Спускатися з гори – одне задоволення. Широка рівна стежка, неповторний краєвид. Місто як на долоні. І білі з коричневими дахами будівлі-грибочки, і кам’янисті скелі на лівому березі, і мальовничі яри, і салюти, котрі не вщухають вже котру добу.
Труднощі починаються лише тоді, коли сходиш до старої покинутої криниці. Попереду болота, земля мокра і в’язка. Ще й алея сухого колючого чагарнику. Ніби в землю хтось повкручував гострий дріт. Він боронить свою територію, зачіпає перехожих. Кожне наступне керівництво обіцяє його викорчувати, але все не до нього.
Ян нахиляється, вкриває голову плащем. Швидко перебігає колючу алею, перебирається через болото щербатим мостом, зупиняється на зіпрілій скошеній траві. Сьогодні вона чомусь пахне морем. В небі, перерізуючи тоненькі цівочки диму, вибухає червоними гронами феєрверк. Верхів’я старого горіха ( дехто божиться, що йому вже за сотню років), який годує все місто, обліпили ворони. Останнім часом птахи вкрай знахабніли. Не бояться навіть салюту. Та й не було їх раніше стільки. Великі, жирнючі, пір’я виблискує перламутром, розумні очиська тебе вивчають. Прискіпливо, уважно, наче бачать саму душу. Він кілька разів ловив на собі такі погляди. Ледь стримувався, щоб не підняти із землі камінь і не поцілити в котрусь із дослідниць.
На вороттях пекарні висить великий букет ромашок, перев’язаних блакитною стрічкою. Колір миру. Квіти дбайливо зібрала господиня. Їй є чому радіти. Нарешті встановився мир. Над головою більше не літатимуть кулі, не знищуватимуть нажитого роками добра. Їй більше не доведеться ховатися з родиною в печері і буде чим годувати п’ятеро малюків.
- Привіт, Яне, - на зустріч йому біжить дружина пекаря. Рум’яна, кругленька, як свіжоспечена булочка. – За пиріжками?
- За пиріжками, - киває юнак, дістаючи із кишені гаманець. – І молоком.
Господиня проводить його до маленької кімнатки, наповненої п’янкими ароматами ванільного цукру і кориці. Дражливі, спокусливі запахи здоби заполонили приміщення, господарюють. Віддає замовлення, після чого ставить на стіл дві чарки.
- За Власта!
Ян бере чарку, підносить вгору.
- За Власта, - відмовиться від частування, образить господиню. Власт – герой, Генок (рятівник), як називають його в народі. Єдиний чоловік, якому вдалося позбавити їх від тиранів, воєн, об’єднати землі, припинити кровопролиття і подарувати надію. А зростити, відродити віру у висушеному болем і ненавистю серці не так і легко.
Від вина господиня розчервонілася, повеселішала.
- Як там твої винаходи? А картини? Вигадав щось нове?
- Аякже, - бадьоро киває Ян.
Його ідеї ніколи не користувалися особливим попитом. А останнім часом він ще й втратив те, що прийнято називати натхненням. Але хлопець нізащо не зізнається, що на днях повикидав свої горе-винаходи у сміття, а картина, над якою мучився кілька тижнів, придатна лише для того, щоб затуляти нею дірки у вікні.
Додому Яна проводжала одинока зірка на небі кольору сливового варення. Іншу, маленький бляклий каганець, він помітив у вікні свого дому. Коли сердито рипнула іржава хвіртка, вогник миттєво згас. Будинок заснув, зачаївся.
Ян переступив кошик з яблуками, що стояв на ганку, відчинив двері і голосно крикнув:
- Я вдома!
У темряві засвітився слабкий вогник, за ним з’явилося обличчя Марі. Полохливі оченята, як завжди, дивляться з недовірою. Ян посміхнувся. «Розслабся, маленька. Мені можна довіряти. Здавалося, ти вже зрозуміла…»
- Ну що тут у нас? Як справи?
Дівчинка знизує плечима.
- Нормально.
Марі запалює свічки на підсвічнику. У кімнаті враз стає яскравіше. Ян помічає деякі зміни. Біля печі виметено, стіл застелено скатертиною. Де вона її знайшла? У шафі. Отже, прибирала і там. На столі у вазі квіти. Правда, вони більше нагадують колючки. Але то не біда. Інших поблизу просто не знайти.
Марі почуває себе господинею тільки коли Яна немає поруч. Вони не афішують, де Марі проводить час. Дівчинці не подобається слово ПЕРЕХОВУВАТИСЬ. Так, грітися. Та й від кого їй ховатися? Ворогів нібито немає. Як і друзів…
Лишитися сиротою на ласку чужих людей – не надто приємна доля. А вона ще й припустилася помилки, яку їй навряд чи колись пробачать. Не вшанувала героя…
Коли нарешті встановився мир, і на землі, на якій ще й досі луною долітали крики розпачу, почали співати радісних пісень і осявати небо феєрверками, усі бажали бачити їхнього рятівника, їхнього Генока. Завітав він і до містечка Марі. Його обіймали, йому цілували руки і дякували за надію та нове життя. До нього підносили дітей і хворих. Підійшла і Марі. Але останньої миті, нахилившись для поцілунку, чомусь передумала і втекла. Площею пролетів невдоволений шепіт, а Власт лише посміхнувся.
- Нічого страшного. Дівчинка просто злякалася.
Марі не сварили, не карали, на неї просто перестали звертати увагу. Це сталося не за один день, але поступово її забули, відсторонилися, наче дівчинка взяла і раптом стала невидимою.
Ян знайшов Марі на базарі. Вона збирала викинуті у сміття засушені фрукти, а торговки дружно робили вигляд, що цього не бачать. Хлопець запросив її до себе на вечерю. А за вечерею сказав:
- Лишайся, якщо хочеш. На скільки треба.
Ян виклав на стіл гостинці, розпалив піч. Марі розлила молоко, виклала і поділила пиріжки. Помітивши на краю її тарілки маленькі темні цятки, Ян подумки вилаявся. Він і забув, що дівчинка не любить такі пиріжки. Знову виколупуватиме родзинки.
Вони завжди вечеряли мовчки. А сьогодні Ян порушив традицію. Розповів плітки, які почув на базарі, про дорогу додому і феєрверки. Потім, підсівши ближче, сказав:
- Ти ніколи не розповідаєш про той день. Ти дійсно так злякалася Власта?
- Злякалася, - киває.
Десь далеко стала брехати собака. Почулося голосне і чомусь моторошне вороняче каркання.
- Я побачила ворону, - пошепки продовжила Марі.
- Де? – засумнівався хлопець. В таку темінь навряд чи можна розгледіти за вікном чорного птаха. В будинках майже не світиться. Місто ожило, але ще не оговталось після війни, не набуло колишніх кольорів.
- Коли я дивилася на Влада, я бачила ворону, - пояснила вона.
- Чому? – найрозумніше, що він міг видати після такого зізнання.
- Не знаю. Іноді я бачу дивні речі, коли дивлюся на обличчя деяких людей. Поганих людей. Але я не хотіла, - вона розхвилювалася, відсунулася від столу, ближче до вогнища.
- А ворона – це погано? – після тривалої паузи поцікавився Ян.
Киває.
- Угу.
- Але ж він наш рятівник, - голос хлопця затремтів і ніби тріснув. – Він усім нам допоміг.
- Знаю, - опустила голову. – Тому і злякалася.
- Угу, - протягнув він. Знав, що якщо збреше, Марі одразу це помітить.
- Ти мені віриш? – підняла голову дівчинка.
- Вірю. Хтось ще знає?
- Ні.
- То ми одні?
- Одні проти всіх. Ми помремо.
- Обов’язково, - Ян підсів до дівчинки, обійняв її за плечі. – Або втечемо.
- А вони? Вони ж не знають про ворона.
- Скажемо, - Ян намагався здаватися бадьорим.
- Нам не повірять.
Хлопець зітхнув. Як митець, він знав, що іноді біле лишається білим. Як його не чорни.
- Щось вигадаємо, - у печі весело підстрибували жаринки. Намагаючись здаватися так само безтурботним, Ян підморгнув дівчинці. – Я ж винахідник.
