробити крок назад, але вона його міцно тримала, як свою здобич, і навіть намагалася заштовхати у свою схованку під кущем. Він обезволів, зачепився підбором за її ногу і незграбно повалився спиною на пружне гілляччя запашного куща, дівчина була зверху, її тверді дівочі груди впиралися йому прямо в серце, тепер вже здавалося що він облизує розпечену пательню, дух сперло, він втратив на мить реалії часу.
Отямившись, він миттєво став на ноги, озирнувся, гарячково осмислюючи подію, навкруги вже нікого не було. Дівчина розчинилася в темряві. Біля ніг щось заворушилося, він аж підстрибнув зостраху, та вгледівши їжачка, що вийшов на полювання подумав: «Може це її реінкарнація?». Губи розпухали і оніміли, він їх навіть не відчував на дотик язиком. Катастрофа.
Вдома, зирнувши в дзеркало, він жахнувся себе самого, відразу стало зрозуміло – життя потребувало змін…

…Цього куща жасмину біля «Щедрого ранку» він, в сутолоці буденного життя раніше не помічав, як не звертав увагу і на цей лоток, бо його бувші жінки не любили всі ці маленькі забігайлівки, як вони казали, їм потрібен був простір «Фуршету» чи «Метро». Він підійшов до куща, торкнувся однієї з квіточок, вдихнув на повні легені духмяний запах і, відтепер, достеменно знав з чого буде починати нове життя…

Старенький автобус скрипнув гальмами. – Золотарівка! Хто там просив спинити? – почув він владний голос шофера. Зупинка була на тому ж місці, що й сорок років тому – напроти цегельного заводу, а от заводу вже не було і аби він не знав, що колись тут вирувало життя: кучкувалися машини в черзі за цеглою, метушилися люди з накладними в руках, лаялися вантажники трьох поверховим матом – то зараз не можна було навіть пізнати місце де була шахтна піч, в яку раз-по-раз пірнали і виринали оголені до поясу, червоні як цегла, схожі на дияволів, катальники тачок. Все, що залишилося від заводу – це, подекуди купи сміття, порость дерев самосіянців та триповерхова будова колишнього гуртожитку, що зиріла на нього пустотами вже давно повибиваних вікон. Лише на першому поверсі, в крайній кімнаті, висіли задрипані занавіски на двох вікнах, трохи осторонь височіла копиця сіна, поряд з старим давно завмерлим «Запоріжцем», в прибудові до стіни гуртожитку хрокало порося, стверджуючи на продовження життя.
Він рушив по узбіччі дороги в напрямку школи розглядаючи оселі. Як і колись біліли охайні хати криті шифером. В садках вишні, обракоси, груші, яблуні – невід’ємна частина любого господарства; і огороди, огороди, огороди. До кожної оселі змійкою, на високих ніжках-підпорах, заповзали жовті труби газопроводу. На подвір’ях бігали кури, гелготіли гуси, рохкали свині; українське село жило своїм автономним життям не залежно від зміни урядів і президентів – тут завжди панував культ праці. З ранку і до пізнього вечора, у будні і вихідні, тут копошилися люди, від повсякденної праці в них був: і хліб на столі, і до хліба, а ще й вистачало сили годувати місто.

Ставало немилосердно жарко. Хотілося пити. В одному з дворів жінка голосно, на всю вулицю, гукала курей: –  Путь, путь, пу-у-ть… Кури вискакували з під щаблів огорожі і бігли на голос господарки, а здоровенний, рябий красень, півень, вже був біля неї, воркував, заохочуючи свій гарем до трапези. Він високо здіймав свою гребінчасту голову, раз-по-раз плескаючи крилами стверджував свою особистість. Раптом він кібцем покрив одну з курочок притиснувши бідолашну аж до землі.
– Киш, негідник,  –  гримнула на нього господарка,  –  ач, бісова душа, часу йому раніше не вистачило, чи до сусідських дівок бігав?
Зворушлива жива картина селянського життя змусила його зупинитися біля хвіртки.
–  Добрий день вам, пані господарко!
Жінка глянула на незнайомця і на мить застигла зі жменею зерна в руці, іншою рукою вона тримала емальовану облуплену миску. Чоловік був явно не тутешній: і сорочка-теніска, і джинсові світло-голубі штани, і химерна валізка в руці – видавали в ньому залітного, що на селі було неабиякою подією.
– Кухлика водички не знайдеться для подорожнього?
Жінка пильно дивилася чоловікові в очі.
– А куди це ви чимчикуєте в самий полудень? Чому вдома не сидиться? – відповіла вона запитанням на запитання з якимось не то викликом, не то з прихованим співчуттям.
– Ви зачекайте хвилинку, я зараз винесу. Вона ще сипнула курям пару жмень і на мить зникла за дверима хати.
Будиночок нічим не відрізнявся від інших: два віконця виглядали на вулицю, одне на подвір’я, біля сарайчика притулився горбатий вхід до льоху. В глибині двору, поряд з кущем калини, виднівся коловорот колодязя.
Господарка підтюпцем вискочила з хати.
– Зараз, зараз достану свіженької, - сказала вона і заторохтіла колодязним ланцюгом. Правою рукою вона притримувала (гальмувала) барабан коловорота стишуючи силу тяжіння. Десь в глибині землі бовкнула цеберка, господарка переконавшись що та втопилася, почала хутко вертіти рукояттю.
Він стояв у очікуванні води і з цікавістю містянина розглядав господарство. До жінки він не придивлявся, нічого особливого, за п’ятдесят, ситцевий вилинялий сарафанчик, хустина «банданою» пов’язана на чоло, на ногах стоптані шльопанці, шкіра на ногах і обличчі, по літньому, засмагла.
– Так куди ви чимчикуєте? В гості? Чи якась нагода занесла в наші краї? – подаючи кухоль знову запитала господарка. Прозора, холодна, смачна водичка з першого ковтка остудила тіло. Вода, як і сонце, давала енергію яка й породила життя.
– Та ось, на старості захотілося побувати в рідних краях, згадати молодість, відвідати школу.
Господарка насторожилася.
– Ви ще не такий і старий. щоб мемуари писати. Вона ніби гіпнозувала його, чи саму себе, бо відчула якусь теплу хвилю, що підступила до голови, защеміло серце, перед очима пішли кола. Вона, щоб не впасти, оперлася за стійку фіртки.
– Ви, що,.. там навчалися? – якось тихо запитала вона.
– Ні, колись, по молодості довелось тут викладати…
В жінки забриніли губи.
– А… школи… вже немає…
Жінці явно було зле, очі налилися слізьми.
– Вибачте! Я щось сказав не так?
– Я мабуть стара стала, ви мене й не взнали, а я вас, Андрію Сергієвичу, впізнала одразу, по голосу, і все ще не могла повірити в це чудо, боялася відкритися відразу, думала, що так і помру з гріхом на душі. О, Боже!.. Сльози  котилися по її щокам.
– Любаша?!! - він стояв потетерівши.
– Вибачте мене, Андрію Сергієвичу, за той негідний вчинок, –  крізь сльози, благаючи вимовила вона, ніби це з ними сталося нещодавно. – Вибачте, благаю, заради Бога, вибачте… Я навіть накладала на себе руки після вашого зникнення, –  вона, бідолашна, знову залилася слізьми, –  та Господь уберіг мене, щоб я покаялася… Я… просто мабуть тоді збожеволіла. Ви ніколи не звертали на мене уваги, а я більше нікого так не кохала, як вас… Вибачте, це я вам  принесла стільки прикрощів у житті…
–  Любашо, ну що ви, стільки води утекло…
– Ні, ні. Скажіть що вибачаєте, для цього нас Господь зараз звів.
– Вибачаю, –  а в самого навернулися сльози.
Він відчинив хвіртку, зайшов у двір, обняв Любашу і поцілував у сивину.
– І школи вже немає, і той злощасний кущ жасмину зник, зараз на тому місці магазин збудували, а нашу школу з’єднали з Семенівською, возять туди дітей автобусом. Ось так, Андрію Сергієвичу.
Вони все ще стояли біля фіртки доки півневі не набридло дивитися на чужинця і він загрозливо, на всю міць свого голосу, закукурікав.
– Може зайдете до оселі? Посидимо, пиріжками з вишнями нагодую, тільки-но з печі вийняла. Га? Чи може знову злякаєтеся? Та я зараз вже не страшна, –  Любаша посміхнулася, на її обличчі вже не було і тіні смутку, сльози висохли, а в оченятах все ще стрибали бісенята, як і сорок років тому. Вони в обнімку пішли до хати.  
            

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 14-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Viktoria Jichova, 11-06-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 10-06-2015

Добре!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 10-06-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.50978708267212 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Кохання, життя і привид: Огляд «Японського коханця» Альєнде
«Японський коханець» — друга книжка Ісабель Альєнде, перекладена українською мовою. На відміну від «Оповідок …
Добірка літератури про виховання дітей
Цього разу ми зробили добірку книг Нашого Формату, мова у яких йде про виховання дітей. Ці книги стануть …
Три книги Регіни Бретт, які допоможуть змінити життя на краще
Якщо життя повернулось до вас не найкращою своєю стороною, а доля продовжує фарбувати сьогодення сірими …
Кліффорд Сімак «Резервація гоблінів»: Боротьба за знання
Кліффорд Сімак все зріле життя працював у газеті Мінеаполіса: спочатку як журналіст, потім — редактором …